Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Проблема людини


В Україні деформація середньовічних принципів філософування почалась у XVI ст., що було зумовлено переорієнтуванням філософської думки від богопізнання до пізнання людини, визнання її самоцінності. Цьому прислужилися певні зовнішні явища (Україна разом із Польщею рухалася в руслі загальноєвропейських процесів) і внутрішня логіка розвитку української філософської думки. Усе це робило визначальною проблему людини, її соціального буття, морального світу. Вона вперше була сформульована як певна система принципів, що зумовили її філософське розв´язання. Заслуга в цьому належить передусім представникам «католицької Русі», які, спираючись на здобутки своїх попередників, розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її земному втіленні.

Як і західноєвропейські, українські мислителі трактували людину як найвищу цінність, як творця самої себе і відповідального співробітника Творця. Поділяючи традиційні твердження, що всі помисли людини в земному житті мають бути спрямовані на сходження до Бога, досягнення «богомисленності» і найвищого «благословенства», Станіслав Оріховський висловлював переконання у самодостатності людини, стверджував, що від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». У творах Касіяна Саковича («Арістотелівські проблеми», «Трактат про душу») помітний природничо-науковий підхід до вивчення людини та її діяльності. У середньовіччі було популярним відоме ще з античної філософії вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). Особливого поширення воно набуло в часи Відродження, ставши однією із центральних ідей натурфілософії. Ідею єдності і відповідності мікро- і макрокосму поділяли українські мислителі. За словами Касіяна Саковича, тіло людини складається з тих самих стихій (елементів), що й нежива природа. Як і більшість філософів того періоду, він був переконаний, що стихіям макрокосму відповідають гумори (рідини) людського тіла.

Тогочасні українські мислителі схилялися також до креаціонізму, однак іноді надавали перевагу ідеї природної сутності людини, хоча під природою вони, як правило, розуміли Бога або Божественні за походженням сутності речей. Станіслав Оріховський вважав людину досконалим витвором природи, Григорій Саноцький поділяв малопоширену в Україні атомістичну концепцію походження світу і людини. Посилаючись на Лукреція, він стверджував, що «початок усього походить із тих самих "зародків" [атомів], і всі творіння однаково дбають і піклуються про збереження роду й життя».

Мислителі Ренесансу, не зрікаючись ідеї спасіння, визначали життя людини в перспективі її власних діянь, її земного самоутвердження. Людина, на їхній погляд, не повинна була покладатися лише на Творця, а мусила самостійно торувати життєвий шлях. Щодо цього Станіслав Оріховський писав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на досягнення «богомисленості»; що «швидкоплинне життя [на землі] завершується вічністю і вічним безсмертям»; що провідною ідеєю і найвищим змістом людського життя є Бог. Водночас він зазначав, що до безсмертного життя шлях потрібно прокладати, «живучи розважно, чесно й побожно на землі», і був переконаний, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям. Станіслав Оріховський називав людське життя «actio» («дія»), після якого залишається «справа»: так само, як після «будування» залишається «будинок». Від «actio», на його думку, різниться «factio» («діяння, чинення»), яке зникає разом зі своєю причиною. У цих міркуваннях помітний вплив Арістотеля, який визначав людське життя як «factio», стверджував, що життя людини схоже на спів під час гри на лютні, коли після нього не залишається нічого тривкого, бо разом зі співанням перестає існувати і спів. Отже, трактуванням людського життя як «actio» Станіслав Оріховський визнавав його земну значущість.

Оскільки проблема людини посідає важливе місце у філософії будь-якої епохи, то прогрес в історії філософії визначається за ступенем осягнення сутності людини. Так, першочерговим завданням християнства вважалося дослідження таємниці «внутрішньої» людини — людини, пов´язаної із трансцендентним світом. В епоху Відродження, особливо раннього, важливого значення надавали осмисленню самопізнання людини і пізнання її становища у світі. Людиною, проблемою її самопізнання переймався Касіян Сакович, який вважав, що це дає змогу людині керувати «домом свого тіла» — відчуттями, розумом, волею, вчинками. Непристойно людині «не знати законів своєї природи, не знати властивостей і обов´язків членів, з яких складається її тіло, не відати того, що зберігає її природу в цілості і що веде до її руйнування». Людині дано знати про всі речі, — вважав він, — але для чого все це потрібне їй, якщо вона не пізнає себе саму, не знатиме, із чого, ким і для чого створена.

Станіслав Оріховський чіткіше формулює ренесансно-гуманістичну ідею стихійного самоутвердження людини, її здатності через моральне самовдосконалення і якнайповнішу реалізацію закладених Богом творчих і розумових потенцій набувати якості Божественної істоти. На його думку, людина, пізнавши всі земні й небесні речі, а також себе, стала рівною Богові. Головне її призначення мислитель вбачав у тому, щоб, спираючись на свою божественну натуру, осягнути Бога («з Богом, у Трійці єдиним, бути заодно») і через спасіння досягти вічного життя. Загалом Станіслав Оріховський неоднозначно оцінював відомий вислів «Пізнай себе самого!», написаний на храмі Аполлона в Дельфах. Здатність людини до самозосередження він вважав найвищим благом, однак критикував Арістотеля за намагання, спираючись на цей принцип, формувати остаточну мету людського життя і діяльності. Станіслав Оріховський мислив у ренесансно-гуманістичному дусі, будучи переконаним, що будь-яке самопізнання і самозосередження повинно здійснюватись заради віднайдення в собі творчих потенцій до певної важливої діяльності в земному житті. Отже, кінцева мета цих пошуків має бути спрямована назовні: на вияв особистої доблесті і суспільно корисну працю.

Згодом проблему самопізнання український церковний, політичний і культурний діяч Петро Могила (1596—1647) трансформував у проблему цілісності людини, «її свідоме збирання себе й перетворення згідно з визначеними для себе моральними й духовними пріоритетами з метою спрямування себе до добра й істини». У філософії Г. Сковороди розв´язання проблеми самопізнання пов´язане з його концепцією «сродної праці», тобто спрямоване на зовнішню, земну самореалізацію.

Ренесансна філософія значну увагу приділяла проблемі свободи волі, тобто свободи людини у своїх діях, права її вибору між добром і злом. Українські мислителі по-різному інтерпретували її. Станіслав Оріховський, міркуючи про Божественну природу людини, стверджував, що вона наділена розумом і свободою волі, що «сам Бог нічого не зробить нам корисного, якщо ми (такі розважливі й обізнані) будемо добровільно поспішати до загину». Люди повинні діяти, покладаючись на власний розум, а не на випадок чи на Божу волю: «Стосовно тих, які покинули свої справи, ми будемо говорити, що вони згинули... через власне безголів´я, а не з волі Божої... Бо якби, наприклад, моряки перестали гребти, кинули стерно, і з ними трапилася б аварія, — невже ти приписав би ту аварію радше волі Божій, аніж тим нерозумникам?». Спираючись на сформульований Томою Аквінським принцип етичного інтелектуалізму, Станіслав Оріховський стверджував, що людина, прагнучи до добра, діє відповідно до своєї волі, яка регулюється розумом. Воля людини і Божа воля поєднані через любов.

Над питаннями свободи волі розмірковував у «Трактаті про душу» Касіян Сакович, за словами якого, «воля є силою душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом». Об´єктом (матерією) волі є «bonum in genere» (добро взагалі). Людина, на його думку, має свободу волі щодо вибору творити добро або зло (liberum arbitrium — вільне волевиявлення), тобто самовладдя. Із невизнання за людиною свободи волі, писав мислитель, випливали б «три непристойні речі, або три абсурди. По-перше, це було б рівносильно тому, що ми перетворили б людину не лише на нерозумну тварину, а й на камінь, бо він за своєю природою, завжди котячись до низу, не має жодної свободи, тобто не може не падати. По-друге, ми зробили б Господа Бога автором зла й усіх гріхів, які скоює людина. По-третє, даремними були б казання й повчання пастирів, що відводять від зла й приводять до добра». Людина повинна відповідати за своє майбутнє через здійснені нею вчинки. Воно значною мірою залежить від неї, а не лише від Бога. Життєдіяльність людини обумовлюється насамперед дією природних чинників, які заступають Боже втручання в природні справи.

На основі ренесансного розуміння людини як істоти, яка гармонійно поєднує в собі тілесну і духовну природу, мислителі обстоювали думку про необхідність всебічного розвитку людини, її духу і тіла, спрямовували на досягнення повноти життя й самовияву (Григорій Саноцький, Симеон Пекалід). Так, архієпископ львівський Григорій Саноцький навіть намагався реабілітувати давньогрецького філософа Епікура, визнаючи за епікуреїзмом право на існування поряд з іншими філософськими вченнями. Адже Епікур, на його думку, «займався тілом — матеріальним світом, а інші вчені займаються душею — світом духовним». Тому стосовно матеріального світу можна прийняти орієнтовану на розум епікурейську фізику; а стосовно духовного світу слід покластися на правду віри, що не потребує жодних доказів і в яку велить вірити церква.

Найретельніше і найпослідовніше розглядав проблему душі й тіла Касіян Сакович («Трактат про душу», «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини»), приділяв їй увагу і Станіслав Оріховський («Квінкункс», «Політія» тощо), який першим в Україні почав вивчення і детальне коментування Арістотелевого «Трактату про душу», використавши його для своїх теоретичних побудов. Він акцентує увагу на таких важливих питаннях, як сутність душі, її роди (вегетативний, чуттєвий, раціональний), властивості, місцеперебування після смерті тіла тощо. Знання про душу людини як найблагородніше творіння не лише прекрасні й високі, а й дуже потрібні для людського спасіння. Значну увагу Касіян Сакович приділяв з´ясуванню походження і сутності душі, про що свідчать назви розділів («Опис душі взагалі», «Що таке душа взагалі?», «Опис душі, що рухає», «Про сили цієї душі» тощо). Душа, на його думку, перебуває в гармонійній єдності з тілом. Про її стан можна говорити лише тоді, коли вона міститься в тілі. Від того, як людина поводилась упродовж свого життя, залежить її майбутнє: за добрі вчинки вона має вічне блаженство, за погані — вічні муки. Із цього Касіян Сакович робить висновок, що людям потрібно «добрими ділами душу гартувати».

Погляди Станіслава Оріховського на проблему співвідношення душі й тіла сформувались на основі синтезу елементів відповідних античних і пізньосхоластичних концепцій, що відображали гуманістичну тенденцію в розв´язанні цієї проблеми. Як і Тома Аквінський, він вважав душу результатом Божої діяльності: душею, створеною за своєю подобою, Бог наділив кожну людину, тому вона, на відміну від тіла, безсмертна. Про це свідчить його твердження, що здатністю до мислення душа наділена завдяки Найвищому Розумові, який освітлює людину так само, як сонце освітлює землю. Розумна душа, на думку Станіслава Оріховського, безсмертна. Часто він, усупереч запевненням, що посилається на Арістотеля (зокрема, у питанні про смертність душі), насправді спирається на його грецьких і арабських коментаторів, передусім Аверроеса і Авіценну. Зокрема, коли пише, що «за ним [Арістотелем], мисляча душа, завдяки якій живе наше тіло, умирає разом із нами. А той загальний розум лишається цілим і продовжує світити іншим людям...». Справді, наприкінці XV — на початку XVI ст. у Падуї, коли там навчався Станіслав Оріховський, викладали філософію Арістотеля з коментарями Аверроеса. Цим, очевидно, можна пояснити залежність поглядів Станіслава Оріховського від ідей Аверроеса в таких творах, як «Квінкункс», «Діалоги», «Політія». Особливо це помітно в його розумінні безсмертя душі. На багатьох його міркуваннях позначилися також ідеї Платона, Августина, піфагорійців, а також праці італійського гуманіста П. Помпонацці «Про безсмертя душі» (1516).

Розмірковуючи над проблемою людини, українські католики не оминали і питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу з допомогою розуму і відчуттів, їх співвідношення у цьому процесі. Так, Касіян Сакович, вважаючи, що людина причетна до Бога через розум і дух, високо оцінюючи «внутрішній» розум, розумів потребу розуму «зовнішнього» і пов´язаного з ним чуттєвого пізнання. Станіслав Оріховський, розвиваючи ідеї ренесансного гуманізму, приділяв увагу розвитку «зовнішнього» розуму і пов´язаному з ним поширенню світських пізнань, хоча цінував і розум «внутрішній».



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць