Електронна бібліотекапідручники


Історія вчень про державу і право

1. Розвиток демократичних ідей та форм на українських землях


Говорячи про генезис демократії на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави слід звернутись до історично-правового екскурсу. Його корені сягають VII століття до нашої ери. Досить нагадати, що саме на українській землі був створений блискучий зразок античної демократії - присяга громадянина Херсонеса, а згодом у союзі східнослов´янських племен виник оригінальний, досить ефективний для тих часів суспільно-політичний порядок з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Слід згадати і Київську Русь (IX-XII вв.), що не знала у своєму відношенні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у виді холопства і мали місце. Древнє звичаєве право створювало визначені правові гарантії, закріплювало відмову від принципів кровної помсти, обмежувало сваволю і регулювало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” - договори, що укладали жителі зі своїми князями.

Правову основу Київської Русі складала “Російська правда” (1036-1037 р.) - перший писаний кодифікований акт руського феодального права, авторство якого зв´язують з іменами Ярослава Мудрого і його нащадків. Цей кодекс регулював широкий спектр суспільних відносин, у ньому містилися норми, що безпосередньо стосувались особистості, її прав і свобод. Зокрема, широко регулювалися відносини власності і спадкоємні відносини. Деякі норми закріплювали відсутність страти, мученицьких покарань чи катувань при допитах, обмеження, а згодом і заборона кревної помсти, різні правові механізми захисту життя, честі і гідності особистості.

Починаючи з XIV в. велика частина українських земель знаходилась у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі литовські князі поступово підкорилися слов´янському культурному впливу, засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Російську правду” як власне джерело права. Литовські статути (1529, 1566, 1588 р.), особливо останній з них, що багато сучасників визнавали самою довершеною книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особистості. Установлювалося єдине законодавство для всіх підданих держави і їхня рівність перед законом, хоча ці положення значною мірою були лише декларацією. Проголошувалась обмежена віротерпимість (тільки для християнських релігій). Заборонялося перетворювати вільну людину в невільника і видавати жінку заміж проти її волі. Проголошувалась неприпустимість арешту без законних основ і покарання без суду, право на адвокатську допомогу. Значно раніше, чим в інших країнах, були закріплені виборність суддів і відділення суду від адміністрації. Паралельно з Литовськими статутами в українських містах усе більшого значення набувало магдебурзьке право, що стало основою їхнього самоврядування і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.

У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одноголосного прийняття рішень, а також непорушності шляхетских прав і достоїнств. З Польщі на українські землі прийшли й ідеї шляхетской демократії, наріжним каменем якої стали шляхетская вільність і рівність.

В казацько-гетьманський період вершиною козацької нормотворчості вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. Її вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності членів уряду, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувались податкові побори, установлювалося непорушне правило захисту жінок - удів козаків, їхніх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов´язок забезпечувати дотримання невідчужуваних цивільних вольностей. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності».

М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Він стверджував ідеал такої держави, в якій інтереси суспільства не суперечать прагненням окремої особи, де людина і громада або народ гармонійно взаємодіють. За таких умов загальним мотивом поведінки особи має стати ідеал свободи і самостійності, право самим визначати свої інтереси і засоби їх досягнення, відповідальність за свою долю. Драгоманов також обгрунтовував думку про те, що свобода має бути соціально забезпечена, а не лише формально проголошена. Тобто, вже в працях Драгоманова з´являється теза про необхідність гарантування прав людини для надання їм реального практичного змісту. Такими гарантіями мали стати: участь всіх громадян у розробці законів, контролю за їх виконанням, особиста та громадянська свобода, судовий захист прав кожного. Важливими механізмами реалізації зазначаних гарантій мали бути конституціоналізм та просвітництво народних мас.

Під правами людини Драгоманов розумів недоторканість особи і житла, заборону тілесних покарань і страти, недоторканість гідності та інше. Виділяв автор також і групу політичних прав і свобод. Він зазначав, що попередні будуть позбавлені свого змісту без їх економічного забезпечення, без конституції та її активного впливу на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.

Досить помітним є вплив ліберальних ідей на концепцію Драгоманова, оскільки він виказує байдужість до того "як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягати на те, щоб вбільшити власну волю кожної особи у слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, щоб, на скільки можливо, вменшити силу державного начальства перед силою особи, громади". Таким чином, Драгоманов вказує на пріоритет особистих прав над політичними і повноваженнями держави. В руслі західної ліберальної ідеології він говорить і про необхідність обмежити силу та впливовість державного начальства на користь приватних осіб.

Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина і самоуправління - як місцевого, так і загальнодержавного. Політичними свободами були визнані “недоторканність тіла для ганебного покарання і страти”, недоторканність особистості і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, спілок і союзів і т.п. Проект конституції Драгоманова передбачав право судового позову проти посадової особи чи державної установи за незаконне порушення интересів особистості, право на опір незаконним діям чиновників, повна рівність усіх у цивільних правах і обов´язках.

За словами О. Скакун, важливим внеском Драгоманова в теорію прав людини було започаткування дискурсу про межі державної влади, постановка дилеми про сильну чи обмежену державу.

Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади невід´ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини, найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Як провідну цінність Кістяківський стверджує "святість і недоторканість особистості, крім випадків злочину, свободу слова і віросповідання, право зборів і складання спільнот (асоціацій), місцеве самоуправління."

Кістяківський у своїх працях піднімав проблему суб´єктивності закону, його залежності від волі того, хто розробляє норми. На його думку ця проблема вирішується завдяки тому, що розвиток права йде і поза законодавцем. Вироблене і достатньо зміцніле в народі усвідомлення про правильне і неправильне змушує законодавця виступати органом права.

