Електронна бібліотекапідручники


Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)

3.7. Поняття та зміст світогляду, типу юридичного наукового мислення, юридичної наукової парадигми


Як зазначалося раніше вищий рівень методології юриспруденції складають світогляд, тип домінуючого юридичного мислення та юридичні наукові парадигми, які багато в чому визначають вибір методологічних підходів та методів при проведенні юридичних наукових досліджень.

1.Світогляд.

Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль в ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому. Зокрема:

¨ для світогляду середньовіччя притаманне домінування теології, тобто сукупності релігійних доктрин, відповідних теологічних теорій походження та існування держави і права;

¨ епоха Відродження, навпаки, характеризується критичним відношенням до теології та домінуванням гуманізму - сукупності поглядів, за якими найвищою цінністю є людина, її життя, свобода, щастя, розвиток здібностей, а благо людини є критерієм оцінки усіх соціальних інститутів;

¨ у вік Просвіти основою світогляду стають вчення, які відбивають домінуюче значення розуму людини, її знань у пізнанні природнього порядку суспільного життя, що відповідає закономірностям оточуючого середовища та дійсної природи людини;

¨ XIX ст. притаманне домінування у світогляді ідей юридизації, лібералізації та демократизації суспільств, у яких концентровано відбивається необхідність безпосереднього втілення принципів гуманізму, раціональності, рівності та свободи людей у соціальне життя;

¨ домінуючими тенденціями світогляду XX ст. є плюралізм ідей та принципів, інтеграція країн та забезпечення світового порядку, інформатизація всіх сфер суспільного життя.

2. Тип (стиль) домінуючого наукового мислення.

Наукове мислення функціонує і розвивається у понятійній формі. Не випадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводиться функціональна аналогія. Наукове поняття характеризується^ як уявне (ідеальне) відтворення сутності пізнаваного об´єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння сутності правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності. Вони не апріорні, а адекватні об´єктивно існуючим правовим явищам, являють собою результат синтезу правових уявлень, квінтесенцію юридичних знань і досвіду. Світоглядні ідеї XX століття відповідно визначають й складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміється "ансамбль", сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених наукових ідей, принципів, форм відбиття і пізнання дійсності, її істотних зв´язків і відношень, напрямків розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

¨ рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної їх адекватності об´єктивним процесам;

¨ очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;

¨ радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості. Конструктивно-критичний аналіз державно-правової дійсності - найважливіша соціальна функція юридичної науки;

¨ забезпечення наукового передбачення розвитку державно - правовових явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарія, який використовується;

¨ розширення його діапазону, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних, позицій;

¨ глибоке з´ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і у внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у взаємозв´язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку.

¨ зміною соціальної позиції ученого, що нерозривно пов´язана із суворим науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю і т.д.

3. Парадигми.

Від типу наукового юридичного мислення залежить "арсенал" парадигм, які існують у юриспруденції. Парадигма при цьому розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов´язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні і теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції. У понятті парадигми виділяються такі основні аспекти:

¨ "символічні узагальнення" - формально або частково формалізовані компоненти теорії, які функціонують як "закони природи" або ж як системи відповідних символів;

¨ "метафізична парадигма" (або картина світу) - це модельні уявлення, узагальнені образи вихідних об´єктів науки;

¨ загальноприйняті в даному* співтоваристві вчених методологічні вимоги і ціннісні орієнтації, які забезпечують простоту

¨ та несуперечливість теоретичних концепцій, можливості їх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень;

¨ загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими "виготовляються") наукові описування і пояснення, а також базисні приклади вирішення конкретних наукових проблем.5

Для юриспруденції в XX столітті притаманне домінування двох головних парадигм — позитивізму та соціологізму.

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX ст., у Західної Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головними постулатами цієї парадигми є:

¨ заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

¨ визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;

¨ вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

¨ обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з´ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

Парадигма юридичного соціологізму об´єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм і ін. На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб´єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці ХІХ - початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

¨ праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і ряду інших;

¨ право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільностями в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);

¨ лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством, держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб´єктами;

¨ суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";

¨ право - це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

¨ втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб´єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право