Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Тенденції і явища українського передвідродження. Культурно-освітнє життя в Україні у XV ст.


Певна політична стабілізація, відновлення Київського князівства у складі Великого князівства Литовського сприяли його економічному і культурному розвитку. За правління князів Олельковичів розпочалося відновлення Києва, відбудова його культурних споруд, активізувалося культурно-освітнє життя в ньому. У стінах Києво-Печерського монастиря були створені видатні пам´ятки українського книжного мистецтва — «Лествиця» (1443), «Златоструй» (1474), здійснені дві редакції Києво-Печерського патерика (1460, 1462), що відчутно вплинув на подальший розвиток українського й усього східнослов´янського письменства. Поступово Київ знову став центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українські і білоруські землі Великого князівства Литовського.

У цей час у культурно-літературному обігу з´явилося багато перекладних видань, написаних мовою, максимально наближеною до народної розмовної, насиченої під впливом конфесійної мови польськими елементами. Спостерігається відхід від однобічної орієнтації на візантійську літературу, оскільки на той час відбувся майже цілковитий розрив із Візантією, яка, втративши свою самостійність після завоювання турками Константинополя (1453), почала орієнтуватися на Захід. Багато візантійських учених, культурно-освітніх діячів (Емануїл Христолярул, Теофан Газ, Карул Константинопольський, Георгій Трапезундський, Дмитро Халкокондул), втікаючи від турецького гніту, поселилося в Падуї, Венеції, Флоренції, своїми перекладами давньогрецьких авторів на латину вони сприяли розвитку італійського гуманізму («Іліада», «Одіссея» Гомера, твори Ісократа).

У загальній кількості перекладної літератури XV ст. у Києві переважали видання релігійно-богословського змісту. Серед них була не лише канонічна, а й апокрифічна література, зокрема переклади старозавітних книг, пророцтв Даниїла та Єремії, книги Руф та Естер тощо. Біблійні твори переписували не з традиційних церковних зразків, а із староєврейських оригіналів, інших достовірних давніх текстів. Це свідчило про об´єднання в інтелектуальних колах України другої половини XV ст. сил, близьких за духом до гуманізму, якому були притаманні мовно-текстуальна критика Святого Письма, відмова від історично вироблених форм і догматів ортодоксальних напрямів християнства.

У XV ст. відбулася своєрідна реформа письма із розрізненням у ньому уставу і скоропису, традиційний метод читання було замінено літероскладальним, відповідно до якого учень мав вивчити всі комбінації складів з декількох літер. Завдяки цьому кожний, хто вивчив склади і натренувався в читанні, міг читати канони в церкві і будь-які призначені для світського читання книги, репрезентовані літературними виданнями морально-етичного змісту, повістями-притчами. Найпомітніші серед них — перші українські редакції популярних ще в XIII—XIV ст. літературних збірників «Ізмарагд», «Четья», «Пчола», а також твори вітчизняних авторів — Климента Смолятича, Кирила Туровського, київських митрополитів Іларіона та Григорія, письмові пам´ятки періоду Київської держави. У деяких із них, наприклад списках «Ізмарагда», ідеться про користь читання книг, висловлюється критика чернецтва і церковної організації.

Відродження літературно-духовних традицій Київської Русі засвідчило прогресивні тенденції у розвитку літературного процесу в Україні другої половини XV ст. Руйнуючи основи неподільного панування візантизму у сфері духовної культури, воно сприяло формуванню національної літературної традиції. Особливо популярними на той час були повісті «Александрія», «Троянська історія», «Сказання про Індійське царство», «Житіє Олексія, чоловіка божого» та інші, які змістом і характером сюжетів наближаються до середньовічних лицарських романів з любовними інтригами, культом честі, авантюрними пригодами. Їх авторів захоплювали подвиги, мужність і відвага героїв творів, що засвідчило вироблення нового ренесанного літературного смаку.

У XV ст. розпочалося творення власне філософської літератури, що пов´язують із діяльністю київського наукового гуртка книжників 40—60-х років, яких називали «ожидовілі», «зжидовілі». «Ожидовілі, — зазначає Д. Чижевський, — були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософічного змісту, що цікавили лише як філософічні і лише для читачів з суто філософічними інтересами». До таких творів він зараховував «Логіку Авіасафа», «Промову Мойсея Єгиптянина», «Арістотелеві врата», або «Тайная тайних», перекладені з арабсько-єврейських джерел.

Інтерес до цих текстів був спричинений політичним відновленням Київського князівства, перетворенням Києва на значущий господарсько-торговельний центр, де важливу роль у політичному і культурному житті почали відігравати міські ремісничо-купецькі верстви, найбільше зацікавлені в практичних знаннях, наукових уявленнях про реальний світ і людину. На противагу теологічно-богословській орієнтації Києво-Печерського монастиря і морально-етичній духовній літературі верхів у цьому середовищі сформувався науковий гурток київських книжників.

Назва «ожидовілі» обумовлена роллю, що відігравало у політичному і культурному житті ремісничо-купецьких кіл київське єврейство, яке мало на той час дві досить впливові культурні громади — рабантську і караїмську. Рабантську очолював талмудист, коментатор Святого Письма, автор творів «Лілія таємниць» («Шушан Содот») і «Брама справедливості» («Шаарей Цедек»), кабаліст Мойсей бен Яков Київський (Вигнанець). Припускають, що він був одним із радників Михайла Олельковича, в чиєму оточенні був і виходець із Кафи, єврейський учений, лікар та астролог Захарія Скара (Схарія), про якого російський історик Василь Татищев (1686—1750) писав «жидовин Схарина». Київське єврейство формувало осередок книжників, які перекладали з єврейської мови біблійну літературу, твори з логіки, метафізики, природознавства, підтримували тісні зв´язки з київськими інтелектуалами. Його представники «були високоосвіченими людьми, крім єврейської, знали книжну і розмовну мову місцевого населення, якому призначали свої переклади» (Захарія Скара). Їх стараннями були перекладені також «Шестокрил», написаний єврейським ученим Іммануелем бар Якобом, і «Космографія». Ці праці становили основу світоглядно-філософської літератури в Україні XV ст., яку небезпідставно зараховують до українського передвідродження.

Логічний трактат «Логіка Авіасафа», перекладений у Києві із староєврейської мови 1462 p., зберігся лише в одному примірнику, датованому 1483 р. Його часто називають «Київською логікою». Він є першою частиною «Логіки» з трактату арабського філософа-містика кінця XI — початку XII ст. аль-Газалі «Спростування філософів», містицизм якого ґрунтувався на певному скептицизмі щодо можливостей людського пізнання. Перекладачі взяли з трактату «Вступ до філософії», у якому викладено філософську термінологію, елементи теоретико-пізнавальної логіки і метафізики. Цим праця аль-Газалі зацікавлювала діячів європейського Ренесансу, внаслідок чого вона була перекладена латиною у Венеції (1506).

«Промова Мойсея Єгиптянина» дійшла до наших днів у шести примірниках «Московської пропедевтики», або «Московського органону». На думку дослідників, «Московський органон» підготовлений у Києві і входив до «Логіки Авіасафа», а пізніше відокремлений від неї. Він містить вступ, «Логічний словник» (у перекладах названий «Словник Мойсея Єгиптянина», або «Промова Мойсея Єгиптянина») єврейського вченого Мойсея Маймоніда (1135—1202), деякі розділи другої частини метафізичної праці аль-Газалі «Повчання філософів» і невелику післямову.

«Логіка Авіасафа» і «Логічний словник» Мойсея Маймоніда є викладом основ формальної логіки Арістотеля, точніше — його «Першої аналітики». У них подано арістотелівське розуміння понять, суджень, їх класифікації, вчення про силогізм та онтологічні проблеми. Спеціально ці проблеми не пояснюються, а фігурують при розгляді категорій «буття», «субстанція», «матерія», «форма», «тіло», «єдине». Вичерпно трактується атомістична гіпотеза, за якою тіло складається із неподільних (у бутті і мисленні) частин. Водночас висвітлюється і протилежна точка зору, згідно з якою тіло є не поєднанням матерії і форми, а чимось єдиносутнім у бутті.

Кожна наука, як зазначається у цих працях, має свій суб´єкт, є продуктом діяльності людини, відповідно до чого науки класифікують на активні (практичні) і споглядальні. До активних наук зараховують етику, економію, політику, до споглядальних — ті, що залежать від предмета зацікавленості: Бог, небеса, земля, суть життя, рослинний світ, метали, мінерали тощо. Предмети поділяються на ті, що існують поза матерією (Бог, ангели, єдине), і ті, що можуть існувати лише в матерії. Предметами, що існують поза матерією, повинна займатися теологія (божественна наука), зорієнтована на пізнання абсолютного буття, а предметами, що існують у матерії, — фізика (в арістотелівському розумінні). «Київські переклади логічних трактатів у другій половині XV ст., — зазначає І. Паславський, — унікальне явище для свого часу. Їх поява — одна з перших спроб у європейській науковій практиці перекласти логічні праці широкодоступною національною мовою». Зокрема, трактат Маймоніда був виданий у Європі латиною лише на початку XVI ст. (Базель, 1527; Венеція, 1550).

«Арістотелеві врата», або «Тайная тайних», — енциклопедична книга арабського походження, перекладена із староєврейської скороченої переробки. Вона містить систематичний виклад практичних настанов, які нібито Арістотель рекомендував Александрові Македонському щодо поведінки в сім´ї і поза нею, у сфері державної політики, особистої гігієни. Ці поради він обґрунтовував цікавими науковими даними з медицини й астрології. Після хрестових походів через єврейську і латинську версії праця поширилась у західноєвропейських і слов´янських країнах. Український переклад, здійснений у Києві із староєврейської мови, отримав широке розповсюдження в Україні, Білорусі, Росії. У другій половині XV ст. книга ввійшла до рукописного збірника Михайлівського Золотоверхого монастиря під назвою «Книга зовоемая "Приточник"», скомпільована якимось Васком, писарем пана Миколая Радивиловича» (1483). Списки цього твору в XV ст. були у Холмі, Вільно, з України або Білорусі вони потрапили в Росію.

Арістотелю цей твір не належить. Насправді він є частиною другої книги медичного трактату перського лікаря X ст. Аль-Разі «Наука про будову тіла та його форму, а також про рідини, що в них переважають, і про інші дані, взяті з "Фізіогноміки"», частиною трактату «Про отруту» Маймоніда (написаного арабською мовою в 1199 р. і перекладеного в XIII ст. латиною, а дещо пізніше староєврейською мовою), що став для європейських лікарів XIV—XV ст. основним твором з цієї проблематики; повний переклад праці Маймоніда «Про статеве життя» та інші його праці, в т. ч. й «Правила санітарії».

«Арістотелеві врата» містять дані з фізики, космології, географії, математики, астрономії. У книзі прославляється роль, значення розуму і науки, чи не вперше в українській писемності наводяться думки арабських учених і філософів Ібн Сіни (Авіценни), Ібн Рушда (Аверроеса), античних авторів Арістотеля, Гіппократа, Галена та ін.

Філософська проблематика у творі охоплює питання онтологічного і гносеологічного змісту, морально-етичні питання про добро і зло, слово і безмовність (мовчання), віру в чудеса і магію, про користь інтелектуальної діяльності. Більшість із них, особливо онтологічні і гносеологічні, розглядається з позицій арістотелізму або його інтерпретацій арабськими мислителями. Розуміння сутності світу пов´язано з визнанням того, що «єство завжди єсть одно». Досягається ця єдність не субстанцією, а акциденціями (лат. accidentia — випадковість) — неістотними, випадковими, змінними, минущими властивостями предмета, явища. Повністю і неоднозначно зберігається арістотелівське розуміння буття, вічності світу, руху, переходу від родового до індивідуального, що інтерпретується на основі перипатетичного принципу, за яким вихідним було індивідуальне, а не загальне. Співвідношення форми і матерії подається в інтерпретації аль-Фарабі та Ібн Рушда.

Розгляд етичних проблем в «Арістотелевих вратах» ґрунтується на визнанні цінності таких чеснот, як справедливість, простота, міра і поміркованість, осудженні скупості, заздрості, зазіхання на чуже добро, наданні переваги у стосунках розумові, а не силі. Проблема добра і зла пов´язується з діяльністю людини: стверджується, що людина створена для добрих справ, однак як вона їх чинить — залежить від неї. Зло твориться людиною, а не спрямовується з небес. Як і добро, воно залежить від обставин, відносин між людьми. На противагу поширеній у східнослов´янському світі візантійській концепції ісихастів (пристрасних представників філософії мовчання), в «Арістотелівських вратах» ідеться про цінність слова, наголошується, що загрозою премудрості є мовчання, яке перешкоджає науковому пізнанню. Захист слова пов´язується з мовою і мисленням, мовою і культурою. «Арістотелівські врата» є своєрідною апологетикою культу розуму, процвітання мудрості (в одній із порад цареві акцентується на необхідності матеріальної підтримки інтелектуальної діяльності).

Серед перекладних творів наукового гуртка київських книжників чільне місце займають «Шестокрил» і «Космографія», які відповідно до традицій доби Відродження несли в освічені верстви арістотелівсько-птолемеївське вчення про Всесвіт, руйнуючи візантійсько-християнські уявлення про світобудову. Один із списків «Шестокрила» разом з іншими перекладами потрапив до Новгорода, утворивши основу раціоналістичного вчення «ожидовілих», які відкидали церковну ієрархію, вимагали «дешевої» церкви, виступали проти будівництва храмів, скептично ставилися до Святого Письма, заперечували чернецтво, яке, на їх думку, тримається не на божественних, а на людських началах. Деякі з них відкидали віру в Ісуса Христа, вважаючи його земною людиною. Такі погляди відповідали інтересам і настроям заможних верств міського населення, внаслідок чого до них приєднувалися книжники, у т. ч. представники духовенства, які знали праці Арістотеля. Як і секта «стригольників», «ожидовілі» були затавровані взимку 1491 р. як «воїни Диявола», а в 1565 р. — остаточно розгромлені (здебільшого спалені).

Помітні зрушення в духовній культурі відбулися в XV ст. і в Галичині, яка входила до складу Польської держави. Центрами її були Львів і Перемишль, де, як і в інших містах, організовували кириличні друкарні для друкування східнослов´янських книг. Найвідоміша з них — друкарня Ш. Фіоля у Кракові. Саме тут у 1483 р. вийшла книга Юрія Дрогобича (Котермака) «Прогностична оцінка поточного 1483 року» — перша друкована праця українського автора, а в 1491 р. стараннями галицьких культурних діячів надруковано давньоукраїнською мовою книги «Осьмигласник», «Часословець», «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна». Такою була реакція на потреби і запити культурно-національного піднесення в українських і білоруських землях. У цих книгах помітні емпіричне споглядання природи, зацікавленість людською особистістю, її внутрішнім світом, що відповідало гуманістичним ідеям Ренесансу, які пропагував український вчений Юрій Дрогобич (прибл. 1450—1494).

Із праць Юрія Дрогобича відомі «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478року», «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка в тому ж році була видана і в Римі, «Трактат з шести розділів про сонячне затемнення» (1490). Його перу належать віршовані послання Папі Сексту IV. Праці філософа були відомими у багатьох країнах Європи (Італії, Франції, Німеччині, Угорщині), їх перекладав німецький вчений-гуманіст Г. Шедель, високо цінував німецький історик і метеоролог Г. Гельман та ін.

Поглядам Юрія Дрогобича на світ, людину, історію властиве звернення до науки, звеличування сили знання і людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ, що зумовлено не Божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів, пізнаючи які, вона визначає наслідок за причиною, і навпаки. Завдяки науці і людському розуму можна осягнути й те, що для очей є надто великим, у т. ч. й обшири неба. Він постійно наголошував на необхідності вивчення природи та її законів, щоб поставити їх на службу людині. У віршованих посланнях писав, що для його праць характерна передусім турбота про людину, в житті якої наукові знання повинні відігравати провідну роль. Вперше в історії науки Юрій Дрогобич зазначив географічні координати Москви, Львова, Дрогобича, Вільно (Вільнюс), Кафи (Феодосія), описав деякі вірусні захворювання, у т. ч. і чуму, висловив думку про залежність погоди від географічної широти місцевості, можливість передбачення погоди шляхом тривалого спостереження за її змінами.

Роздумуючи над питаннями, пов´язаними з історією, місцем і значенням людини в історичному процесі, Юрій Дрогобич виходив з того, що історія є не реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а людською драмою в дії, у якій провідна роль належить природним силам незалежно від велінь Бога. Тому і переконував Папу Секста IV, що опинився він на папському престолі не з ласки і волі Бога, а внаслідок випадковостей, щасливого розташування космічних сил. Він все здобув у житті завдяки своїй зірці, і на неї, а не на Бога, Юрій Дрогобич радить покладатися у майбутньому. Будучи небайдужим до свого народу, висловлював уболівання за нього і бажання прислужитися рідній землі, стверджував, що Львів і Дрогобич не є польськими містами і ніколи Польщі не належали. Одним із перших сприяв поширенню ідей гуманізму на рідних теренах.

Критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати сили і закони природи, поставити їх на службу людині тощо є свідченнями явищ і тенденцій, які не без підстав дослідники характеризують як українське передвідродження.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць