Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Соціологія

§ 6. Емпірична соціологія: основні напрями і школи


Новий етап розвитку соціологічної думки на Заході характеризувався становленням і розвитком емпіричної соціології, появою нових її напрямів і теорій, зокрема індустріальної соціології, що намагалась певним чином поєднати теоретичну й емпіричну соціології.

Емпіризм — напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-психологічний клімат, громадську думку тощо. Її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конк­ретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні спостереження, опитування, експерименти тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері — у середовищі державних службовців, підприємців. Її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в ХІХ ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був франко-бельгійський учений-математик, відомий статист і демограф ХІХ ст. Адольф Кетле (1796—1874). З його ім’ям зв’язаний перехід соціальної статистики від збирання й опису фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології (за термінологією Кетле, «соціальної фізики») як емпірично обґрунтованої науки. Окрім відкриття статистичних закономірностей, концепції середніх величин, поняття соціального закону, А. Кетле визначив методологічні правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, запитання, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку пройшла три етапи. Для першого характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми з реальним життям. Цей етап охоплює кінець ХІХ і два перші десятиріччя ХХ ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливо.

В американській соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соціологічного факультету, що його 1892 року очолив Албіон Смолл (1854—1926). Вона, практично розв’язуючи соціальні проблеми індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соціальна робота. Соціальні працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і посиленням стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Уільяма Томаса (1863—1947) і Флоріана Знанецького (1882—1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінювання явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджесс (1886—1966) розробили прикладний варіант соціально-екологічної теорії для дослідження міста, основними поняттями якої є «соціальна мобіль­ність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації — включене спостереження, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

На другому етапі (20—30-ті рр. ХХ ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідні роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап (від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів) — характеризується (особливо в 60—70-ті рр.) бурхливим розвитком емпірич­ної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, потреб населення, розв’язання соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

Індустріальна соціологія є одним з основних напрямів емпіричної соціології Заходу, що досліджує сферу виробництва, вивчає трудові відносини людей на підприємстві і розробляє прак­тичні рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше переконувалися в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, пот­рібна була допомога вчених-фахівців. У зв’язку з цим і виникла індустріальна соціологія.

У межах індустріальної соціології на той час розв’язувалися такі проблеми:

  • посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності;
  • визначення найраціональніших форм взаємодії різних соціальних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.

Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соціально-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія — це прикладна галузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, їх вплив на різні сфери життєдіяльності суспільства, зокрема, на сферу трудової діяльності людини.

Особлива увага приділяється проблемі мотивації праці, яка є однією з найдавніших і найскладніших в історії соціології й потребує систематичного вивчення. Ще Томас Мор, міркуючи про стимули до праці в суспільстві з колективною власністю, ставив собі запитання, як можна отримати надлишок продуктів, якщо, з одного боку, кожний почне ухилятися від роботи, оскільки не матиме власного зиску, а з другого — надія на те, що «хтось інший зробить», дасть змогу працювати абияк. Нині усталилися два підходи до мотивації: примусовість і заохочування.

Прихильниками примусу до праці були Ф. Тейлор, Г. Форд, Е. Мейо, Д. Макгрегор, Ф. Херцберг, а першою спробою практич­но вирішити це питання стала тейлорівська система наукової організації управління підприємством, що ґрунтується на дослід­женні конкретної роботи.

Фредерік Тейлор (1856—1915) — американський інженер-дослідник, організатор виробництва, спочатку працював звичайним робітником, потім став майстром, а згодом — керівником великого підприємства. Ф. Тейлор уважав, що праця як соціальний процес підпорядковується певним законам, котрі має вивчати і практично використовувати інженер з організації праці.

На підставі комплексних досліджень виробництва Ф. Тейлор створив першу у світі систему НОП (наукової організації праці). Він досконало вивчив соціально-економічну організацію промислового підприємства і дійшов висновку, що техніко-економічні нововведення самі по собі мало ефективні. Визначальним є так званий людський чинник, матеріальне й моральне стимулювання, культура управління підприємством. Ф. Тейлор першим з учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це називають рестрикцією (від лат. restrictio — обмеження). Це явище виникає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.

Головна ідея праць Ф. Тейлора — змусити робітників працювати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію даремно, а має працювати з повною віддачею.

Ф. Тейлор зазначав: «Якщо наше марнотратне використання природних багатств очевидне, то ми мало помічаємо і дуже нечіт­ко собі уявляємо марнотратство людської праці, яке є набагато більшим, у результаті повсякденної нерозумної, поганої її організації та слабкого вивчення».

На думку Тейлора, робітники ледачі за своєю природою і ладні зробити все, щоб працювати менше. Контактуючи з такими самими ледарями, як і вони, робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці. Управлінці у свою чергу найчастіше є некомпетентними й не знають, як подолати інертність робітників, як примусити їх працювати ефективно. Поведінка і тих, і тих є ірраціональною, вони ніби вороги самі собі.

Ф. Тейлор своє завдання вбачав у створенні системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефективному використанню фізичних можливостей робітників і подолала ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на позбавлення від деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, на формування в них бажання до партнерства. Система раціоналізації праці, зокрема, передбачала детальний аналіз трудових операцій, усунення непотрібних і незручних рухів, визначення оптимальних прийомів і відпрацьовування їх до автоматизму, жорстку регламентацію всього робочого циклу, чергування елементів праці й відпочинку тощо.

Раціоналізація управління у свою чергу ґрунтувалася на таких принципах:

  • здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві;
  • правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування працівників;
  • відокремлення розумової праці, зв’язаної з організацією та управлінням, від фізичної;
  • звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінського апарату.

Ф. Тейлор першим науково обґрунтував і запровадив у життя, перевіривши на практиці, ідею про необхідність матеріальної зацікавленості працівника в результатах своєї праці. Він сформулював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «економічної людини». Найголов­ніші з цих принципів такі:

  • стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;
  • преміювати добру, а не будь-яку роботу;
  • шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;
  • потрібно намагатися сформувати віру працівника в можливість високооплачуваної роботи (за принципом «І ти теж можеш»).

У 1885 р. Ф. Тейлор розробив метод нормування праці, який полягає у хронометражних спостереженнях і вимірюваннях робочого часу, необхідного для виконання окремих елементів і операцій у групах робітників з різною продуктивністю праці. Для кожного елементу операції вибиралися такі трудові рухи, які мож­на виконати в «нормальний», тобто максимально короткий час. Для кожної роботи встановлювався єдиний взірцевий метод.

Отже, Ф. Тейлор уперше обґрунтував необхідність вивчення і запропонував конструктивне вирішення тих проблем, що становлять предмет дослідження соціології праці й пов’язані з організацією і змістом праці, ставленням до праці, мотивацією і стимулюванням трудової діяльності, міжособистісними стосунками, стилем керівництва і його впливом на продуктивність праці.

Історичне значення тейлоризму визначається насамперед його принципами раціоналізації організації праці. Ф. Тейлор роз-
глядав працю «спроквола» не як причину, а як наслідок
. Він уважав, що недоліки в організації виробництва і праці не дуже помітні, коли норми продуктивності занижені, однак це породжує безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків як у робітників (що свідомо стримують темп роботи), так і в адміністрації (яка перекладає свої функції на плечі робітників).

Якщо ж працю організовано по-науковому, тобто робоче місце забезпечене всім необхідним і застосовуються раціональні засоби та методи праці, то робочий час буде використаний найбільш ефек­тивно. За Ф. Тейлором, підвищити ефективність виробництва
можна, лише постійно вдосконалюючи техніко-організаційні та соціально-психологічні методи раціоналізації праці.

Ф. Тейлор не ставив своїм завданням наукове дослідження соціальних відносин. Його цікавила передусім можливість підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва безпосередньо на підприємстві. Проте рекомендації Ф. Тейло­ра, спрямовані на раціоналізацію виробничої діяльності робітників (методів праці), на застосування прогресивної техніки і технології, започаткували систематичні дослідження соціальних проблем.

Складовою частиною системи Тейлора стали пропозиції іншого американця — ученого та дослідника Франка Джільберта (1868—1924), який, вивчаючи за допомогою фотоапарата, а пізніше кінокамери, рухи робітників під час роботи, зафіксував ті величезні втрати, що їх зазнає суспільство через зайві й недостат­ньо продумані робочі рухи працівників. Оцінюючи робочі рухи, Ф. Джільберт брав до уваги такі чинники, як автоматизм, швидкість, раціональне поєднання тощо. Ощадливість рухів може більше ніж подвоїти продуктивність, не збільшуючи витрат виробництва. За Ф. Джільбертом, продуктивність праці залежить не тільки від самого робітника. Дослідивши анатомічні особливості першокласних робітників, можна пристосувати до них саму роботу, обладнання, інструменти, а тим самим зменшити кількість рухів, деякі з них усунути чи зробити простішими, у результаті чого люди менше стомлюватимуться. З’являється можливість об’єднати робітників у групи, забезпечивши їх одна­ковими інструментами та визначивши однакові умови винагороди.

Французький науковець Анрі Файоль (1841—1925), працюючи генеральним директором великої фірми, запровадив чітку систему управління виробництвом, в основу якої було покладено адміністративну доктрину.

Усі функції, що здійснюються на будь-якому підприємстві,
А. Файоль розділив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові й адміністративні. Звідси адміністративна є лише однією з шести функцій, які забезпечують належну організацію виробництва. Водночас вона є однією з найскладніших функцій. За Файолем керівник підприємства повинен забезпечити прогнозування, організацію, розпорядження, узгодження, контроль. А для цього він має бути шляхетним і розумним, мати міцне здоров’я, фізичну силу та високі моральні якості (тверду волю, невичерпну енергію, кмітливість, почуття відповідальності й обов’язку, турботу про спільні інтереси, високий рівень культури), глибоке розуміння суті інших найістотніших трудових функцій.

Інший теоретик і практик примусової мотивації Генрі Форд (1863—1947) побудував свою доктрину на «гармонії» між виробництвом і споживанням виходячи з такого:

  • виробництво породжує попит;
  • попит підтримує виробництво, причому масове виробництво потребує масового споживання;
  • споживання стане масовим тільки тоді, коли робітники матимуть високу заробітну плату, а товари продаватимуться за порівняно низькими цінами; останнього можна досягти, забезпечив­ши масове безперервне виробництво з мінімальними витратами, постійним оновленням техніки та організації праці;
  • науково-технічний прогрес — важливий стимул споживання й одночасно засіб його задоволення.

Практично Г. Форд виходив з того, що пересічний робітник шукає таку роботу, виконуючи котру, він не буде напружуватися ні фізично, ні розумово. Відтак він розвинув метод Тейлора до найвищого ступеня інтенсифікації, стверджуючи, що головною вимогою для запровадження принципів потокового виробництва є максимальне скорочення як потреби думати, так і кількості трудових рухів. Ідеалом є виконання однієї операції з допомогою одного руху. Однак практичне використання цієї системи на заводах «Форд Мотор К°» виявило її величезну ваду: з одного боку, вона і справді максимально інтенсифікувала працю, а з другого — призводила до швидкої розумової та фізичної деградації робітників. Останнє ставало на заваді впровадженню більш складних верстатів і вдосконаленню технологічних операцій. Згодом Форд був змушений доповнити свою систему обліком раціоналізаторських пропозицій робітників і розробити систему оплати, яка заохочувала б певну «інтелектуалізацію» суто фізичної праці.

На його думку, вирішення питання про заробітну плату знімає дев’ять десятих незадоволення працею, а конструктивна техніка — решту. Форд був переконаний у необхідності жорсткого авторитарного управління, не підтримував особисте спілкування між працівниками («фабрика не салон»); не бачив необхідності й у робочих школах, уважаючи, що кращі знання отримуються безпосередньо на робочих місцях.

На відміну від Ф. Тейлора, Ф. Джільберта та інших науковців, які розробляли методи наукової організації праці й управління стосовно окремого виконавця чи виробничого процесу, відомий американський інженер Гаррісон Емерсон (1853—1931) запропонував дванадцять принципів досягнення максимальної ефективності будь-якої людської діяльності. А саме:

1) чітке визначення ідеалів чи цілей;

2) здоровий глузд;

3) компетентне консультування;

4) дисципліна;

5) справедливе ставлення до персоналу;

6) повний, постійний і точний облік;

7) диспетчеризація;

8) точні нормативи та впорядкований розклад праці;

9) нормалізація виробничих умов;

10) нормування окремих операцій;

11) чітке написання виробничих інструкцій;

12) винагорода за зростання продуктивності праці.

Інший представник американської соціології менеджменту
Гамільтон Черч (1866—1936) формулюючи найзагальніші прин­ципи управління промисловим підприємством, виходив з того, що керівництво — це поєднання двох процесів: аналізу й синтезу. Синтез визначає ті засоби, за допомогою яких досягають основних цілей, а аналіз визначає правильне використання цих засобів у конкретних випадках. Функції комбінуються так, щоб разом вони давали позитивний результат.

На жаль, ні тейлоризм, ні фордизм, ні інші подібні до них системи організації виробництва не виправдали тих величезних сподівань, які покладались на них на початку ХХ ст. Ігнорування людського чинника призвело до катастрофічного зростання плинності кадрів, збільшення економічних втрат від хвороб, виробничих травм.

Досягнення науково-технічного прогресу значно ускладнили як сам виробничий процес, так і управління ним. Постала нагальна необхідність дослідження впливу на його результати найрізноманітніших чинників — біологічних, психологічних, соціальних тощо.

З критики розглянутих концепцій, що сприймали людину як своєрідний додаток до верстата, уже у 20-ті рр. ХХ ст. виникла доктрина «людських стосунків». Її автором є американський соціолог-психолог Елтон Мейо (1880—1949). Навчаючись в університеті, він опановував етику, філософію, логіку, а пізніше, в Шотландії — медицину і психопатологію.

У 1922 р. Е. Мейо у Філадельфії досліджує проблему плиннос­ті кадрів, яка непокоїла місцевих промисловців. За умов 10-го­динного робочого дня з однією перервою в 45 хв плинність кадрів становила 25%. Е. Мейо запропонував додатково три 10-хви­линні паузи, організував місця відпочинку, що поліпшило соціально-психологічний клімат, а плинність знизилась у десятки разів.

Пізніше Е. Мейо разом із групою соціологів Гарвардського університету протягом п’яти років (1927—1932) недалеко від Чикаго в невеликому місті Хоуторно на підприємствах «Вестерн Електрик Компані» провів експеримент, яким було охоплено 20 тис. працівників. Метою експерименту було виявлення особис­тісних мотивів трудової поведінки, відносин, які формуються в групах, порівняння їх впливу на результати праці із впливом суто виробничих чинників.

Спочатку експеримент аж ніяк не стосувався соціології. Ішлося про те, щоб довести справедливість гіпотези: що ліпше освітлення робочих місць, то вища продуктивність праці. Проте зі зміною рівня освітлення як в експериментальній, так і в контроль­ній групах продуктивність праці змінювалася однаково. Дослідники дійшли висновку, що освітлення справляє незначний вплив на продуктивність праці. На другому етапі такий самий висновок було зроблено щодо запровадження регулярних пауз для відпочинку, другого сніданку за рахунок компанії та одного скороченого робочого дня на тиждень. Учені були вражені, бо всі (відомі на той час) чинники продуктивності праці були досліджені, а визначального не знайдено. Залишалося припустити, що визначальним є якийсь інший чинник.

Перевіряючи цю гіпотезу на третьому етапі експерименту, на основі аналізу емпіричного матеріалу щодо ставлення людей до праці, який було зібрано за допомогою 20 тис. опитувань, учені з’ясували, що виробіток робітника більшою мірою зумовлюється не його сумлінністю, не фізичними здібностями чи професійною майстерністю, а тиском певної невеликої групи, неформальним членом якої є кожний робітник і яка диктує свої вимоги і правила поведінки.

На четвертому етапі, глибше вивчаючи виявлену закономірність (експеримент із 14 робітниками-складальниками), дослідники встановили структуру цих невеликих груп (клік), які утворюються не за професійними ознаками, а на підставі особистих уподобань та інтересів. У цих групах є лідери, аутсайдери та незалежні. Кожна така група дотримується своїх правил поведінки, неформальних норм, які поширюються і на трудову діяльність. Підтвердилось таке явище, як «рестрикція» (раніше досліджуване Тейлором), тобто свідоме обмеження норми виробітку, котре є своєрідним протестом проти свавільного зниження адміністрацією розцінок і одночасно формою захисту своїх інтересів. Оскільки норми виробітку були занадто високими і їх могли виконувати лише одиниці, то більшості робітників постійно загрожувало б звільнення. За масового безробіття це було найстрашнішою небезпекою для робітника. Навіть опоненти Мейо дово­дили (і небезпідставно), що «людський чинник» в його експериментах насправді впливав на продуктивність праці набагато мен­ше ніж страх перед безробіттям і голодом.

Щоразу з проведеного експерименту було зроблено висновок, що успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних (людських стосунків), ніж від матеріальних чинників. Вплив останніх опосередковується громадською думкою, тобто залежить від того, якого значення працівники надають їх поліпшенню.

Мейо дійшов висновку, що соціальна поведінка людей є лише функцією певних групових норм. Наприклад, свідоме обмеження виробітку, групова робота «спроквола» є наслідком усвідомлення робітником намірів підприємця (знизити розцінки) та своєї ролі в групі (захист співпрацівників). Це і ставало соціальною нормою, що регулювала поведінку робітників. До всіх, хто порушував цю норму, ставлення групи погіршувалось: іноді їх навіть виключали з групи.

Для того щоб суть експерименту була зрозумілішою, нагадаємо, що саме тоді, під час проведення експерименту, під впливом науково-технічного прогресу розпочинається комплексна механізація, широко впроваджуються потокові, а згодом і автоматичні лінії, змінюються характер і зміст праці, виникає потреба в якісно іншій робочій силі — творчому робітникові. Проте в науці неподільно панувала концепція Тейлора—Форда, згідно з якою людина — це придаток до механізму, покликаний його обслуговувати, і не більше того. На цьому базувалася виробнича потоково-конвеєрна система. Саме таке уявлення про людину та про її місце у виробництві й намагався зруйнувати Е. Мейо, переконуючи, що інший підхід обіцяє не тільки появу нових соціальних стосунків (названих ним «людськими»), а й зростання продуктивності праці.

Е. Мейо у 1927 р. тейлорівську деспотичну ієрархію начальників і підлеглих замінив теорією «дбайливого» керівництва і взаємодії з трудящими, децентралізації повноважень, залучення робітників до обговорення проблем управління з правом дорадчого голосу. Уміле користування «людським чинником», на думку Е. Мейо, може підвищити продуктивність праці за рахунок прихованих морально-психологічних резервів і відповідної мотивації, коли робітникові роз’яснюють, що він є соціальним партнером, членом заводського колективу (чи «команди»), а тому має бути зацікавленим в успіху підприємства не менше ніж господар.

Концепцію Мейо побудовано на таких принципах:

  • людина — це не біологічна машина, а соціальна істота, орієн­тована і включена в контекст групової поведінки;
  • жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою;
  • керівники промислових підприємств мають орієнтуватися насамперед на людей, а потім уже на продукт їх діяльності. Це сприятиме соціальній стабільності.

Для того щоб ліпше уявити, що нового привнесла в соціологію ця доктрина, доцільно методи, розроблені Е. Мейо, ще раз порівняти з уже розглянутим тейлоризмом.

Ф. Тейлор не був ні соціологом, ні психологом. Усе життя він уважав себе тільки інженером і оцінював працю, як він сам зазначав, з «енергетичних позицій». Е. Мейо за фахом — психолог. Він доводив, що для підвищення продуктивності праці та уникнення конфліктів між робітниками та адміністрацією слід впливати на поведінку людей, змінювати їхнє ставлення до праці, упорядковувати взаємовідносини. Іншими словами, цей учений обстоював розв’язання виробничих проблем із соціально-психо­логічних позицій.

Ф. Тейлор брав за основу індивідуальну працю та відрядну оплату. Е. Мейо проголошував принцип заміни індивідуального заохочення груповим, або створення певних неформальних стосунків між людьми. Так, в експериментах Е. Мейо шість робітниць несвідомо згуртувалися в неформальну групу, заприятелювали, стали допомагати одна одній. Згуртуванню сприяли певні фактори. На відміну від Тейлора, що добирав робітників на власний розсуд, в експериментах Е. Мейо добір працівників у групу здійснювався на їхнє бажання.

На підприємствах, що працювали за методом Ф. Тейлора, робітник сліпо виконував інструкцію, складену технічним бюро, часто не розуміючи навіть, навіщо він це робить. «Ніхто вас не просить, щоб ви думали, — відповідав Ф. Тейлор робітникам, — На те тут є інші люди, котрим за це платять».

Проводячи свій експеримент в Хоуторно, Е. Мейо радився з робітниками, розглядав поправки та раціоналізаторські пропозиції, вислуховував скарги. Він дійшов висновку, що робітники достатньо компетентні, часто мають цікаві думки та ідеї, які можуть бути цінними для компанії. У свою чергу робітники, які брали участь в експериментах Е. Мейо, пишалися тим, що на їхню думку зважають.

Тейлор визнавав лише два стимули — загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Е. Мейо з’ясувалося, що робітник — не просто «економічна людина», котра реагує тільки на заробітну плату. Є стимули сильніші ніж гроші, причому діапазон цих стимулів досить великий. Дійовішими за загрозу покарання виявилися заохочення похвалою, виховання почуття гордості за свою фірму, переконування робітників, що їхні особисті цілі збігаються з цілями фірми.

Дослідження Е. Мейо показали, що навіть пересічний робітник має потребу виявити особисті якості, творчі здібності, усвідомити, що він приносить користь, є повноправним членом групи, котра може забезпечити йому почуття соціальної впевненості.

Отже, спостереження в Хоуторно засвідчили, що продуктивність праці залежить від багатьох чинників (характеру взаємовідносин у групі, рівня конфліктності між робітниками та адміністрацією, міри задоволення робітників виконуваною роботою тощо). Для людини мають значення не тільки економічні, а й соціально-психологічні стимули.

Основними функціями майстра Ф. Тейлор уважав управління, нагляд, планування та добір кадрів. Е. Мейо запропонував інший підхід: важливі не стільки технічні знання майстра, скільки його здатність керувати людьми, налагоджувати з ними довірчі взаємини. Майстер, на думку Е. Мейо, — центральна особа в системі людських стосунків, від нього залежить насамперед соціальна ситуація та моральний стан робітників. Це чинники, на які не зважав Ф. Тейлор. Його не цікавило також дозвілля робітників, а Е. Мейо вивчав і цю сферу, бо розумів, що можливість добре відпочити забезпечує продуктивну роботу.

Після експериментів Е. Мейо чітко виявилася тенденція до розширення прав майстра, зростання його авторитету і зміни напрямку його діяльності. Деякі суто виробничі функції майстра почали передавати різним спеціалістам — технологу, нормувальнику, інженеру з організації виробництва, забезпечуючи в такий спосіб майстрові час для «соціальної» роботи.

Керівник одного з автомобільних заводів якось пояснив таку зміну функцій: «90% роботи кожного майстра на нашому конвеєрі — це людські стосунки. Усе інше для них заплановане, розписане й підготовлене. У багатьох випадках у майстрів немає належної технічної освіти. Проте це нас не турбує. Якщо він здат­ний налагодити стосунки з людьми, ми зуміємо навчити його технічних умінь, що становлять 10% його роботи, або знайдемо когось, хто робитиме це за нього».

Після двох з половиною років експериментів в Хоуторно продуктивність праці в експериментальних групах зросла в середньому на 40%, прогули скоротилися на 80%, майже припинилась плинність кадрів. Було відкрито спосіб для підвищення продуктивності праці без додаткових витрат, за рахунок соціально-психологічних чинників.

Після публікації результатів хоуторнських експериментів у США розпочався справжній соціологічний бум. На фірмах почали створювати служби соціологічних досліджень та «налагоджувати людські стосунки». Особлива увага приділялась підготовці керівників та майстрів. Їх навчали індивідуального підходу до робітників, уміння вести бесіду, вислуховувати й розпитувати робітників.

В адміністраціях фірм з’явилися спеціально підготовлені працівники, основним заняттям яких стало спілкування з робітниками з метою запобігання соціальним і особистісним конфліктам. Дотримуючись розроблених Мейо правил, вони могли якщо не завадити виникненню конфлікту, то принаймні спрямувати його в легшому для розв’язання напрямі або просто уважно вислухати робітника, знявши тим самим соціальне напруження.

Крім практичного, доктрина «людських стосунків» мала й велике теоретичне значення. Вона довела безпідставність тейлорівської концепції «економічної людини», яка вважала головним мотивом трудової діяльності матеріальну заінтересованість. Теорія Е. Мейо, замінивши концепцію «економічної людини» концепцією «соціальної людини», передбачала, крім матеріальних стимулів, використання соціально-психологічних чинників: згурто­ваність групи, до складу якої входить індивід, добрі стосунки з керівництвом, сприятлива ситуація на робочому місці, задоволення працівника роботою тощо. Вона замінила тейлорівський біологічний підхід до людини аналізом її соціально-психологічної діяльності, висунувши тезу «людина — головний об’єкт уваги».

У теорії «людських стосунків» було розроблено поняття «формальних» і «неформальних» груп, визнано важливість впливу останніх на формування сприятливих умов праці, на її ефектив­ність та продуктивність.

Результати досліджень «людських стосунків» справили великий вплив на розвиток західної індустріальної соціології, зокрема, соціологічного вчення про працю.

На основі цих досліджень учені дійшли висновку, що на трудові показники робітників впливають їхні взаємини та ставлення до керівника. Поведінка на виробництві регулюється груповими нормами. З огляду на це соціологи пропонували використовувати як технічне, так і соціальне мистецтво керівників та організаторів. Технічне мистецтво — уміння використовувати різні фактори для досягнення поставлених цілей, задоволення потреб і прагнень людини. Соціальне мистецтво виявляється в умінні організатора встановити довірчі стосунки з підлеглими та іншими працівниками, так щоб забезпечити участь усіх у вирішенні спільних завдань. Соціальне мистецтво спрямоване на створення і розвиток у виробництві й суспільстві загалом ефективних людських стосунків.

Використання технічного і соціального мистецтва, на думку західних соціологів, мало відкрити необмежені можливості для пос­тійного щоденного впливу на свідомість та поведінку працівників. Ці рекомендації широко використовувались на виробництві. Було створено цілу систему заходів з вивчення управлінським персоналом «соціального мистецтва», що сприяло формуванню уміння керівників виявляти особливу увагу до підлеглих (спілкування у не-
офіційній атмосфері, демократичність відносин тощо). Менеджерам пропонувалося проводити разом з робітниками виробничі наради, погоджуватися на видання робітниками інформаційних листків, газет, де вони могли б висловлювати свої думки з різних питань своєї трудової діяльності та соціального життя підприємства.

Ширше мали використовуватися на підприємстві засоби соціального забезпечення працівників (матеріальна допомога, виділення коштів для поліпшення пенсійного забезпечення тощо).

Одним з важливих напрямів діяльності соціологів того часу було дослідження проблем лідерства в малих групах. Неформальним лідерам, тобто працівникам, які користуються авторитетом серед своїх товаришів, відводилась важлива роль в організації управління взаємовідносинами в групі. Уважалося, що через них керівники можуть впливати на всю групу.

Почали з’являтися відповідні теорії, зокрема теорія «групової динаміки», соціометрія тощо.

Термін «групова динаміка» в кінці 30-х років ХХ ст. запровадив німецько-американський соціолог Курт Левін (1890—1947) для позначення того напряму в соціології, котрий охоплює низку концепцій, що пояснюють функціонування малих соціальних груп, закони формування і розвитку їхніх структур, взаємовідносин між індивідами, що їх утворюють, а також з іншими групами та соціальними інститутами.

Головний постулат «групової динаміки» полягає в тім, що єдиною соціальною реальністю, безпосередньо даною досліднику, визнаються індивіди, котрі утворюють групи і вступають в різ­ні відносини в межах цих груп.

Вихідні принципи «групової динаміки» такі:

  • малі групи можуть бути описані як цілісні утворення;
  • закони, що характеризують процеси в малих групах, можна екстраполювати на динаміку розвитку великих соціальних груп.

Дослідження, що проводилися в рамках «групової динаміки», стосувалися природи групових зв’язків, стосунків у малих групах, впливу групових норм та стандартів на поведінку індивідів, динаміки влади і підпорядкування, структури влади, стилів керівництва, лідерства, процесів прийняття групових рішень, конформізму та групового тиску, соціальних настанов тощо.

Вади теорії «групової динаміки» полягали в абсолютизації ролі малих груп, неправомірної в багатьох випадках екстраполяції отриманих щодо малих груп висновків на великі соціальні групи, а тим більше на суспільство в цілому. Спостерігалася зайва психологізація соціальних явищ, приписування особливостей особистісних відносин відносинам суспільним.

Основоположником соціометричного вивчення малих груп став Джекоб Морено (1892—1974) — американський психіатр, соціальний психолог, з 1940 р. керівник заснованого ним інституту соціометрії та психодрами.

Він виходив з необхідності створення «наскрізної науки», яка б охоплювала всі рівні соціального життя людей і не тільки вивчала соціально-психологічні проблеми, а й розв’язувала їх. Тому до запропонованого ним комплексу наук, крім соціометрії — системи методів виявлення та кількісного вимірювання міжособистісних відносин людей у малих групах, входила соціономія (наука про основні соціальні закони), що мала себе реалізувати в соціодинаміці (науці нижчого рівня про процеси, які спостерігаються передусім у малих групах), а також соціатрії — системі методів впливу на людей, чиї проблеми й ускладнення зв’язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах.

Згідно зі створеною Дж. Морено так званою мікросоціологічною концепцією соціальний світ можна розглядати виходячи з його макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різ­них сферах їхньої життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства — причина конфліктів, соціальних суперечностей. Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання цих суперечностей. Саме з метою виявлення мікроструктури і було створено соціометричну методику.

На думку Дж. Морено, психічне здоров’я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак сим­патій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні процедури дають можливість визначити становище людини в неформальних зв’язках, зрозуміти її проблеми.

Методи соціометрії стали робочими інструментами, які дають досить об’єктивну (хоч і обмежену) інформацію для профілактики і пом’якшення конфліктів, виявлення неформальних лідерів, оптимізації соціально-психологічного клімату в малих групах.

Дальшим розвитком соціометрії є так звана соціодрама, в якій грають ролі членів справжніх соціальних груп (сім’ї, виробничого колективу). Виконавці можуть мінятися ролями (син виконувати роль батька, керівник — підлеглого). Програються реальні життєві ситуації, відпрацьовуються навички виконання соціальних ролей і розуміння інших людей, що виконують такі ролі.

Займаючись груповою терапією, Дж. Морено створив навіть цілий «терапевтичний театр». У пацієнтів наставало полегшення після програвання певних психологічних станів та соціальних ролей; вони набували необхідних навичок дії у складних життєвих ситуаціях.

Із середини 50-х рр. ХХ ст. під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку в індустріальній соціології спостерігається відхід від багатьох положень та рекомендацій теорії «людських стосунків». «Емпірична школа» в індустріальній соціології претендує на синтез «класичної школи менеджменту» з доктриною «людських стосунків». Для неї характерне зміщення наукової проблематики від організації робочого місця (Ф. Тейлор) і дослідження неформальної організації підприємств (Е. Мейо, Дж. Мо­рено) до вивчення управлінської структури корпорації як соціального інституту, соціальних наслідків механізації та автоматизації виробництва, місця і ролі менеджера в суспільному виробництві тощо. Більше уваги приділяється розробці конкретних проблем управління працею з урахуванням особливостей виробничих умов. Зокрема, розробляються конкретні рекомендації щодо поліпшення діяльності керівників і вдосконалення відносин керівного складу з безпосередніми виконавцями, досліджуються шляхи підвищення ефективності дій менеджерів.

У цьому контексті актуальними є розробки американського вченого Дейла Карнеги (1888—1955), який вивчав проблеми поведінки людини. Він уважав, що вміння правильно поводити себе з іншими — це найважливіше з умінь для будь-кого, а особливо для ділової людини. У результаті проведених ним досліджень з’ясувалося, що навіть у інженерній справі лише близько 15% фінансового успіху залежать від суто технічних знань, решта 85% успіху досягається завдяки умінню керувати людьми. Оскільки кожна людина в житті використовує лише малу частку своїх фізичних і розумових ресурсів, то, за Карнегі, найвища мета освіти — не знання, а дія. Освіченість — це лише вміння розв’язу­вати життєві ситуації.

Д. Карнеги розробив цілу систему основних прийомів спілкування з людьми виходячи з простих «житейських» істин, як-от: «сваритися щонайменше безглуздо; слід турбуватися про подолання власної обмеженості, а не перейматися тим, що Бог не вважав за потрібне розподілити дар розуму порівну між усіма; потрібно розуміти ту просту істину, що людина в дев’яноста дев’яти випадках зі ста ніколи не засуджує себе незалежно від того, чи права вона, чи неправа».

Критика, з погляду Д. Карнеги, неконструктивна, бо вона змушує людину захищатися і шукати для себе виправдання. Критика навіть шкідлива, бо вона вражає дорогоцінне почуття власної гідності, завдає удару уявленню людини про власну значущість, породжує почуття образи й обурення.

Спілкуючись із людьми, слід пам’ятати, що вони є нелогічними емоційними створіннями, якими керують пихатість і гонор. Тому варто говорити про людину стільки доброго, скільки можна сказати.

Замість того щоб засуджувати людей, варто спробувати зрозуміти їх, збагнути, чому вони чинять саме так, а не інакше. Це породжує толерантність і великодушність.

Теорії людських стосунків дали поштовх розробці проблем мотивації поведінки людини. Вивчення мотивації — один з основ­них напрямків індустріальної соціології. Значний внесок у цю сферу зробили А. Маслоу, Ф. Херцберг і Д. Макгрегор.

Абрахам Маслоу (1908—1970) створив теорію ієрархії потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні. Похідні, метапотреби — змінюються, вони однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних. Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними).

2  

Ієрархія потреб за А. Маслоу

Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжирування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволено принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати вищі потреби — соціальні і насамкінець — духовні. Але самé тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Отже, зрозуміло, що сила дії потреби залежить від ступеня її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії.

На початку 60-х рр. у індустріальній соціології в межах концеп­ції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив з урахуванням відмінностей у потребах підлеглих американський учений, професор Массачу-сетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це було першою спробою теоретично обґрунтувати стилі поводження керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія — так звана теорія Х  Макгрегора — проповідує авторитарний стиль управління, наголошуючи на тому, що пересічна людина не любить працювати і намагається здебільшого уникати праці, а отже, її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль викликає в підлеглих страх, а інколи й агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються стосунки між робітниками і підприємцями, працівники починають відчувати доброзичливе ставлення до себе, то вони виявляють заінтересованість у роботі та сумлінність.

За таких умов можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у теорії Y. Цей підхід ґрунтується на таких постулатах:

  • трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розвага;
  • у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного самоконтролю;
  • внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;
  • люди працюють ліпше там, де керівники зважають насамперед на людей, а потім на результати їх праці.

Такі настанови вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає в установленні взаємозалежності стилю керівництва і стилю поведінки підлеглих. Керівник має пам’ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як підказує розум чи радить наука.
Є ще й об’єктивні обставини — низька трудова дисципліна, арит­мія, вимушений поспіх, недостатня кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися. Перш ніж вибрати ту чи ту модель керівництва, необхідно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і працівників, стан трудової дисципліни, моральний клімат тощо. Після цього консультант може рекомендувати адміністрації, яку модель (Х, Y чи змішану) необхідно застосувати в кожному конкретному разі.

Ще в 60-х рр. американський учений, автор книг «Стимули до праці», «Праця і природа людини» Ф. Херцберг запропонував теорію стимулювання, яка теж ґрунтується на врахуванні потреб людини і дістала назву «теорія збагачення праці». Він класифікував усі стимули до праці та розподілив їх на дві групи. Першу групу вчений назвав «чинниками гігієни» і зарахував до неї зовнішні щодо самої праці фактори: умови праці, соціально-пси­хологічний клімат, стиль і методи керівництва, заробітна плата, професійний статус, гарантія збереження робочого місця тощо.

Поліпшення цих чинників спочатку діє як стимул, потім це стає звичним і знову з’являється невдоволення. Вони діють як засоби медичної гігієни, однак, одної лише гігієни недостатньо. Ф. Херцберг пропонує «вмонтувати» в людину «внутрішній генератор», що залежить від дії другої групи чинників — внутріш­ніх: змісту самої роботи, її привабливості, усвідомлення й оцінювання працівником своїх досягнень, почуття відповідаль­ності, можливості самореалізації в праці тощо.

Якщо зовнішні чинники, за Ф. Херцбергом, можуть лише тим­часово стимулювати трудову активність, то внутрішні діють пос­тійно і є справжніми стимулами.

Ф. Херцберг проінтерв’ював 200 службовців і зробив висновок, що невдоволені своєю роботою люди найчастіше мали на увазі не саму працю, а трудову ситуацію, в якій вони перебували, а задоволені — навпаки. Отже, можна стверджувати, що задоволення є функцією змісту праці, а незадоволення — функцією її умов.

«Гігієнічні» чинники закріпляють, стабілізують робочі кадри, а збуджують до продуктивної роботи внутрішні мотиватори.

Найважливіший постулат теорії Ф. Херцберга — стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Для цього замість старої практики подрібнення операцій, запровадженої на початку ХХ ст. в аме­риканських корпораціях Ф. Тейлором, Ф. Херцберг уважав за необхідне збагачувати зміст і удосконалювати організацію праці, урізноманітнювати дії працюючих, зменшуючи ступінь їх регламен­тації і передаючи їм частину контрольно-управлінських функцій.

Його теорія «збагачення праці» полягала у створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, тобто в наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення поставлених завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розповсюдилася раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожним робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак тогочасні економічні труднощі, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку вчення Ф. Херцберга. Відбувся перерозподіл значущості об’єктивних і суб’єктивних чинників, посилився інтерес до проблем організації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга почав суперечити самій економічній суті виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва почали сприймати теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення раціональних принципів управління.

Емпірична соціологія переживала кризу. Загострення соціально-психологічних суперечностей стимулювало пошук нових форм її розвитку. Було переглянуто деякі принципи емпіричних досліджень. Зокрема, запроваджено принцип поведінково-психологіч­ного аналізу, який у центр уваги ставить поведінку людини, її реак­цію на різні стимули. Емпірична соціологія зробила спробу інтерпретувати факти, а не тільки давати їм кількісну характеристику.

Згодом знов активізувалися принципи тейлоризму. Намагання відійти від прямого заперечення поглядів Ф. Тейлора, замінивши їх «конструктивним аналізом», спостерігалися в діяльності представників «емпіричної» школи П. Дракера, Р. Девіса, Дж. Діболда, які висунули гасло «назад до Тейлора», запропонувавши у відповідний спосіб переглянути деякі принципові положення менеджменту.

Учені все більше відходять від вивчення соціального життя трудящих. На їхню думку, немає необхідності в будь-яких соціа­льних перетвореннях. Достатньо здійснити «розумні» соціально-організаційні заходи, і взаємовідносини робітників і керівників нормалізуються, а соціальні проблеми розв’яжуться самі собою.

Цей відкат назад пояснювався насамперед тим, що ні доктрина «людських стосунків», ні концепція «збагачення праці» не змогли забезпечити дальший позитивний розвиток трудової мотивації. Якщо на початку активно опрацьовувалася велика кількість різних програм «збагачення праці», пов’язаних тільки з концепцією «людських стосунків», то потім почалася модернізація самої цієї концепції. За словами американського соціолога Д. Діксона, вона полягала в такому:

  • перегляд ролі деяких соціально-психологічних чинників (задоволення, лідерство, згуртованість);
  • визнання й вивчення таких чинників, як потреба в самореалізації і творчості, ґрунтовний аналіз нових форм організації праці;
  • створення «синтетичної моделі», яка поєднувала б соціальні та психологічні стимули до праці.

Через деякий час знову актуалізувалася теорія Ф. Херцберга. У розвинених країнах Заходу навіть сформувалася закінчена концепція «гуманізації праці». Її представники стверджують, що за умов інформаційного суспільства змінюється ставлення до праці, тому слід відмовлятись від традиційних форм її організації, дбати про виробничі умови, оскільки результати праці безпосередньо залежать від задоволення суб’єкта самою працею та її умовами.

Отримуючи задоволення від роботи, людина ліпше працює, не потребує постійного контролю, забезпечує самоврядування. Зміни організації праці згідно з цією концепцією треба здійснювати за такими напрямами:

  • чергування видів робіт протягом зміни, тижня, місяця;
  • розширення функцій та обов’язків робітників;
  • стимулювання праці через саму працю, використання стимулів для збільшення як престижності, так і змістовності праці;
  • підвищення відповідальності та самостійності під час виконання виробничого завдання;
  • забезпечення можливості самовдосконалення у праці, професійно-посадового зростання.

Розглянуті теорії мотивації є базовими, фундаментальними. Вони в основному визначають сучасний стан індустріальної соціології, соціології менеджменту, стимулюють емпіричні дослідження і розробку практичних програм.

Щодо загальносоціологічної теорії, то в ній найвідомішими є дві концепції: теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній — сільськогосподарська праця, в індустріальній — промисловість, у постіндустріальній — інформація. На останній стадії сфера послуг починає домінувати над сферою виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється планування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі «постіндустріального суспільства».

Основна ідея американської теорії «революції менеджерів» — витіснення класу капіталістів класом службовців («керуючих»).

Клас службовців, за К. Реннером, — група людей, які, не будучи власниками капіталу, виконують управлінські функції.

На відміну від американської сучасна французька соціологія більшою мірою зазнала впливу історичних і культурних особливостей цієї країни. Мається на увазі не тільки вплив марксистських ідей, а й політична орієнтація, втягнення французьких соціологів у соціальну боротьбу.

Загалом для сучасної західної соціології притаманним є вивчення орієнтації населення на постійно зростаюче споживання; теоретичні дослідження цього втілилися в концепціях «якості життя».

Термін «якісь життя» почав широко застосовуватися після видання праць Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування: забезпечення матеріальними благами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливість здобуття освіти, отримання медичної допомоги, розвитку особистості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування людини: сім’я, навчання, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо.

Соціальними індикаторами якості життя є як його об’єк­тивні характеристики (обсяг споживання матеріальних благ, тривалість життя, стан системи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо), так і суб’єктивне сприйняття людиною умов існування. Різні люди по-різному сприймають одні й ті самі умови існування. Причини цих відмінностей зумовлюються неоднаковим розумінням сенсу і цілей життя.

Цілі життя визначають напрямок активності людини у праці й використанні вільного часу. Б. Генкін вирізняє такі основні цілі діяльності людини: матеріальні блага, влада і визнання, освіта і творчість, моральне вдосконалення. Більшості людей притаманні всі перелічені цілі, проте у кожен період життя якась одна з них переважає і найбільшою мірою визначає дії людини.

Отже, сучасна західна соціологія розвивається насамперед як поведінкова наука.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Арт-терапія в соціальній сфері
Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи
Менеджмент соціальної роботи
Соціальна діагностика
Соціальна профілактика
Соціологія