Електронна бібліотекапідручники


Історія української філософії

І. Скворцов — перший професор філософії Київської духовної академії


Одним із фундаторів Київської релігійно-філософської школи поряд із Інокентієм (І. Борисовим) історики по праву вважають Івана Скворцова (1795—1863) — філософа, сумлінного і дисциплінованого виконавця усіх нововведень Інокентія. Його наукова та викладацька діяльність об´єднувала богословські, філософські, математичні, природничі, мовознавчі знання.

Філософські уподобання І. Скворцова сформувалися під час навчання в Санкт-Петербурзькій духовній академії — він високо цінував Лейбніца, Канта, Шеллінга і досить стримано — Фіхте і Гегеля, хоч не був послідовним прихильником жодної з філософських систем.

Особливий інтерес викликають його праці, присвячені філософії Платона, Плотіна, Лейбніца, Канта. Найвідоміші серед них: «Про філософію Плотіна» (1835), «Про філософію Ешенмайєра» (1835), «Критичний огляд вчення древніх про істинне благо людини» (1848), «Критичний огляд Кантової релігії в межах одного розуму» (1838), «Християнське використання філософії або філософія Св. Григорія Нисського» (1863). Захоплення картезіанською та лейбніце-вольфіанською філософією згодом змінилося інтересом до кантіанства, хоча і до нього Скворцов ставився досить критично: «У великій славі Одкровення, — писав він, — угледжується ще й те, що все краще в кантовій релігії запозичене з Євангелія, а все найгірше належить власне кантовій філософії».

Заслугою Канта, на його погляд, є обґрунтування ідеї, згідно з якою людський розум не безмежний у своїх можливостях, йому не дано пізнати метафізичний світ; думки про начала моральності, які основані на принципі задоволення і є неморальними; твердження, що людина за своєю природою є недосконалою.

Як і більшість релігійних філософів XIX ст., І. Скворцов співвідносив ідеї філософії з істинами одкровення, хоч і не завжди припускав абсолютну її підпорядкованість одкровенню. Він вважав, що не існує власне релігії у межах одного розуму, але не є достойною імені релігії і будь-яка т. зв. філософська релігія. Був глибоко переконаний у необхідності філософської освіти.

Своє філософування Скворцов обґрунтував на основі аналізу поняття «істина», яку розглядав як даність, що сприймається, і як даність, що пізнається. У широкому значенні слова безпосереднє відчуття істини він трактував як віру в межах першої форми пізнання, віру як основу розумового розвитку. Другою формою і сходинкою пізнання вважав прагнення осягнути безпосередній зміст віри і підведення віри до сходинки знання. Саме з цього прагнення виникають наука і філософія. На думку І. Скворцова, «мислячий дух людський не є безумовною істотою, так як само мислення не є чимось абсолютним та творчим... Істина не є витвором тільки однієї чистої думки нашої. Навпаки, спочатку вона є дещо дане для нас, і нами тільки пізнається, сприймається у свідомості. Звідсіля, першопочаткове, природне відношення нашого духу до істини є відношенням сприйняття, чуття. Як благе та досконале, так і істинне, ми пізнаємо спочатку безпосередньо, вродженим для нас відчуттям істини. І це безпосереднє відчуття істини — є віра. Таким чином, віра складає первинну, природну форму нашого пізнання та слугує основою всього подальшого розумового розвитку».

Отже, головне завдання філософії І. Скворцов вбачав у необхідності аналізувати розумну природу людського духу й у відкритті та осмисленні в цій природі першопочаткових та основних елементів істини, котрі ще потрібно в майбутньому «очистити від сторонніх домішок» та викласти в ясних і точних поняттях. Сукупність цих істин він називав philosophia prima. Проте істина у своєму первинному вигляді не може задовольнити філософуючий розум людини, і вона починає прагнути до повного та всеосяжного пізнання цілісності всіх речей, до повної та досконалої істини. І це, за І. Скворцовим, philosophia secunda.

Відповідно до філософського теїзму (вчення, яке вважає, що Бог стоїть над світом і людиною, а світ є здійсненням Божественного промислу) прагнення філософуючого духу спрямовувалось, як вважав філософ, до своєї кінцевої мети — спокою і миру, що найповніше реалізувались не в царині філософії, а на шляху здійснення Духу Божого, який є джерелом будь-якої істинної мудрості і розуму. Істинна філософія, відповідно до святоотецького спадку, є провідницею до Христа. Цю думку І. Скворцов висловив так: «Правильно покладена і правильно розвинута філософія, виходячи із віри в головні істини розуму людського, повинна прийти до віри в самі підвалини та джерело істини — у втілене Слово Боже. Істинна філософія, — як говорили і Отці Церкви, є провідницею до Христа, а Христос є і Шлях, і Істина, і Життя наше». Це свідчить про те, що філософське вчення І. Скворцова було специфічною посередницею філософії між природним розумом і християнством.

Детальне з´ясування тлумачення І. Скворцовим поняття «істина» наводить на думку, що для нього «істина сама по собі одна, і є незмінною, а філософські теорії, що змінюють одна одну протягом історії, різняться до протилежності. Історія філософії, — вважав мислитель, — не є послідовним одкровенням істини; це одкровення завжди узгоджене саме із собою, і завжди таке, яке відкриває одну і ту ж істину, котра здійснюється не в історії філософії, а в історії царства Божого, і не мислячим духом людським, а Духом Божим... Дух філософствуючий, який розкривається в історії філософії, не є духом істини..., а є духом, який прагне до істини, філософія ж не є наставницею мудрості, а тільки аматоркою її. Так як єство філософії завжди полягає тільки в одному прагненні до істини, більшому чи меншому наближенні до неї, то зрозуміло, що ми навмисно будемо шукати та вимагати від неї повного заспокоєння для свого розуму та серця... Вона не зможе нам дати того, чого по суті своїй не має в собі».

І. Скворцов, хоч і спростовував незаперечне значення філософії щодо повного і всеосяжного пізнання світу, критично ставився до всіх історико-філософських систем (особливо до Гегеля), ніколи не доводив свого критицизму до повного скепсису щодо можливості пізнання істини філософськими засобами. Прагнення мислячого людського розуму до пізнання істини він завжди вважав природним і закономірним процесом. В історично існуючих філософських системах завжди, на його думку, присутня хоча б доля істини, і вони (істини) не є шеренгою одних тільки помилкових міркувань. У будь-якій філософській системі є позитивні і негативні моменти.

У власних філософських уподобаннях Скворцова помітний вплив філософії Канта, особливо в теорії пізнання та його моральній філософії, найкритичніше він ставився до філософії Гегеля, бо вважав, що тому найбільш притаманне пантеїстичне світоспоглядання, несумісне з догматами християнства, де Бог є трансцендентним стосовно світу, а не присутнім у світі (різновидом пантеїзму І. Скворцов вважав і гегелівський панлогізм). Цим можна пояснити і той факт, що, як згадували сучасники (зокрема, одеський протоієрей М. Соколов), Гегеля у своїх лекціях протоієрей Скворцов намагався не згадувати. Роздумуючи над багатьма філософськими питаннями, альфою і омегою його роздумів були релігія і віра. На його переконання, «віра ніколи не витісняється, а завжди є необхідним началом людського життя».



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць