Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія української філософії

Архетип як акумуляція соціального досвіду


У своєму функціонуванні міф пов´язаний із архетипом як традиційно-типовим, що переходить у спадщину поколінь, мандруючи в народах, і є позачасовою схемою, одвічною формулою (Т. Ман). Значною мірою він є проекцією майбутнього. Деякі дослідники (Н. Фрай, К.-Г. Юнг) пропонують застосовувати термін «міф» до оповіді, «архетип» — до значення як квінтесенцію міфічності колективного досвіду (С. Гатальська).

Одним із перших проблему філософського осмислення архетипів української культури порушив С. Кримський, ведучи мову про наскрізні для історії, інваріантні щодо часу культурні структури, праформи (архетипи), що характеризують соціокультурний розвиток людства. До таких універсальних архетипних символів він зараховував формулу троїстості буття, символіку протилежностей (світла і тіні, верху і низу, солярного і хтонічного, плоті і духу та ін.), символи проекцій та відображень, розумного порядку (софійності) і хаосу, довершеності кола і невизначеності лабіринту тощо.

Найвиразніше архетипи постають у національних культурах, які втілюють долю та історичний досвід народів, у процесі формування духовності пращурів українського етносу архетипи суттєво вплинули на становлення внутрішнього світу особи, формування суб´єктивного начала: формування первинних соціальних структур, регулювання соціальних відносин унаслідок надання образу «культурного героя»; формування найдавніших світоглядних уявлень. Важливу роль відіграли архетипи вогню у виникненні космогонічних міфів; Аніми, воріт, гори — у створенні моделі світобудови; горловини — у формуванні уявлення про множинність світів. Непересічним є значення архетипів у формуванні моральних відносин у суспільстві, моральних основ самосвідомості людини, виробленні, як стверджує сучасний український дослідник В. Ятченко, логіко-дискурсивної форми мислення.

Архетипи є психофізичними і духовними передумовами освоєння світу, основою уявлень людини про світ і себе. Як зазначає В. Ятченко, реконструкція архаїчних текстів залишається проблематичною, адже ступінь втрати первинного тексту і ступінь пізніших, особливо християнських, нашарувань значний. У дохристиянський період найважливішими для слов´ян були архетипи Аніми, Анімуса, бика (оленя, тура, вола), вогню, води, воріт, гори, дерева (лісу), дитини, змії, каменя, квітки, мосту, місяця, сонця, поля, стіни (тину, паркану), тіні, хреста і птаха. Аніма — архетип невизначеного жіночого образу, носія материнства, захисту, родючості, а також — заряд небезпечного, злого. Аніма та Анімус (чоловічий відповідник) — компоненти світобудови. Згодом архетип Аніми переріс в образ Великої Праматері, породивши багато фольклорних образів. Він відіграв суттєву роль у трактуванні образу Богородиці.

Драматичні суперечності людських доль сконденсовані в архетипі тіні. Тінь — те, що людина воліє забути чи приховати, прориви підсвідомого. Виявом почуттів людини є архетип вогню — еквівалент емоційного потягу, жаги. В українській міфології вогонь фігурує і як добре (священне) начало, і як втілення злих сил, і як амбівалентний (двоїстий) елемент. З інстинктом розмноження, родючістю пов´язаний архетип змії (втілений, зокрема, у кераміці Трипілля), образ якої близький до образу вогню, тобто пов´язаний із пристрастями або з очищенням від них. Формою міфологізації архетипу змії було перетворення її на образ дракона. Архетип дитини розшифровують як символ недиференційованої первісної стихії, предків роду, племені. У текстах колядок цей архетип трансформувався в образ першолюдини. Архетип дерева — тіло і кров бога, засіб досягнення мети.

Найпоширенішим є архетип води — пробудження до життя, очищення. Українці первісне буття вбачали в єдності втіленого у світлі чоловічого і втіленого у воді жіночого начал. Із ритуальним обмиванням водою пов´язаний акт нового (другого) народження. Архетип води трансформується від «родового лона» до «чистоти, щастя, здоров´я». Вода пов´язана з коханням, любовним (хворобливим) «ярінням» (М. Новикова).

Загальновживаним є архетип гори, який фіксує соціальний досвід людства. Ходіння на гору — прилучення до божества. Архетип гори — концепт упорядкування космосу; гора, пізніше камінь, — осереддя Всесвіту.

Поступ свідомості, подальше осмислення буття, взаємин між людьми простежується в архетипі квітки. Архаїчне сприйняття-розуміння квітки має два тлумачення: символ крові і життя (червона троянда, рута) і невинність (біла троянда). Уявлення про квітку як центр світобудови засвідчило примирення давньої людини з власним Я. Пришивання квітів до шапок учасників весільного ритуалу означає прилучення людей до «світового дерева» та його родючості, злуку зі світобудовою з власної волі і через власні дії (шлюб). Українська міфологія представляє образ бика (оленя, тура) як оберега, здатного допомогти у боротьбі зі злими силами. Образ бика (тотем) поширений у трипільській культурі — глиняні статуетки, розписи кераміки тощо. Він пов´язаний із культом плодючості, вогню, сонця. Деякі дослідники вважають, що бик (віл) репрезентує формування ідеї змагання за волю.

Розмаїття міфосимволів свідчить про зміщення центру світогляду. У центр світобудови перемістилися символи, що втілюють людину. Це означало, що людина почала усвідомлювати свою відповідальність за почуття, контакт зі світом, долею. Трансформація функцій архетипу засвідчила прорив людини у нові координати свого існування і мислення. Через міфологеми та операції з архетипами відбувалося формування основ моралі. Намагання в межах міфології осмислити, раціоналізувати архетипні уявлення означало кризу первісного мислення, потребу логічного дискурсу при розв´язанні проблем освоєння світу.

Вивчення продуктів української дохристиянської міфології розкриває процес формування знань, почуттів, переживань людини до етапу оволодіння нею філософською науковою рефлексією. Як вважають дослідники, важливими елементами міфології як динамічної багаторівневої системи освоєння світу є замовляння, обрядові пісні, загадки і казки. Їх розвиток зумовлений психофізіологічними факторами людської свідомості, згодом вони опосередковувалися соціальними і духовними факторами.

Історично і логічно першими продуктами міфосвідомості були замовляння, засновані на архетипах. Поєднавшись з емпіричним досвідом, архетипи переросли в етноархетипи, розкриваючи генезу таких характеристик особи, як відчуття єдності з вищими силами і стихіями, перебування в центрі світу, зачатків свободи. Архетипи у замовляннях відображають бачення людиною моделі світу, пов´язані з її життєдіяльністю, потребами захисту, контакту з вищими силами. Архаїчні тексти замовлянь свідчать про два типи ставлення людини до вищих сил — покори і приєднання до добрих сил з метою перемоги над злими.

Із часом продуктивні можливості освоєння світу за допомогою архетипних образів вичерпали себе, внаслідок чого почали виникати міфи. У процесі пошуків основ для достовірного розуміння світу люди знаходили в актах рефлективного висловлювання пункт зосередження всієї повноти зв´язків з ним. Формою такого зв´язку стало вимовляння-зображення об´єкта в момент здійснення сакрального акту. Це було першою фазою переростання архетипу в міф, продуктами якого стали обрядові пісні, щедрівки і колядки.

Сакральні пісні ставали духовним еквівалентом процесу оволодіння речовим світом (ремеслами, технікою виробництва), чинником родинної, племінної та етнічної самоорганізації. Міфологічна свідомість осмислювала і кризові моменти у житті соціуму — зародження землеробства, оволодіння вогнем, появу соціальних структур, норм моралі.

Тексти колядок, щедрівок, весільних пісень зафіксували спроби інтерпретації й упорядкування життєдіяльності через опозицію «людина — Бог». У них сформульовані уявлення про ідеал суспільних відносин, родини, духовного життя. Якщо в архаїчних замовляннях людина відчувала себе космічною силою, окремою істотою, то в колядках і щедрівках вона постала як «унікальний онтологічний феномен з притаманними лише їй волею, захопленнями, слабкостями» (В. Ятченко). Обрядові пісні містили в собі соціальний досвід, забезпечували терапевтичний ефект перед усвідомленням трагічності буття, ставали чинником етнічної самоорганізації, демонстрували свідоме поширення знань, призначення людини у світі, її місце в процесі історичного розвитку. Людина зафіксувала в них і суперечності між ідеалом та повсякденністю, між раціоналізацією міфологічних уявлень та продуктами прориву ірраціонального в свідомість. На цьому етапі вироблялося розуміння співучасті людей і богів у творенні світу, знарядь праці, професій, моралі, патерналістичного (опікунського) ставлення богів до людей.

Засвоєння індивідом понять, образів, метафористики обрядових текстів, упорядкований їх ритм, нові почуття, що виникали під час обряду, зумовлювали формування психологічного стану, який уможливлював філософське осягнення світу. Людина поступово опановувала засоби філософських рефлексій, накопичувала нові образи, які викристалізовувалися в поняття. Вона починала відчувати, фіксувати прірву між сакральним і профанним, дійсним і бажаним, реальністю й ідеалом. У протоукраїнських сакральних текстах ідеал представлений крізь призму взірцевої форми спілкування, роздумів і дій персонажів, а не через наказові норми. Усе це передбачало прилучення людини до ідеальних героїв, бо в протоукраїнській міфології відсутні межі між творцем, культурним героєм та людиною.

Загадки як форма метафізичного виміру дохристиянської міфології розкривають нову грань відношення «людина — Бог». Генетичною їх основою є ритуал: «Питання, які по черзі або у відповідь на виклик задавали один одному жерці під час жертвування, суть загадки в найповнішому сенсі цього слова, цілком аналогічні за формою і тенденцією загадці як соціальній грі» (Й. Хейзінга). Для первісної людини знання означало магічну владу над дійсністю, загадка була словесною формою передачі втаємниченого знання про тотеми, обереги, табу спільноти. Через відповідь-знання людина намагалася засвоїти ритуали, норми поведінки, мовлення, вплинути на світ, захиститися від небезпеки, зміцнити свій статус.

Пісні-загадки та пов´язані з ними замовляння представляють структуру світу, систему інтерпретацій всесвіту, тотема. Вони засвідчили розвиток аналітичної здатності мислення, формування навичок аналізу і синтезу атрибутів предметів чи явищ, просторово-часових уявлень про систему цінностей. У них містяться й екзистенційні проблеми — смерть, народження, метаморфоз існування.

Певну філософську, моральну інформацію містять казки — «історично вироблені культурні форми становлення й розвитку людської свідомості», скарбниця соціокультурного досвіду, де кристалізується неперехідна духовна самодостатність, «формотворення здатності переживати уявне як дійсне» (В. Шинкарук). Тексти деяких казок слугують прикладами примітивних, не позбавлених унаочнення актів філософування — рефлексії щодо душевних почувань, переживання неймовірного як реального, мисленого як дійсного. До осмислення власного життя спонукають наявні в них поняття «безсмертя», «жертовність», «подвижництво».

Духовний розвиток, репрезентований казками, демонструє нові мисленнєві схеми, основою яких є прилучення до Бога, покидання Богом людей, трагізм покинутої людини, пошук Бога, його віднаходження і повторення прилучення. Кожна зі схем позначає певний різновид світогляду і творить власну соціокультурну систему, на основі якої формуються почуття відповідальності, норми моралі, почуття священного, трагізм долі, роздуми про смерть і безсмертя, причини наявного стану речей. За словами В. Ятченка, тексти казок утримують інформацію «про досягнення людиною таких духовно-психологічних станів, культивування яких робить можливими акти породження філософського знання, філософствування». У казках наявні передумови створення логічних форм осмислення граничних ситуацій, роздуми над глибинними причинами життя. У намаганні людини вберегти себе від дії злих сутностей, відчути свою спорідненість з добром, Абсолютом виникали просторово-часові уявлення, уявлення про співтворчість людини і божеств, діяльність культурних героїв.

Як зазначав В. Шинкарук, «вузлові категорії світогляду»: людина і світ, буття і небуття, простір і час, життя і смерть, свобода і необхідність та інші, які традиційно вважаються філософськими, наявні в людській свідомості до виникнення філософії і фунціонують до засвоєння філософії. Із самого початку вони є категоріями не філософії, а культури й історично наявні вже в міфологічній свідомості первісного родового суспільства.

Культура несе в собі таємну мову семантичних полів. Міфологія культури — система особливих семантичних шифрів, знання яких засвідчує належність до певного роду-народу. Адже, виникаючи в лоні міфу, архаїчні образи світовідчуття, архетипи людської свідомості постійно з´являються в історії людського мислення. Завдяки цьому кожен крок вперед завжди пов´язаний з опорою на досвід минулого, актуалізацією нереалізованого.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць