Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Кирило-Мефодіївське товариство


Організоване в грудні 1845 року Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало до березня 1847 року. До його складу ввійшли приблизно сто представників інтелігенції — чиновники, учителі, учені, письменники, студенти. Фундаторами організації були: чиновник при Київському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822—1899), професор Київського університету Микола Костомаров (1817—1885), колишній студент цього університету Василь Білозерський (1825—1899), український поет Тарас Шевченко (1814—1861), культурний діяч, письменник Пантелеймон Куліш (1819—1879). Найважливішими програмними документами товариства були написані М. Костомаровим «Книги буття українського народу» («Закон божий»), «Статут слов´янського товариства» і звернення до найбільших слов´янських народів — росіян, українців, поляків. Засудження автократизму й тиранії в документах братства поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи й рівності, рівноправності й братерського союзу народів, простим і зрозумілим поясненням українському читачеві, що український народ може й мусить стати суб´єктом історичного процесу нарівні з іншими народами. Як зазначає сучасний український філософ В. Скуратівський, це вже були не Конституція П. Орлика, не спадкові станово-егоцентричні «діаріші» автономістичної старшини, навіть не «Історія русів», а перша ознака народження нації.

Справа кирило-мефодіївців, як зазначав М. Зеров, не викликала великого співчуття російської інтелігенції. У листі до Ю. Самаріна О. Хом´яков характеризував програму братчиків як «нісенітність і відсталість», де малоросіян захопила політична глупота, помилковість, невігластво; В. Бєлінський критикував «українських змовників» і Т. Шевченка. «Віра може з Шевченка зробити навіть мученика за волю, — писав він у грудні 1847 року до П. Аненкова. — Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня й нікчемну людину, гіркого п´яницю, аматора горілки й хохляцького патріотизму... Шевченка вислано на Кавказ солдатом. Мені його не шкода — якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху... Одна свиня з хохляцьких лібералів, якийсь Кулєш (що за свиняче прізвище!), в журналі "Звездочка", що його видає Ішимова для дітей, надрукував історію "Малоросії", де сказав, що "Малоросія" мусить або відірватися від Росії, або пропасти... Ось, що роблять ці скоти нетямущі ліберальчики! Осоружні вони мені ті хохли! Що ж, барани ліберальничають в ім´я галушок і вареників із свинячим салом».

Поділ братчиків на групи пов´язаний із зізнанням студента Андрузького, який виділяв серед них послідовних і поміркованих у досягненні мети. Цей поділ підтримав шеф жандармів граф О. Орлов, говорячи про братчиків-слов´янофілів та українофілів. Дійшовши висновку, що «всі вони не заговорники, не зловмисники і захоплюються тільки: слав´янофіли — модним напрямом науки, а українофіли — палкою любов´ю до батьківщини», радив вжити заходів передусім проти українофілів, оскільки їх думки можуть повести й інших підвладних Росії народів до бажання існувати самостійно.

Зберігаючи ідеї романтизму й народності, що зазнали впливу конкретних умов соціального буття українського народу та його духовної спадщини, у «Книгах буття» в стилі євангельських пророцтв, перейнятих ідеями месіанства, віщується: «Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділявся на коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його і любили його, і були б усі счастливі.

Але род чоловічий забув Бога і отдався диаволу, і кожне племено вимислило собі богів, і в кожному племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатись кровію і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталося горе, і біднота, і хвороба, несчастя, і незгода.

...І так покарав Господь род чоловічеський, що найбільша часть його, сама просвіщена, попалась в неволю до римських панів, а потім до римського імператора.

І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом».

Далі мова йде про те, що й у нові часи людям притаманні ті самі гріхи, що й у давнину. Всупереч діячам культури, які вважали, що серед усіх народів лише поляки залишалися чистими перед Богом, і Москві як «третьому Риму» Костомаров вважав праведним український народ. Із давніх народів до суспільного ідеалу (свободи) не наблизились, на його думку, ні євреї, ні греки. Давні обрані народи мусили дати місце новим європейським народам, у т. ч. наймолодшому з племен — слов´янському. Проте й християнські молоді народи недотримувалися Божих заповітів. Польща стала країною найтяжчої неволі, бо панство там без жодного закону вішало й убивало своїх кріпаків. Москва утвердила в особі самодержавного царя ідола й довершила великий гріх, знищила вільне новгородське народовладдя.

Український народ не любив ні царя, ні панів, а сформував «істеє братство» — козацтво. Небезпечна для сусідів дія політичних принципів старої України спровокувала війни з Польщею та Москвою. Політично Україна загинула, але репрезентовані нею політичні принципи перемогли. Народ, «найменший в народах», позбавлений державності, стане зразком для багатших і організованіших. «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов´ян, і почують крик її, і встане Слов´янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії... Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов´яськім». Щодо цього в «Статуті» зазначалось: «Приймаємо, що духовне і політичне сполучення слов´ян є істинне їх призначення, до якого вони прагнуть... Приймається, що кожне плем´я повинне мати правління народу і зберігати повну рівність співгромадян, по їх народному християнському віросповіданню і стану».

Формулювання таких положень вимагало певної опори на наукові дослідження. На становлення світогляду Костомарова значний вплив справили філософська спадщина вітчизняних мислителів, з якою він був добре ознайомлений, його власні пошуки й дослідження, де на перше місце він ставив проблеми історіографії, рушійних сил суспільного розвитку, національного буття, життя народу та його культури. В їх осмисленні він спирався на вчення найавторитетніших представників світової історичної науки від романтизму до епохи позитивізму. Він цілком виправдано виступив проти сучасної йому історіографії школи істориків державності, особливо російської, представники якої абсолютизували принципи державності, перетворивши державу не єдину істинно діючу історичну силу. На його думку, головним недоліком історіографії є те, що вона не розкриває змісту життя минулого в усій багатоманітності — побуті, звичаях, почуттях, прагненнях. Історія не зводиться лише до історії державності. Для історичного аналізу вихідним пунктом має бути не держава сама по собі, а діяльність людини в певній спільноті й асоціаціях, де людина не губиться й не блукає серед політичних надінститутів. В історичному процесі народ — не бездушна маса, не матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, а державність — це тільки форма, яка живиться діяльністю народу. Вивчати історію потрібно насамперед як історію народу, його духовного життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. Водночас, як зазначав Костомаров, найдетальніший опис подробиць домашнього, юридичного, громадського побуту буде мертвим, якщо він позбавлений живої душі народу, його надій і прагнень.

Уже в ранніх дослідженнях, зокрема в «Думках про історію Малоросії», М. Костомаров вперше в українській історіографії дослідив хід і сутність історії України, пов´язаних з культурним і духовним життям народу. Це відобразилося в програмних документах братства. Пізніше, повертаючись до цього питання в працях «Правда москвичам про Русь», «Дві руські народності», подав розгорнуте епічне полотно історичного процесу України. Він доводив, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію, показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною, а є динамічним організмом. Формування державності завжди відбувалося так, що сильніша народність пригнічувала слабші, намагалася підкорити, а іноді й асимілювати їх. Тому жодна держава, у т. ч. Російська імперія, не була утворена з однієї народності, і навряд чи є народ, у якому не можна було б виявити нинішнє і минуле існування складових частин, наділених самобутністю. Це стосується й українського народу, його місця і становища в Російській імперії.

Доводячи окремішність українського народу, його культури і світогляду, Костомаров пов´язував це з такими його якостями, як індивідуальність, схильність до ідеалізму, глибока релігійність, демократизм, замилування свободою, неприязнь до сильної влади. Усе життя він обстоював самобутність, право на гідне існування українського народу, розвиток національної культури, рідної мови. Важливим чинником піднесення національної свідомості, духовної культури він вважав розвиток освіти, науки. Не сприймав пустого базікання, «гри» в національну культуру, якими дехто намагався підмінювати конкретну роботу. Вирішення національного питання Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, становленні федеративних засад у взаємовідносинах народів Росії, де кожному з них буде гарантовано право на свій уряд, рівність громадян незалежно від віросповідання, походження і суспільного становища. Авторитаризмові він протиставляв єдність і спільність народів у федеративно-демократичній організації суспільства, принцип рівності всіх багатств при збереженні приватної власності, знищення класів і злиття народу в єдине ціле.

На той час ідея федеративного устрою держави була не новою для соціально-політичної та філософської думки Західної Європи, з якою Костомаров був обізнаний. Її проповідував І. Кант, обстоюючи добровільний союз «федерації всіх держав», де гарантоване право всім членам суспільства. Ідею союзу народів, всезагальної держави як всезагальної форми творчості, за якої кожний народ має право на територію, яку він займає, захищали Фіхте, Шеллінг. Переваги федеративного устрою демонстрували США, що і враховували братчики. Однак Костомаров, вірний своїй історіософській концепції, не обмежувався зовнішніми вливами цих ідей, а шукав їх реальні джерела в житті свого народу.

Обґрунтування федеративної організації державності Костомаров знаходив в історії Київської Русі, її удільно-вічовій системі, що тяжіла до федеративних засад, на основі яких формувалась державно-адміністративна структура, зумовлена становищем слов´янських народів і їх життям. «Удільність, — на думку Костомарова, — це такий лад, за якого самобутні частинки, не знищуючись і не припиняючи своєї окремішності, разом утворюють одне державне тіло». Найповніше переваги такого устрою виявилися в Україні тоді, коли замість довільних князівств почали виступати самобутні землі за природним поділом. Україна зажди прагнула саме до такої форми державності, набуваючи її в організації українського козацтва. Зважаючи на те, що історія України не знала повного федералізму, Костомаров пов´язував розвиток українського народу саме з такою формою організації. «У майбутньому Слов´янському союзі, в який ми віримо і до якого сподіваємося, — зазначається в програмних документах братства, — наша південна Русь повинна становити одну державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, зберігаючи єдність (з Росією), заснованій не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності своєї власної користі...». При цьому Костомаров постійно наголошував, що визнання за народом окремішності, права своєї особливості при загальній та особливій свободі не веде до ворожнечі між народами, до «роз´єднаності» і «відокремленості». Навпаки, якщо державне начало поважатиме народності, ставитиметься до них не як до другорядних, підпорядкованих, нижчих, а як до самобутніх, самоправних, тоді не може бути ні незадоволення державою, ні ворожості до інших з´єднаних народностей.

Романтичне світорозуміння характерне для всієї творчості Костомарова. Його романтизм зумовлює українська культура. Це особливо відчутно, коли соціальні та національні мотиви змінюються через колізію свого часу, духовне відродження людини, що властиве й іншим братчикам, особливо П. Кулішу та Т. Шевченку.

Світогляд П. Куліша формувався під впливом багатьох чинників. Він добре знав сучасну йому вітчизняну та західноєвропейську культури, соціальні вчення. Був ознайомлений з творами Бекона, Декарта, Спінози, французьких просвітників XVIII ст. Позитивно оцінював дослідницьку філософію Бекона, «скептицизм» Декарта, прихильно ставився до філософії Спінози, вплив якого відчутний у ранній період його творчості. Ґрунтовно вивчав нову західноєвропейську філософію, особливо німецьку. Проте емоційній, імпульсивній натурі Куліша більш за все імпонувала романтична традиція, хоча і тут він був непослідовним. Його погляди еволюціонували, як зауважив Д. Чижевський, від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культури миротворчої науки, від православ´я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства. У цьому була трагедія не лише Куліша, а й романтичної культури загалом, яка, йдучи від однієї протилежності до іншої, швидко поверталася назад. Єдине, в чому він був послідовним, — це в ідеї України і її воскресінні, що стала основою його романтичного світогляду, який залишається стрижневим у творчості Куліша.

Попри всі зміни поглядів на релігію, мислитель завжди був релігійною людиною і ставлення до релігії у нього було типово романтичним. Зазначаючи, що релігія була глибинним двигуном українських діячів 40-х років XIX ст., стосовно себе він писав: «...а я був дуже релігійним. Без фанатизму і нетерпимості... я був ентузіастом біблійного слова. Воно подібно гарячому вугіллю запалило серце моє і любов, дружбу і свого народу патріотизм — патріотизм українського слова». Визнаючи ідею творення світу Богом, Куліш ототожнював Бога і природу, розглядав його як «душу душі вселенської». Цим зумовлена його вимога узгодження дії людини із законами природи. На його думку, дерево, злаки, навіть мінерали краще узгоджуються із законами природи у своєму житті, ніж вінець природи — людина, бо вони просто наслідують природу, а людина починає мудрувати й відступати від неї. Проте це не означало заперечення Кулішем можливості пізнання явищ природи, використання набутих знань у людській діяльності. Він був переконаний, що наука потрібна людям, якщо вона визнаватиме ідеї «царства Божого» як вільного, тотожного життю джерела оновлення, «слова життя, науки наук», носієм яких є Ісус Христос.

Аналогічно Куліш пояснював суть людини, історичного розвитку супільства. Дотримуючись позиції фаталістичного детермінізму (з неминучою передбаченістю) й надаючи йому есхатологічного забарвлення, він вважав, що безконечний космос дає людям закон громадянського життя, у якому головна роль належить ідейним духовним чинникам. Ідеї безсмертні, як безсмертна душа людини, в глибині якої (в серці) концентруються всі переживання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і зовнішнім точиться постійна боротьба поверхні й глибини душевного. Тому потрібно прислуховуватися до живого голосу душі народу, відкинути все зовнішнє, вороже, шкідливе, наслідувати історичну ідею — слово Боже, відображенням якого є ідеал народний. Відводячи домінуючу роль в історичному розвитку людства ідейним, духовним і моральним началам, Куліш не заперечував ролі та значення матеріальних, економічних факторів. Схвалюючи твори Сміта, Кене, він наголошував, що «сила економічна завжди багато значила: без неї сила моральна — що душа без тіла».

Розглядаючи питання про роль народних мас і особи в історії, Куліш висловлював суперечливі, часто протилежні, думки. В одних випадках він вихваляв народ, високо цінував його боротьбу за своє визволення, в інших — заявляв, що зробити життя кращим можуть лише освічені одиниці, оскільки несвідомий народ є пасивною масою і не здатний до самостійних розумних дій. Відзначаючи роль і значення українського козацтва в боротьбі за національну незалежність, мислитель дав досить негативну оцінку йому і його провідникам (С. Наливайку, Б. Хмельницькому) за виступи проти законного уряду. Тут мається на увазі польський уряд, з боку якого Куліш не вбачав систематичного гноблення українського народу, а навпаки, вважав, що польським панам Малоросія зобов´язана своїм речовим статком. Вигнання поляків з України, на його думку, було водночас і вигнанням південноруського панства, яке мало неспростовне право на володіння землею. Перед цим він зазначав, що поляки були твердо переконані в походженні мужиків від Хама, в тому, що вони створені для праці на панів. Українське панство, займаючи різноманітні урядові посади в Гетьманщині, привласнювало собі обманом і насильством козацькі землі.

Поєднавши історичну ідею зі Словом Божим, Куліш менш за все цікавився майбутнім і теперішнім, романтизував минуле, звертався до нього як такого, що закодоване у вічному, але засипане, забуте, існує, як скарб. Свідчення цього він шукав у народній творчості, поезії, вважаючи що поезія є первісною щодо історії й філософії. Романтичне усвідомлення цінностей минулого як вічних і сталих зумовило пошук Кулішем культурних ідеалів у минулому, заклик повернутися до нього. Конкретним утіленням цього постала його хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство та псевдоцінності бездуховної цивілізації й урбанізації.

Куліш звинувачував урбанізацію в розбещеності народу, у відступах від віри й віковічних звичаїв своїх батьків. «Не хочемо, — заявляв він, — ніяких благ цивілізації, коли за сі блага діти наші не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх через їх велику освіту, не розуміємо». На противагу такій «цивілізації» й «освіченості» він обстоював хутірську філософію, засновану на вимозі повернення до життя природи, правди людської і людської душі, де ще зберігаються справжні, на його думку, цінності людського буття.

П. Куліша, як і М. Костомарова, в імперські часи називали сепаратистом, а за радянського періоду — ідеологом українського буржуазного націоналізму. Таким він ніколи не був, постійно вважав себе російським письменником в імперському, а не в етнічному плані. Однак це не перешкоджало йому бути палким патріотом своєї Вітчизни, думати про неї, ставити її в центр своїх творчих пошуків, доводячи свій патріотизм до україноцентризму. Визначальним стимулом праці Куліша, на його ж думку, було збереження національних традицій, розвиток української культури, ствердження почуття національної свідомості.

Особливу увагу він приділяв українській мові як вічному скарбові народного серця. Саме мова, рідне слово, за П. Кулішем, повернули українцям повагу інших народів, заклали основи їх життя та історії. Тому він засуджував відсутність національної пам´яті, а водночас і панегіричне вихваляння свого історичного минулого, висміював тупість української шляхти й зрусифікованого міщанства, закликаючи до людяного в людині. «Читайте книги чужих авторів, — писав Куліш, — а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітесь. Тоді з вас будуть люди як слід». Високо оцінював він роль і значення російської літератури, водночас обґрунтовував необхідність становлення нової української літератури, яка зайняла б гідне місце серед культур і літератур інших народів. Не нехтував він і досягнень світової культури, з урахуванням яких вважав можливим федеративний устрій Росії як парламентської республіки, до якої мала ввійти Україна.

Цитатами з Шевченка, як і цитатами з Біблії, можна доводити все, і кожна ідеологія чи партія може, використовуючи їх, проголошувати Шевченка «своїм», відтворюючи вигідний для себе образ. Тому в шевченкознавстві часто витворюють культ поета й бажане його бачення. На основі цього сучасний український дослідник Г. Грабович виокремлює три найбільш узагальнені образи Шевченка: з погляду соціалістичного реалізму Шевченко подається як матеріаліст, атеїст, революційний демократ, речник народу, що полум´яно закликає зі зброєю в руках виступати проти кривавих гнобителів, «більшовик, але не в повні ленінський і не без помилок»; у розумінні Д. Донцова — незламний носій національності, державної ідеології, лідер-трибун, що закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-окупантом, а й зі своїми нікчемними земляками-запроданцями; з точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як пророк і геній, мислиться лише крізь призму народу, з ним ідентифікуються Україна, українство, потреби і доля українського народу. У кожному із цих образів Шевченка є істина; загалом він постає надто заромантизованим, хоч він сам був романтиком. Романтизм становить єство його поезії і є не просто результатом впливу західноєвропейських ідей (хоча це не виключається), а органічно формується з традицій народної творчості.

Існує безліч суджень про світогляд Шевченка і його джерела. На думку Є. Маланюка, він, як і Гоголь, є вихідцем з єдиної верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском Російської імперії роз´єдналась. Якщо Гоголь є представником українського дворянства, котре національно деградувало, то Шевченко — закріпаченого селянства, де було немало колишньої шляхти, в якій відбувався повільний процес регенерації. Потрапивши до Петербурга, він своїм «селянським» національним здоров´ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну національну суть, визначити орієнтири державності, акумулювати національний дух, передати його не лише живим, а й майбутнім поколінням. У його творчості синтезована єдність душі і тіла, духу України, завдяки чому людина постає в нього як образ Божий: вона ніколи не скалічена, однакова в добрі і злі, багата внутрішнім змістом.

Світогляд Шевченка, зміст його поезії український історик І. Крип´якевич виводить не із суспільного стану поета, як це робить Є. Маланюк, а із сутності умов, у яких він жив і творив (зростання там, де доживали свій вік очевидці Коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Хмельницького, де були злидні, нужда й упокорення селянина-кріпака). Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю і не менше прагнення до неї дали йому змогу інстинктивно відчути минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи й події, звернутися до сучасників і до потомків із закликом розв´язувати вічні проблеми, що сягають основ національного буття. Звернувшись до минулого, в ідеалах народної традиції він знайшов мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справедливості, свободи й національності, протесту проти політичного гніту й усякого посягання на гідність людини, людської особистості, чим і створив міцне підґрунтя національного відродження.

Д. Чижевський, характеризуючи світогляд Шевченка як антропоцентризм, сутність якого полягає у розумінні людини як центру всього буття, всього світу, природи та історії, усіх сфер людської культури, зумів розкрити специфіку цього погляду, особливо стосовно природи. Відповідно до цього світогляду природа постає в поета як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись у які, людина чує і бачить себе. Природа реагує на все, що діється в серці людини, втілює її внутрішнє життя в наочних образах і символах. Як природа відгукується на життя людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, — все це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу, історії, історичної події.

Визнаючи справедливою характеристику світоглядних позицій Т. Шевченка Д. Чижевським, доречно звернути увагу на зазначену Г. Грабовичем особливість формування світогляду поета, в центрі якого стоїть насамперед відчуття самого себе, власної долі й болю, свого Я, чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм митця як поета, носія Слова. Шевченко і став великим поетом, генієм, пророком тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою свого життя, а патріотизм — мірою справжньої любові до людини. Саме через символізм автобіографізму формується модель усього творчого світу Шевченка з чітким висвітленням гостроти поділу на демони добра і зла, без жодного компромісу середини стосовно себе та інших. Тому у його творчості втілено все, оскільки воно людське.

На сторожі людського стоїть Слово, носієм якого є сам поет. Поєднуючи свій голос із голосом Бога, він постає пророком, а його слово — пророчим. Така подвижницька постать надає силу поетові, а відкритість, здатність «оголити» себе й бачити правду надають сили його пророцтвам, вимагають дотримуватися сили правди і не «лукавити з собою». З пророцтвом поета пов´язується ще один елемент романтизму його світогляду — міфотворчість. Міф постає аналітичним і систематичним окресленням пророцтва, з´єднанням холодного розуму з гарячими почуттями, засобом висвітлення прихованого, затіненого, вищого й віщого, віщування правди, модернізації її як відповіді на сучасне митця, репрезентованого минулим, за яким знову стоять не ідеї, сили, події, а люди. Це й зумовлює цілісність світогляду Шевченка як генія і пророка, силу й славу його великої правди.

Т. Шевченко не лукавив із собою у послідовній антикріпосницькій позиції, критиці соціальних і політичних порядків самодержавної Росії, справедливо вважаючи кріпацтво й самодержавство основою не лише небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Росії. Боротьбу за справедливість, щастя й добро, проти зла і насильства Шевченко тісно пов´язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати здолати горе, нещастя. Він засуджував тих, хто принижував беззахисного і обманював, ображав людину, робив їй зло, завдавав муки й страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських стосунків, дій, учинків.

Світоглядні позиції Шевченка зумовили його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього за всієї загальнолюдської спрямованості глибоко національне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосереджуються колективні надії і пам´ять, минуле, сучасне і майбутнє, розкриття яких дає змогу пізнати правду і про приховані колективні гріхи, і про «золотий вік». В історичному інтелектуальному аспекті все це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним чином поєднуючи несумісні способи мислення — козацько-становий патріотизм XVIII ст. як апофеоз України, її історії й права з романтичним апофеозом світової своєрідної релігії народу. Виявляючи значний інтерес до історії України, Шевченко в минулому бачив передусім конкретних пригноблених людей, усвідомлював, що неправда є неправдою людською, неправдою царів, панів, попів, а неволя є неволею мужицькою, українською. Особливо цікавили його в історичному минулому події, пов´язані з боротьбою українського народу проти своїх поневолювачів, соціального рабства, національного гноблення. Він високо цінував Запорозьку Січ та історичних діячів, які очолювали визвольній рух.

Т. Шевченко, виражаючи ненависть до царату й російських поміщиків, які вважали Україну своєю провінцією, не переносив цієї ненависті на російський народ, кріпаків, що страждали, як і кріпаки українські. Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов´ю до інших народів, з вірою в те, що не має бути ні уярмлених, ні знедолених. Він культивунав почуття єдності й дружби народів, визнання за ними права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування, без зверхності над іншими в «сім´ї вольній, новій».

В українській літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися себе, довів, що самостійність і самоутвердження України має історичні і соціальні виміри. Він завершив процес формування нової української літератури, розвинув і утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, могутню зброю в розвитку культури українського народу. Шевченко спростував великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує, і погляди русифікованого, «освіченого» панівного класу на українську мову як на мужицьке «нарєчіє». Рідну мову він розглядав як культурне надбання, найбільшу культурну цінність народу, виступав проти її засмічення, за подолання примітивізму, закликав навчатися чужого й не цуратися свого.

Типово романтичним було ставлення Шевченка до релігії, яке формувалося, на думку Д. Чижевського, певною мірою під впливом Д. Штрауса. У щоденниках, творах поета багато гострих висловлювань проти церковної обрядовості, забобонів, зловживань релігією в політичних цілях, релігійних війн, кровопролиття і сліз в ім´я релігійних пристрастей. Архієрейську службу Божу Шевченко розглядав як щось «тибетське», «лялькову комедію», Апокаліпсис вважав алегоричною дурницею, занепадом справжньої релігійності. Він відкидав у релігії все те, що робило з неї абстрактну силу, байдужу до проблем людей, яка виступає проти індивіда, перешкоджає вільному розвиткові особи, задоволенню її внутрішніх потреб. Для Шевченка релігія мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Тому, відкидаючи те, що затуманює, спотворює, закриває вічний святий, істинний зміст віри, він постійно цікавився релігійними проблемами, перечитував Біблію, часто цитував її, називав «єдиною відрадою». Справжньою вірою вважав народну віру, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простої людини, вимагає встановлення безпосереднього зв´язку та відносин між Богом і нею, без будь-яких посередників чи інших об´єктів поклонінь. За традиціями він ідеалізував Богоматір як ідеальний тип матері; антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому найкращі людські якості, високе, святе, правдиве. Його він сприймав як захисника гноблених, виразника їхніх надій, прагнень. Християнство постає у творчості Шевченка як народна релігія, у якій, за словами Є. Маланюка, Христос за плугом іде, а Марія несе йому їсти.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць