Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Соціологія

§ 4. Протосоціологія: виникнення і розвиток соціального знання


Звісно, предметна сфера будь-якої галузі знань, а отже, і соціо­логії, з часом (з появою нових пізнавальних можливостей і зростанням практичних потреб) зазнає певних змін. Кращому розумінню предметної сутності соціології сприятиме розгляд історії її становлення і розвитку. З високим професіоналізмом цей процес досліджено відомими вітчизняними соціологами М. Захарченко та О. Погорілим.

Соціологія як окрема наукова галузь виникла в середині ХІХ ст. — коли О. Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має ґрунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до О. Конта не було жодних теоретичних міркувань про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості в сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, гіпотез. Однак вони становлять невід’ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності постають у вигляді чуттєво-образ­них уявлень. У міфі переважали фантастичні знання, а людина посідала місце статиста.

З розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання — епос, в якому на перший план виходить людина. Вона не хоче покірно приймати свою долю, а бореться і може приносити себе в жертву заради інших людей. Епос — це оповідання про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф і епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

З’являються перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли виділяється категорія людей, які професійно займаються духовною діяльністю. Соціальні теорії спробували створити вже Демокріт, Платон, Арістотель. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів і окремих фактів. Ці теорії нині здаються наївними, але за критеріями свого часу багато з них уважалися найрадикальнішими.

Задовго до появи соціології як науки використовувалися такі методи збирання інформації, як спостереження, опитування тощо. Слабкою стороною науки аж до XIX ст. був її споглядально-констатуючий характер. Віками наука обмежувалася фіксацією подій, фактів у просторі й часі та не заглиблювалася в механізми суспільного розвитку.

Давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (460—370 рр. до н. е.) виокремлював два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. До другого — те, що недоступне органам чуттів, те, що людина осягає за допомогою мислення, коли пізнавальним «органом» стає дослідження (що є істинним пізнанням).

Головним здобутком Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини через еволюцію матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому філософ наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому, і морально тяжко бути під владою гіршого. Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природою, як сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі всього цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Демокріт вивчав значення поділу праці для розвитку суспільства і наукового знання, виробничу діяльність та деякі інші явища. Його твори не збереглися, окрім деяких фрагментів, цитованих іншими вченими. Проте й у цих фрагментах зустрічається багато надзвичайно цікавих думок стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ і процесів.

Геракліт (520—460 рр. до н. е.) залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) — представник ідеалізму — висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обґрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови задоволення первинних потреб громадян, наділити їх матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжує­ться комерціалізацією людських відносин.

Проаналізувавши всі існуючі форми держави, Платон визнав їх недосконалими і запропонував свою модель ідеальної держави, яка, на його думку, здатна, дотримуючися справедливості, позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою.

У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу та етику. Згідно з домінантами індивідуальної душі (розумна, афективна, прагнуча) Платон виділяє в етиці три чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здат­ність контролювати свої пристрасті), а за інтегративний вираз цих якостей визнає доброчесність, що їх урівноважує.

Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із су-
спільною справедливістю. А це можливо, на думку Платона, якщо соціальна структура суспільства відповідає типам душ.

У структурі суспільства, розробленій Платоном, найвищий щабель відведено тій групі людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину, керувати на принципах справедливості й доброчесності. Очолювати державу мають філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи — царювати.

Другий щабель платонівської ієрархії мають посідати воїни-охоронці, душам яких притаманні афективність, мужність, запал.

Представниками третього щабля є ті, хто займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби). Ці люди повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Кожна з цих груп виконує свої функції, займається тим видом діяльності, котрий задовольняє відповідну домінанту, і не мусить втручатися у функції інших.

Платон першим установив закон «гармонічного розмаїття праці», згідно з яким розмаїттю потреб людей відповідає різна схильність до праці і розмаїття видів праці. Саме безліч потреб є головним імпульсом соціального розвитку, причиною урізноманітнення форм соціальних взаємодій і відносин. Потреби людей зумовили, на думку Платона, появу міст-полісів.

За Платоном, спеціалізація праці є необхідною умовою поліп­шення якості продукту праці, і що довше працівник спеціалізується на своєму ремеслі, то кращими будуть його успіхи. Тому Платон уважав доцільним пожиттєве закріплення працівника за певною професією.

Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першоосновою його є позаісторична абстрактна ідея, а не соціальні реалії, аналіз конкретних процесів і явищ людського життя.

Значно досконалішим є учення Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького вченого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.

Сенс життя людини, за Арістотелем, полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі якості людини роблять її ліпшою; це досягається через розумні дії, що в них ці якості розкриваються.

Арістотель розглядав верству рабів у різних системах; він зазначав, що в системі виробництва матеріальних благ раб — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це людина.

Арістотель започаткував знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Підкреслюючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель виокремлює такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля, на дум­ку Арістотеля, — це не просто вільний час, а час, заповнений різ­номанітними заняттями — філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, тобто тим, що породжує відчуття приємності та задоволення. Проте така організація дозвілля потребує коштів, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне використування віль­ного часу ганьбить людину. Обсяг і якість дозвілля залежать від форми державного устрою.

Арістотель, як і Платон, аналізуючи форми держави, «правильними» вважав монархічну та аристократичну олігархію, демократію й тиранію.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчесність розміщує на найвищому щаблі шкали цінностей. Цікаво, що цінність, авторитет держав­них діячів філософ визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними здібностями.

Арістотель також досліджував конституційний лад грецьких держав. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридично оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина є «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства.

Іншою невід’ємною властивістю суспільства Арістотель уважав соціальну нерівність. Він класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього філософ убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди. Ця ідея Арістотеля актуалізувалася в новітні часи.

Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв’язана та взаємодіє з ними, веде суспільний спосіб життя, що й породжує в особі спільні з іншими людьми думки та почуття.

Великого значення Арістотель надавав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною істотою», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

Сократ (470—399 р. до н. е.), досліджуючи процес спілкування, особливого значення надавав мовленню. У цьому його переконав власний досвід, адже філософ брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-ким і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому вчений не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові самотужки дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він завжди знав відповідь на запитання, а в тім, що філософ завжди міг переконати опонента, що той відповіді також не знає.

Красномовності, уміння переконувати вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.).

Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями.

Так, Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчесна; її псують, прищеплюючи негативні якості, зовнішні обставини. Ґрунтуючись на цих міркуваннях, він висновував, що необхідно навчати людей внутрішньо самовдосконалюватися.

Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) обстоював протилежну думку — людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

У середньовіччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства. Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесного людини) і духов­ну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього. Вивчаючи трудову діяльність людини, філософ однаково високо цінував розумову і фізичну працю.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму — А. Данте (1265—1321) і Ф. Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми.

Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню дум­ку, можливі лише за умов суспільної власності.

Новій верстві заможних було потрібне обґрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI ст. виконували видатні європейські вчені.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж утрату майна). Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь і гідність, а тому політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що доводить право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) уважає, що людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини, французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником уважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні здібності.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні; жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ-мате­ріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від учення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтересів людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено. На думку Т. Гоббса, природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманні суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).

Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені угоди, бо в них немає права на все. Закони мають на меті не втримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному руслі. Т. Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому, на його думку, зайві закони — шкідливі.

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677) уважав, що необхідність у державі та законах зумовлена суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні вчинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обґрунтовує ідею прав і свобод людини, уважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей або надає комусь більше прав, ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від част­ки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

Іншого погляду на причини виникнення суспільства дотримувався відомий шотландець Адам Сміт (1723—1790), який виводив суспільну взаємозалежність людей з поділу праці та необхідності обміну її результатами.

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обґрунтову­ють необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обґрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль оточення у формуванні особистості людини. Люди не народжуються такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників. Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є визнання природної рівності людських розумових здібностей, природ­ної доброти людини, всемогутності виховання, взаємозалежності успіхів розуму та успіхів суспільної діяльності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Арт-терапія в соціальній сфері
Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи
Менеджмент соціальної роботи
Соціальна діагностика
Соціальна профілактика
Соціологія