пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія української філософії

Ренесансно-гуманістичні ідеї у Острозі


Ренесансно-гуманістичні ідеї, наявні в поетичній творчості острозьких книжників, сформувались на ґрунті православної традиції під впливом ренесансно-гуманістичних і реформаційних віянь, що зумовило їх особливості. Такою особливістю, зокрема, було їхнє опертя на середньовічний неоплатонізм, який вони використовували для обґрунтування індивідуальної людини в її стихійному самоствердженні, творчій могутності. Це неоплатонізм Ареопагітик в його українській рецепції вказував на різні шляхи влаштування земного життя, варіанти можливості спасіння: або за допомогою занурення в «океан» божественного світла, як у Івана Вишенського, або через активну діяльність у суспільстві, яка свідчила про набуття цим неоплатонізмом ознак ренесансного антропоцентризму. У зв´язку з цим острозькі поети у своїх уявленнях про істинний спосіб життя надавали перевагу не подвижницьким діянням ченця, а добрим справам, які здійснює у земному житті талановита, діяльна творча особистість — державний діяч, книжник, поет, воєначальник. Не надаючи особливого значення красі людського тіла, вони вивищували духовну красу людини. У дусі барокової культури наголошували на її прагненні до духовної досконалості, наполягали на тому, що самоутвердження здійснюється людиною не через досягнення егоїстичних цілей, а шляхом здобуття високого рівня духовності, служіння суспільному благові (зокрема, шляхом боротьби за права свого народу, обстоювання національних традицій, розвиток української культури, захисту святинь і віри від зовнішніх зазіхань).

Домінантою гуманістичного світогляду була ідея людини, чия цінність визначалася не шляхетним походженням чи багатством, а особистою доброчесністю, фізичною і моральною довершеністю, реалізацією творчих можливостей. Піднесення ролі індивідуальних якостей людини, притаманних ранньогуманістичному періодові розвитку духовної культури в Україні, продовжилось і у творчості острозьких літераторів. Вони славили окремих осіб та їхні вчинки, зокрема магнатів і громадських діячів, які прагнули об´єднатися з міським населенням і дрібною шляхтою для обстоювання «збройною й оружною рукою» народного буття, його мови та вірувань, національної культури тощо.

Багато віршів було написано на герб засновника Острозького осередку князя Костянтина-Василя Острозького. Авторами їх були Дем´ян Наливайко (відомий і своєю віршовою передмовою до «Листа» патріархові Мелетію та віршем «Прозьба чителникови о часъ» в «Лікарстве на оспалый умыслъ чоловічій») і Кипріан, вірші якого на герб князя були вміщені на звороті титульного аркуша поеми Симона Пекаліда «Про Острозьку війну». Просвітницьку діяльність Костянтина-Василя Острозького прославляв також Герасим Смотрицький у вірші на герб князя та у вірші, уміщеному після передмови до Острозької Біблії.

Писав панегіричні поезії й Андрій Римша. Відомі, зокрема, його вірш на герб литовського канцлера Є. Воловича, вміщений у збірнику Мамоничів (1585) і «Епіграма» на герб канцлера Л. Сапіги, вміщена в Литовському статуті 1588 р. Жанр панегіричної поезії, започаткований Острозькими книжниками, розвивався і після занепаду Острозького осередку. До його найкращих зразків належать «Вірші на жалісний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича та вірші, присвячені Петру Могилі. Поезії острозьких книжників пройняті гуманістичною ідеєю, згідно з якою одним із найдоступніших способів виявлення своєї внутрішньої божественної суті і любові до Творця є здійснення людиною високого земного призначення, максимальна реалізація її творчого потенціалу, здобуття прижиттєвої слави, щоб отримати земне безсмертя завдяки вдячній пам´яті нащадків, заслужити потойбічне спасіння.

Не менш важливе значення мала і трансформована на українському ґрунті ідея доброчесності, в якій сфокусована ренесансно-гуманістична моральна філософія. Адже доброчесність передбачала життя згідно із законами природи, що в розумінні острозьких книжників означало — згідно з «внутрішньою», духовною природою, пережитими кожною людиною й інтерналізованими християнськими моральними принципами. Це потребувало вміння приборкувати пристрасті, підпорядковувати їх велінням «духовного» розуму. Поняття «доброчесність» охоплює такі якості, як цілісність характеру, прагнення здобути особисту славу, мужність, талант, активна діяльність задля досягнення високих цілей (добробут рідного краю, захист його від ворогів, турбота про розвиток культури, освіти, шанування і захист віри предків тощо). Так, у вірші «На герб князів Острозьких» Герасим Смотрицький прославляє військові подвиги князя, котрий, не шкодуючи сил, відважно захищав державу від ворожих нападів.

Виявлення доброчесності можливе не лише через здобуття військової слави. Набагато вищою метою, на досягнення якої має спрямовуватися енергія державного мужа, є, на думку Герасима Смотрицького, просвітницька діяльність, піклування про збереження вітчизняних духовних традицій, обстоювання релігійних і національних прав свого народу. У вірші «До читача» він порівнює князя Острозького з такими діячами давньоруської історії, як Володимир Святославич (Русь «крещенієм просвітив»), Ярослав Мудрий («зиданієм церковним Кієв і Чернігів украсі»), а князь «єдіну соборную церков писанієм возвисі» й увійде в історію своїм піклуванням про розвиток української культури, освіти, видавничої справи, насамперед виданням Острозької Біблії.

Ренесансний характер має осмислення часу в Острозькій поезії, яка відображала відчуття швидкоплинності часу, людського життя:

«Часе дорогий, часе непереплачоный,
назбыт скупою вагою мні узычоный,
Быстрій над морскій корабль живот мой провадиш,
нікгде для спочиненья з нами не завадиш.
Власне, як которые в дні корабля лежать.
Здасться им, же в нем стоять, кгды найпрудше біжать.
В окомґненню мя провадит вік мой к старости,
ані ся розбачити могу в той малости»

(Дем´ян Наливайко).

Образ корабля-часу нагадує поетичні роздуми Петрарки, як зазначає Б. Криса. І хоч в основу цієї спорідненості покладена християнська традиція, це вказує і на щораз глибше проникнення західних віянь в українську поезію кінця XVI — початку XVII ст. Розуміння швидкоплинності людського життя стимулювало усвідомлення необхідності його змістового наповнення, потребу самореалізації людини у різних сферах її діяльності. Для острозьких поетів характерна відсутність пейзажу, важливого для ренесансної поезії, що спричинено їхньою зосередженістю на духовній сутності людини.

Свідченням наявності елементів ренесансного гуманізму в світогляді острозьких книжників були їхнє тлумачення ролі письменника в суспільстві, висока оцінка його праці як один із засобів утвердження власної доброчесності. Адже завдяки їй нащадки матимуть змогу ознайомитися з історією своїх предків, зрозуміти певну історичну епоху, її видатних представників. Тому невідомий автор «Ляменту» (поеми, написаної після острозької трагедії 1636 p., що стала причиною припинення існування Острозького осередку) порівнює працю письменника з подвигом воїна, котрий ризикує життям, щоб заслужити «несмертельную славу», возвеличити і прославити у віках суспільних діячів за їхню корисну для свого народу діяльність. Книжка присвячена митрополитові Петру Могилі за його за любов до науки, зате, що він кохається «в читанню книг потребных».

Своєю поетичною творчістю острозькі книжники сприяли створенню нової метричної системи, тобто поступовій заміні силабічного віршування вільним нерівноскладовим розміром, що виник під впливом рухомого наголосу, властивого українській народній мові. Це поєднання елементів давньої і народної метричних систем було основою, на якій виникла оригінальна форма українських народних дум. Поетика острозьких книжників свідчить про їхню глибоку закоріненість у давню традицію. Однак, використовуючи давньоруську духовну спадщину як знаряддя для пізнання своєї епохи, вони відчували дистанцію між своїм і давноминулим часом, творили новий культурний ідеал.

Цікавою щодо розвитку ренесансно-гуманістичних ідей в Острозі була творчість придворного поета князя Острозького, латиномовного українсько-польського митця, типового представника католицької Русі Симона Пекаліда. У поемі «De hello Ostrogiano» («Про Острозьку війну»), присвяченій конфлікту (1593) князя і його сина Януша із селянсько-козацьким військом Криштофа Косинського, Симон Пекалід розвиває ідеї гуманістичного антропоцентризму з характерним для нього уявленням про величезну потенційну силу людини, стверджує гармонію земного і небесного світів, тілесного і духовного начал; на основі переконання про сутнісну причетність земного до божественного зображує природу як джерело краси й естетичної насолоди. Йому не властивий погляд на історію як на результат Божого провидіння. У дусі ренесансного гуманізму він тлумачить її як наслідок діянь видатних особистостей і вивчає минуле (зокрема, Русі) для обґрунтування своєї соціально-політичної позиції. Як прихильник зміцнення шляхетської республіки Речі Посполитої посилається на давні свідчення про об´єднання Литви з Руссю, запрошення до владарювання в Литві руських князів, акцентує увагу на мирі, злагоді та взаєморозумінні між народами, закликає до релігійної толерантності в добу конфесійних конфліктів. Характерною ознакою його творчості було визнання парадигматичної цінності античної спадщини.

Симон Пекалід виявляв більш раціоналістичне і натуралістичне розуміння людини порівняно з Герасимом Смотрицьким та його однодумцями. Є схожі аспекти в їхніх концепціях, хоча загалом погляди на цю проблему різняться. Для Симона Пекаліда і Герасима Смотрицького призначенням людини, метою її життя є здобуття потойбічного спасіння, що, на їхню думку, досягається за допомогою доброчесності, а вона набувається шляхом активного земного самоствердження в різних сферах людської діяльності. Проте якщо у Симона Пекаліда це самоствердження передбачає всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла, націлює її на досягнення повноти життя і самовиявлення, то у Герасима Смотрицького метою земного самоствердження є духовне оновлення людини через пізнання своєї внутрішньої божественної сутності, настанова на приборкування почуттів і земних пристрастей, увага до вдосконалення інтуїтивного, духовного й обмеження розвитку «тілесного», дискурсивного розуму, націленість на захист віри предків.

У дусі ренесансно-гуманістичної концепції Симон Пекалід розглядав державу як очолювану королем природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає належне йому місце в соціально-політичній ієрархії. Короля вважали символом державної єдності, запорукою її внутрішнього спокою та зовнішньої безпеки, тобто королівська влада визнавалася гуманістами найвищою політичною цінністю, оскільки була втіленням національної і державної єдності. Це було особливо актуальним для Речі Посполитої наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли внаслідок утвердження республіканських традицій і поширення здобутих шляхтою свобод виникла реальна загроза ослаблення держави. З огляду на це будь-які соціальні потрясіння, національні чи конфесійні конфлікти осуджувалися і придушувалися, адже вони, на думку діячів Відродження, зазіхали на природний порядок, порушували мир і спокій.

Розкриття своєї істинної суті досягається людиною через здійснення земного призначення, шляхом реалізації своїх творчих можливостей, тобто через служіння собі, державі, загальному суспільному добру. Саме тому Пекалід прославляє князя Острозького, його сина Януша та інших магнатів за воєнні подвиги, державну мудрість, що виявлялася в управлінні численними володіннями, ліквідації соціальних конфліктів, вірній службі монарху і пошані до нього. Гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського, козаків і селян автор різко засуджував як винуватців соціальних потрясінь, порушників порядку в державі і встановленого порядку загалом, хоча і відзначав їхні мужність, сміливість, вміння здобувати перемогу.

Історико-культурний ідеал Симона Пекаліда — антична вченість — був основою його переконання щодо необхідності засвоєння класичних мов, античної духовної спадщини, опанування вільних наук.

Діяльність Острозького культурно-освітнього центру відіграла особливо важливу роль у розвитку української духовної культури. Крім обґрунтування православного вчення, розуміння філософії як мудрості з характерними для такого її розуміння пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, обстоювання життєздатності традицій слов´янської писемності, тут розвивалися реформаційні й ренесансно-гуманістичні ідеї.

В Острозькому центрі вперше поєднались києво-руські, візантійські, болгарські та західноєвропейські, передусім польські, культурні й освітні традиції, хоч їх представники були ще на початку шляху до подолання взаємної упередженості і конфронтації. Тут було засновано бібліотеку з багатим зібранням богословської та наукової світської літератур, вперше в Україні зроблено спробу створення школи вищого типу, набуто цінний досвід, що допоміг Петру Могилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії зробити свій вибір щодо подальшого розвитку української освіти й культури.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць