пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади

Центральні органи виконавчої влади


Як вказує A. M. Школик, центральними адміністративними структурами із спеціальною компетенцією є органи, сфера діяльності яких поширюється на територію усієї держави. Їх можна поділити на дві основні групи: міністерства та інші центральні адміністративні структури з різними назвами. Цим дослідником відзначається, що незважаючи на ієрархічність системи центральних органів публічної адміністрації, доволі важко провести їх всеохоплюючу та уніфіковану класифікацію.

Міністерства мають вищий правовий статус від інших центральних адміністративних структур, що зумовлено кількома причинами:

1) їх керівники (міністри, секретарі тощо) входять до складу урядів, що об´єктивно зумовлює їх вищу політичну вагу;

2) міністри беруть участь у формуванні політики держави;

3) міністерствам тою чи іншою мірою підпорядкована більшість інших центральних адміністративних структур.

У доктрині багатьох країн континентальної правової системи органом публічної адміністрації вважається не міністерство, а його керівник — міністр. Міністерство ж називають структурою, що обслуговує міністра у виконанні покладених на нього завдань та функцій.

A. M. Школик акцентує увагу на наступних моделях міністерської структури — класичній і шведській. У класичній міністерській моделі (поширена у переважній більшості країн) міністерство має ієрархічну структуру, підпорядковані підрозділи нижчого рівня зобов´язані виконувати розпорядження вищих. Міністерства очолюють змінювані особи, які виконують політичні функції, тоді як його штат відбирають зі спеціалістів із стабільним правовим статусом публічного службовця. З огляду на міністра, міністерство є політичним органом, проте завдяки великій кількості професійних службовців, є суто адміністративною організацією.

Оригінальність шведської моделі (перейняли також інші країни Північної Європи) полягає в тому, що вона ліквідує двоїстий характер (політика і адміністрація) класичного міністерства. Воно зберігає тут за собою лише завдання формування політики. Функції ж безпосереднього виконання (адміністративні) належать до завдань автономних агенцій. Автономія агенцій полягає у тому, що міністерство не дає їм вказівок у конкретних справах, але міністр визначає загальний напрям політики адміністративної агенції і впливає на формування його бюджету.

На відміну від автономних агенцій, які мають чисельний апарат професійних службовців, міністерство здійснює функцію формування політики за допомогою невеликого штату (не більше 100 осіб із канцелярськими працівниками). До кола завдань шведських міністерств належать:

1) підготовка урядових законопроектів та проектів бюджету для ухвали їх парламентом;

2) видання інструкцій і загальних правил для адміністративних органів;

3) міжнародні зв´язки;

4) призначення публічних службовців;

5) розгляд окремих листів громадян, надісланих на адресу уряду.

Щодо кількості інших центральних адміністративних структур у різних країнах, то, як вказує A. M. Школик, вона об´єктивно різниться. Держави намагаються обмежити (в середньому до двадцяти) лише кількість міністерств. А от інші центральні органи (агенції та інші) є доволі чисельними, а їх назви відрізняються строкатістю.

Вони формально відокремлені від міністерств і вважаються політично нейтральними органами. Підбір кадрів до їх складу здійснюють із врахуванням професійної спеціалізації на визначений термін. Усі вони здійснюють регулювання, управління та контроль у конкретній галузі, володіють організаційною та фінансовою самостійністю.

Більшість центральних органів публічної адміністрації мають право приймати підзаконні нормативно-правові акти, якими встановлюються загальнообов´язкові норми. У зв´язку з цим у деяких країнах, зокрема, в США, існує поділ центральних (в цьому випадку — федеральних) органів виконавчої влади на ті, що мають зазначене право (їх називають адміністративними установами) та органи, що його не мають.

У багатьох країнах немає такого поділу, тобто, кожен центральний орган публічної адміністрації може бути уповноважений парламентом на прийняття зобов´язуючих правових норм загального характеру. З цього випливає відносність загальноприйнятого поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право