Мислитель також підкреслює значення конкретизації існуючих правових норм та їх практичного застосування. Тут провідне значення надається судовій владі, що може "перетворити в мертві ті правові норми, які суперечать суспільним відносинам, свідомості народа". В цьому розумінні для Кістяківського судова практика, що постійно розвивається, є більш дієвою формою правотворчості.

До ліберального напряму відносять також і теорію М.І.Туган-Барановського. Він стверджує невідворотність занепаду капіталістичного устрою, бо він суперечить своїм власним світоглядним настановам. Він каже, про розвиток в буржуазному суспільстві "ідеалів людської свободи, поширення прав та етичних поглядів, що визнають всяку людську особистість, без розрізнення, найвищою цінністю світобудови" .

Туган-Барановський відзначає також таку негативну тенденцію як неминуче обмеження при державному пануванні творчої самодіяльності особи. Проте вона може бути подолана завдяки забезпеченню розвитку різних форм кооперації.

Продовжили розгляд проблем ефективності забезпечення прав людини цілий ряд правознавців та конституціоналістів кінця XIX століття. Аналізуючи їх роботи, можна прийти до висновку про високий рівень розвитку політико-правової думки на теренах України, оскільки подальші розробки велися не просто в напрямі опису реальної дійсності та вироблення ідеальних зразків врядування, а й робилися спроби узагальненого філософського аналізу проблем гарантування прав людини, вироблення рекомендацій щодо шляхів вдосконалення правової системи політичними заходами.

Зокрема, Єфіменко А. говорить про звичай як джерело та основу нормативних актів держави. Він також стверджує органічну необхідність законодавчої діяльності держави, що має бути підпорядкована меті ліквідації розриву між народним правом та правом законодавчим.

Петрункевич І.І. вважав, що тільки правовий устрій може гарантувати повну свободу особистості від свавілля влади, поліцейського та адміністративного свавілля. Вже в цей період вчений піднімає питання про встановлення законних кордонів державної влади, меж її втручання в приватну сферу. У зв´язку з цим він підкреслював необхідність особливих гарантій недоторканості особи, свободи громадянина і законності дій влади.

Шипов Д.Н. пропонує подолати недоліки правової норми за допомогою морального критерію її оцінки стосовно співвідношення влади і особистості.

Подальший розвиток гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова одержали в роботах Михайла Грушевского, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалися право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відділення церкви від держави і т.п.

Надалі був прийнятий ряд конституційних актів Гетманата, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України.

За час радянської влади в Україні були прийняті чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 р.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Що стосується прав людини, то їх концептуальною основою довгий час залишалися положення Декларації прав працюючого і експлуатованого народу, прийнятої в січні 1918 р. III Всеросійським з´їздом рад. Особливо підкреслювалася необхідність вирішення соціально-економічних питань як обов´язкової передумови створення світлого майбутнього для трудящих.

Усі конституції закріплювали різний правовий статус особистості, обсяг її прав і свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з погляду правового статусу особистості. Вже в конституціях УРСР 1919 і 1929р. був закріплений трохи більш широкий, чим у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав і свобод, провідне місце серед який займали: економічні права (право наявну власність і право спадкування особистої власності, право на працю, право на відпочинок); соціальні права (право на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби і втрати працездатності); культурні права (право на освіту); політичні права (свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, свобода совісті, право на об´єднання в громадські організації); особисті права (недоторканість особи і житла, таємниця листування); виборчі права (закріплювалися окремим розділом).

Україна активно брала участь у підготовці і прийнятті міжнародно-правових документів в галузі прав і свобод. До цього приклали багато зусиль юристи В. Корецкий (академік АН УРСР, засновник і протягом багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН по правах людини в 1947- 1949 р.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедрою теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченко, що у 1958-1968 р. був постійним представником УРСР у Комісії ООН по правах людини і якому в 1968 р. була присуджена премія ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно виділяється як структурою, так і обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особистості були присвячені два розділи. Окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців і осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків і жінок.

Основним правам, свободам і обов´язкам громадян також була присвячена ціла глава, у якій проголошувалася повнота прав громадян у всіх основних сферах, зокрема в ст. 37 відзначалося, що громадяни УРСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод, що гарантувалися Конституцією СРСР, Конституцією УРСР і законами. Проголошувалася можливість розширення прав і свобод громадян у міру реалізації програми розвитку суспільства. У той же час не цілком були враховані стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет віддавався соціально-економічним і культурним правам. Практично ця категорія прав найбільше реально втілювалася в життя. Це насамперед права на працю, відпочинок, охорону здоров´я, житло, право користатися державною власністю, право особистої власності, що носило трохи обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалися право на освіту, що забезпечувалося безкоштовністю усіх її видів й обов´язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.

Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржити дії посадових осіб державних і суспільних органів. Скарги повинні були розглядатися в порядку і терміни, установлені законом. Дії посадових осіб, зроблені з порушенням закону, могли бути оскаржені в суді.

Тобто, за період радянської дійсності в Україні також відбувалась еволюція гарантій основних прав людини. На теоретичному рівні в цій галузі було здобуто цілий ряд переваг. Положення Радянської Конституції досить повно відображали вимоги демократичного врядування. Проте, вони були суто декларативними і не реалізувались в практичній діяльності держави, що вже на цьому етапі унаочнювало необхідність приділити основну увагу політичній складовій гарантування прав людини.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право