Електронна бібліотекапідручники


Історія української філософії

Логіка і семантика


Із філософських дисциплін «формальна логіка» була найнейтральнішою щодо ідеології, тому для деяких філософів 60—80-х років слугувала схованкою, щоб уникнути ідеологізації. Проте це не завжди було можливо, про що свідчать тогочасні публікації з логіки. У центрі явно заідеологізованої дискусії перебувало питання про співвідношення формальної і «діалектичної логіки»: правомірними вважали філософів, які вказували на вищість «діалектичної логіки» над формальною. Однак наприкінці 60-х років деякі з філософів почали стверджувати у своїх публікаціях, що «діалектична логіка» взагалі не є логікою, а тільки філософією. Фактично за цим стояла опозиція між аналітичним і спекулятивно-інтуїтивним напрямами у філософії. «Логіки» остерігались, що підпорядкування формальної логіки діалектичній спричинить поширення впливу спекулятивно-інтуїтивного способу мислення, що знизить рівень критичного раціоналізму.

У Київському університеті до початку 60-х років викладали класичну логіку (логіку Арістотеля) з прийнятими у різний час поправками і доповненнями (закон достатньої підстави, індуктивна логіка Дж.-С. Мілля тощо). У 60-ті роки почали викладати елементи символічної (математичної) логіки. Набувало значущості застосування потенціалу логіки в методології наукових досліджень. Дослідженням «логіки науки» («логіки наукового дослідження») займався спеціальний відділ Інституту філософії. Разом із Київським університетом він став провідним осередком у СРСР із дослідження логіки науки. Про це свідчать проведений у Києві симпозіум з логіки науки (I960) під керівництвом П. Копніна та В. Павлова, опублікована в 1965 р. колективна монографія під назвою «Логіка наукового дослідження». У межах цього напряму здійснювались дослідження з теорії пізнання в стилі критичного раціоналізму і конструктивізму, в яких філософи все менше використовували риторику діалектичного матеріалізму або навіть зовсім її уникали.

У статті «Формування ідей логіки наукового дослідження (60—80-ті роки)» С. Кримський зауважує: «Діалектичну логіку не протиставляли символічній, а вважали її філософською базою комплексного використання формальних і змістовних підходів». Однак серед співробітників Інституту філософії, які займалися проблемами логіки, наприкінці 60-х років почали переважати логіко-аналітичний і конструктивний підходи зі скептичним ставленням до «діалектичної логіки»: «змістовний підхід» мислили як розумову рефлексію, тобто як філософію, а не логіку. Це пояснює протиставлення логіки і діалектики («діалектичної логіки»), яке помітне, наприклад, у книзі М. Поповича «Логіка і наукове пізнання» (1971), де автор вказував на неможливість «діалектичної логіки», оскільки логіка підходить до проблем формально. То була спроба захистити логіку від перетворення її на спекулятивно-інтуїтивну філософію, позбавлену необхідних елементів раціональної критичної саморефлексії, зокрема у ставленні до способу мовлення.

У 60-ті роки філософи в СРСР, зокрема і в Україні, все більше значення почали надавати дослідженням з логічної семантики, тобто теорії значення, пристосованої для потреб аналізу мови науки (дослідження когнітивних значень). Логічна семантика, започаткована у першій третині XX ст. логічним позитивізмом, ґрунтувалася на відношенні іменування — на відношенні знаків і різних об´єктів. У 60-ті роки філософи повинні були починати дослідження із семантики, долаючи її ідеологічну оцінку як «буржуазної» філософії. Першим в Україні проблемами логічної семантики зайнявся М. Попович. У своїй книзі «Про філософський аналіз мови науки» (опублікованій російською мовою в 1966 р.) та в праці «Філософські питання семантики» (1975) він розглядав мову як знакову систему, з´ясовував поняття «знак» і «значення». При цьому він спробував вийти за межі розуміння значення на основі відношення іменування, стверджуючи, що природу знака краще пояснювати через відношення «знак — смисл ("інформація")». Однак головним для нього все-таки було з´ясування пізнавальних (когнітивних) значень.

Загальним недоліком усіх досліджень з логіки і семантики в 60—70-ті роки була зорієнтованість на потреби передусім математики і природничих наук. Тільки семіотика, що ґрунтувалася на структуралістських підходах, осередком яких в СРСР була Тартуська школа, давала вихід за межі такої зорієнтованості, адже її методи могли використовувати в літературознавстві, культурології, етнології тощо.

Вихід за межі звуженої концепції значення, що ґрунтувалася на зв´язку знаків із різноманітними об´єктами, був запропонований у новому відгалуженні аналітичної філософії — «філософії звичайної мови» («лінгвістичній філософії»), започаткованій Л. Вітгенштейном у 30-ті— 40-ві роки. Відповідно до нової семантичної концепції значення стали розуміти як спосіб використання знаків і висловів, що зумовило створення теорії мовленнєвих дій (започаткованої Дж. Остіном, розвинутої Дж. Серлем). У 80-ті роки С. Васильєв у книзі «Синтез смислу при створенні і розумінні тексту» (1988) зазначив, що теорію значення краще обґрунтувати, розглядаючи вислови і тексти як засоби спілкування (у контексті комунікації), наголосив на важливості аспекту прагматики в семантичних дослідженнях. Однак теорія мовленнєвих дій здобула ширше визнання в Україні наприкінці 80-х — у 90-х роках (цьому сприяла публікація творів Дж. Остіна і Дж. Серля в російському перекладі).

Логіко-семантичний напрям мислення в Україні означав появу в 60-ті роки тенденції аналітичної філософії. Логічну семантику почали використовувати у теорії пізнання, що сприяло посиленню в ній елементів концептуалізму і критичного раціоналізму. Це був відхід від теорії пізнання, що ґрунтувалася на наївному реалізмі (відповідно до якого будь-яку логіку і теорію пізнання мислили як відображення реальності). Джерело концептуалізму могли вбачати у прагматизмі, інтуїтивізмі Ж.-А. Пуанкаре, у когнітивній психології Ж. Піаже. Концептуальний підхід стали поширювати на розуміння засновків логіки — на противагу розумінню принципів логіки як таких, що відображають «структуру реальності». З цього погляду, показовим є намагання розглядати історію логіки у культурному контексті, що втілилось у праці М. Поповича «Нарис розвитку логічних ідей у культурно-історичному контексті» (1979), в якій важливість інтуїції визнавалася тільки як засіб відкриття певної гіпотези чи ідеї, які далі мають бути сформульовані у певній системі висловлювань зі свідомим ставленням до семантичного аспекту такої системи.

Зрушення у бік концептуалізму спричинив інтерес до з´ясування природи гіпотези. Поняття «концептуалізм» і «конструктивізм», будучи змістово пов´язаними, містять різні смислові відтінки: конструктивізм вказує на те, що йдеться не про дослідження «концептуальних каркасів», а про спрямованість на побудову певних теоретичних конструктів («моделей»). Прикладом конструктивізму можна вважати дослідження Є. Лєдніковим (60-ті роки) та В. Кузнецовим природи понять (80—90-ті роки). Із концептуалізмом і конструктивізмом були споріднені також логіко-системні дослідження. Цей підхід розвивав у 70-ті роки А. Уйомов, спираючись на загальну теорію систем, що відображено в його працях «Логіка і методологія системних досліджень» (1977), «Системний підхід і загальна теорія систем» (1978).

Вихід за межі логічної семантики давав змогу розглядати не лише пізнавальні (дескриптивні) значення, а й увесь спектр можливих значень — сугестивних (уява, настрій), спонукальних (імперативи, зокрема приховані команди, ціннісні орієнтації тощо). Відбулось розширення засобів семантики — виявлення в текстах когнітивних, емотивних (сугестивних, промотативних, ціннісних) значень, у т. ч. маскування одних значень іншими. Це загрожувало діалектичному матеріалізму тим, що застосування семантичного аналізу до написаних у діалектичному стилі текстів виявило б у них елементи наївного реалізму, приховані значення, розраховані на уяву, почуття, ставлення тощо.

Характеризуючи особливості діалектичного синтезу як засобу творення текстів у філософії Гегеля, С. Васильєв зауважив: «У багатьох випадках Гегелю не можна довіряти на слово, бо він часто бажане видає за дійсне і є великим майстром створювати ілюзію доказовості. Щоб зрозуміти секрети його майстерності, необхідні спеціальні дослідження мовних та позамовних засобів породження його текстів, зокрема тексту, який, відповідно до його волі, одержав назву "Наука логіки"». Ілюзія доказовості була властива переважній більшості текстів діалектичного матеріалізму, автори яких засвоїли певні способи мовлення (риторики), які здавались їм доказовими. Фактично риторика діалектичного матеріалізму включала елементи софістичної риторики, яка мала своє продовження в ідеологічній і політичній риториках, де використовувались різноманітні ярлики з емотивними значеннями (викликання в уяві певних образів, навіювання певних настроїв, залякування адресата тощо).

Отже, у 60—80-ті роки XX ст. серед українських філософів, як і російських, означились дві тенденції:

1) «ревізіоністська» тенденція (позиція «діалектиків»), яка ґрунтувалась на вірі у перспективність діалектичного способу мислення і полягала у спробах модернізувати ортодоксальну версію діалектичного матеріалізму через проблематизацію її догматичних принципів, подолання примітивізації;

2) аналітична філософія, представники якої вважали напрям «творчого розвитку» діалектичного матеріалізму малоперспективним, оскільки, на їх погляд, він здатний лише приховувати елементи софістичної діалектики в діалектичному матеріалізмі, зберігати способи мислення і мовлення, яким бракує критичної розумової саморефлексії (спекулятивно-інтуїтивний спосіб мислення і мовлення).

Прихильники аналітичного і системного підходів особливо значущим вважали принципове підвищення рівня критичного самоусвідомлення філософа, тобто з´ясування не лише засобів, задіяних у створенні текстів, а й оцінювання практичних наслідків певного способу мислення і мовлення. Йшлося не про заперечення права на існування різних філософій, у т. ч. різних напрямів діалектики, а про заперечення претензії діалектичного матеріалізму на статус єдино істинної наукової філософії. Можна було показати, що ця претензія досягається шляхом створення видимості доказовості, що було властиве діалектиці від часу софістичної діалектики. Однак значно важливішою стала оцінка різних способів філософського мислення і мовлення в прагматичному контексті. У цьому разі вирішальними ставали питання про суспільно-гуманітарні наслідки текстів, які створює філософ, і відповідь на питання, які ціннісні орієнтації утверджує філософ своїми текстами.

Трактування аналітичної тенденції у філософському мисленні 60—80-х років XX ст. як «позитивізм» («червоний позитивізм») може спричинити непорозуміння, навіть якщо при цьому мають на увазі «логічний позитивізм». Концепцію логічного позитивізму ще в 30-ті роки критикували, наприклад, у «Логіці наукового відкриття» К. Поппера. У 60—80-ті роки українські філософи, на противагу принципу емпіричної верифікації, надали перевагу концептуалізму. Більше того, логіку, теорію пізнання і філософію науки вони почали розглядати в соціальному і культурному контекстах. Це допомагає зрозуміти поєднання логіко-семантичних досліджень з гуманітарними, що помітно в дослідженнях М. Поповича ( «Світогляд давніх слов´ян» ), С. Васильєва (філософія мови) та ін. Ідеться про напрям мислення, який можна охарактеризувати як напрям аналітичної філософії чи як критичний раціоналізм у широкому значенні.

Оскільки логіко-семантичний підхід міг бути звинувачений в антимарксизмі, то відкрита суперечка аналітичного та діалектичного способів мислення була неможливою. Прихильники логіко-семантичного напряму змушені були стверджувати, що займаються спеціальними проблемами (теорією значення та смислу), або заявляти, що з´ясування проблем теорії значення не суперечить марксистсько-ленінській філософії. Та сам факт «загравання» з діалектичним матеріалізмом свідчить про опозицію між цими тенденціями, відому в кулуарах як «суперечка між логіками та діалектиками». Деякі із «логіків» в СРСР наприкінці 60-х років дотримувалися логіко-семантичної позиції в її «чистому» вигляді. Наприклад, О. Зінов´єв (Інститут філософії АН СРСР) заперечував перспективність марксистської філософії, внаслідок чого у вузькому колі філософів він був відомий як «антимарксист».

Суперечка «логіків» і «діалектиків» у 60—80-ті роки містила ознаки непорозуміння. Вихід із категоричної опозиції цих підходів міг бути досягнутий тільки на шляху реконструкції як логіко-семантичного підходу, так і діалектики. Аналітичний підхід мав усвідомити необхідність розглядати значення у ширших інтелектуально-культурному і суспільному контекстах. Розуміння діалектики як діалогу мало б включати з´ясування передумов (передрозумінь), на яких спирається наше розуміння світу і себе в ньому. Такий напрям перегляду діалектики започаткували у 60-ті роки Г.-Г. Гадамер та Ю. Габермас. Ідеологічна ситуація в СРСР унеможливлювала досягнення у суперечці «логіків» і «діалектиків» необхідної ясності і саморозуміння.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць