Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Історія філософії


Історія світової філософії (у т. ч. української) мала розглядатися з погляду «боротьби» матеріалізму з ідеалізмом — як вияв класової боротьби в ідейній сфері. Ідеологічну підтримку одержувало дослідження матеріалістичних спрямувань в історії філософії. З ідеалістичних філософських систем філософія Гегеля мала перевагу, оскільки її вважали одним із важливих джерел марксизму. Розгляд історії філософії як боротьби матеріалізму та ідеалізму ґрунтувався на догмі, що співвідношення між матерією і свідомістю є основним питанням філософії. Проте елементарне ознайомлення з історією філософії переконує, що в різні періоди західної й світової філософій та у різних школах і напрямах відрізняються питання, які вважають фундаментальними.

У Київському університеті читали курс світової філософії: елементи давньосхідної філософії, курси античної та новочасної філософій. З ініціативи та за участю В. Шинкарука історики філософії значну увагу приділяли дослідженням німецької класичної філософії — Канта, Гегеля, Фейербаха: були опубліковані збірки статей («Критичні нариси з філософії Канта», 1975; «Нариси з філософії Л. Фейербаха», 1982), дослідження Ю. Кушакова «Історико-філософська концепція Фейербаха» (1981) та ін.

У 60—80-ті роки були започатковані й історико-філософські дослідження західної філософії XX ст., автори яких використовували тексти мовами оригіналів з феноменології (Є. Причепій), феноменології та герменевтики (С. Кошарний), дослідження з історії логіки (М. Попович), з історії індійської логіки (К. Жоля). В оцінюванні їх результатів найадекватніший метод порівняння, передусім зі станом відповідних досліджень на Заході чи навіть в Росії. Таке порівняння виявляє значно нижчий якісний рівень досліджень в Україні навіть порівняно з Росією, не те що із Заходом. Це було спричинено тогочасною гуманітарною політикою, відповідно до якої переклад і дослідження світової філософії були зосереджені в Росії, передусім у Москві, хоча російські історики філософії теж не могли виходити за ідеологічні обмеження.

Дослідженням світової філософії, «великих» філософських традицій (західної, східної) займаються науковці різних націй. Однак представленість кожної нації у західному та міжнародному просторах інтелектуального спілкування залежить від того, наскільки історики філософії певної нації досягають успіхів у з´ясуванні особливостей і здобутків національної інтелектуальної історії. Без цього неможливо представити ці здобутки у міжнародних інтелектуальних спілкуваннях.

Хоч унаслідок національної боротьби за незалежну Українську державу у XX ст. українська мова в СРСР стала мовою викладання і наукових публікацій, ідеологічні обмеження щодо досліджень з історії української філософії були ще суворішими, ніж щодо досліджень світової філософії. Адже такі дослідження неминуче спонукали істориків філософії з´ясовувати особливості національної історії і культури, що оцінювалось як прояв «буржуазного націоналізму». Багатьох українських філософів, які писали свої твори російською мовою чи були змушені переїхати в Росію, російські історики філософії зараховували до російських філософів, дехто продовжує це робити і тепер. Тож українські історики філософії у 60—80-ті роки прагнули розглядати таких філософів в українському контексті. Щоб уможливити дослідження української філософської думки, вони часто замість слова «український» використовували слово «вітчизняний», двозначність якого задовольняла тих, хто мислив його у значенні спільної вітчизни росіян та українців. Ще однією поступкою була публікація досліджень російською мовою.

Одним із способів забезпечення можливості публікувати джерела і досліджувати спадщину діячів української культури було представлення їх як «революційних демократів». До них було зараховано Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка, М. Павлика, М. Коцюбинського, Панаса Мирного та ін.

Популярність Шевченка спонукала ідеологів зарахувати його до «революційних демократів». Для цього, відповідно до ідеологічних настанов, потрібно було знешкодити вплив його націоналізму (цей термін у позитивному значенні слова для характеристики світогляду Шевченка використав А. Луначарський), а також наголосити на засудженні ним соціальної несправедливості, зорієнтованість на соціальну революцію. Важливо було також представити його «діалог з Богом» як прояв атеїзму. Таких цілей навіть легше можна було досягати у тлумаченнях творчості Лесі Українки та І. Франка, зважаючи на їхні соціалістичні симпатії, відсутність релігійно-християнських переконань. При цьому потрібно було вилучати з публікації «націоналістичні» тексти, спрямовані проти російської колоніальної політики в Україні (зокрема, деякі тексти «пізнього» Франка). Крім того, в оцінці ставлення І. Франка та Лесі Українки до марксизму використовували поширену тоді формулу, що обидва «доростали», але «не доросли» до марксизму. Відповідно, наявну в обох критику марксизму замовчували, а такі тексти вилучали з публікацій. Так, у 19-му томі з 50-томного зібрання творів І. Франка було вилучено частину статті «Що таке поступ?», яка містить принципову критику марксистської політичної філософії, її було поновлено у 45-му томі (1986).

Інші українські інтелектуали мали тим менший вплив, чим більше їхній світогляд містив складові, які оцінювали як такі, що служать інтересам панівних класів — феодалів і буржуазії. Такими були релігійність та ідеалізм. До безперечних ознак ворожої ідеології зараховували «буржуазний націоналізм». Наприклад, світогляд М. Драгоманова оцінювали як близький до революційного демократизму, його вважали демократом, захисником інтересів народу, хоч і не революціонером; М. Костомарова — як такого, що віддалений від революційно-демократичної позиції, оскільки містить «релігійний містицизм, ліберальну обмеженість і націоналістичні збочення»; П. Куліш — «український буржуазний письменник», який «у публіцистичних творах виступав як ідеолог українського буржуазного націоналізму». Ідеологічно ворожим вважали М. Грушевського — «буржуазного історика», «буржуазного націоналіста», ігноруючи його «народництво» (томи «Історії України-Руси» у 60—70-ті роки КДБ вилучив під час обшуків).

Все ж неповні, іноді дуже фрагментарні, публікації текстів «дозволених» авторів, спогадів про них і документів, довідкових видань (наприклад, двотомного шевченківського словника) є важливим здобутком 60—80-х років XX ст. Цього було досягнуто завдяки зусиллям багатьох українських гуманітаріїв, передусім літераторів. Вони, як правило, стверджували, що, крім «помилкових» ідей, твори тих чи тих авторів містять прогресивні, демократичні ідеї, тенденції. У 60—80-ті роки чимало було також зроблено для представлення текстів авторів «розстріляного відродження». Однак не лише публікація оригінальних текстів є досягненням, а й дослідження-інтерпретації, попри ідеологічні оцінки, також містять корисну інформацію. Це стосується не лише фактів, а й змісту ідей. При критичному читанні вони є важливим джерелом сучасних досліджень.

Історику філософії доводиться відрізняти змушені компроміси від того, що свідчить про наївність підходів в інтерпретації текстів: описово-реалістичний (натуралістичний) або наївно-романтичний спосіб тлумачення творів літератури і мистецтва. У цьому разі деякі передмодерні способи інтерпретації літературних, філософських творів були споріднені з марксистсько-соціологічним підходом і з «методом соціалістичного реалізму». Філософському літературознавству було притаманне спрощене розуміння семіотики літературних творів (не кажучи вже про відсутність використання методів літературної герменевтики). Це було наслідком ізоляції від західної філософії, репресій, яких зазнали митці та інтелектуали, які не тільки намагалися втілювати ідеї модерної семіотики в мистецьку практику, а й розвивали модерну філософію літератури і мистецтва (Л. Курбас та ін.).

Із XVIII ст. філософія Г. Сковороди була найбільш дослідженою, передусім завдяки розгляду її в контексті російської історії філософії. Однак ще в 1903 р. В. Петров опублікував у «Киевской старине» статтю про нього як українського філософа, що знайшло ширше обґрунтування у фундаментальному дослідженні Д. Багалія (1926). Однак розгляд філософії Сковороди в українському культурному контексті залишався ідеологічно небажаним і наражався на перешкоди, яких зазнали публікації книг І. Іваньо «Філософія і стиль мислення Сковороди» та Ф. Драча, С. Кримського, М. Поповича «Григорій Сковорода». У 1972 р. було опубліковано колективну монографію «Філософія Григорія Сковороди», збірку статей «Від Вишенського до Сковороди»; у 1973 р. — двотомник його творів.

Особливим здобутком 60-х років, який оцінюють як «прорив блокади» в історії української філософії, було розширення хронологічних меж історико-філософських досліджень за рахунок XVII—XVIII ст. Ідеться про започаткування в середині 60-х років досліджень філософської спадщини Києво-Могилянської академії. У 70—90-ті роки це розширення охопило XIV—XV ст. та період Київської Русі. Для початку дослідження надбань Києво-Могилянської академії на науковому рівні, що неможливе без опрацювання і публікування джерел, потрібно було ідеологічно виправдати цей дослідницький проект. Адже за ідейною спрямованістю тексти професорів академії суперечили офіційній ідеології, основним догмам марксистсько-ленінської філософії: вони мають релігійно-ідеалістичне спрямування; термін «метафізика» професори-могилянці використовували у позитивному значенні, а терміном «діалектика», відповідно до схоластичної традиції, позначали логіку. Крім того, потрібно було спростувати поширене уявлення, що філософія Києво-Могилянської академії є різновидом середньовічної схоластики. Такої думки дотримувалися М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк, І. Франко, які перебували під впливом народницького світогляду, а тому недооцінювали абстрактно-теоретичний спосіб мислення як витвір більшою мірою міської культури. Мала значення і необізнаність із першоджерелами, адже рукописи професорів академії, переважно латиномовні, були, за окремими винятками, неопубліковані і малодоступні.

Основна заслуга у започаткуванні досліджень з філософської спадщини Києво-Могилянської академії належить П. Копніну, який як директор Інституту філософії не лише підтримав ініціативу співробітників відділу історії філософії України, особливо В. Нічик, а доклав зусиль для здійснення цього задуму. У газеті «Літературна Україна» від 31 березня 1967 року було опубліковано статтю П. Копніна, І. Табачникова та В. Євдокименка «Біля першоджерел філософської думки», цікаву для сучасного історика філософії як зразок типових аргументів і риторик, які використовували для уможливлення досліджень інтелектуальної діяльності осіб, установ і рухів, ідеологія яких розходилася з марксистсько-ленінською. Ведучи мову про труднощі, пов´язані зі здійсненням задуму, автори зауважували: «Вже нині дається взнаки брак знавців латинської та старогрецької мов, — особливо серед істориків філософії. Назріла настійна потреба створити на філософському факультеті Київського університету імені Т. Г. Шевченка групу студентів, які б спеціалізувалися з класичної філософії й могли вільно читати рукописи та самостійно перекладати латинські й старогрецькі тексти. Це допоможе нам краще видати українською мовою й класиків світової філософії, зокрема, Платона, Арістотеля, давньогрецьких матеріалістів та інших. А поки що ця нелегка праця покладена на плечі гуртка вчених-фахівців у галузі класичної філології з Києва, Львова, Харкова, Ужгорода, Тернополя, які відгукнулись на наш заклик і з ентузіазмом взялися за справу».

За підтримки В. Копніна у відділі історії філософії Інституту філософії, який очолював тоді Є. Євдокименко було створено дослідницьку групу на чолі з В. Нічик. Їй вдалося залучити до праці дослідників, здатних працювати з текстами: для цього було прийнято в аспірантуру, на посади наукових співробітників випускників відділення класичної філології Львівського університету, де була традиція класичної філології з гуманітарно-філософським ухилом. У підтримці цієї традиції важливу роль відіграв С. Лур´є, якого в часи боротьби з космополітизмом вислали з Ленінграда до Львова. До вивчення спадщини Києво-Могилянської академії долучилися науковці з різних гуманітарних наук, більшість з яких хоч не працювала безпосередньо з рукописами, але відіграла важливу роль у підтримці цих досліджень. Ґрунтовні історичні дослідження З. Хижняка, літераторів — Г. Сивоконя, Д. Наливайка, В. Шевчука (переклав першоджерела з польської та давньоукраїнської мов), В. Колосова, В. Крекотня, М. Сулими, О. Мишанича, І. Захара, Ю. Мушака, І. Паславського.

Завдяки зусиллям дослідників з відділу історії філософії України, перекладачів, гуманітаріїв, інших наукових установ у 60—80-ті роки XX ст. було опубліковано: твори Феофана Прокоповича у 3-х томах (1979—1981, упорядкування і редакція В. Нічик), «Памятники этической мысли на Украине XVII — первой половины XVIII ст.» (1987), твори Георгія Кониського у 2-х томах (1990, переклад М. Кашуби), дослідження Я. Стратій, В. Литвинова, В. Андрушка «Опис курсів філософії і риторики професорів Києво-Могилянської академії» (1982), яке включає також фрагменти текстів. Окремі тексти (Йосифа Кононовича-Горбацького, Інокентія Гізеля) було опубліковано в журналі «Філософська думка». Активно друкували статті, збірки статей, книги, в яких ішлося про філософські погляди Феофана Прокоповича, Григорія Кониського, Стефана Яворського тощо.

У 80-ті роки XX ст. увага дослідників була спрямована на філософську спадщину XIV—XVI ст., Київської Русі, а також на такі ідейні тенденції, як раннє Просвітництво, ренесансний гуманізм, реформаційні ідеї. Результати цих досліджень були оприлюднені в 1990—1992 pp. Уявлення про це дають статті В. Нічик, Я. Стратій, В. Горського, С. Бондаря, Т. Голіченко, Т. Чайки, А. Бичка, В. Андрушка, вміщені у збірці «Вітчизняна думка епохи Середньовіччя» (1988). Важливою була також публікація «Пам´ятки братських шкіл на Україні: кінець XVI — початок XVII ст. (Тексти і дослідження)», підготовлена зусиллями багатьох українських гуманітаріїв (В. Нічик, В. Крекотень, В. Німчик, О. Дзюба, В. Передрієнко, О. Білодід, Я. Стратій, В. Яременко, Г. Павленко, В. Роменець, І. Сварник, В. Шевчук, В. Омельянчик). У дослідженні інтелектуальної культури Київської Русі, започаткованому у 80-ті і продовженому в 90-ті роки XX ст., найважливішими є праці В. Горського та С. Бондаря.

Найвагомішим серед досліджень ідей Просвітництва, ренесансного гуманізму і реформації є внесок В. Литвинова. Виокремлення просвітницької тенденції в Києво-Могилянській академії наражалось на скептицизм деяких істориків і філософів, які вважали, що панівний спосіб мислення і мовлення філософів академії, попри очевидні запозичення зі схоластики, слід шукати в руслі культури бароко. Цим зумовлена недооцінка просвітницької ідейної тенденції, найвиразнішим речником якої був Феофан Прокопович, який, хоч і використовував у своїх промовах деякі риторичні фігури барокового мовлення, негативно оцінював цей «квітчастий» стиль. Однак більше важила не стилістика, а ідейна спрямованість. В. Литвинов у своєму дослідженні {«Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України»), характеризуючи ідейні тенденції раннього Просвітництва, зауважував, що йому було притаманне «вивільнення філософії з-під опіки теології, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного вивчення природи». Цей приклад з непорозумінням навколо раннього Просвітництва переконує, що історик філософії має бути чутливим до нових ідейних тенденцій, які, виникаючи в руслі панівного світорозуміння, позначають зародження нової перспективи мислення і світорозуміння.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць