пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія української філософії

Політичний, ідеологічний та інтелектуально-культурний контексти


У розвитку української філософії за радянських часів можна виокремити такі періоди: 20-ті роки; період сталінізму (30—50-ті роки); кінець 50-х — 80-ті роки; період перебудови. Адекватно оцінити стан інтелектуальної культури, у т. ч. філософії, в Україні у 60—80-ті роки неможливо без урахування наслідків репресій, яких українська інтелігенція зазнала у попередні десятиліття комуністичного режиму, який, успадкувавши традиційну парадигму російського імперіалізму, надавав Україні першорядної важливості у своїх політичних стратегіях. Цим зумовлені особливо жорстокі репресії проти інакодумців в Україні упродовж 60-х — першої половини 80-х років XX ст.

Процес десталінізації, пов´язаний з критикою культу особи Сталіна, започаткований М. Хрущовим, дав українській інтелігенції надію на можливість національно-культурного відродження. Термін «десталінізація» умовний, адже В. Ленін заклав основи терористичної диктатури, яка у часи Сталіна набула крайніх форм. Попри те, статті Леніна щодо національного питання містили критику російського шовінізму, що уможливлювало посилання на його праці у протестах проти русифікації. Однак десталінізація в 50—60-ті роки не була послідовною. Події 1956 р. в Угорщині продемонстрували, що демократизація може спричинити розпад соціалістичного табору. Наступ на прояви вільнодумства розпочав М. Хрущов своїми «зустрічами» з інтелігенцією у Москві 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року. Українська державно-партійна номенклатура негайно підхопила таку практику. Це був, за словами українського історика Г. Касьянова, «початок кінця "відлиги"». Ідеологічні звинувачення були спрямовані проти діячів мистецтва, передусім проти письменників, літературних критиків.

Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій «Празька весна» 1968 р. Хвиля арештів, що прокотилася у 1965 р. Україною, у січні 1972 року охопила Прибалтику, Росію, Вірменію, Грузію. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60—70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука «"Хрущовська відлига" і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках».

Підписанням 1975 р. Прикінцевого акта Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі СРСР зобов´язувався не порушувати засадничих прав людини. У листопаді 1976 року в Україні була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод — Українська гельсінська група (УГГ). Поступово до неї вступила більшість учасників дисидентського руху, адже визнання особистих прав людини було важливою складовою того інтелектуально-культурного руху 60-х років, з якого формувалося і яким живилося дисидентство. У 1988 р. УГГ була перетворена на Українську гельсінську спілку, яка стала основою для утворення першої в Україні демократичної партії, альтернативної до КПРС — Української республіканської партії.

Важливу роль в інтелектуально-культурному житті України відіграв рух шістдесятників — представників творчої інтелігенції, які в 60-ті роки відкрито протестували проти партійно-ідеологічного контролю або стилем, змістом своєї творчості підривали догми філософії марксизму-ленінізму, канони естетики «соціалістичного реалізму». Вони зазнавали різноманітних переслідувань, їх позбавляли праці, а отже, і заробітку, можливості оприлюднювати свої твори.

У літературному і мистецькому русі шістдесятників можна виокремити такі тенденції:

а) переважно традиційний стиль, але спрямованість змісту творів на пробудження громадянської і національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, М. Рильський, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.);

б) екзистенціалізм, що зосереджувався на цінності внутрішнього духовного світу особистості, розумінні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у ньому. Суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи із системою, усвідомлення трагічного стану української нації. Найвиразніше ця тенденція відображена у поезіях та публіцистиці В. Стуса;

в) архетипічний символізм, представлений спробами інтуїтивно-символічного висвітлення архетипів, які утворюють підтекст української культурної самобутності, тобто спробами символічно-метафоричної репрезентації структур колективного підсвідомого. Архетипічне спрямування у літературі і мистецтві пов´язане з психоаналізом К.-Г. Юнга. Цей літературно-мистецький рух можна означити як рух «до джерел». Він виявився у різних видах мистецтва 60-х років: у живописі наївістів (К. Білокур, М. Примаченко, Л. Миронова), «раннього» П. Заливахи, пластиці Г. Севрук, пісенній творчості Н. Матвієнко, композиторській творчості М. Скорика, В. Івасюка, у хоровій пісенній творчості Л. Ященка, «поетичному» кіно. У літературі цей рух представлений інтересом до творчості Б.-І. Антонича, поетичною творчістю І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим´юка (70-ті роки) та ін. Мотиви абсурду представлені в поезії М. Холодного, Г. Чубая, І. Сокульського, буттєвий символізм — у поезії М. Воробйова.

Дещо відмінною, хоча і близькою до цього напряму художнього мислення, була літературно-філософська течія, яку можна позначити терміном «космічний спіритуалізм» — витворення символіки і метафорики, стосувалася погляду на людину і націю як частину одухотвореного Всесвіту (О. Бердник). Крім літературно-мистецького символічного спіритуалізму, були спроби і раціонального обґрунтування погляду на людську діяльність у масштабі Всесвіту. До таких спроб вдавався М. Руденко, який наголосив на важливості деяких «забутих» ідей С. Подолинського (після закінчення Київського університету виїхав за кордон, зустрівся в 1872 р. із К. Марксом, передав йому статтю, до якої той зробив свої зауваження) і В. Вернадського. «Ми не самі від себе — людство є діючим органом Всесвіту. Саме так його бачив Сковорода. Так бачить і С. Подолинський. І лише тоді, коли ми працюємо на Всесвіт, ми працюємо на себе», — стверджував М. Руденко. Попри те що його критика марксизму не позбавлена елементів спрощення, спрямування його мислення перегукується з ідеями деяких сучасних західних філософів, наприклад із поняттям «спільносвіт» К.-М. Маєр-Абіха.

г) модернізм як художня практика «осучаснення» естетики і стилю, що охоплює різні новаторські естетичні тенденції, різні мистецькі стилі. Яскраво проявився він у поезії (Л. Костенко, І. Драч, В. Вінграновський та ін.), живописі (І. Марчук, В. Медвідь та ін.), музиці (Сильвестров, Грабовський, Станкович) тощо. Це мистецтво існувало на межі публічності і підпілля. Андеграунд в українських реаліях був вимушеним, що суттєво відрізняє його від західних чи сучасних різновидів.

Серед основних інтелектуальних спрямувань в українській гуманістиці і філософії 60—80-х років XX ст. наявні також філософський неоконсерватизм (ліберальний консерватизм) і критичний раціоналізм (у широкому значенні, на відміну від його тлумачення К. Поппером). Тенденція неоконсерватизму найпомітніше представлена літературно-філософською есеїстикою Є. Сверстюка («Собор у риштуванні», «Іван Котляревський сміється» таін.), поширюваною у самвидаві. У цих працях кордоцентризм та особоцентризм екзистенціалізму діалогічно доповнюються наголошенням на значущості традиції як джерела важливих цінностей і сенсів. У цьому напрямі мислення вагому роль відіграє інтуїція, а в стилі мовлення — символи і метафори. Він більше тяжів до «філософського стилю» Г. Сковороди, ніж до аналітичного напряму, тобто більш споріднений зі стилем мовлення «пізнього» Гайдеггера і Гадамера. Однак не стільки зовнішні впливи, як потреба національно-культурного відродження спонукали до спроб подолати відмежування українців від культурної традиції, до чого прагнув комуністичний режим. Подібно до Гадамера шістдесятники розуміли традицію не як збереження незмінними культурних здобутків, а як збереження їх шляхом оновлення (діалогу з традицією). Таке розуміння традиції допомагає зрозуміти зміст і доцільність поєднання руху «до джерел» з авангардизмом (оновленням мистецьких засобів і стилів).

Критичний раціоналізм як напрям мислення, спрямований на підважування певних ідеологем і стереотипів, в українських гуманітарних науках 60—80-х років XX ст. був представлений у літературознавстві (І. Світличний, І. Дзюба, М. Коцюбинська), історії (М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан та ін.), філософії — логіко-семантичним (аналітичним) напрямом, а також спробами витворити критичний варіант діалектики.

Ідеологія як складова інтелектуально-культурного руху шістдесятників і дисидентського руху 60—80-х років полягала в поцінуванні людини як неповторної особистості і її прав та поцінуванні нації (самобутності української культури як основи буття нації). Тому цей рух був рухом національно-культурного відродження, який вступив в ідеологічне протиборство з офіційною комуністично-імперською ідеологією. До «чистих демократів» (ліберал-демократів), які не вважали важливою орієнтацію на утвердження української національної самосвідомості та української незалежної держави, в українському дисидентському русі належали поодинокі особистості. Орієнтація на визнання значущості культурної самобутності української нації у дисидентському русі не була націоцентричною, а ґрунтувалася на універсальній настанові поцінування культурної різноманітності світу, захисту культурної самобутності інших націй і прав національних меншин. Шістдесятники і дисиденти виступали на захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв тощо), за що також зазнавали переслідувань.

Більшість дисидентів не заперечувала соціалізму, а була зорієнтована на його «олюднення», тобто на «соціалізм з людським обличчям». Деякі тексти українських дисидентів, поширювані в самвидаві, містили елементи марксистської і комуністичної риторики, однак вони ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксистському класовому принципу. Адже всі найважливіші ціннісно навантажені поняття («свобода», «права людини», «справедливість», «рівність») майже в усіх тогочасних опозиційних текстах були поза класовою ідеологією. Унаслідок цього основні поняття-цінності не зазнавали у їхніх текстах деструкції через застосування класового принципу, а навпаки, обстоювалися їх самоцінність, самодостатність.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць