Електронна бібліотекапідручники


Історія української філософії

Києво-Могилянська академія — новий тип вищої школи в Україні


Історія Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу в Україні — починається з відкриття у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. з ініціативи київського митрополита Петра Могили її після об´єднання з Лаврською школою було реорганізовано у Києво-Могилянський колегіум. Згідно з Гадяцькою угодою між Україною та Польщею 1658 р. колегіум отримав статус академії, що у 1670 р. був підтверджений польським королем Корибутом Вишневецьким, а в 1701 р. — російським царем Петром І. Проіснувала Києво-Могилянська академія до 1817 р.

Курс навчання в академії тривав 12 років (з другої половини XVIII ст. — 7 років) і складався з восьми або семи ординарних (звичайних, нормативних) класів: трьох граматичних, поетики, риторики, філософії та богослов´я. До неординарних зараховували класи іноземних мов — грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської; класи історії, географії, математики — вищої (алгебра, геометрія) і змішаної (оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, архітектура цивільна і військова, механіка, математична хронологія тощо); класи музики і малювання. Наприкінці XVIII ст. з´явилися класи домашньої і сільської економіки, а також медичний. Церковнослов´янська, руська (книжна українська), латинська мови вивчались у граматичних класах. Церковнослов´янську вивчали як мову вітчизняної книжкової спадщини, а також з огляду на її статус сакральної мови українців; грецьку — як мову візантійської культури і християнських богословських джерел; латиною, що була в Європі мовою законодавства, судочинства, дипломатії і науки, в академії читали курси вищих наук, у т. ч. й філософії, влаштовували диспути, послуговувались у листуванні та при складанні реєстрів бібліотек.

Із діяльністю Києво-Могилянської академії, Київської братської школи пов´язані здобутки українського теоретичного і практичного мовознавства XVII — початку XIX ст. Там працювали учений і церковний діяч Мелетій Смотрицький, лексикограф Памво Беринда, укладачі «Лексикона славено-латинського» Єпіфаній Славинецький (?—1675) і Арсеній Корецький-Сатановський (? — прибл. 1653), автори підручника з грецької мови Варлаам Лащевський (прибл. 1704—1774) та посібника з польської граматики Максим Сімигиновський. Вихованцями академії були також лексикограф Яків Блоницький (1711—1774), засновник новоукраїнської граматичної традиції Олексій Павловський (прибл. 1770 — прибл. 1822) та ін.

Значним є внесок Києво-Могилянської академії у розвиток давньоукраїнської літератури, вивчення теорії поетичного мистецтва, теорії красномовства (церковного і світського). Поезія і проза творилися давньоукраїнською, латинською і польською мовами. Літературна творчість і теоретичні праці могилянців з поетики і риторики вплинули на духовні і літературні процеси в Росії (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович), в Білорусі (Георгій Кониський), в Молдові (Стефан Почаський, Паїсій Величковський) в Сербії (Михайло Козачинський).

В академії діяла школа графіки, яку представяли Іван Мигура, Михайло Карновський, Григорій Левицький, Іван Щирський. Києво-Могилянська академія сприяла також розвитку музичного мистецтва в Україні. Тут сформувалась київська школа музики, що здійснила синтез українських місцевих музичних традицій, які взаємодіяли переважно з південнослов´янським, новобалканським співочим мистецтвом, із західноєвропейськими. Це прискорило входження України в загальноєвропейський музичний процес, позитивно позначилося на розвитку музичної теорії («Граматика» Миколи Дилецького), співочої, вокально-хорової практики, формуванні композиторської школи (її представники — Максим Березовський, Артемій Ведель; тут здобував музичну освіту Г. Сковорода).

Учені і діячі Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток української історичної думки. У ній працювали або вчилися такі історики XVII—XVIII ст., як Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, Феодосій Сафонович, Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін. Діяльність академії дала поштовх глибоким внутрішнім змінам в українській церкві, докорінним зрушенням у способі мислення духівництва, розвитку православного богослов´я, виникненню професійної філософії, запровадженню західних освітніх моделей. Це сприяло вихованню нових, інтегрованих у тодішній духовний європейський процес українських інтелектуалів, котрі, поєднавши знання спадщини княжої доби з надбаннями західної науки і зберігаючи свою національну самобутність, жили духовним і політичним життям освічених європейців.

У науковій літературі не було однозначної оцінки ролі Києво-Могилянської академії, як і цієї доби загалом, в історії України. Одні вчені (зокрема, А. Яблоновський) зводили її значення лише до посередницької функції між українською і західною культурами, інші (М. Сумцов, П. Житецький, Ф. Тітов, М. Петров) визнавали її самостійний характер. П. Куліш і М. Грушевський негативно оцінювали її діяльність. Американські дослідники І. Шевченко та О. Пріцак, бельгійський учений Ф. Томпсон (доповідь на XI Міжнародному з´їзді славістів у Братиславі 1993 p.), навпаки, визнавали важливу роль академії у розвитку вітчизняної та зарубіжної культур. Погляд на Києво-Могилянську академію як на провідний чинник у духовному розвитку України XVII—XVIII ст. підтверджується багатьма дослідженнями українських літературознавців, істориків, філософів, мистецтвознавців.

Період заснування Києво-Могилянської академії збігається з часом становлення в Україні епохи бароко, яка, охопивши майже всі європейські країни, а також усі структурні компоненти культури кожної з цих країн (релігію, філософію, літературу, мистецтво, історіографію, політичну думку), спричинила до зміщення центру тяжіння українських духовних орієнтацій у бік Заходу, аж до визнання того, що «західна модель виступає притягальною силою розвитку і стає висхідною для формування характеру української культури» (С. Ґрачотті). Синтетичний характер цієї доби, в яку, на переконання В. Нічик, «Україна ввійшла значною мірою завдяки зусиллям Києво-Могилянської академії майже одночасно із Заходом», сприяв здійсненню нею у XVII ст. культурного синтезу, який мав важливе значення для неї і для всієї Європи, дав змогу, прийнявши Захід і включивши його у свою греко-латино-слов´янську систему, залишитися Україною, не втратити свою національну ідентичність.

Українське бароко продовжило розвиток започаткованої творчістю ранніх гуманістів тримовної літератури, яка набула в XVII ст. національних особливостей і водночас відкритості для досвіду і цінностей європейського Заходу, в найкоротший час створило поетичну мову й культуру метричних форм, достатніх для того, щоб закласти підґрунтя для великої літератури, витворило нове мистецтво, сприяло зміні в Україні способу філософування. Це спричинило і зворотний вплив, коли лекційні курси київської академії репрезентували, філософсько-теоретично обґрунтовували нову культурно-історичну добу.

Процес духовного синтезу православної України і латинського Заходу полегшувався синтетичним характером барокової епохи, що поєднувала релігійний і світський компоненти культур, формувала цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом, органічно вписувалася в український духовний контекст XVII—XVIII ст. з притаманною йому перевагою релігійної сфери. Своєрідність епохи бароко позначилася на всіх ділянках життя і духовної творчості (літературі, мистецтві, релігії, політиці, освіті), а також на представниках цієї епохи. Типовими бароковими постатями були Петро Могила, викладачі і вихованці академії, зокрема Иосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Теофан Прокопович, Амвросій Дубневич, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Данило Туптало, Георгій Щербацький, Василь та Іван Григоровичі-Барські та ін. Про це свідчать не лише бароковий пафос, стилістична вишуканість їхніх церковно-апологетичних і полемічних трактатів, поетичних, прозових та інших творів, а й характерна барокова різноманітність їхнього життя і діяльності.

Багато нарікань, особливо з боку вчених просвітницької орієнтації, викликав шлях схоластичної абстракції, яким розвивалася філософія Києво-Могилянської академії. Схоластика була необхідним ступенем в історико-філософській еволюції, особливо в країні, у якій домінувала спіритуалістично-містична традиція. Включення її в українізовану греко-слов´янську духовну систему обумовлювалося не лише внутрішньою логікою розвитку філософської думки в Україні, а й необхідністю утвердження в релігійній полеміці своєї віри, спростування віри іншої на основі чіткої аргументації, вільного оперування поняттями і силогізмами.

Як зауважував Д. Чижевський, філософію Києво-Могилянської академії не можна вважати схоластичною в історичному сенсі цього слова, бо механічне перенесення і повторення в Україні XVII ст. розвитку західноєвропейської філософської думки XIII—XIV ст. неможливе. Відповідно до епохи, в яку вона розвивалася, і завдань, які перед нею ставилися, ця філософія, як і західна схоластика, була підпорядкована теології, поєднувала догматичні передумови з раціоналістичною методикою, виявляла особливий інтерес до формально-логічної проблематики. Вона була своєрідною бароковою схоластикою, яка органічно поєднала характерні для української традиції філософськи значущі ідеї, тобто ідеї, що становили світоглядну основу духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу. У межах барокової схоластики у XVII ст. відбувся синтез досягнень західної філософії з духовною спадщиною княжої доби, або київського візантизму (Є. Маланюк), — київської версії середньовічної елітарної культури, сформованої в Україні в період княжої доби на основі рецепції візантійської та староболгарської християнської традиції (що не мала нічого спільного з політичним візантизмом, притаманним дещо пізніше тогочасній Московії), згодом ускладненої тенденціями другого південнослов´янського впливу, а наприкінці XVI — на початку XVII ст. змодифікованої ідейними нашаруваннями Реформації і ренесансного гуманізму.

Відповідно до характерної для цієї давньоукраїнської культури парадигми мислення філософію розуміли як мудрість, а засобом її осягнення вважали релігійний, передусім містичний, досвід, який називали «тісним» шляхом життя в істині. Джерелом такого уявлення про філософію була східнопатристична традиція. Синтез елементів цієї спіритуалістично-містичної духовності із західним раціоналізмом в його схоластичному чи ранньомодерному виявах відбувався у складних формах. Результатом такого синтезу є особливості рецепції західної філософії на українському ґрунті.

При написанні своїх філософських курсів професори Києво-Могилянської академії, очевидно, безпосередньо не використовували твори західних філософів і теологів. Імовірно, вчення, ідеї або розмірковування цитованих авторів могилянці засвоювали з лекційних курсів, підручників західноєвропейських, насамперед польських, університетів та єзуїтських колегіумів. За взірець вони брали ті джерела, що найбільше узгоджувалися і синтезувалися з духовною спадщиною домогилянської доби. Завдяки цьому вони намагалися забезпечити безперервність традиції, тяглість української думки при переході від середньовіччя до Нового часу. Саме в доборі, інтерпретації, використанні в лекційних курсах ідей одних мислителів і навмисному дистанціюванні від концепцій інших простежуються синтез домогилянської спадщини з надбаннями західної філософії.

Загалом становлення професійної філософії в Україні відбувалося в межах схоластики епохи бароко (другої схоластики) — філософської течії, що сформувалася в XV—XVI ст. в Іспанії, представники якої намагалися теоретично узагальнювати нові проблеми соціального, культурного і наукового розвитку свого часу, спираючись на середньовічний спосіб філософування. Знаковими її постатями були Ф. Суарес, Т. де Віо (Каетан), Фонсека, Моліна, Овієдо та ін. Вони дотримувалися різних орієнтацій: via antique — консервативного, традиційного шляху розвитку схоластики; via moderna, що передбачав відкритість думки до новітніх ідей і течій. У XVII — першій третині XVIII ст. філософія Києво-Могилянської академії найбільшого впливу зазнавала з боку традиції via antiqua, насамперед панівної в єзуїтських колегіумах концепції Ф. Суареса, вчення Томи Аквінського, інтуїтивізму Д. Скота. Певною мірою на ній позначалася via moderna, особливо в натурфілософії (це стосується передусім учень В. Оккама і Ж. Бурідана). У розв´язанні проблеми універсалій могилянці схилялися або до поміркованого номіналізму (Йосиф Кононович-Горбацький), або до поміркованого реалізму (Інокентій Гізель). У своїх філософських курсах вони акцентували увагу на вирішенні питань метафізики, натурфілософії, логіки, етики.

У XVIII ст. у Києво-Могилянській академії поширились ідеї вольфіанської і картезіанської шкіл, які адаптовувалися до схоластичної форми викладу. У філософських курсах київських професорів із середини XVIII ст. ідеї X. Вольфа, Р. Декарта, Дж. Кардано, Г. Галілея, Т. Браге, М. Коперника співіснували з тезами Августина, Томи Аквінського, Д. Скота, оккамістів XIV ст.

Із XVIII ст. могилянці включають до своїх філософських курсів стислий виклад основних тез учень античних атомістів, а також ідеї П. Гассенді, Ф. Бекона. Атомістичні концепції вони оцінювали негативно, виявляючи схильність до філософських ідей Декарта і Лейбніца.

Отже, домінуюча в українській думці домогилянської доби неоплатонівська традиція в її східно-патристичному варіанті з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття від початку XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою схоластичного арістотелізму в його ранньомодерній версії. Переорієнтація могилянців від містичного до інтелектуального пізнання істин віри, зосередження на гносеологічній, метафізичній і натурфілософській проблематиці сприяли утвердженню в українській філософській думці високого статусу раціонального знання, усвідомленню цінності пізнавальної діяльності, визнанню того, що ця діяльність не лише не суперечить вищій меті християнина — спасінню своєї душі, а й допомагає її досягненню.

Філософія Києво-Могилянської академії була першим етапом розвитку професійної філософії в Україні і однією з модифікацій шкільної філософії, поширеної у європейських навчальних закладах, у т. ч. й університетах. Вона була певною мірою несамостійною, однак її значення полягає у створенні власного інформаційного поля, необхідного для подальшого розвитку філософського мислення.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць