Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Розвиток української філософської думки в УСРР, на західноукраїнських землях і за кордоном


Під час громадянської війни і в період нової економічної політики в університетських центрах — Києві, Харкові та Одесі — під пильним політичним і організаційним контролем радянської влади в Україні відбувалась поступова розбудова наукового, у т. ч. філософського, життя. У 1922 р. було засновано Організацію секцій наукових працівників профспілки працівників освіти УСРР, Центральне бюро пролетарського студентства при ЦК КП(б)У, діяльність яких була спрямована на утвердження комуністичної ідеології у вітчизняних науці та освіті. Відповідно до рішень партійного і державного керівництва СРСР та УСРР, наприклад циркулярного листа ЦК КП(б)У «Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах» (1922), розпочалася докорінна реорганізація системи освіти і наукового життя, свідченням чого були ліквідація університетів як «цитаделей ворожої буржуазно-кадетської професури», пролетаризація і радянізація створених на їх основі педагогічних інститутів народної освіти внаслідок кадрових «чисток» і заснування робітничих факультетів, відрядження на викладацьку роботу у вищій школі комуністів і «марксистськи грамотних безпартійних пропагандистів». Основним завданням діяльності навчальних закладів, наукових установ і товариств УСРР було проголошено обслуговування класової боротьби пролетаріату під керівництвом комуністичної партії: розвиток і популяризація марксистсько-ленінського вчення, філософії марксизму, антирелігійна пропаганда і пропаганда природничо-наукових знань.

На початку 20-х років XX ст. уже працювали харківська, київська й одеська науково-дослідні кафедри марксизму і марксознавства з аспірантурами для підготовки викладачів соціально-економічних дисциплін. Першу кафедру у 1922 р. було реорганізовано в Український інститут марксизму, на основі якого було створено Український інститут марксизму-ленінізму з кафедрами філософії і соціології та Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) з Інститутом філософії і природознавства в її складі. За відносно сприятливих суспільно-політичних умов короткотривалої епохи «українізації» на сторінках фахових філософських та інших періодичних видань з´явились наукові розвідки з найрізноманітніших галузей філософського знання, зокрема з історії української і світової філософських думок. Водночас у межах літературної дискусії 1925—1928 pp. було оприлюднено оригінальні проекти вітчизняного і світового культуротворення, авторами яких були культурні і громадські діячі, насамперед М. Хвильовий.

Наприкінці 20—30-х років XX ст. у розвитку радянської філософії, у т. ч. філософської думки в УСРР, відбулись негативні зміни, зумовлені утвердженням сталінізму як авторитарного режиму правління і розгортанням владою державної політики антинародного терору. За участю вищого партійного керівництва СРСР, крім численних сфабрикованих політичних процесів, було інспіровано конфліктну ситуацію і гостре ідейне протистояння на «філософських фронтах» РСФРР та України. Під час московської Всесоюзної філософської конференції 1930 р. було висловлено упереджену, необґрунтовану критику світоглядної позиції одного з радянських філософів, відповідального редактора журналу «Під прапором марксизму», академіка А. Деборіна і групи «деборінців». У постанові ЦК ВКП(б) про це видання від 25 січня 1931 року їм було висунуто сформульоване особисто Й. Сталіним звинувачення у «меншовикуючому ідеалізмі». На цій хвилі активізувалася боротьба із т. зв. механістичним ухилом від діалектичного матеріалізму і меншовикуючим ідеалізмом. Якщо прибічникам механістичного ухилу інкримінували заперечення відмінної від природознавства філософії марксизму і заперечення діалектики як філософської науки, то «деборінській групі» ставили у провину недооцінювання, ігнорування філософської спадщини В. Леніна, підміну марксистської діалектики гегелівською.

Показовим прикладом позиції влади у цьому питанні є постулати, сформульовані у виступі перед радянськими науковцями одним із ідеологів політики «українізації», членом Політбюро ЦК КП(б)У, дійсним членом ВУАН М. Скрипником. У промові на засіданні Президії Комуністичної академії у Москві 18 жовтня 1930 року про завдання філософського фронту, піддаючи критиці ідейну позицію А. Деборіна і стверджуючи, що в СРСР питання про філософію тлумачиться як питання про зброю пролетаріату в його класовій боротьбі, у т. ч. з антипартійними ухилами, М. Скрипник вважав суттю філософської роботи теоретичне обслуговування вченими класової боротьби, висунув до них такі вимоги: перехід від індивідуального підходу в окресленні наукових тем до планової соціалістичної роботи, необхідність «виходити від Леніна» і спиратись на ленінізм при філософському озброєнні партії у здійснюваній нею соціалістичній перебудові СРСР. Водночас він гостро засудив «український філософський фронт» за академізм, абстрактність, нежиттєвість, неконкретність, непов´язаність з реальними потребами класової боротьби і соціалістичного будівництва.

У січні 1931 року на Республіканській нараді марксистсько-ленінських науково-дослідницьких закладів УСРР (Харків) у таких ухилах було звинувачено провідних співробітників Інституту філософії і природознавства ВУАМЛІНу: С. Семковського, В. Юринця, П. Демчука. У липні 1933 року було видано Постанову ЦК КП(б)У «Про націоналіста та плагіатора В. Юринця», в якій його було проголошено буржуазним націоналістом, прихильником буржуазно-ідеалістичної філософії, а його учня П. Демчука — «представником войовничого західноєвропейського фашизму». Упродовж 30-х років багатьох вітчизняних науковців, не в останню чергу — філософів, було репресовано і розстріляно на підставі сфабрикованих карних справ, наприклад «Троцькістську терористичну групу Інституту філософії» та ін.

Невід´ємною сторінкою історії розвитку української філософської думки у 20—30-ті роки XX ст. є викладацька і дослідницька діяльність науковців-емігрантів з УСРР в українських світських і духовних інституціях (вищих навчальних закладах, наукових установах і товариствах) на західноукраїнських землях та в країнах Центральної і Західної Європи.

З ініціативи М. Грушевського і за активної підтримки українськими громадськими діячами, науковцями, які працювали за кордоном, у 1919 р. було засновано перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут у Відні, співробітниками якого опубліковано серію ґрунтовних досліджень з історії вітчизняної суспільно-політичної думки, зокрема: «З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» М. Грушевського, «Україна на переломі» В. Липинського.

За участю створених у Австрії 1919 р. Українського наукового товариства у Відні та Союзу українських журналістів і письменників, спільно з УСІ було засновано найвідоміший зарубіжний український вищий навчальний заклад — Український вільний університет, відкритий у Відні в січні 1921 року і того ж року переведений до Праги на наступну чверть століття. Університет мав філософський факультет, співробітниками якого були Д. Чижевський та І. Мірчук. На сторінках періодичного видання УВУ «Науковий збірник в Празі» побачили світ численні українознавчі філософські розвідки: «Світогляд українського народу: спроба характеристики» І. Мірчука, «Філософія мови у Олександра Потебні» К. Чеховича тощо. У 1923 р. на зборах професорів філософського факультету УВУ було засновано Українське історико-філологічне товариство в Празі, в якому протягом 1925—1930 pp. Д. Чижевський читав доповіді з історії вітчизняної філософії: «Завдання історії української філософії», «Філософічний метод Г. Сковороди» та ін. Наукова і педагогічна діяльність Д. Чижевського також пов´язані з відкриттям у 1923 р. Українського високого педагогічного інституту їм. М. П. Драгоманова у Празі, на кафедрі філософії якого він читав курси історії філософії, вступу до філософії та ін. За монографію «Філософія на Україні (Спроба історіографії)» вчена рада інституту присудила йому звання професора.

У 1925 р. було засновано Філософічно-педагогічне товариство ім. Г. С. Сковороди у Празі, факультет православної теології Варшавського університету, реформований у 1930 р. в Український науковий інститут у Варшаві. Тут викладали історію філософії, а у філософській серії друкованого органу інституту було опубліковано монографію Д. Чижевського «Філософія Г. Сковороди». Із заснованим у 1926 р. філіалом Берлінського університету — Українським науковим інститутом у Берліні — пов´язана дослідницька і викладацька діяльність І. Мірчука (очолював кафедру релігійних відносин, вів семінар «Вправи з обсягу української філософської термінології») і В. Липинського (видав «Листи до братів-хліборобів», підготував лекційний курс «Основи теорії форм держави та уряду»). Дослідженням вітчизняної духовної спадщини займались викладачі та вихованці Української греко-католицької богословської академії у Львові, в періодичному виданні якої було опубліковано розвідку Я. Левицького про мислителів Київської держави «Перші українські проповідники і їх твори».

Попри усю трагічну складність розвитку вітчизняної філософської думки 20—30-х років XX ст., за катастрофічних для українського народу умов фактичної втрати своєї національної державності і як наслідок — суперечливість та спотвореність процесу інституціоналізації української філософії, гуманітаристики і науки загалом, їх представники як в УСРР, так і за кордоном, хоча й були позбавлені можливості конструктивного діалогу, плідної співпраці, часто силоміць втягнені, приневолені до антагоністичного ідейно-світоглядного протистояння, спромоглись на спільний вагомий внесок у скарбницю вітчизняної і світової філософських думок.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць