пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія української філософії

Елементи романтизму в Україні другої половини XIX ст.


Романтизм, сприяючи пробудженню української національної самосвідомості, продовжував зберігати свої впливи в Україні навіть після того, як на Заході він поступився місцем іншим культурним течіям. Попри зміни соціальних і світоглядно-ціннісних орієнтацій, він відобразився в поглядах українських письменників, учених, особливо істориків та філологів, культурних діячів. Звернення до минулого, спроби через його осмислення знайти вихід до сучасності, подати його як певні символи, образи, закодовані в народному житті минулого, народній культурі, творчості, мові, загальне захоплення ними є характерними ознаками творчості більшості українських культурних діячів (В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Кістяківського, П. Чубинського та ін.).

Особливо чітко романтичні традиції виявилися у творчості українського вченого, фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії Олександра Потебні (1835—1891). Загальна спрямованість його досліджень про походження мови, взаємозв´язок її з мисленням, що мали значне філософське звучання, змістову осмисленість і співвіднесеність зі станом суспільної думки того часу, вимагали пошуку відповідей на питання, пов´язані з перетворенням чуттєвого досвіду людини, діяльністю її свідомості. У вирішенні цих питань ученого не задовольняли ні класична німецька філософія, ні споглядальна гносеологія метафізичного матеріалізму. Уже в ранніх працях («Мысль и язык») Потебня критикував об´єктивний ідеалізм за те, що він приймає предмети і явища природи за втіленням їх ідей, суб´єктивний ідеалізм — за те, що заперечує об´єктивне існування світу. Визнаючи, як Кант і Гегель, ідею творчої активності суб´єкта пізнання, Потебня не сприймав метафізичного і вульгарного матеріалізму, що розглядали пізнавальний образ лише як механічну копію, фотографію дійсності. На основі досягнень сучасної йому науки він визнавав первинність матерії і вторинність свідомості, стверджуючи, що якість і властивості предметів не можуть існувати в ідеальній сутності, окремій від них.

Наголошуючи на всезагальному й універсальному зв´язку предметів і явищ світу, Потебня вказував на об´єктивність причинно-наслідкових зв´язків і відносин, на наявність у матерії причини самої себе, де мислення, ідеальне є властивістю матерії. Основою пізнання є чуттєвий досвід, джерелом якого постає об´єктивна реальність. Однак, на думку вченого, чуттєве сприйняття, хоч і є основою пізнання, ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що формує фундамент науки. Усе це стає можливим завдяки існуванню в людському мисленні раціональних форм пізнання. Тут Потебня йде за Кантом, але, на відміну від нього, заявляє, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Лише завдяки мові людина змогла піднестися до вершини наукової діяльності й творчості. Тільки мова є засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука.

Поставивши питання про співвідношення мови і мислення, Потебня передбачав колізії, що хвилюватимуть майбутніх представників гуманітарних наук, а його ідеї, розвинуті іншими дослідниками, спричинять переворот у багатьох галузях знання. Серед них — розмежування мови і мислення, синхронії і діахронії, навіть у більш сучасному, ніж у Ф. де Соссюра, розумінні. Переконання Потебні в тому, що світ здатний сприйматися через мову, що саме вона формує думку, допомогли йому побачити в міфі, фольклорі, літературі (постійних об´єктах романтичних звернень) похідні щодо мови модельні системи, що через деякий час досліджувала Тартусько-московська школа семіотики. Для Потебні, як і для них, мова не ізольований феномен. Вона нерозривно пов´язана з культурою народу. Як і Гумбольдт, він бачив у мові механізм, що породжує думку. У ній немовби закладені творчі потенції, а думка виявляється через мову, де кожний акт мовлення є творчим процесом, у якому не повторюється готова істина, а відбувається постійний процес народження нової. Творцем мови є народ. Мова народжується «народним духом», який зумовлює її національну специфіку. Згодом ця ідея «мови нації» з елементами етнопсихології була розвинута в працях багатьох дослідників, у т. ч. М. Трубецького та Г. Шпета. Потебня одним із перших застосував антиномії для описування явищ мови і ранніх стадій картини світу, був безпосереднім попередником структурних методів для вивчення мови й семіотичного підходу до надмовних феноменів. В усіх своїх наукових дослідженнях він послідовно обстоював ідею історизму, єдності теорії і практики, наголошуючи, що теорія і практика в дійсності, у своєму наявному бутті, тісно й нерозривно пов´язані між собою, відрізняючись лише в думці, мисленні.

Елементи романтизму певною мірою вплинули на світоглядну основу соціальних ідей Потебні. Він визнавав вирішальну роль праці та знарядь виробництва у становленні суспільства, вважав, що саме завдяки мові й знаряддям праці людина відокремлюється від тваринного світу. Основу суспільного прогресу вбачав у нагромадженні й передаванні знань від покоління до покоління. Інтенсифікація суспільного прогресу залежить, на його думку, від того, хто здійснює передавання знань, у яких верствах суспільства відбувається їх нагромадження. Віру в краще майбутнє людства вважав потребою людини, бо без неї вона по-людському існувати не може. Наголошуючи на вирішальному значенні народних мас у суспільному розвитку, Потебня звертав увагу й на роль особи в історичних процесах, указував на те, що без її участі історія перестала б мати людський характер і перетворилася б на теологію. Він був переконаний, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. З цієї точки зору виступав проти спроби використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії завдають шкоди людству. Основними принципами у відносинах народів мають бути рівноправність і взаємоповага. Постійно звертаючись до історії української мови, народної творчості, теоретично обґрунтовував право кожного народу розвивати свої здібності за допомогою рідної мови.

Вихідні положення та ідеї романтизму у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. за посилення національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність поділяли, крім О. Потебні, й інші культурні і політичні діячі України — М. Василенко, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Романтизм послуговував їм не лише в теоретичному узагальненні своїх світоглядних засад. Вироблені під його впливом теоретичні побудови втілювалися у практиці розбудови української національної державності.

Отже, знайшовши для себе сприятливий ґрунт на теренах України, змінившись під впливом специфічних особливостей її соціокультурного буття, романтизм сприяв становленню нової української літератури, пробудженню національної свідомості українського народу, виявленню його національної ідентичності, виробленню історіософських, соціально-політичних концепцій та ідей, орієнтованих на збереження народної пам´яті, мови, культури, захист їх окремішності та подальший розвиток відповідно до нових історичних реалій.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць