пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія української філософії

Острозький культурно-освітній центр


Наприкінці XVII ст. у розвитку української духовної культури і філософської думки зокрема починається новий, ранньомодерний етап, характерною особливістю якого була відкритість переважної частини тогочасної вітчизняної інтелектуальної еліти для впливів західного Ренесансу, Реформації і контрреформації. До другої половини XVI ст. Україна була відносно ізольованим культурним світом, що утворився внаслідок взаємодії греко-візантійської православної духовності з місцевою язичницькою культурою. Витворений у такий спосіб давньоукраїнський життєвий світ зазнавав час від часу чужорідних духовних впливів, які, однак, не були настільки сильними, щоб порушити і трансформувати усталені лінії культурного успадкування. Згодом, приблизно з XVI ст., ситуація поступово змінювалася, особливо після Люблінської унії, коли Україна увійшла до складу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Спілкування, міграції, наступ католицизму, виїзд частини української молоді для навчання в країни Західної Європи спричинили щораз глибше проникнення в усталений український життєвий світ елементів духовних традицій інших культур. Ці потужні духовні впливи, а також внутрішня логіка розвитку самої давньоукраїнської культури призвели до розмикання порівняно ізольованого її простору і набуття нею достатньо високого рівня фрагментарності. Серед цих фрагментів О. Зілинський виокремлює: традиціоналістичну орієнтацію культурного розвитку, яку репрезентував український полеміст Іван Вишенський (прибл. 1545 — прибл. 1621); уніоністичну, очолювану українським письменником-полемістом Іпатієм Потієм (1541—1613); поступово-утраквістичну, найкраще оформлену у львівській «Пересторозі». До цих фрагментів необхідно додати ще католицьку орієнтацію, у межах якої сформувалася одна з версій ренесансного гуманізму західноєвропейського зразка.

У будь-якому життєвому світі діє могутній стимул до освоєння зовні запозичених елементів, новацій, які потрапляють у відповідну культуру. Водночас жодний синтез фрагментів не усуває наявності в культурі різних можливостей, перспектив, тенденцій. Таке освоєння, «припасування» і переосмислення запозичених новацій, їх органічне вписування у власну духовну традицію з відповідним набуттям вже нової самобутності і цілісності простежується в поступово-утраквістичному й уніоністичному напрямах.

Вітчизняну духовну культуру тієї доби важко уявити поза її залежністю від певних розгалужень у християнстві, без їх боротьби і взаємовпливів. Усі ці напрями і течії, що сформувалися в українській культурі і думці на рубежі XVI—XVII ст. і ще не утворили єдиної загальнонаціональної культури (вона розвинулась у XVII ст., причому вирішальну роль відіграла діяльність Києво-Могилянської академії), своєю специфікою завдячують належності їх представників до різних конфесійних середовищ. Це спричинило у цих напрямах різне співвідношення елементів західноєвропейських і південносхідних, греко-візантійсько-балканських традицій.

Тогочасні українські книжники, насамперед ті, що належали до братств і Острозького культурно-освітнього осередку, усвідомлювали небезпеку, перед якою опинилися наприкінці XVI ст. позбавлені державної підтримки східне християнство в його українсько-білоруській формі й українська культура внаслідок католицького наступу, що був «ідеологічним супроводом територіальної експансії Польщі на схід». Наслідком такого усвідомлення були активні пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цю відповідь вони знаходили на шляху консолідації релігійно-національного руху за відродження руської віри, через поглиблене осмислення попередньої традиції духовного життя з огляду на історію східної церкви і українського народу, а також через спроби збагачення вітчизняної культури переосмисленими в її контексті і пристосованими до її потреб західними ренесансними та реформаційними ідеями, що зазнавали значних трансформацій в процесі зародження культури українського бароко. Усі ці релігійні, національні, політичні й культурні чинники вплинули на організацію й розвиток шкільної справи в Україні.

Наявність на території України католицьких єзуїтських і протестантських шкіл давала вітчизняним книжникам взірець тогочасної європейської освіти, якій вони наприкінці XVI ст. ще не були готові наслідувати у повному обсязі. Нові школи, що виникали тоді в Україні, вбачали своє завдання насамперед у пошуках джерел власної східнохристиянської традиції і зміцненні православної віри, хоч їхні засновники розуміли, що для цього необхідно пристосувати західний освітній досвід до вітчизняних релігійних і культурних потреб.

Духовне відродження в Україні започаткували два громадські середовища — гурток учених-книжників в Острозі, який організував і підтримував український магнат і київський воєвода, князь Костянтин-Василь Острозький (1526—1608), і братства.

Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а Й католики, антитринітарії (прихильники течії, сект у християнстві, які не приймали один із основних його догматів — Святу Трійцю, тобто заперечували триєдність Бога), греки візантійського і римського походження, кілька московських утікачів, серед яких був друкар Іван Федоров. Осередок складався з колегіуму, або академії (під такими назвами цей навчальний заклад згадується у різних тогочасних джерелах), друкарні та науково-літературного гуртка.

В Острозькій академії подібно до європейської системи навчання освітня програма охоплювала сім т. зв. вільних наук, які поділяли на trivium (граматика, риторика, діалектика) і quadrivium (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Найбільшу увагу приділяли trivium, насамперед мовам, оскільки перекладацька й літературна праця потребували серйозної філологічної підготовки. В Острозі викладали старослов´янську, грецьку й латинську мови. Особливого значення, з огляду на розвиток традиції української духовної культури, надавалося старослов´янській і грецькій мовам. Латину було введено до програми з урахуванням того місця, яке вона посідала в системі університетської і гуманістичної освіти в усіх європейських країнах. Філософію як окрему дисципліну в Острозькій академії ще не викладали, що було спричинено її невиокремленістю на українському ґрунті в певний тип професійної діяльності. Щоправда, навчальні програми передбачали курси логіки, які називали тоді діалектикою. Острозькі книжники усвідомлювали значущість логіки у конфесійній полеміці, важливість розвитку дискурсивного мислення для досягнення своїх ідеологічних цілей. Вивчення логіки відкривало їм шлях до немістичного пошуку істини, утверджувало логіку як спосіб здобування істини, метод її пізнання, допомагало виявленню помилок в аргументації опонентів, виробленню вміння цю аргументацію спростовувати тощо.

Більшість викладачів Острозького колегіуму, книжників науково-літературного гуртка і друкарні мали ґрунтовну на той час освіту, яку здобули у провідних європейських університетах і місцевих учителів. Першим ректором Острозької академії був письменник-полеміст, культурний і освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький (?—1594).

Серед учителів Острозької школи були також греки. Один із них — Кирило Лукаріс (1572—1638) прибув до Острога 1594 р. Освіту він отримав у Венеції і Падуї (1588—1594), де вивчав діалектику, риторику, метафізику й етику в їх перипатетичній інтерпретації, слухав лекції Г. Галілея, мав ґрунтовні знання з давньогрецької, латинської та італійської мов. Повернувшись до Александрії на початку XVII ст., був спочатку александрійським, згодом константинопольським патріархом, продовжуючи дбати про розвиток освіти в Україні (сприяв освітнім проектам діячів братств). Виявляв інтерес до реформаційних учень, спілкувався з протестантами, за що був позбавлений патріаршого престолу.

Його співвітчизник Никифор Парасхес (?—1599) був у Падуї «ректором наук Еллінських і Грецьких», займався проповідницькою діяльністю у Венеції при грецькій церкві і в Молдові. Згодом здобув у Константинополі звання протосингела патріаршого престолу. На прохання князя Острозького був направлений патріархом до Острога. Після Берестейського собору за безпідставним звинуваченням у шпигунській діяльності на користь турецького султана був ув´язнений у Мальбурзькій фортеці поблизу Данцига, де й помер.

До Острозького науково-літературного гуртка належав полеміст Клірик Острозький (кінець XVI — початок XVII ст.), який виступив під цим псевдонімом у творі «Отписъ на листъ въ Бозі велебного отца Ипатіа, Володимерского и Берестейского єпископа, до ясне освецоного княжати Костентина Острозского, воеводы Киевского — о залецанью и прехвалянью восточной церкви, з заходнымъ котеломъ уніи або згоды, въ року 1598 писаный». Згідно з припущенням українського дослідника І. Мицька під цим псевдонімом творив острозький протопіп Ігнатій Наливайко, який до прибуття в Острог був учителем у Бузьку і Львові. Він є автором полемічного твору під назвою «Исторія о листрикійскомъ, т. е. разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді в коротці правдиве списана».

Членом Острозького науково-літературного гуртка був полеміст Василь Суразький (імовірно, Василь Андрійович Малюшицький) (кінець XVI ст.), автор книг «Про єдину істинну православну віру» (1588) і «Псалтири съ Возслідованіемъ» (1598).

Серед книжників Острозького культурно-освітнього осередку помітна постать Христофора Філалета (середина XVI — початок XVII ст.), автора «Апокрисису», написаного у відповідь на книгу польського єзуїта П. Скарги «Брестський собор» (1597). Є докази, що під псевдонімом Христофора Філалета виступав Мартин Бронєвський, син польського протестантського діяча, шляхтича Прокопія Бронєвського.

В Острозькому колегіумі викладав також Даміан Наливайко (?—1627), якому, крім збірника моральних сентенцій, належить виданий в острозькій друкарні 1607 р. твір «Лікарство на оспалый (ледачий розум — Я. С.) умыслъ чоловічій» , що є перекладом давньоукраїнською мовою листа Йоанна Златоуста до ченця Феодора. Даміан Наливайко зробив значний внесок у розвиток афористичного типу філософського знання в Україні.

Працював в Острозі Йоанн Лятош (Лятос) (прибл. 1539 — прибл. 1608) — доктор філософії і медицини Краківського університету, який займався і математикою. Негативно ставився до реформи літочислення, запровадженої 1582 р. Папою Григорієм ХIII і не сприйнятої православною церквою, тому в Острозі підготував календар 1602 р.

Книжником острозької друкарні, організатором шкільної справи в Острозі, можливо, і викладачем колегіуму був Кипріан (? — прибл. 1623). Він народився в Острозі, вчився у Венеції, Падуї, був на Афоні. Займався перекладацькою діяльністю і поетичною творчістю.

До книжників Острозького центру належав білорус Андрій Римша (прибл. 1550 — прибл. 1595), який був перекладачем, писав вірші. Йому належить видана в Острозі «Хронологія» — віршовий виклад деяких подій біблійної історії.

В Острозі працював і польсько-український поет (придворний поет князя Острозького) Симон Пекалід (Пенкальський, Пенкаля) (прибл. 1567 — прибл. 1601), який репрезентував латиномовну течію ренесансного гуманізму.

Серед учасників Острозького культурно-освітнього осередку був і Йов Княгиницький (прибл. 1550—1621). Походив із середовища, яке орієнтувалося на давньоруські та ісихастські традиції (насамперед на характерне для ісихастів етико-аскетичне вчення про шлях людини до єднання з Богом через духовне очищення серця сльозами, зосередження свідомості на собі самій тощо). Викладав в Острозькій школі, був на Афоні, у 1603—1604 pp. працював у дерманській друкарні. Разом з ігуменом Дерманського монастиря Ісакієм Святогорцем репрезентував в Острозі православну містичну течію тогочасної української думки. Згодом залишив Острог, заснував у Підгірцях (Галичина) монастир, де й помер. Із його спадщини відома лише негативна рецензія на твір Кирила Транквіліона-Ставровецького (?—1646) «Зерцало богословії», написана на прохання автора. Існує припущення, що образа, з якою сприйняв цю рецензію Кирило Транквіліон-Ставровецький, була однією з причин його переходу до унії.

Репрезентантом містичної течії в Україні був письменник-полеміст Іван Вишенський, який підтримував тісні контакти з Острозьким центром, був пов´язаний з Йовом Княгиницьким особистою дружбою. Імовірно, саме в Острозі в період 1593—1596 pp. Іван Вишенський написав свій твір «Извещение краткое о латинських прелестях».

До острозького вченого гуртка належали Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович, укладач покажчика до Нового Завіту 1580 p., а також Григорій Голубников, який переписав 1593 р. Номоканон.

В острозькому науковому гуртку використовували досвід діячів російської книжності, передусім Максима Грека (прибл. 1470—1555 або 1556), шанували й залучали до співробітництва таких обізнаних з греко-візантійською і східнослов´янською культурною спадщиною росіян, як Іван Федоров, Андрій Курбський, Федір Касіянович (Федір Внуково) та ін.

Діячі Острозького осередку підтримували тісні контакти з представниками балканської і східної культур. Острог відвідували митрополити Лука Білгородський, Неофіт Софійський, Ієремія Пелагонський, Діонісій Кизикійський (Тирновський). Активну участь у діяльності Острозького центру брали балканські книжники Євстафій Нафанієль, Еммануїл Мосхопул, єпископ Мелени Феофан Грек та Діонісій Палеолог-Раллі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць