Електронна бібліотекапідручники


Історія української філософії

Гетьманат як різновид монархічної держави


У гетьманаті 1918 р. В. Липинський вбачав спробу прийти до влади хліборобських елементів — великих, середніх і дрібних землевласників, яким загрожував винищенням прийнятий Центральною Радою закон про соціалізацію землі. У процесі аналізу гетьманату В. Липинський дослідив процес перетворення його із суто військової установи на територіальну владу монархічного характеру. Монархія у формі гетьманату, на його думку, не має нічого спільного з традиційними уявленнями про монархію часів феодалізму. Недвозначно В. Липинський виступав проти «традиціоналізму» в розумінні соціальних явищ, який, за його словами, спонукає до пасивного споглядання життя у застиглих статичних формах. Насправді суть традицій полягає в її творчому характері. Традиція — це рух і творчість, застиглі і нерухомі лише «різноманітні, випадкові та нежиттєздатні форми» традиції. Найнебезпечнішими є «літературний романтизм», «ніжні пахощі давно зів´ялої квітки», меланхолійна любов до відмерлих форм національного життя.

Суть гетьманату як форми монархічного правління, перевага її над іншими формами державної влади полягають у принципах її монархічної організації. Навіть найкраща республіканська виборча влада не здатна віднайти талановитих організаторів і залучити їх до державної праці, бо вона, як правило, мусить зважати не на здібності людини, а на її партійну належність. Будь-яка виборча тимчасова влада намагається використати час свого правління у власних інтересах, більше дбає про наступні вибори і про те, як втриматися при владі, ніж про забезпечення слави своїм конкурентам і наступникам. «Тільки той, — пише В. Липинський, — хто стоїть понад усякими виборами і понад усякими партіями — той заінтересований у зрості, в скріпленню, а не у використовуванню держави, — хто несе за всю державу не часову, а постійну аж до смерті і по смерті перед своїми нащадками відповідальність; тільки господар — монарх — захоче і зможе тих найкращих організаторів знайти, до діла державного поставити, а негодящих усунути, не в´яжучись ніякими партіями».

В організації життя монархія може спиратися на аристократію, яку Липинський вважав найкращою на той історичний момент частиною нації, що є її організатором, правителем і керманичем. Як і традиція, вона не є чимось застиглим, статичним і наперед заданим, вона мусить сама себе витворити, сконструювати і виправдати своє право на існування.

Тільки хліборобський клас в Україні може витворити із себе аристократію. Маючи матеріальну силу, він один спроможний заснувати Українську державу, надати їй державну організацію, стримати навалу зі Сходу та не менш небезпечну навалу хижацького інтернаціонального капіталу із Заходу. Організувати хліборобський клас і за його допомогою оборонити й захистити українську націю й державу, за переконанням В. Липинського, здатна тільки монархія, а за тогочасних соціальних відносин — трудова монархія в її традиційній формі гетьманства.

Гетьманатом він вважав трудову національну монархію, персоніфіковане в особі гетьмана єдиновладдя ідеї нації над усім трудовим народом і всіма його класами, а не єдиновладдя однієї касти — бюрократів, комуністів чи конституційної монархії. Гетьман — монарх, покликаний усією нацією. Для України гетьманство — найдоцільніша й історично виправдана форма державного управління, оскільки воно відтворює національну традицію. А той, хто нищить свою державно-національну традицію тільки через якісь її вади, нищить свою націю. Тому головним завданням В. Липинський вважав удосконалення традиції, відкидання всього застарілого, шкідливого і забезпечення розвитку в ній творчої сили. Дві шкідливі ознаки вбачав він в українській традиції гетьманства — виборність гетьмана і його залежність від інших держав.

Україна ні за гетьманів виборних, ні за тих, які правили під чужим протекторатом, державної незалежності так і не здобула. Повертатися до таких форм національної традиції, які себе не виправдали в житті нації, значить іти назад: «Гетьманом України може бути тільки той, хто на підставі традиційного дідичного права ту традицію персоніфікує. Гетьманом України повинен бути тільки нащадок гетьманського, зв´язаного з нашою національно-державною традицією роду».

Монархічну ідею В. Липинський запропонував у 1911 р. на нарадах українських патріотів-самостійників, переконуючи, що гетьманат як різновид монархічної держави на терені України є об´єктивним і закономірним явищем. Усі народи прийшли до своєї державної незалежності через монархію. Відсутність абсолютної монархії як перехідної ланки до демократичної держави унеможливила об´єднання українського народу навколо ідеї державної незалежності. «Покликанням, признанням і скріпленням самодержавної влади царської — закінчилось урешті-решт і велике українське повстання 1648 року. Закінчилось воно так трагічно для нашої нації тому, — вказує В. Липинський, — що тодішні політики — мужі державні — наші не зуміли збудувати своєї української, необхідної на ті часи, нівелюючої всі стани і на новій законності опертої абсолютної монархії».

Із монархічної теорії В. Липинського, що спиралася на українську історичну основу, органічно випливає суттєвий аспект його історіософії — культ сили і «великої людини», ствердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії фігурує «велика людина», «потужний, Богом посланий», спраглий влади, панування гетьман Б. Хмельницький, нещадний у війнах, хитрий на переговорах і твердий щодо підлеглих у досягненні своєї мети. В особі Б. Хмельницького В. Липинський убачав першого абсолютного українського монарха, який став родоначальником української гетьманської династії. Єдиним кандидатом, здатним на підставі традиційного дідичного права успадкувати владу, був його син Тиміш, який загинув під Сучавою.

Реалізувати свої династичні намагання Б. Хмельницький не зміг, оскільки монархічна ідея була малопопулярною серед козацької старшини, яка хотіла тільки обирати гетьманів й у виборності вбачала силу гетьманської влади. Такий спосіб організації влади давав підстави представникам народницької школи, особливо М. Грушевському, розглядати гетьманів як президентів козацької республіки. Ідея монархічної держави в традиційній формі гетьманату була популярною і в 1918 р. Щодо цього український громадсько-політичний діяч Д. Дорошенко стверджував, що представники соціалістичних партій воліли контактувати з німцями, а не з гетьманом, якого не погоджувалися визнавати президентом; справжніми українцями вони визнавали тільки соціалістів. Соціалісти вважали себе за єдиних представників і носіїв української ідеї і не могли уявити, щоб хтось інший міг стати на чолі українського народу й виступати за здобуття української незалежності. За словами українського історика Н. Полонської-Василенко, відмова соціалістичних партій від будування гетьманської держави — момент глибоко трагічний, адже представники українського народу не знайшли в собі патріотизму, національної свідомості й розуміння, щоб стати вище партійних інтересів і об´єднатися в ім´я Української держави.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць