пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про державу і право

2. Сутність та шляхи переходу від автократії до демократичного режиму


У доповнення до розглянутих, запропонованих С. Хантінгтоном моделей, узагальнена логіка переходу до демократії може спиратися на наявність чи відсутність консенсусу між реформаторами і поміркованими прихильниками старої системи влади. Виходячи з цього можна говорити про кооперативну і конкурентну моделі переходу.

Кооперативна модель має наявний потенціал демократизму. Вона передбачає: а.) поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; б.) обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих інститутів влади, які корисні і констиціонування нових демократичних інститутів; в.) ресоціалізація населення.

Конкурентна модель передбачає:

а.) загальну лібералізацію всіх сторін життя;

б.) демонтаж старої системи;

в.) впровадження нових демократичних інститутів за будь яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори. Ця модель трансформації відрізняється прискореною та поверхневою лібералізацією відносин, швидким проведенням демократичних виборів, у результаті яких стара еліта усувається від влади.

Внаслідок слабкості нових політичних інститутів зберігається висока вірогідність реставрації недемократичних режимів, інколи в більш жорстких формах.

 

Доповнюючи наведені вище погляди польський політолог Є. В’ятр виділяє три форми найбільш вірогідної мирної трансформації недемократичних режимів в демократичні. Перша форма – реформа зверху. Таку трапляється коли правителі самі, добровільно наважуються втілити у життя програму демократичних перетворень. Друга форма трансформації тоталітарних і авторитарних режимів пов’язана з швидкою їхньою загибеллю і відмовою від влади на користь демократії. Третя форма є поступове проведення реформ, яке спирається на узгоджені дії сил, які стоять при владі і опозиції. Взагалі ж, перехід від авторитаризму до демократії здійснюється у кілька етапів: криза авторитаризму; його лібералізація; встановлення демократії.

 

Загальні моделі демократизації

 

Аналіз і узагальнення досвіду переходу до демократії різних країн дозволяє виділити кілька типових зразків, моделей цього процесу. Класичною моделлю звичайно вважають британський варіант демократизації. Його суть складається в поступовому обмеженні монархічної влади, розширенні прав громадян і парламенту. Спочатку піддані одержують цивільні (особисті) права, потім — права політичні й значно пізніше — соціальні. Поступово обмежуються й усуваються виборчі цензи. Парламент стає вищою законодавчою владою й контролює уряд. Цю модель називають лінійною демократизацією, оскільки вона означає поступове, односпрямоване розширення демократії.

Від лінійної моделі істотно відрізняється циклічна модель демократизації. Вона припускає чергування демократичних і авторитарних форм правління при формальному позитивному відношенні до демократії політичної еліти. У цьому випадку вибрані народом уряду або скидаються військовими, або самі узурпують влада, побоюючись втратити її, зіштовхуючись зі зростаючою непопулярністю й сильним протистоянням опозиції.

При циклічній моделі авторитарні й демократичні інститути можуть сусідити один з одним, наприклад існування парламенту сполучається із закріпленням особливої ролі військових у державі. Ця модель широко поширена в Латинській Америці, Африці й Азії. Її випробували Болівія, Аргентина, Гана, Нігерія, Таїланд і багато інших країн. Такий перехід до демократії звичайно буває затяжним і важким. Він свідчить про недостатню зрілість внутрішніх передумов демократії й, особливо, про її слабке вкорінення в пануючій політичній культурі.

Більше перспективної в порівнянні із циклічною моделлю, є діалектична модель демократизації. Вона, як і циклічна модель, характеризується нестабільністю перехідних політичних режимів. Однак відмітна рису її полягає в тому, що отут перехід до демократії здійснюється під впливом уже досить дозрілих для неї внутрішніх передумов: індустріалізації, чисельного середнього класу, досить високого освітнього рівня громадян, раціоналізації й індивідуалізації масової свідомості й т.д. Наростання цих і інших факторів приводити до досить швидкого й раптового краху авторитарних режимів.

Прихожі їм на зміну демократичні уряди часто виявляються нездатними ефективно управляти країною й знову переміняються авторитарними режимами. Останні, однак, бувають недовговічними й, не справляючись зі складними завданнями державного керування, поступаються місцем демократичним чинностям або скидаються ними. Потім поступово встановлюється стабільна, життєздатна демократія. Такий шлях розвитку пройшли багато країн: Італія, Греція, Іспанія, Австрія, Чилі й ін. Багато в чому подібним чином розвертаються події в ряді республік колишнього СРСР і в самій Росії.

 

Закономірності демократизації

 

Всі розглянуті вище моделі демократії відображають тимчасову послідовність і характер демократичних перетворень. Цей складний і багатий за змістом процес має ряд загальних тенденцій (іноді їх називають закономірностями), що проявляються у всіх перехідним до демократії країнах або в переважній більшості з них. Так, установлено, що стабільність демократії звичайно прямо залежить від поступовості переходу до неї й мінімальності використаного для цього насильства. Як відзначає С. П. Хантінгтон, життєздатну демократію не можна створити революційним шляхом під керівництвом ідеологізованого політичного рухові. «Всі революційні чинності, що перебувають в опозиції до авторитарного режиму, називають собі демократичними, але, приходячи до влади, встановлюють ще більш репресивний, чим колись, режим».

Оптимальним для демократизації суспільства є здійснення перетворень зверху шляхом згоди еліт. Політична активність мас може відігравати позитивну роль лише в тому випадку, якщо смороду не занадто ідеологізовані й радикалізовані і їхня доля інституціалізована, тобто здійснюється не у формі спонтанних виступів, бунту, а через політичні інститути й контролюється елітами. Вибухи неінституціалізованої політичної активності мас чреваті руйнівними наслідками й анархією, а в залишковому підсумку й установленням диктатур, що приходять до влади під гаслами відновлення громадського порядку й безпеки.

Затвердженню демократії сприяє випереджальний розвиток політичної змагальності, партійного плюралізму стосовно масової політичної участі. Найважливішою загальною умовою успіху демократизації є політична стабільність, що припускає реформування суспільства в рамках закону при збереженні здатності державних інститутів управляти країною.

Всі ці й інші закономірності демократизації діють усереднення, як тенденції, і перетерплюють значні зміни залежно від конкретних обставин політичного й суспільного реформування. Це наочно виявилося в процесі переходу до демократії колишніх комуністичних держав.

Д. Растоу, що виділяє наступні стадії демократизації:

А) Попередня умова;

Б) Підготовча фаза;

В) Фаза прийняття рішень;

Г) Фаза звикання (Растоу, 1996, с. 5-6).

Необхідно відзначити, що як попередню умову автор даної класифікації виділяє національну єдність. Причому поняття національна єдність означає не проповідь національно-державної винятковості, що протистоїть іншим національно-державним утворенням, (що характерно для більшості тоталітарних і авторитарних режимів) і навіть не суб´єктивну самоідентифікацію всіх громадян з визначеною нацією.

Це поняття, на думку Д. Растоу, «означає лише те, що значно більшість громадян потенційної демократії не повинне мати чи сумнівів робити уявних застережень щодо того, до якого співтовариства вони належать. Вимога національної єдності відтинає ситуації, коли в суспільстві є в наявності латентний розкол, подібний тому, що існував у габсбурзькій чи оттоманській імперіях і є присутнім сьогодні в ряді африканських країн» (Растоу, 1996, с. 7).

Підготовча фаза зв´язана з початком боротьби за демократичне відновлення суспільного ладу. У багатьох випадках, особливо в рамках першої хвилі процесу демократизації, демократія представлялася не стільки як самоціль, скільки як засіб рятування від тих чи інших соціальних зол (деспотичного правління, тяжкого положення значної частини населення і т.д.).

Для даної стадії характерна поляризація суспільства, що, однак, існує в рамках вищесказаного «національної єдності». Важливою рисою підготовчої фази є формування демократично орієнтованої політичної еліти, здатної очолити маси рядових членів суспільства, незадоволених існуючим положенням справ. Як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме ця фаза найчастіше є вирішальної для наступного процесу демократизації.

Фаза прийняття рішень, що в остаточному підсумку є результат попередньої боротьби за демократизацію, зв´язана зі зміною політичних інститутів і політико-правових норм суспільства убік поліархічної демократії. Вона може протікати у формі досягнення домовленості між представниками політичних еліт, результатом чого може стати прийняття відповідних законів, а також у формі референдумів і перших альтернативних виборів на багатопартійній основі. В тимчасовому плані тривалість даної фази також варіюється від країни до країни.

І, нарешті, заключна стадія – фаза звикання є вирішальною для закріплення демократичних завоювань. Саме в рамках даного етапу демократичні норми, що установилися на попередній стадії прийняття рішень, приймають необоротний (чи навпаки, оборотний) характер.

За останні десятиліття в сучасній політичній науці була введена в оборот нова категорія – консолідація демократії. Її мінімалістське визначення має на увазі необоротність сталих демократичних політичних структур, коли визначеність процедур веде до значного обмеження «невизначеності результатів», тобто коли недемократичні результати практично виключені.

Консолідацію демократії, на думку Ф. Шміттера, «можна визначити як процес, коли епізодичні угоди, половинчаті норма і випадкові рішення періоду переходу від авторитаризму трансформуються у відносини, співробітництва і конкуренції, міцно засвоєні, постійно діючі і добровільно прийняті тими обличчями і колективами (тобто політиками і громадянами), що беруть участь у демократичному керуванні» (Шмиттер, 1996, с. 18).

Власне кажучи консолідація демократії збігається з виділеної Д. Растоу стадією звикання. При цьому в літературі нерідко розмежовуються стадії переходу до демократії (democratic transition) і демократичної консолідації (democratic consolidation). Однак на емпіричному рівні найчастіше складно визначити, коли закінчується фаза демократичного переходу, починається процес консолідації.

Результат цієї фази в значній мірі залежить, по-перше, від результатів економічних реформ, що у суспільній свідомості значної частини населення асоціюються з демократизацією політичного режиму, хоча безпосередній взаємозв´язок економічних і політичних перетворень зовсім не обов´язкове.

Розглянемо відоме узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу в книзі "Стадії економічного зростання". В цій книзі сформульована теорія п´яти універсальних стадій економічного розвитку, обов´язкових для всіх країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку.

Перша стадія - традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв´язків.

Друга стадія - перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення, виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш розвинених країн і стає рушійною силою змін.

Третя стадія - злет, у процесі якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком індустріалізації.

Четверта стадія - зрілість, коли формується багатогалузева структура економіки, з´являються електротехнічна, автомобільна, хімічна промисловість.

П´ята стадія - суспільство споживання, яке характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послуг і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання; б)перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і заводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення.

Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-економічного розвитку, а відповідно - й аналогічні політичні режими.

Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство пройшло такі історичні форми становлення:

а) античний поліс, який є історичним прообразом і генотипом західної цивілізації;

б) середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних відносин;

в)громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;

г)громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна форма.

Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських об´єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором.

Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий характер. Австро-англійський філософ Карл Поппер визначив характеристику відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму. Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики; незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей, орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму); наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства; домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство. Заслуга Поппера в цьому значенні полягає в тому, що він розглядав відкритий політичний режим як систему з найбільшими можливостями до самовдосконалення, оскільки вона сприяє такому правлінню, за якого сама держава сама державва не тільки існує для своїх громадян, а й забезпечує їм свободу, дає змогу тим, хто зазнав несправедливості змінити владу, правителів, що не змогли реалізквати їх інтереси.

Змістовно взаємозв´язана з теоретичними поглядами К.Поппера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв´язків (як приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких залежить від суспільне значущих потреб.

Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять закрите суспільство й закритий політичний режим.

Перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов’язаний з великими труднощами, перш за все з економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка перебуває на піднесенні, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки – це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії.

Друга проблема – радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані являється яскравим прикладом. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлювати, звільнення політв’язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важко вирішуванні та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути до авторитаризму.

Третя велика проблема на шляху до демократії пов’язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність.

Четверта проблема, яка несе у собі загрозу для процесу демократизації полягає у тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як і до тоталітаризму так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасні демократії процес складний і суперечливий, але можливий.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право