пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія української філософії

Становлення «модерної» (політичної) української нації


Відповідно до поділу націй на історичні і неісторичні національні рухи XIX ст. у Східній Європі, коли сформувалися «модерні» європейські нації, І. Лисяк-Рудницький зараховував до двох типів: 1) рухи, в яких провідна роль належала вищій соціальній верстві (аристократії, шляхті), що поповнювалася за рахунок людей плебейського походження; 2) рухи, спрямовані на те, щоб «природну етнічну спільноту підняти до рівня політично свідомого національного існування». Становлення «модерної» української нації, на думку вченого, відбувалося за другим типом, тобто вона є неісторичною. У цьому процесі він виокремлював шляхетську добу, народницьку добу та модерну добу.

Шляхетська доба у становленні модерної української нації починається з виникнення козацької соціальної верхівки (української шляхти) і завершується в першій третині XVIII ст. (за словами І. Лисяка-Рудницького, у 1840 p.). Козацька верхівка, яка була носієм національних домагань у попередній період, наприкінці XVIII ст. зрусифікувалася і перестала відігравати роль провідної верстви в національному русі.

Новий період настав унаслідок піднесення несвідомої маси народу до участі в національному змаганні. Нова національно свідома еліта переважно формувалася заново, а не на основі попередньої, і спиралася на підтримку знизу. Цей рух дуже критично ставився до зрусифікованої козацької аристократії, яка, отримавши російські дворянські звання, зрадила інтереси нації. Цю нову добу, що починається з 1840 p., І. Лисяк-Рудницький називав «народницька доба». Її зародження він пов´язував з «Енеїдою» Котляревського, але найвизначніший вияв — Кирило-Мефодіївське братство. Головними осередками нового руху стали Харківський і Київський університети. Історики народницького напряму (Костомаров, Лазаревський, Антонович) вважали рушієм історії народ. Цей наголос на народі-селянстві був однобічним: державницькі зусилля київських князів і козацької старшини недооцінювались або зовсім ігнорувалися. Слабкість народницького руху І. Лисяк-Рудницький вбачав у його вузькій соціальній основі, зверненні передусім до селянства, адже перехід до капіталізму не витворив української буржуазії, а лише поглибив процес русифікації народних низів. Цей рух приховував у собі великі можливості, які добре відчула російська влада, вдавшись до жорстких заходів (Валуєвський циркуляр та Емський указ про заборону української мови тощо). І. Лисяк-Рудницький фіксував завершення народницької доби 1880 р. У своїх міркуваннях він дещо перебільшував розрив успадкувань у національному русі Наддніпрянщини. Насправді, як показав В. Липинський, багато українських аристократичних родин приєдналося до нового руху, що відігравало важливу роль у виникненні на початку XX ст. ідеології українського консерватизму.

Національний рух Галичини, зазначав І. Лисяк-Рудницький, мав ознаки, що зближують його з рухами першого типу (історична нація). Тут верхівка, яка до I860 р. репрезентувала українські національні інтереси, складалася зі священиків (Головна Руська Рада). У своєму опорі польському тискові вона діяла відкрито, навіть спиралася на опіку австрійських властей. Хоч цей опір священиків-уніатів («дідичів», «старорусинів») дуже поміркований, та, все-таки він був важливим чинником національного руху. Із 1860 р. священицька еліта зазнала критики від «своїх дітей», переважно вихідців із священицьких родин (народовців), за кастовість, егоїзм, занедбання господарських і культурних потреб селянства, схиляння перед Віднем і прихильність до Москви. За деякими своїми ознаками ця критика майже не відрізнялася від критики української шляхти наддніпрянськими народниками, але вона не набула настільки радикального характеру, щоб усунути священицьку верхівку від провідної ролі в національному русі. Тому було досягнуто компромісу з новим рухом шляхом взаємних поступок.

Не сталося розриву і з появою радикально-прогресивної групи І. Франка. У 70—80-ті роки XIX ст. ця група боролася проти «офіційного народовства», однак у наступному десятилітті конфлікт було знято, навіть відбулося об´єднання опонентів. Виникнення Національно-демократичної партії, що об´єднала «омолоджених» народовців з поміркованими радикалами, серед яких був і Франко, є найпоказовішою ознакою цього об´єднання. Внаслідок цього виникла двопартійна система, в якій Національно-демократична партія врівноважувалася та стимулювалася опозицією з боку Радикальної партії.

Отже, із 1880 р. почалася модерна доба націостановлення українців, тобто період безпосереднього формування «модерної» української нації. Унаслідок цього українці як етнічна нація стали рушійною силою творення національної держави й української політичної нації. Назвавши цю добу модерною, І. Лисяк-Рудницький використав термін із мистецтвознавства. Однак згодом термін «модернізм » став популярним також у філософії.

Ідеологія ідей нового національного руху орієнтувалася на розширення соціальної бази, оскільки попередній народницький рух покладався передусім на селянство як основний носій національного відродження. Попри елементи ідеології популізму, підтримані соціал-демократизмом, представники нового руху усвідомлювали, що не лише «трудящі маси», а й усі соціальні верстви мають бути об´єднані в національному русі. Найістотніше цю ідею сформулював консерватор В. Липинський, але українські демократи, у т. ч. соціал-демократи, тією чи іншою мірою прийняли цю орієнтацію. Більше того, ідеологи нового національного руху усвідомили те, що українська політична нація має творитися не лише етнічними українцями, а й національними меншинами, які проживають в Україні.

Хоча відмова від ідей федералізму, переорієнтація на творення незалежної національної держави відбувалися в дуже стислі строки і були стимульовані історичними обставинами (революція в Росії), однак вона відображала і глибинні зміни, які переживала політична свідомість українців у другій половині XIX ст. Процес цієї переорієнтації, його передумови і наслідки І. Лисяк-Рудницький дослідив у статті «Четвертий універсал на тлі української політичної думки» та в інших працях.

Процес націостановлення Лисяк-Рудницький вивчав з урахуванням геополітичного контексту, відносин українців зі своїми найближчими сусідами — поляками та росіянами. Логіка такого підходу зрозуміла, адже становлення будь-якої нації відбувається, як правило, в умовах протидії інших націй, передусім найближчих сусідів. Тобто процес націостановлення значною мірою залежить від здатності нації утвердити себе, вибороти своє право на життя, подолати протидію інших націй, які змушені будуть змиритися з появою рівноправного суб´єкта міжнаціональних і міждержавних відносин.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць