Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія української філософії

Становлення університетської освіти і науки


Порівняно з духовно-академічною філософією, яка мала теїстично-релігійну спрямованість, інституціалізація освіти і науки, самовизначення філософії як навчальної дисципліни та академічної науки все ж таки досягають високого рівня у світських навчальних закладах — університетах і близьких до них за статусом ліцеях. Попри зовнішню залежність від владних структур та опіки церкви, вони володіли певною автономією, орієнтувалися не тільки на вивчення певних дисциплін, а й на їх розвиток. У них формувалася своя корпоративна субкультура, в якій поціновувалися передусім почуття власної гідності, патріотизму, прагнення встановити наукову істину.

Першим університетом на теренах України був Львівський університет, заснований 29 листопада 1661 року. У другій половині XVIII ст. він був зруйнований пожежею. У 1784 р. університет знову запрацював у складі чотирьох факультетів. Викладання у ньому здійснювали німецькою і латинською мовами. 1787 р. в складі Львівського університету було засновано «руський інститут» (studium ruthenum), у якому навчалися українці, які не володіли латиною, викладання велося українською мовою. На богословсько-філософському відділенні цього інституту основними навчальними дисциплінами були історія церкви, єврейська і грецька мови, біблійна герменевтика, догматичне богослов´я, моральне богослов´я, церковне право, чиста і прикладна математика, акушерство, теоретична і практична філософії. Головним його завданням була підготовка греко-римського духовенства. Значна частина професорів цього інституту не володіла українською мовою і читала свої курси польською; рада університету не вважала професорів studium ruthenum членами факультету, зневажливо ставилася до них. У 1809 р. його було закрито, а сам Львівський університет продовжував функціонувати як типовий навчальний заклад Австро-Угорської імперії.

Становлення університетської науки та освіти на українських землях, які входили до складу Росії, почалося з відкриття 1755 р. Московського університету. Потребу в університетській освіті гостро відчували українська шляхта і старшина, які прагнули, щоб їх діти отримали знання з правничих наук і оволоділи європейськими мовами для доступу до дипломатичної та урядової служби в столицях. 1764 р. українська шляхта і козацька старшина звернулися до Катерини II з проханням відкрити університети в Києві та Батурині. Через рік граф П. Рум´янцев подав проект про заснування університету в Чернігові або Києві. Відкриття університету в Україні домагалася переяславська, київська, глухівська, стародубська, ніжинська, батуринська, сумська шляхта. Однак це стало можливим тільки завдяки Олександру І.

Першими кроками реформаторської діяльності Олександра І стали перетворення Петербурзького головного училища на Педагогічний інститут (1802), реформа Московського і Петербурзького університетів. Водночас було відновлено в 1802 р. Дерпський (Юріївський, нині Тартуський), Віленський (1803) універститети, а також засновано Казанський (1804) і Харківський (1805) університети. В Україні було створено два навчальних округи: Харківський, до якого увійшли Лівобережна і Слобідська Україна (попечитель — граф С. Потоцький), і Віленський у складі Київської, Волинської та Подільської губерній (попечитель — граф А. Чарторийський). У 1803—1810 pp. було засновано Харківську, Чернігівську, Полтавську, Новгород-Сіверську, Катеринославську, Одеську і Крем´янецьку гімназії, 1139 повітові і парафіяльні школи.

До новостворених і реформованих навчальних закладів було запрошено іноземних професорів. Серед вихованців німецьких університетів були й карпато-русини. Так, першим професором філософії Петербурзького педагогічного інституту П. Завадовським (за рекомендацією декана богословсько-філософського факультету Львівського університету І. Орлая) було запрошено Петра Лодія (1764—1829).

Як професійний філософ П. Лодій був добре обізнаний з творами Канта, вивчав праці й інших німецьких філософів — X. Гольмана, І. Брукера, X. Вольфа, І. Шульца. У вступі до «Логічних настанов...» він аналізував їхні визначення філософії, протиставляючи їм власний погляд: філософія як святилище здорового розуму, надійний дороговказ до благополучного життя, освіти розуму і серця. Філософію він поділяв на теоретичну (умоглядну) — «сукупність загальних істин, якими безпосередньо утворюється розум людський у правильному обміркуванні та пізнанні речей, які зустрічаються у природі», та практичну (діяльну) — «сукупність тих істин, завдяки яким воля людини стає досконалішою і благороднішою в її нахилах та діях». Основними частинами філософії Лодій називав фізику, метафізику, антропологію, фізіономіку і педагогіку. До філософії він зараховував логіку (умослов´я), метафізику моралі, частинами якої є філософія людської волі, вчення про моральність (етика), політику, а також естетику як науку, що пояснює ознаки гарного смаку. Наслідуючи Канта, поле філософії він окреслює питаннями: «Що може знати людина? Якими є межі тих предметів, про які можна набути знання?»; «Що вона повинна робити?»; «На що сміє сподіватися?»; «Що є людина?». Вирішення цих питань Лодій покладав на метафізику, моральну філософію, релігію та антропологію, наголошуючи на тому, що з філософськими науками нерозривно пов´язані філологія, історія і словесні науки. Виступаючи на захист філософії, спростовуючи закиди на її адресу, філософ виділяв безумовну та умовну корисність філософії. Безумовну корисність він вбачав в тому, що вона навчає пізнавати самого себе. Умовна корисність філософії полягає в тому, що інші науки запозичують у неї непохитність та істинність своїх тверджень. Водночас П. Лодій негативно ставився до схоластики, скептицизму, педантизму.

П. Лодій дотримувався сенсуалістичних поглядів на проблему пізнання і щодо цього полемізував з Кантом, критикуючи його за скептицизм та агностицизм, розрив логічного та емпіричного, чуттєвого і раціонального, проведення принципової межі між формою і змістом, сутністю і явищем, трактування мислення як незалежного від буття. У кантівській теорії пізнання він вбачав шлях до заперечення об´єктивного існування речей, відрив чуттєвих уявлень від зовнішнього світу. Агностицизм Канта філософ пов´язував з апріоризмом (тим, що не дається в досвіді), розглядом категорій, зокрема простору і часу, як апріорних форм чуттєвості. Критично Лодій оцінював вчення Дж. Берклі, Д. Юма, Ф.-В.-Й. Шеллінга. У своїх поглядах він дотримувався визнання того, що світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю. Знання виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, постаючи як копії з оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, П. Лодій відводив істотну роль логічному мисленню, зазначаючи, що за його допомогою людина може глибше пізнавати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання філософ вбачав у відповідності суджень людини предметам матеріального світу (такими, як вони існують самі по собі), а критерій істини — в несуперечливості та одностайності думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду. Він заперечував уявлення про безсмертність душі, її божественне походження, доводив зв´язок психічних явищ із діяльністю мозку, вказуючи на те, що коли всі органи людського тіла будуть нормальними, а мозок ушкодженим, то людина не матиме ніяких відчуттів.

Основою соціально-політичних поглядів П. Лодія було філософське вчення про природне походження всезагального державного права, згідно з яким всі люди рівні. На його думку, природне право «пропонує у своєму законодавстві ті природні закони, права і відповідні до них обов´язки, до виконання яких ми один одного за веління розуму примушувати можемо; відповідно воно вчить нас дотримуватись права, без чого не могло б існувати ніякого зовнішнього добробуту». Із реалізацією природного права Лодій пов´язував політику, вбачаючи її головним завданням пошуки тих засобів і способів, «якими оберігається зовнішня безпека людей, Держави».

Працюючи в Петербурзі, П. Лодій не поривав зв´язків з Україною, листувався з професорами Львівського університету, надсилав їм кращі книги, сприяв переїзду до Петербурга І. Фесляра, а в Україну — І. Орлая, М. Кукольника. Пропаганда і критичне осмислення ним нових досягнень західноєвропейської філософії сприяли орієнтації на неї академічної, зокрема університетської, філософії, підвищенню філософської культури і в Росії, і в Україні.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць