Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Образ історії і сприйняття часу


Поширення християнської релігії, книжності і писемності значно розширило світоглядні обрії руської спільноти, ознайомило її з набутками наукової, релігійної та історичної думок інших народів. Це викликало нагальну потребу в осмисленні не лише ойкумени (світу людства), а й свого місця в світовому співтоваристві, світовій історії. Ще кілька сотень літ до хрещення у суспільній свідомості неподільно панував погляд на власну історію як етнічно локальну, обмежену відповідним географічним простором, а в історичній свідомості фіксувалися зазвичай найважливіші події історичного буття: війни, переселення, небесні явища, родовід, кліматичні чи природні катаклізми, епідемії, неврожаї тощо.

Хліборобсько-скотарське господарство, що визначало спосіб життя, випрацювало погляд на час як такий, що залежав від циклічних змін пір року. Хліборобський календар регламентував усі види сільськогосподарських робіт і свят. Час плинув повільно, почасти він персоніфікувався, розпочинався зі створення світу і не мав свого кінця. Тому руські літописи вже християнської доби значною мірою зберігають і продукують усталене у власній минувшині бачення історії. Однак політико-економічні, культурно-конфесійні реалії руського державного життя вимагали зовсім іншого бачення, викладу і трактування історії.

Потреба обґрунтування державного суверенітету, боротьба із зовнішньою військовою загрозою, необхідність об´єднання (у т. ч. на основі усвідомлення народом спільності власної історії) численних племен і князівств для зміцнення могутності країни формували патріотичне, державницьке ставлення до національної та світової історій, вимагали осмислення ролі й місця окремих князівств у єдиному державному утворенні — Русі, у світі.

Як і в усіх сферах суспільної свідомості, парадигму розуміння всесвітньої і вітчизняної історій задавало Святе Письмо. Середньовічний образ історії можна охарактеризувати такими поняттями, як «телеологізм»(наявність мети в процесах і явищах природи, які або встановлюються Богом, або є внутрішніми причинами природи), «провіденціалізм» (тлумачення історичного процесу як здійснення задуму Бога), «універсалізм» (загальність), «профетизм» (напередвизначеність), «есхатологізм» (віра у кінцеву долю людства і Всесвіту) та «фіналізм» (скінченність). Руські книжники мали своє своєрідне розуміння історичного поступу, хоча й цілком християнське.

За Біблією, земна історія бере свій початок від першого дня творення. За шість днів (перше творення) Бог створив світ з усіма істотами, небо і землю, минуле, теперішнє і прийдешнє, час і простір. Від початку подальша історія мала цілераціональний характер і стала виконанням плану ідеального світоустрою. Сакральна цінність історії, задана Творцем, мала розкритися лише в майбутньому, а її остаточний зміст повинен увиразнитися наприкінці світу. Свій задум Бог відкриває людям поступово.

У тій історичній фазі людської історії, що тривала від створення світу до приходу на історичну арену Сина Божого Ісуса Христа і яка отримала позначення «Старий (Ветхий) Завіт», відбулося кілька загальносвітових подій. Першою такою подією, котра визначила всю подальшу історію, було гріхопадіння перших людей в Раю. Їх місцеперебування було наочною демонстрацією особливого піклування Творця про абсолютне благо власного творіння. Не докладаючи жодних зусиль, люди могли задовольняти всі свої фізичні і духовні потреби. Усвідомлення того, що Рай є винятковим даром Бога, виявом його безмежної благодаті, повинно було викликати у перших людей почуття цілковитої вдячності. Вони мали лише удосконалювати власну божественну природу, виконувати заповіді та разом із Творцем звершувати його задум. Проте Адам і Єва не виправдали своєї загальнолюдської місії. Через гріхопадіння людина і всі наступні генерації втратили Рай і, відповідно, любов до себе Бога. Людність стала смертною, недосконалою, приреченою на важку працю, хвороби і страждання. Світова історія кардинально змінила свої вектор, ритм, темп, зміст та інші властивості. Вона перетворилася на історію війн, природних катаклізмів, рабства, епідемій, безхліб´я та інших бід. В історії постало Зло.

Руські мислителі, одним із представників яких був митрополит Іларіон, розуміли період історії від створення світу до народження Ісуса Христа як Ветхий Завіт. Ветхий Завіт: закон, рабство, виправдання, багатобожжя, давня людина, темрява, тінь, невігластво, тимчасове пророцтво, богообраність одного народу. П´ятикнижжя Мойсеєве (Ветхий Закон) — це старе, давнє, період гріха, горя, злочинів, неправди, несправедливості, тяжкої праці, чаклунства, ідолопоклонництва, смерті. Цей період був прообразом докорінно нового етапу історії — Нового Завіту, що означав новий світ, благодать, свободу, спасіння, єдинобожжя, нову людину, світло, істину, просвітлення, виконання, повноту часу, любов Божу до всіх народів, Євангеліє.

Новий Завіт проголосив Ісус Христос. Зберігаючи спадкоємність із Ветхим Завітом, Новий Закон відкидає всі попередні приписи, закони, мораль, спосіб життя. Давши людям Новий Завіт, Христос радикально перетворює світ, долю людства, природу. Орієнтація руських книжників на Новий Завіт виходила з розуміння того, що перед народженням Христа історія досягла критичної точки, межі свого існування, що світ уже не може перебувати в попередніх ідеологічних, юридичних і моральних рамках. Наявна система соціокультурних відносин остаточно вичерпала себе. Поступальний розвиток старого порядку досяг апогею, він має перейти в нову якість і площину буття.

В Іларіона символами епохи «закону» є образи місяця, тіні, біблійної рабині Агарі; епохи «благодаті» — образи сонця, істини, вільної Сарри. Народ наш, зауважує він, не одразу долучився до християнської історії, бо прийняв цю релігію значно пізніше за інших, проте «новий» народ, руський, має повне право влитися у всесвітню історію, бути рівноправним її творцем. За Іларіоном, «старі» закони і «старі» народи віджили, «гоже благодаті й істині на нових людей засяяти. Не вливають бо, — за словами Господніми, — вина нового, вчення благодатного, у міхи ветхі, в іудействі постарілі...». Нова християнська руська спільність має великі потенції, мусить активно творити історію. Мислитель із розумінням і повагою ставиться до дохристиянського минулого свого народу, хоч і наголошує на його духовній недосконалості. Він пишається здобутками своєї святої й величної держави, пророчить їй прекрасне майбутнє. Його «Слово» — одна з найкоштовніших перлин української і світової культур.

Проблема часу в давньоруських текстах спеціально не аналізувалася, однак у них можна знайти немало матеріалу, щоб реконструювати ці погляди. Отже, час бере свій початок із перших слів Біблії: «На початку...». Це абсолютний початок, після якого тяглість часу підкорена порядку створеного світу. Час — це творіння Боже й обрамлення історії. Бог послідовно і планомірно включав усе створене ним у час (послідовність шести днів творіння): землі й народи. Час наповнено змістом, закономірною послідовністю, він є мірилом тривалості кожного етапу еволюції живого і неживого. Людина живе в часі, а Бог — поза ним, він трансцендентний.

У менталітеті Київської Русі співіснували два типи сприйняття часу. Дохристиянський визначався коловоротом природи. Вважалося, що цей космічний час іде по безконечному колу. Із християнського погляду, не безликий Космос чи невизначені сили, а Бог-творець установив космічні та земні ритми, рух світил тощо. Життя — це не плетениця часів, довічне повторення подій, а спрямований розвиток, що має свої міри величини. Час випрямляється, випростовується, стає лінійним. Погляди людства звернені до «часу кінця», настання якого — таємниця Божа. Життя Христа тривало і в історичному (людському, земному) бутті, й у позаісторичному (Божому, вселенському). Його проповідництво віщувало близьке виконання строків Царства Божого, надходження повноти часів. Час поділяється на частини — до Христа і після нього. Христос прийняв від Бога-Отця естафету завершення сукупностей часу. Це є час християнської Церкви — історичний (земна Церква) і позаісторичний (Церква небесна). Христос і його Церква перебувають одночасно у двох площинах (вимірах) часу. Відповідно, переживається час на рівні спільноти (народ, держава) і на індивідуальному рівні. Його поділяють на час до моменту хрещення держави чи людини і після цієї події. Акт хрещення переводить в інший план буття, долучає до божественного, абсолютного, майбутнього, трансцендентального часу. Час християнства, час Церкви, час християнина пориваються до есхатологічного «Дня Господнього», коли закінчиться теперішній вік. Віруючі християнської Церкви напружено очікували цей день, подвижницьки наближали його.

Поруч із часом земним і часом небесним існував церковний (літургійний) час: відправляння добових, тижневих і річних служб. Добові служби здійснюються в межах доби і знову відбуваються в тому самому порядку. Тижневі служби здійснюються в межах тижня (седмиці) і кожного наступного тижня знову повторюються. Річні служби тривають упродовж року і знову поновлюються. Служби добові незмінні і є основою, а седмичні відрізняються своїми молитвами, піснеспівами і читаннями кожного дня седмиці. Річні служби змінюються з кожним днем року відповідно до тих споминів, котрі Церква надає кожному дню седмиці й року. Із кожним днем седмиці поєднуються особливі священно-історичні спогади. Так, перший день (неділя) присвячено спогаду і прославленню Воскресіння Христового; це найурочистіший і найсвятіший день для круга седмичного і є Великоднем у колі річному. У другий (понеділок) прикликаються ангельські сили. Ці два дні символізують і уособлюють часи старозавітні. Їх завершення тлумачать як межу між обома Завітами. У вівторок згадуються старозавітні пророки. Із вечора цього дня вірні вступають у новозавітний час. Із середою і п´ятницею Церква пов´язує історичні спогади про зраду Христа, його страждання і смерть, вшановується Святий Хрест, що врятував людство. Четвер — день споминів перших провісників Євангелія — святих апостолів. Суботою закінчився чин світобудови, у цей день спочив Господь від справи Першого творення.

Так само освячуються і певні дні року, кожен з яких приурочений або спомину про найважливіші події із земного життя Христа, або Божим чудодійним милостям, або пам´яті праведників і святих. Свята, що їх відзначає Церква, також пов´язані із споминами про видатні події християнської священної історії. Кожне з них сповнене спогадами і ритуально-символічним відтворенням видатних подій. Такий історичний зміст притаманний кожному дню християнина: світанок сприймався як Воскресіння Христа, ніч — як ніч перед його Воскресінням. Кожна визначна подія в житті християнина — Таїнства Євхаристії, Хрещення, Єлеосвячення, Шлюбу, Сповіді, Вінчання, Священства — має глибинний священно-історичний зміст. Завдяки цьому життя кожного християнина і всієї християнської спільноти наповнено історією. Свідомість давньоруського християнина була свідомістю суто історичною. Від народження і до смерті він щоденно перебував під впливом священної християнської історії. У суспільній свідомості випрацьовувалися психологічні установки, інтелектуальні інтенції активного включення свідомості в плин історії і часу, вони переживалися духовно та чуттєво, гостро відчувались кожним нервом суспільного організму і людини.

У християнській свідомості існувало і циклічне сприйняття часу. Дні тижня, християнські свята закономірно повторювалися, перебували у вимірі кругообігу, але в кінцевому результаті час та історія набувають лінійності або, як правило, форми спіралі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць