Електронна бібліотекапідручники


Римське приватне право

6. Опіка і піклування


У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (cura).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв’язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони ХІІ таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з’являється третій - опікун за призначенням.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela)  і піклування (cura). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди.

Опіка.  Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося  за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширювалась  і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Міжнародне приватне право
Римське приватне право
Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей