пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Культурологія

10.2. Формування нової соціокультурної реальності та її риси


Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».
Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спи¬раються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне спрямованої культури (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба та ін.).
Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.
Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.
Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності».
Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.
Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.
Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов) упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. Водночас стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу «порядок-хаос». Модель куль¬турно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст.
Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоча б описово.
Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серце¬виною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.
Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.
Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.
У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.
Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.
Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності, утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України ви¬значається в переважно західному напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.
Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.
Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна позначити терміном «деідеологізація культури». Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.
Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя.
У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.
Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, настанови щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні.
Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. З'являються незнані раніше суб'єкти культури, діяльність яких пов'язана з недержавними формами культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.
Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.
Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або перебували в «шухлядах»), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.
З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли, такі як М.Грушевський, Є.Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.
У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.
Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.
У зв'язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.
Примітною особливістю розвитку української культури, пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.
Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій.
Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірне більших масштабів. Ідеться про чинник релігії і вплив західної куль¬тури та культури української діаспори.
Відомий науковець і громадський діяч І.Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, уважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. Водночас і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфе¬сійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, а й значною мірою формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В.І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до «надбань національної культури» і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.
Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду й утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в надприродні явища (екстрасенсорика тощо).
За умов певного духовного вакууму, який склався в перехідний період, формується потреба в релігії як в етноформуючому і культурно-утверджуючому чинникові, які сприяють гуманізації соціальних відносин, відтворенню культурної традиції.
Водночас відповідно до загальних світових модерністичних тенденцій для України у зв'язку із зростанням ролі пріоритетності релігійного вибору особистості характерним стає еклектизм, який все повніше проявляється у формі політеїстичності. Вона стає можливою з огляду на зростання кількості не тільки протестантських, а й інших конфесій, поширення яких значно обмежує вплив православ'я, яке недостатньо адаптується до нових умов і, певною мірою, втрачає свій вплив на суспільство.
Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських і соціологічних досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії"). Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68 % уважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.
За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.
Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення основ методології наукового дослідження.
Усе це дає підстави стверджувати, що релігія в Україні, особливо православ'я, виконує сьогодні важливу соціально-толеруючу та соціально-регулятивну функції, які сприяють збагаченню соціально-культурного контексту.
Загальною особливістю нової соціокультурної реальності є зміна ціннісних орієнтацій, системи базових цінностей і їх акцентування на особистісному вимірі. Перехідний період характеризується анемією, утратою моральних орієнтирів, зростанням моральної деградації суспільства, його корупцією та криміналізацією. Культурна диференціація поширюється на окремі сфери суспільства, які набувають особливого культурного профілю.
Доволі яскраво така специфікація проявляється у сфері художньої культури. Зміна системи управління художньою діяльністю, набуття самостійності творчими спілками, формування нової системи відносин між суб'єктами художнього життя (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю), формування художнього ринку свідчать про складання соціально-художньої реальності як особливої соціально-художньої сфери. На кілька порядків зростає різноманітність художнього життя, суперництво художніх шкіл і напрямів, як і внесок у налагодження культурного діалогу із світом, підтвердженого багатьма нагородами міжнародних конкурсів і фестивалів.
Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої країни продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики й елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, у часи «перебудови», то предметом інтересу на¬ших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів» багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової культури призвели до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в значній мірі телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника та поглинання того інтересу до національної культури, який тільки-но пробудився.
Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей у їх не кращих зразках певною мірою деформує ще не усталену систему національних цінностей, робить привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що викликає протест громадськості, особливо інтелігенції.
У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату.
У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які мають відповідати потребам оновлення суспільства.
За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.», «Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма естетичного виховання», «Дозвілля і молодь».
Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.
У потоці цих новацій (уже починаючи з часів «перебудови») у духовному житті українського суспільства відбувається переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичних засад української ментальності як чинника активізації соціальної енергії, яке часто перероджується в індивідуалізм.
Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень