Електронна бібліотекапідручники


Історія вчень про державу і право

4. Передумови переходу від тоталітаризму до демократії


Хоча ідея демократії одержала в сучасному світі найширше поширення й визнання, в умовах цієї форми правління живе усе ще меншість населення землі. У багатьох країнах демократія служить лише респектабельним фасадом переважно авторитарної влади. Часто демократичні форми правління виявляються нежиттєздатними й терплять крах. Які ж фактори уможливлюють перехід до демократії й від чого залежить її стабільність? Відповісти на ці питання намагалися численні наукові дослідження, здійснені на Заході після другої світової війни. Їхній автори на основі порівняльного аналізу великого статистичного матеріалу виявили цілий ряд економічних, соціальних, культурних, релігійних і зовнішньополітичних передумов демократії.

 

Економічні передумови демократії

 

Однієї з найважливіших економічних передумов демократії є відносно високий рівень індустріального й економічного розвитку в цілому. За економічними показниками демократичні країни значно випереджають авторитарні й тоталітарні держави. Однак прямої причинної залежності між рівнем економічного розвитку й демократією немає. Це доводить цілий ряд історичних фактів. Так, США перейшли до демократії ще в XIX в. на переважно доіндустріальної стадії, У той же час, незважаючи на відносно високий промисловий розвиток СРСР, ГДР, Чехословаччини, Південної Кореї, Бразилії й т.д., там аж до недавнього часу існували тоталітарні або авторитарні режими.

Від індустріального розвитку залежить така передумова демократії, як високий ступінь урбанізації. Жителі великих міст більше підготовлені до демократії, чим сільське населення, що відрізняється консерватизмом, прихильністю традиційним формам правління.

Ще одна важлива умова демократії — розвиненість масових комунікацій, що характеризується поширеністю газет, радіо й телебачення. ЗМІ допомагають громадянам компетентно судити про політика: прийнятих рішеннях, партіях, претендентах на виборні посади й т.д. У країнах з великою територією й високою чисельністю населення без масових комунікацій демократія практично неможлива.

Однієї з найважливіших передумов демократії виступає ринкова, конкурентна економіка. Історія не знає прикладів існування демократії в державах без ринку й приватної власності. Ринкова економіка перешкоджає концентрації економічної й політичної влади в руках однієї із груп суспільства або партійно-державного апарата. Вона забезпечує автономію індивіда, охороняє його від тоталітарного державного контролю, стимулює розвиток у нього таких необхідних для демократії якостей, як прагнення до волі, відповідальність, заповзятливість. Без ринку не може бути цивільного суспільства, на якому базується сучасна демократія. Маючи потребу в конкурентних ринкових відносинах, демократія цілком сумісна й зі значним розвитком системи державних підприємств і соціального забезпечення.

Найчастіше дослідники говорять про важливість розвинутої економіки. У ході безпосереднього функціонування останнього знаряддям легітимізації режиму є націоналізм, зв´язаний висуванням і розвитком тези про загальнонаціональну єдність. У ряді випадків, як правило, в умовах кризи авторитарного правління, націоналізм виходить за рамки внутрішньої політики держави, перетворюється в засіб зовнішньополітичної експансії й одночасно має на меті зміцнити істотно похитнулася легітимність системи.

Разом з тим на практиці це нерідко приводить до протилежних результатів. Наприклад, у Греції в останні роки правління «чорних полковників» це проявилося в грецьких зазіханнях на Кіпр. Однак фактично невдала в 1974 р. спроба інспірувати на Кіпру прогрецький військовий переворот привела лише до остаточного політичного банкрутства військового режиму, обумовивши змушену відставку уряду « чорних полковників « і перехід до цивільного правління. Аналогічна ситуація спостерігалася в 1982 р. в Аргентини, коли в результаті різкого погіршення економічного становища уряд генерала А. Галтієрі вдався до анексії Фолклендськ островів – колишньої колонії Великобританії, що незадовго до цього отримали незалежність. Однак військова поразка Аргентині в англо-аргентинському збройному конфлікті виявило остаточне політичне банкрутство військово-авторитарного режиму.

