Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія української філософії

Пошуки моральної довершеності у християнському вченні


Православне християнське вчення не знає автономної етики. Однак як система моральних норм і цінностей християнське віровчення за своєю суттю є універсальною і досконалою, вселюдською і неперевершеною моральною доктриною. Мораль як духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості і соціальних груп, система принципів і канонів, у яких узагальнено уявлення про належне, норми, цінності, еталонні зразки поведінки, правила ставлення до інших індивідів, суспільства, сприймалась у християнській свідомості як найвище добро і самоцінність, що діють усупереч моральному злу на планетарному та індивідуальному рівнях.

Релігійна етика прагне досягти максимальної доброчесності, праведності. Вона є найефективнішим шляхом у досягненні блага на землі, спасіння душі та майбутнього вічного життя. Найкращим способом реалізації цього етичного ідеалу вважався релігійно-аскетичний. Аскетична традиція в християнстві випрацювала чіткі етичні норми й моральні приписи (поняття «аскетизм» мовою античних філософів означало вправу в доброчесності, підкоренні власної волі). Загальновизнаним було те, що релігійно-етична вершина досягається в чернечому ідеалі як досконалому наслідуванні Христа, несенні свого хреста і самозреченні. Найвищі чесноти чернецтва — смирення і збереження чистоти серця, що досягаються обмеженням власної волі, обітницями безшлюбності, відмовою від майна і матеріальних благ. Для людини, яка живе в миру, надзвичайно суворі етичні приписи, за якими живе чернецтво, не були обов´язковими. Кожен самостійно мав шукати засоби для морального вдосконалення і досягнення морального ідеалу.

Християнська мораль єдина для світської (миряни), церковної (священнослужителі) і монастирської (ченці) людини. Відмінність полягає лише в мірі тих обмежень, які бере на себе людина, та їх кількості, а не в якості. Вона має єдиний масштаб і стандарт і є максималістською.

Православна етика ригористична, вона не визнає релятивізму моралі, компромісів. На відміну від гнучкішої і практичнішої католицької, у т. ч. протестантської, етики, що дає змогу знайти вихід з будь-якої моральної колізії, етика православна задає надвисоку планку належного і обстоює чіткі норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів і груп. Як свідчення цього — грамоти католицької церкви про «відпущення гріхів» і пафос світської повсякденної чесності у протестантизмі. Православна ідеалістично-ідеальна система належного постає як моральне добро, найвища самоцінність, що протистоїть онтологічному і моральному злу в людській життєдіяльності. Вона далека від зовнішнього тиску, примусу, тому апелює до внутрішнього світу і мотивації. За своєю суттю ця морально-етична доктрина формує вселюдське універсальне мірило морального світосприйняття. Такі максималізм і спіритуалізм негнучкі як принципово негнучкі й максимальні божественна правда й істина, що заперечує применшення, спрощення і проступки. Широкі ворота і широким є шлях, що веде до загибелі, однак багато хто простує ним: «Узкая врата и тєсный путь вводяй в живот (життя), и мало из єсть, ижє обрєтают єго» (Мт. 7, 13—14).

Православна етика, на відміну від інших систем етики, виходить із гріховності, а відповідно, позбавлення людини Божої благодаті. Тому вона вчить не стільки формальній етиці, етиці закону, етиці поведінкових норм, скільки етиці благодаті: здобуванню Духа Святого. Православна етика закликає до нового народження в Ісусі Христі і до прагнення життя вічного в його Небесному Царстві. Вважалося, що таке благо духовної досконалості дарується людині, а не є плодом її автономного розвитку. Оригінальність і новизна такого вчення полягає в тому, що воно повідомляє одкровення любові й благодаті, а не закону і норми, як це було в іудейському Старому Завіті. Тут, як сказав Христос, «суббота чєловєка ради бысть, а нє чєловек субботы ради» (Мр. 2, 27).

Давньоруська етика заснована на догматі Боговоплочення, яке утверджує нероздільне і таке, що не зливається, поєднання двох природ — Божественної і людської в Сині Божому Ісусі Христі. Цей догмат виражає рятівну для людського роду істину, за якою Син Божий при своєму Воплоченні і Вочоловіченні з´єднався не з окремою, індивідуальною людиною, а з людською природою загалом — з усім родом людським. По-перше, Боголюдина — Ісус Христос — за своєю людською природою є Вселюдиною, Новим Адамом, що включає в себе весь людський рід. По-друге, Христос дав нову, кардинально відмінну від старозавітної заповідь про самозречену і жертовну любов до людей. Тут розвивається також учення апостола Павла (1 Кор. 13) про любов як найважливіший дар Духа Святого. Ще одним кредо є ототожнення кожної людини із Сином Людським Ісусом Христом (Мт. 25, 31—46). Це самоототожнення Христа з упалим і гріховним людським родом взято в основу догмату про спокутування. Воно полягає в тому, що Христос своїми справами (стражданнями, смертю, воскресінням) звільнив (викупив) людство від гріха. Заради цього він пожертвував своїм життям, душею і пролив кров. Відтоді люди вільні духом, вільні від рабства гріха і страху смерті. Тому Христос проголосив: все, що вчиняє людина щодо братів його менших, вчиняє проти нього (Мт. 25, 40).

Особливості моральності й етики Русі полягають у творчому розвитку і поглибленні руськими книжниками окремих морально-етичних принципів християнства. Так, складений на вітчизняному ґрунті Ізборник 1076 року плідно використовував християнську ідею милосердя. Вона переросла тут у принцип моралі, що не лише вимагав декларування необхідності бути милостивим до ближніх, а й проголошував милостиню універсальною й абсолютною умовою впорядкування всіх сфер і рівнів суспільних відносин, єдиним засобом гармонізації суспільних суперечностей. Цей абсолютний етичний і соціологічний принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їх взаємодопомогу. На практичному рівні втілення його передбачало пожертвування на користь бідних, послаблення тиску в податковій системі, створення притулків для бездомних, обмеження сваволі княжої влади тощо. Це стосувалося правлячої верхівки суспільства та вищих церковних ієрархів. У міжособових стосунках він мав реалізовуватися у прощенні боргів, необхідності встановлення соціальної справедливості, що ґрунтувалися на принципі рівноправності людей. Головним аргументом на користь милості було те, що вона є запорукою спасіння і викликає у відповідь милість. За такої умови на землі пануватимуть мир і злагода. Цей принцип, який почав втілювати Володимир Великий, згодом став традицією, його активно впроваджував у життя Володимир Мономах та інші руські князі.

Моральні настанови засуджували гординю, заздрість, злобу, лицемірство, пияцтво, жадобу, хабарництво, обмову тощо. Заохочувалися співчутливість, справедливість, скромність, стриманість, мужність, шанування старших і батьків, визнавався високий статус жінки. Особливо відстоювала руська етична думка правду і щирість, простоту і помірність. Ці моральні якості створили духовний стрижень, який визначив менталітет українців. Свідома орієнтація давньоруської моральної традиції на людинознавство, людинолюбність, людяність, альтруїстичність характеризувала українську духовність упродовж усього часу її існування. У цьому полягає вагомий внесок вітчизняної спіритуалістичної (духовної) етичної думки у світову культуру.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць