Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія української філософії

Джерела філософських ідей Русі і їх вплив на світогляд, суспільну свідомість народу


За кілька тисячоліть до створення Київської держави в народній свідомості формувався певний образ навколишнього світу, способи його розуміння та освоєння. Язичницька модель світобудови ґрунтувалася на відчутті іманентної причетності до живої і неживої природи у всій множині її форм, виявів, космогеофізичних циклів. Вона відповідала тому рівню соціально-політичного і духовно-культурного життя, на якому перебувала тоді Русь. Сукупність язичницьких знань, традицій, вірувань народу відчутно прислужилася формуванню філософської думки Русі. Вплив дохристиянської культури, поступово послаблюючись, відчувався упродовж усього середньовіччя.

Є немало переконливих свідчень, що християнська релігія від початків свого існування поширювалася серед автохтонного населення України. Відомо, що вже в І ст. на південних теренах України, здебільшого у заснованих греками містах, існували громади християн. Однак від IX ст. християнство вже тріумфально поширювалася на руських землях. Відтоді язичницьке світобачення безпосередньо співіснувало з християнським. У кожної людини співвідношення християнського та дохристиянського змісту світогляду було різним. Релігійну філософію творили письменні люди, котрі мали змогу користуватися книгами, розповсюджувати свої твори: представники християнського кліру, світські можновладці, деякі інтелігенти. Дохристиянські світоглядні ідеї відтоді побутували в законспірованому стані, зберігалися переважно в усній традиції, обслуговували частину населення, яка не перейнялася християнським віровченням і перебувала в опозиції до державної ідеології, якою стало християнство.

Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, докорінно змінила світобачення народу, стиль його мислення, напрями духовних устремлінь; почалося інтенсивне розповсюдження християнської літератури. Руські мислителі надзвичайно зважено й вибірково підходили до основоположних джерел та ідей. Головним джерелом світоглядних і філософських ідей, визначальним чинником, який формував ідеали, способи осмислення світу й людини, були Євангеліє і перекладені руською мовою книги Старого Завіту. Тому без ґрунтовного знання їх змісту і духу неможливо проникнути в духовно-метафізичну суть тогочасного світобачення, філософську думку українського народу X—XIX ст.

Руські мислителі усвідомлено орієнтувалися на книги Нового Завіту. Це було зумовлено не лише антиіудейською спрямованістю євангельських, святоотецьких та особливо апокрифічних (грец. apokryphos — таємничий, захований) текстів, а й геополітичними, геоекономічними конфліктами з Хозарією наприкінці X ст., де панівною релігією був іудаїзм. Попри це, тогочасний читач був ознайомлений із багатьма старозавітними книгами. Із новозавітних книг найавторитетнішими були Євангеліє і Апостол, із старозавітних — Псалтир, які є найсуттєвішою частиною писемної спадщини XI—XIV ст. Популярними були апокрифи. Старозавітні тексти студіювали, часто цитували, однак використовували їх функціонально: як історичні прецеденти, морально-виховні приклади тощо. Абсолютним світоглядно-філософським ідеалом й істиною вважалось Євангеліє. Цінним джерелом для відтворення світоглядно-філософських ідей цього періоду є богослужбова література: Ірмології, Кондакарі, Четьї-мінеї, Паремійники, Служебники, Стихирарі, Требники, Тріоді, Часослови.

Поширювався також тлумачний тип біблійних рукописних книг, у яких тексти Святого Письма супроводжувалися екзегетичними (богословськими) тлумаченнями. Майже всі вони належать візантійським богословам IV ст.: Феодоріту Кірському, Іоанну Златоусту, Григорію Нисському, а також мислителям XI—XII ст. Феофілакту Болгарському й Микиті Іраклійському. Збереглися також тлумачення Григорія Великого (Двоєслова), Андрія Кесарійського, Олімпідора Александрійського та Афанасія Александрійського. На таких текстах формувалися тогочасні вітчизняні любомудри, виростала символічно-алегорична теологічно-філософська екзегеза руських філософів Кирила Туровського і Климента Смолятича. Насамперед перекладалися твори ранніх отців церкви — християнських апологетів Юстина Філософа, Іполита, Ірінея Ліонського, Орігена.

Руська філософська думка однозначно орієнтувалася на писемні твори представників ранньої патристики (лат. pater — батько, отець) — теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин святих отців східної церкви, які захищали і роз´яснювали догмати віри. Серед них особливе місце належить Василію Великому (IV ст.), Григорію Богослову (IV ст.), Іоанну Златоусту (IV ст.) і Афанасію Александрійському (IV ст.). Водночас вона ігнорувала трактати візантійських богословів і філософів X—XII ст. — Симеона (Нового Богослова), Михаїла Пселла, Іоанна Італла, що, очевидно, ще було спричинено небажанням політичної і церковної еліти Русі потрапити у сферу релігійного й політичного впливу Візантії. Русь усвідомлювала власну релігійно-політичну самодостатність, вважала себе прямою наступницею раннього, «незамуленого» віросповідними «інноваціями» християнства.

Значно збагачувала давньоруську філософію антична філософська думка, втілена у християнській канонічній і неканонічній літературах, різноманітних за жанрами релігійних і світських творах. Наприклад, у тексті впорядкованої у Візантії, перекладеної у XII ст. збірки «Бджола», крім християнських авторів, містяться до 500 висловлювань античних мислителів — Сократа, Демокріта, Демосфена, Арістотеля, Діогена, Платона, Епіктета, Евріпіда, Піфагора, Арістида, Демонакса, Теофраста, Геродота, Софокла, Зенона, Епікура, Харіклея, Ксенофонта, Менандра, Біаса, Ісократа, Анахарсіса, Фукідіда, Полібія, Анаксагора, Есхіла та ін.

Вибірково та обережно живилася Русь ідеями західноєвропейської і східної культур. Особливим було ставлення до західноєвропейських (латинських) культури і релігії. Після 1054 p., коли відбувся остаточний поділ єдиної християнської церкви на західну (латинську, католицьку) і східну (православну), руські митрополити Никифор та ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. 1008—1074) у своїх полемічних творах виступили проти католицької церкви, а також порушили численні світоглядно-філософські питання. Однак твори представників західної церкви, які, на думку руських перекладачів, відповідали релігійно-світоглядним орієнтаціям православного християнства, були перекладені («Патерик Римський» — твір Григорія Великого (VI ст.), «Житія Людмили і В´ячеслава чеських» X ст.). Очевидно, що віросповідні та ідеологічно-світоглядні мотиви, реальна загроза церковно-політичної, військової експансії католицьких держав на терени Русі стримували звернення руської інтелектуальної верстви до філософсько-релігійних надбань західного (латинського) світу, а також мусульманства.

Отже, сенсом діяльності руських церковних любомудрів стає наступність — збереження і трансляція порядку думки і порядку життя, успадкованих від Ісуса Христа, апостолів, церковних ієрархів, мучеників, чудотворців, подвижників, апологетів, мислителів. Фундаментальна ідея православного континуїтету (наступності і неперервності), якої дотримувались духовно-інтелектуальні лідери Русі, зумовлювала не лише критичне ставлення, а й суворий відбір іноземної літератури. Вона домінувала в усіх сферах соціокультурного життя тогочасного суспільства, регламентувала інформаційну сферу, була імперативом, який не піддавали жодним сумнівам ні перекладачі й письменники, ні споживачі цієї літератури.

Парадигмальною для подальшої історичної долі Русі-України була ідея, відповідно до якої лише автентичне християнське спіритуальне знання привносить суспільне благо. Вона позначилася на духовному складі руської людності, на усвідомленні почуття власної релігійної і національної ідентичності. Ця ідея була цементувальною субстанцією («матеріальною силою»), яка понад 500 років оберігала церковно-релігійну єдність українців, боронила її від кривавих релігійних, етнічних сутичок і війн, що упродовж усього середньовіччя спалахували на Заході і Сході.

Релігійно-філософські принципи давньоруських інтелектуалів і можновладців не допускали релігійних переслідувань або силового придушення інакодумства. Активний захист власних духовних цінностей реалізовувався в цивілізованій літературно-полемічній діяльності. На теренах Русі, особливо в Києві, свої храми мали представники кількох католицьких орденів, функціонували іудейські синагоги. У Руській Державі не було «полювання на відьом», фізичного винищення єретицтва. У такому духовно-інтелектуальному середовищі не могли бути написаними «Сума інквізиційної служби», «Молот відьом» (теоретично-практичні довідники, якими користувався особливий церковний суд для викорінювання єретицтва у Західній Європі), не могла виникнути й інквізиція, що винищила до 5 млн людей, не відбувалися публічні криваві автодафе (португ. auto-dafe, букв. — акт віри) — виконання вироків інквізиції.

За місцем походження усі пам´ятки давньої руської філософії або виникли на території Руської Держави (оригінальна література), або надходили з інших країн і перекладалися руськими книжниками (перекладна література). Оскільки перекладна література осмислювалася, функціонувала і плідно використовувалася, її з повним правом можна вважати такою, що належить до філософської думки України.

Дуже мало пам´яток давньої писемності збереглося до нашого часу. Більшість книг XI—XV ст. написана на спеціально обробленій телячій шкірі — пергамені, а на папері — з другої половини XIII ст. Практично всі рукописні книги XI—XIV ст. зберігаються у книгосховищах Росії. Багато їх було видано у XIX—XX ст. До Каталогу рукописів XI—XIII ст. включено до 500 одиниць рукописних книг, немало з яких охоплюють по кілька десятків різноманітних за жанрами і авторством текстів. Написані вони мертвою нині давньоруською мовою. За насиченістю, світоглядно-філософським змістом пам´ятки філософської думки неоднорідні.

На відміну від більшості пам´яток світової літератури, які перекладали з літературними цілями, переклади біблійних книг супроводжувалися, як правило, поширенням християнського віровчення в новому етнічному середовищі. Цим зумовлена своєрідність їх історико-культурного значення, оскільки для багатьох народів вони були першими пам´ятками писемності. З ними пов´язане створення алфавіту, принципів письма, перекладацького мистецтва, перехід від безписемної культури до писемної. Мова біблійних книг сприймалася як ідеальне втілення мовної норми, дотримуватись якої прагнули творці перекладів і оригінальних творів. Усі ці особливості позначилися на історії вітчизняної літератури й філософії.

Поширення біблійних книг у слов´ян відбувалося завдяки перекладацькій діяльності християнських першоучителів Кирила і Мефодія, що припадає на другу половину IX ст. За основу вони брали грецькі списки біблійних книг, що побутували у Візантії. Наприкінці X ст. слов´янські списки біблійних книг почали потрапляти з Болгарії до Русі, а в XI ст. східним слов´янам були відомі основні південнослов´янські біблійні переклади церковнослов´янською (давньослов´янською) мовою. У наступні століття в Русі було зроблено кілька нових перекладів біблійних книг, розгорнуто редакторську роботу над ними.

Кирило і Мефодій — творці першої філософської термінології слов´яно-болгарською мовою. Їх перекладацька діяльність була одночасно і філософською термінотворчістю, пов´язаною з глибоким осмисленням суті термінів, понять і категорій, які вони перекладали. Водночас давньоруські перекладачі збагачували руську філософську лексику і категоріально-понятійний апарат національної філософії.

Для зародження і становлення української філософії особливе значення мали і біблійні тексти, що супроводжувалися екзегетичними тлумаченнями. Екзегеза була характерною для філософії християнського середньовіччя. Середньовічна філософія вирізнялася пильною увагою до слова. За тогочасними уявленнями, кожний канонічний текст ніс у собі таїну, був багатозначним і символічним. Це спонукало до теоретизування про його приховану (сокровенну) суть. Найнижчими рівнями екзегетичного аналізу були семантичний, який вивчав значення слова і словосполучення, зміну цих значень, та етимологічний, пов´язаний із вивченням походження слів. Наступним за значущістю вважали концептуальний аналіз, зосереджений на думках, ідеях автора. Найвищим рівнем середньовічної екзегези був спекулятивний (умоглядний, абстрактний, теоретичний, конструктивний) аналіз, у процесі якого текст (його частина) давав змогу автору розвивати власні ідеї і філософувати.

Тогочасна інтерпретація канонічних текстів здійснювалася і на таких рівнях:

а) буквальне (історичне) тлумачення, що інтерпретувало текст у його прямому значенні;

б) алегоричне тлумачення (іносказання), що мало на меті виявлення сокровенного смислу висловлювання, наприклад того, яке знаходить у певній події Старого Завіту потаємний смисл, що прозрівав, передбачав аналогічну подію в Завіті Новому;

в) дидактичне (повчальне, виховне) тлумачення, що полягає у знаходженні у стереотипному слововживанні переносного значення (наприклад, знаходження у подіях, вчинках, зображених у Святому Письмі, моральних зразків і настанов);

г) анагогічне тлумачення, що передбачало знаходження вищого потаємного смислу в певній події чи вчинку. Таке тлумачення є найцікавішим для історії ранньосередньовічної української філософії.

Уже в III ст. у православній філософії виокремилися літературно-історичний (Антіохійська богословсько-філософська школа) та умоглядно-алегоричний (Александрійська богословсько-філософська школа) підходи до розуміння Святого Письма, що зумовило вибір методів його тлумачення руськими книжниками. Основні ідеї ранньої української філософії містяться у перекладних та оригінальних джерелах.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць