Електронна бібліотекапідручники


Екологія та охорона навколишнього природного середовища

1.3.2. Уявлення давніх українців про природу


Язичництво наших предків було релігією гармонії людини та природи, людини й Всесвіту. У ті давні часи людина не відокремлювала себе від обожнюваної, а отже, недоторканної природи, не вважала себе її "царем", проте була переконана у власному значенні, в тому, що є частиною грандіозного цілого.

Тому й шанувалися сили природи, небесні світила — Сонце, Місяць, зорі. Божествами й духами заселено було землю та воду, рослинний світ. Не руйнуючи природи, давні слов´яни брали у неї все необхідне для існування — їжу, одяг, ліки. Треба було лише знати ті закони, за якими діється таїна життя.

Оранка, сівба, збір урожаю — всі ці, начебто прості, побутові процеси перетворилися на таємничі, урочисті й напрочуд поетичні ритуали. Фатальною помилкою людства стало моральне відлучення від природи, що почалося пізніше і набуло катастрофічних масштабів у двадцятому столітті. Сьогодні, на порозі страхітливих екологічних криз, варто знову звернутися до мудрості наших предків, щоб хоч трохи навчитися у них шанобливого ставлення до природи, втраченого нерозважливими нащадками.

Скарбниця народної мудрості українців багата на прислів´я та приказки про природу, її явища, рослинний і тваринний світ. Ці народні афоризми відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів, коли ще формувалися початки словесного мистецтва. Природа виступала в них то як незрозуміла, ворожа сила, то як помічник людини: "Вогонь і вода добрі служити, але лихі панувати", "З вогнем не жартуй і воді не вір", "Тиха вода людей топить, а швидка тільки лякає", "Сонце — батько, місяць — вітчим".

Змінюючи природу навколо себе, людина змінювала і саму себе, свої уявлення про навколишній світ, накопичувала досвід для подальшого удосконалення взаємостосунків з довкіллям. Здавна в народі говорять: "Грім гримить — хліб буде родить", "Дощ у пору — золото", "Як сіно косять, то дощу не просять".

За тривалу історію у людини не було більшого союзника, захисника і друга, ніж її земля. Почуття синівської відданості землі передається генетично з покоління до покоління.

Земля в давніх приказках та прислів´ях називалася матір´ю, прославлялася її сила та щедрість: "Земля найбагатша, вода найсильніша". Образи землі і води є невід´ємними у багатьох побажаннях: "Будьте здорові, як вода, а багаті, як земля!"

Українська міфологія як сукупність уявлень та окремих переказів про об´єкти живої і неживої природи, людину та Всесвіт розвивалися на основі давньої загальнослов´янської міфології. У міфах людина прагнула пояснити і упорядкувати навколишній світ. Наші предки багато уваги приділяли природним явищам і стихіям, окремим етапам життя та смерті людини, структурі навколишнього світу тощо. Адже саме у слов´янській і зокрема в українській міфології, земля — це мати, вона ж символ багатства, достатку, головного пристановища живих і мертвих. До речі, українці не розміщували царства мертвих за межами Землі. За їхніми віруваннями, мертві жили в деревах, птахах, камінні й найчастіше в землі, звідки могли розмовляти з живими людьми, могли виходити із землі, із річок і шукати можливості спілкування з живими. Народ глибоко шанує у своїх повір´ях землю і дає їй такі назви: мати, свята земля, мати сира земля, годувальниця наша.

Своєрідним культом у наших предків була вода. З давніх-давен українці з особливою ретельністю охороняли й прикрашали джерела, вважаючи їх святими місцями. Не випадково, що з криницями пов´язані численні легенди про сховані скарби, хоч ціннішого скарбу, ніж вода, в природі, очевидно, не існує. Вода свята. Вода береться із землі. До води народ ставиться з повагою і вважає за гріх плювати в неї і говорити лайливі слова. Завжди вважалося за велику наругу задивлятися у дзеркало води. Народні повчання говорять: заглядатимеш в колодязь — затягне водяна баба, чепуритимешся над водою — обсяде на щоках віспа... І то було не стільки залякування, як велика повага до води, адже вона завжди має бути чистою. Прислів´я говорить: "Не плюй в криницю, бо доведеться ще пити водицю".

У наших предків панував культ дерева, лісу. Блюзнірством вважалося будувати оселю з дерева, пошкодженого блискавицею. Липу як захисницю від блискавки рекомендувалося садити обабіч дороги, біля господи, біля культових споруд, палаців. Особливо боялися злі духи осики — тому її теж садили коло житла, осикові кілки забивали для відлякування нечистої сили в місцях, де вона буцімто з´являлась.

Етичні норми нашого народу забороняли нищити, вбивати з примхи. У той далекий час люди розуміли, наскільки вразливою є природа й застерігали байдужих: "Будь обережний, поряд з тобою інші істоти, дай їм жити...". Високий рівень розуміння явищ природи, екологічне світосприйняття наших предків виявляється у народних прикметах, приказках та прислів´ях: було створено певний кодекс, який вимагав ставитись до природи як до святині.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Екологія людини
Основи екології
Екологія та охорона навколишнього природного середовища