Історичний досвід показує, що на первісних етапах тоталітарні (особливо ліво – тоталітарні, тобто комуністичні) і авторитарні політичні системи можуть забезпечити значний економічний ріст за рахунок або повний державний контроль над економікою (у всіх соціалістичних країнах), або високого ступеня державного регулювання економіки. З одного боку, – СРСР і багато соціалістичних країн, а з іншого боку – такі країни, як Бразилія, Уругвай, Південна Корея, Тайвань і ін., на визначених етапах тоталітарного й авторитарного правління досягли величезних економічних успіхів за рахунок мобілізації ресурсів, контролю за вартістю і ціною робочої сили, державного регулювання експорту т імпорту і т.д. У 70-і роки для нафтовидобувних країн третього світу, а також СРСР головну роль і в економічному розвитку, і опосредованно в деякім зміцненні легітимності режиму зіграв і енергетичну кризу і різкий підйом цін на нафту.

Однак у всіх автократичних державах як лівої, так і правої орієнтації державний чи контроль державне регулювання, що зіграли раніше визначена позитивна роль в економічному розвитку, поступово себе вичерпали, приходячи в протиріччя з об´єктивними потребами ринкової економіки. Важливим конкретним економічним фактором було також і те, що нафтовий бум 70-х років до середини 80-х років перемінився різким зниженням світових цін на нафту. Це не могло не відбитися негативно на економічному становищі ряду країн експортерів нафти, зокрема на колишньому СРСР. Таким чином, передкризові чи кризові процеси в економіці країн з автократичними режимами з´явилися серйозною економічною передумовою кризи їхньої легітимності.

Багато дослідників відзначають дуже тісний зв´язок між рівнем економічного розвитку і демократією. Серед 24 держав, віднесених у 1989 р. Світовим банком до групи країн з високим доходами (від 6 тис. до 21 тисяч американських доларів у рік), 20 минулого демократичними, а з 42 країн з низькими доходами – від 130 (Ефіопія) до 450 (Ліберія) американських дол. у рік, тільки дві країни (Індія і Шрі-Ланка) мали досвід демократичного розвитку.

Серед 53 країн із середнім душовими доходами (від 520 до 5810 дол. у рік) 23 – були демократичними, п´ять країн знаходилися в стадії переходу до демократії, а 25 – мали авторитарні політичні системи (див.: Hantington, 1991, p. 45-46).

Співвідношення між рівнем економічного розвитку і політичних процесів свідчать, що перехід до демократії найчастіше відбувається в країнах із середнім рівнем економічного розвитку, або в країнах, що наближаються до средньорозвинутих. І бурхливий економічний ріст після другої світової війни аж до середини 70-х років, на який указує С. Хантингтон, дозволив багатьом державам ввійти в групу країн із середніми доходами, що побічно створило сприятливі економічні умови для переходу до демократії і потенційно розширило соціальну базу демократизації.

Однак, як свідчить історичний досвід, між рівнем економічного розвитку і демократизацією не існує однозначних і прямих причинно-наслідкових зв´язків. Вплив економічних змін на політичні процеси здійснюється опосредковано через соціальні зміни. «Економічний розвиток – відзначав С. Хантингтон, – породило нові джерела багатства і влади поза державою, а також функціональну потребу в делегуванні повноважень по прийняттю рішень» (Hantington, 1991, p. 52).

Більш безпосередньо економічний розвиток сприяє змінам у соціальній структурі і цінностях, що у свою чергу служить передумовою демократизації.

По-перше, рівень економічного добробуту самого суспільства формує такі цінності й установки самих громадян, що формує розвиток почуття міжособистісної довіри, задоволеності і компетентності, що у свою чергу в більшому ступені корелюється саме з демократичними інститутами.

По-друге, економічний розвиток веде до росту рівня освіченості в суспільстві. А це супроводжується усе більш критичним відношенням до існуючого політичній системі, потребою в індивідуальних волях – а, отже – і потребою в демократизації.

По-третє, економічний розвиток створює більше ресурсів для розподілу серед різних соціальних груп, що полегшує улагоджування конфліктів і досягнення компромісів.

По-четверте, інтернаціоналізація економічного розвитку сприяє інтеграції всіх держав у світовий ринок торгівлі, інвестицій, технологій, туризму і комунікацій. Включеність країни в систему світових економічних зв´язків нерідко супроводжується неправильними контактами, що є істотним джерелом впливу на суспільство демократичних ідей, що переважають в індустріальному світі.

По-п´яте, економічний розвиток веде до росту середнього класу, що у всіх країнах складає головну масову опору і рушійну силу процесу демократизації.

 

Соціальні передумови демократії

 

Ринкова економіка краще, ніж командна господарська система, забезпечує створення такої важливої передумови демократії, як відносно високий рівень добробуту громадян. Він дозволяє зм´якшувати соціальні конфлікти, легше досягати необхідного для демократії згоди.

Суспільне багатство впливає на демократизацію суспільства в тому випадку, якщо сприяє згладжуванню соціальної нерівності. Це - наступна передумова демократії. Доведено, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти, дозвіл яких часто неможливо за допомогою демократичних інститутів і методів. Тому поляризація суспільства на багатих і бідних - серйозна перешкода для демократії, хоча ця форма правління неможлива й при зрівняльному розподілі благ.

Для демократії найбільш сприятлива модель декомпозиції соціальної нерівності, що переважає в сучасних індустріально розвинених країнах. Ця модель не допускає концентрації різних дефіцитних благ (доходу, багатства, престижу, влади, освіти й т.д.) в однієї соціальної групи (класу), а вимагає їхнього розосередження в суспільстві так, щоб індивід, що має низький показник в одному відношенні (наприклад у доступі до влади), міг компенсувати собі це за рахунок володіння іншими благами (наприклад високим доходом і освітою). Така структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів.

Декомпозиція соціальної нерівності значною мірою збігається з такою загальною передумовою демократії, як соціальний плюралізм. Він означає різноманіття соціального складу населення, наявність у ньому не щодо однорідної, аморфної маси, а чітко, що оформилися класів, професійних, регіональних, релігійних, культурних, етнічних і інших груп, що володіють колективною самосвідомістю. Такі групи стримують тенденцію до концентрації державної влади, виступають противагою чинностям, що прагнуть до її монополізації, створюють можливість установлення ефективного контролю над владою. Соціальний плюралізм характеризує розвиненість цивільного суспільства, його здатність до формування незалежних від держави партій і груп інтересів, тобто до політичного плюралізму.

Соціальний плюралізм не суперечить такій найважливішій передумові демократії, як наявність чисельного й впливового середнього класу, оскільки сам цей клас внутрішньо диференційований і складається з різних груп, близьких по найважливішим стратифікаційних показниках: доходу, освіті й т.д. Середній клас відрізняється високим рівнем освіти, розвитку самосвідомості особистості, почуття власного достоїнства, компетентністю політичних суджень і активністю. Він більше, ніж нижчі й вищі верстви, зацікавлений у демократії. У сучасних західних демократіях середній клас становить більшість населення. Не випадково їх нерідко називають суспільствами «двох третин», що відображає благополучне існування в них приблизно двох третіх всіх громадян.

Крім середнього класу опорою демократичної форми правління - є підприємці — пов´язана з ринком конкурентна буржуазія. Принципи плюралістичної демократії цілком відповідають її образу дій і індивідуалістичному світогляду. Формування демократії звичайно йде успішніше у більших державах з розвиненим внутрішнім ринком і конкурентною буржуазією. Країни ж з однобічної, орієнтованої на експорт економікою й зрослої з державою монополістичною буржуазією більше схильні до авторитаризму.

Загальною передумовою демократії є грамотність населення, його освіченість у цілому. Очевидно, що від освіченості прямо залежить компетентність політичних суджень особистості, її інтелектуальний розвиток, воля мислення, почуття власного достоїнства. Неосвічена людина по суті стоїть поза політикою й поза демократією, є об´єктом маніпулювання з боку влади або інших політичних чинностей.

Наявність різноманітних економічних і соціальних передумов не обов´язково породжує демократичну форму правління. Однак перехід до демократії можливий і найбільш імовірний в індустріально розвинених країнах з ринковою економікою, згладженим соціальною нерівністю й невисокої конфліктністю, численним середнім класом і впливовою ринковою буржуазією, плюралістичною соціальною структурою. І навпаки, у державах з більшою кількістю малозабезпечених людей, поляризацією в розподілі доходів і майна й, як слідство, з гострими соціальними конфліктами демократія не буде ефективної й життєстійкою.

 

Політична культура як передумова демократії

 

Вплив економічних і соціальних факторів на державний устрій багато в чому опосредковується пануючою в суспільстві політичною культурою. Вона являє собою менталітет, способи сприйняття й осмислення політики, перероблений у людській свідомості досвід людей, їхньої установки й ціннісні орієнтації, що характеризують відношення громадян до влади.

Суть і вплив політичної культури на суспільство спеціально розглянуті в главі 17. Стосовно ж до демократії слід зазначити, що з нею сполучимо лише певний тип політичної культури, назв відомими американськими політологами Габріелем Алмондом і Сіднеєм Вербою громадянською культурою. Смороду виділяють три основних типи політичних культури: патріархальну, для якої характерне обмеження політичного обрію людей їх безпосередніми, повсякденними життєвими інтересами, неусвідомленість наслідків своєї участі в політику, своєї політичної ролі; підданську, при якій громадянин, хоча й може розуміти мети й призначення політики, але почуває й поводитися як виконавець наказів політичних лідерів, і активістську (політичної участі), носії якої сприймають собі самостійними активними співучасниками політичного процесу, ясно усвідомлюють свої мети й шляхи їхньої реалізації .

Демократія може вкоренитися лише на ґрунті цивільної політичної культури, що сполучить якості активістської й підданської культур. Така її подвійність відображає необхідні для демократії активна доля в політику, здатність правити - з одному боку, і підпорядкування закону, рішенням більшості - з іншої.

Якщо одні типи політичних культур сприяють затвердженню демократії, те інші перешкоджають переходу до неї. Так, рух до демократії гальмує «цілісна», тотальна політична культура, що розглядає державу, суспільство й індивідів як єдине ціле й не допускає автономія особистості й політичних інститутів стосовно держави. Демократії ворожачи й культура, що почитає влада і її ієрархічний устрій, терпимий до політичного насильства. І, навпроти, їй сприяє відкрита, індивідуалістична політична культура, що допускає суспільний плюралізм і високо цінує права людини, його волю й відповідальність, здатність до самообмежень і компромісів.

В той же час нехтується важливість духовного фактора, який найчастіше є визначальним. Як правильно відзначає французький дослідник Гі Эрме, «у зв´язку з крахом ілюзій про демократію, як благополучному шляху у всіх відносинах, сучасна доктрина говорить, що «демократизація» супроводжується бідністю, приймаючи це як непорушну даність для більшої частини земної кулі. Звідси випливає, по-перше, вірна думка, відповідно до якої демократичні устремління знаходять дійсну силу тільки тоді, коли проведений досить чіткий вододіл між правомірним бажанням мати менш схильне до сваволі уряд і інше явище, цілком зрозумілим, але іншого порядку: гострим нетерпінням зголоднілих людей вийти з довгого тунелю убогості, як тільки на обрії з´являється просвіт нового режиму» (Гі Эрме, 1992, с. 16.). Неможливість молодих і ще не устояних демократичних режимів задовольнити економічні інтереси шарів населення, що бідують, нерідко створює погрозу всьому процесу демократизації.

Тому, по-друге, результат демократизації не в меншої, а може бути навіть у більшому ступені, чим економічні реформи, залежить від змін у політичній культурі більшості громадян чи суспільства, принаймні, його найбільш активної частини.

Саме в рамках фази звикання до демократичних процедур як значна частина політичної еліти, (у тому числі і частина тих її представників, що на попередніх етапах виступали проти встановлення демократичних інститутів), так і більшість рядових громадян суспільства, поступово переймається такими цінностями, як політична конкуренція, що обумовлює для кожного волю вибору, політичний плюралізм, воля слова, воля пересування і т.д.

«Новий політичний режим, – відзначав по даному приводі Д. Растоу, – є новий рецепт здійснення спільного ривка в невідоме. І оскільки однієї з характерних рис демократії є практика багатобічних обговорень, саме цій системі характерні методи проб і помилок, навчання на власному досвіді. Перший великий компроміс, за допомогою якого встановлюється демократія, якщо він узагалі виявляється життєздатним, сам по собі є свідченням ефективності принципів примирення і взаємних поступок. Тому перший же успіх здатний спонукати політичні сили, що борють, і їхніх лідерів передати на рішення демократичними методами й інші найважливіші питання» (Растоу, 1996, с. 11-12).

Більш безпосереднім фактором, що прискорив процеси глобальної демократизації в рамках її третьої хвилі стала проголошена М.С. Горбачов у другій половині 80-х років «політика нового мислення», зв´язана по-перше, з поступовим розмиванням образа ворога в радянському менталітеті, що одночасно сприяло змінам у політичних установках багатьох радянських громадян на демократичні цінності в їхньому загальнолюдському аспекті, і по-друге, у політику невтручання у внутрішні справи країн Східної Європи. Останнє, що ліквідувало погрозу радянської військової інтервенції (як це було, наприклад, у 1956 р. в Угорщині і 1968 р. у Чехословакии), привело до краху комуністичних режимів. Згодом, під впливом подій у колишньому СРСР і країнах Східної Європи аналогічна доля осягла і всі країни соціалістичної орієнтації, що розвиваються.

 

Вплив релігії

 

На політичну культуру й поведінку громадян великий вплив робить релігія. Багато в чому формуючи менталітет, найбільш глибокі структури політичної свідомості й світосприймання людей, релігія може як гальмувати перехід до демократії, так і стимулювати його. Сприятливий вплив на затвердження демократичного правління зробив протестантизм із його установками на індивідуальну волю й відповідальність, рівність, працьовитість, заперечення церковної ієрархії. Сьогодні всі країни з переважним протестантським населенням мають демократичні уряди.

Далеко не всі релігії стимулюють розвиток демократії. Так, наприклад, погане сполучимо з нею іслам, особливо його ідеї заперечення розходжень між політикою й релігією, між духовним і світським життям. Йому далека сама проблема політичної участі громадян. У загальному плані демократії перешкоджають релігії й культури, що не залишають особистостей вільного простору й вибору й претендують на досконалість і завершеність, на релігійну регламентацію особистого й громадського життя, її тверде підпорядкування кінцевим цілям.

Що стосується змін у позиції римсько-католицької церкви, те цей фактор зіграв величезну роль головним чином у Латинській Америці і почасти в Східній Європі. Як відомо, демократичні ідеї і демократична практика аж до першої половини XX в., як правило, одержали поширення саме в країнах з пануючою протестантською релігією. Католицизм же, особливо за межами Європи, цілком уживался з авторитарними формами правління. Зміни позиції римсько-католицької церкви приходяться на 60-і роки і зв´язані з діяльністю папи Іоанна XXIII і рішеннями. Другого Ватиканського собору, у яких була підкреслена необхідність соціально-політичних змін убік демократизації і значення діяльності єпископа в даній області. У наслідку чималу роль в еволюції римсько-католицької церкви зіграли виступу їхніх представників – католицького духівництва в країнах Латинської Америки, що вилилися в ідейно-політичну доктрину теології звільнення, а також важлива роль католицької церкви в Польщі в боротьбі за демократію.

 

Зовнішньополітичні передумови демократії

Економічні, соціальні, культурні й релігійні фактори характеризують внутрішні передумови демократії. Однак зростаюче значення для неї має зовнішній вплив. Воно проявляється подвійно: через прямий військовий, політичний, економічний, культурно-інформаційний і інший вплив і за допомогою впливу приклада демократичних держав. Як показала історія, демократія може бути результатом не тільки внутрішнього розвитку, але й слідством зовнішнього впливу, у тому числі за допомогою чинності. У десятках колишніх колоній демократичні інститути створювалися під прямимо впливом метрополій, а в окремих державах, наприклад у Домініканській Республіці й ФРН, - після військової окупації. Однак у випадку привнесення ззовні демократія не буде стабільною і життєздатною доти, поки не створяться необхідні для неї внутрішні передумови.

У загальному плані процесу демократизації сприяє сусідство із впливовими демократичними державами і їхньою різнобічною підтримкою. Однак далеко не завжди допомога з боку таких країн буває значної й безкорисливої, тім більше, якщо мова йде про великі держави - колишніх суперниках і потенційних конкурентах.

Чимале місце в процесі демократизації займають різні зовнішні фактори, що, однак, необхідно розглядати в тісно ув´язуванні з внутрішніми передумовами процесу демократизації в кожній країні. Зокрема, що намітилася в середині 70-х років розв´язка міжнародної напруженості, що, однак, носила короткочасний характер, привела до відносного пожвавлення дисидентського (власне кажучи правозахисного) руху в СРСР і країнах Східної Європи, що послідовно виступало проти порушень прав людини і за демократизацію існуючої в країнах тик називаного «реального соціалізму» політичної системи.

Одним з важливих зовнішніх факторів є міжнародні політико-комунікаційні зв´язки, що випливають з високого сучасного рівня розвитку глобальних інформаційних систем. У результаті усе більше представників середнього класу, головним чином інтелігенції, переймається такими цінностями демократії, як індивідуальні волі, право на політичну участь, право на інакомислення і т.д. Усе це, поряд з іншими внутрішніми факторами, розширює соціальну базу опозиції автократичному режиму.

Необхідно, однак, враховувати, що зовнішні фактори самі по собі не можуть тільки сприяти росту демократичної самосвідомості, що у свою чергу веде до розширення кількості суб´єктів демократичного процесу.

У сполученні з внутрішніми кризовими процесами вони можуть лише зіграти роль каталізатора на початковому етапі процесу демократизації. Тому, незважаючи на важливість зовнішніх передумов переходу до демократії, їх не слід перебільшувати.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право