пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про державу і право

1. Класичні моделі демократії: змагальний елітизм; плюралістична модель; теорія партиципаторної демократії


За підходами до тлумачення демократії можна виділити наступні моделі демократії:

1. Плебісцитарна демократія. Базується на ідеї про те, що кожний громадянин повинен мати можливість щонайменше схвалювати або відкидати закони, що впливають на його життя, які він зобов´язаний поважати. Різні партійні програми дають громадянам можливість за допомогою виборів прямо впливати на зміст державної політики. Ці програми є отриманими від громадян свого роду мандатами, наказами, які покликані виконувати й депутати, і уряд. Зв´язаність депутатів партійними програмами й структурами робить їхніми прямими виразниками народної волі. Тим самим досягається ідентичність народу й правительства.

Вона розвиває ідею Руссо про те, що кожний громадянин повинен мати можливість щонайменше схвалювати або відкидати закони, що впливають на його життя, які він зобов´язаний поважати. Відповідно до партійної теорії демократії, у сучасних державах, з великою чисельністю населення й величезними в порівнянні з давньогрецькими полісами територіями, антична модель народовладдя найбільше повно реалізується в «партійній державі».

Різні партійні програми дають громадянам можливість за допомогою виборів прямо впливати на зміст державної політики. Ці програми є отриманими від громадян свого роду мандатами, наказами, які покликані виконувати й депутати, і правительство. Зв´язаність депутатів партійними програмами й структурами робить їхніми прямими виразниками народної волі. Тим самим досягається ідентичність народу й правительства.

Відбиваючи нові явища в політичних системах, ця концепція демократії, на думку її критиків, багато в чому розходиться з реальністю. Сучасні масові «народні партії» не мають певної соціальної бази й прагнуть залучити голоси всіляких верств населення. Тому формулювання їхньої передвиборної платформ носять дуже загальний і розпливчастий характер і мало відрізняються друг від друга. Якщо навіть партійні платформи передбачають досить певні дії, громадяни все-таки змушені вибирати програми в цілому, у єдиному пакеті, не маючи можливості впливати на їх конкретне, часто суперечливий зміст.

До того ж, як показують емпіричні дослідження, більша частина виборців взагалі не знайома з партійними програмами й будує свій політичний вибір у першу чергу на основі існуючих традицій, привабливості партійних лідерів і символіки. У силу всього цього «партійна демократія» досить далека від народовладдя.

Під впливом науково-технічної й інформаційної революцій, робочого, соціал-демократичного, комуністичного й іншого рухів, а також країн державно-бюрократичного соціалізму й інших факторів у другій половині XX в. ліберальна демократія придбала якісно нові риси.

Недоліки: Сучасні масові «народні партії» не мають певної соціальної бази й прагнуть залучити голоси всіляких верств населення. Тому формулювання їхньої передвиборної платформ носять дуже загальний і розпливчастий характер і мало відрізняються друг від друга. Якщо навіть партійні платформи передбачають досить певні дії, громадяни все-таки змушені вибирати програми в цілому, у єдиному пакеті, не маючи можливості впливати на їх конкретне, часто суперечливий зміст.

До того ж, як показують емпіричні дослідження, більша частина виборців взагалі не знайома з партійними програмами й будує свій політичний вибір у першу чергу на основі існуючих традицій, привабливості партійних лідерів і символіки.

2. Плюралістична. Її найвизначніші представники - Г.Ласкі, Д. Труман, Е. Фраэнкель, Р. Даль. Вона базується на різноманітті суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних і ін.) і форм їхнього вираження (політичних партій, асоціацій і об´єднань, суспільних рухів, цивільних ініціатив і т.д.). Прихильники плюралістичної демократії вважають невиправданими претензії якої-небудь однієї еліти на представництво інтересів усього суспільства. Розділяючи основні інституціональні характеристики ліберальної демократії, плюралісти проте роблять головний упор не на індивідів, а на численні зацікавлені групи, кожна з який прагнути вплинути на процес прийняття рішень.

Плюралістична концепція виходить із того, що не особистість, не народ, а група є головною рушійною силою політики в сучасній демократичній державі. Кожна людина - представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, регіональної, демографічної й т.д. За допомогою групи особистість одержує можливість вираження й захисту своїх інтересів. Призначення демократії - стимулювати різноманіття, плюралізм у суспільстві, надати всім громадянам можливість поєднуватися, відкрито виражати свої інтереси, знаходити за допомогою взаємних компромісів їхня рівновага, що виражається в політичних рішеннях. Загальна воля – це результат конфліктної взаємодії різних груп і їхніх компромісів. Важливою ознакою плюралістичної демократії є дифузія, розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів і т.д.

Незважаючи на основну спільність із класичною ліберальною державою, сучасна демократія істотно відрізняється від неї. Її головні особливості визначаються тим, що вона будується на синтезі різних ідей, концепцій і форм організації, намагається сполучити традиційні ліберальні цінності з ідеями, запозиченими від соціалістичного, християнського, комуністичного й іншого рухів, ураховує нові реалії постіндустріального суспільства. У чому ж більш конкретно складається специфіка сучасної демократії?

У найважливішому питанні демократії - розумінні народу - вона займає як би проміжне положення між індивідуалістичними й колективістськими теоріями. Плюралістична концепція виходить із того, що не особистість, не народ, а група є головною рушійною силою політики в сучасній демократичній державі.

Індивід без групи - безжиттєва абстракція. Саме в групі, а також у міжгрупових відносинах формується особистість, визначаються її інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності. Кожна людина - представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, регіональної, демографічної й т.д. За допомогою групи особистість одержує можливість вираження й захисту своїх інтересів.

Що ж стосується народу, то він не може виступати головним суб´єктом політики, оскільки являє собою складне, внутрішньо суперечливе утворення, що складається з різноманітних конкуруючих у боротьбі за владу груп. Призначення демократії - стимулювати різноманіття, плюралізм у суспільстві, надати всім громадянам можливість поєднуватися, відкрито виражати свої інтереси, знаходити за допомогою взаємних компромісів їхня рівновага, що виражається в політичних рішеннях.

Демократія - це не влада стабільної більшості, оскільки саме воно мінливо й не монолітно, звичайно складається на основі компромісів з різноманітних індивідів, груп і об´єднань. Жодна із груп сучасного західного суспільства не здатна монополізувати влада й приймати рішення, не опираючись на підтримку інших суспільних асоціацій. Об´єднавшись, незадоволені групи можуть блокувати неугодні рішення, виступаючи тим самою найважливішою соціальною противагою, що стримує тенденції до монополізації влади.

Обмеження в політичних рішеннях інтересів тих або інших груп звичайно збільшує залученість у політику їхніх членів і тим самим підсилює їхній вплив на наступну політику. У результаті складної конкурентної взаємодії на основі політичних блоків і компромісів у державних рішеннях установлюється динамічний баланс, рівновага групових інтересів.

Плюралістична демократія, таким чином, являє собою форму правління, що дозволяє різноманітним суспільним групам вільно виражати свої інтереси й знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення, що відбивають їхній баланс.

Загальні риси плюралістичних теорій демократії:

1) зацікавлена група - центральний елемент демократичної політичної системи, що гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи. Сама особистість при цьому відтискується на другий план, хоча її статус як первинного суб´єкта влади й не заперечується;

2) загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їхніх компромісів. Ця воля не існує апріорі, до змагання різних політичних акторів, а формується в процесі «примирення», урівнювання різноманітних інтересів;

3) суперництво й баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної влади, її динаміки;

4) стримування й противаги поширюються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-суперники;

5) «розумний егоїзм», особистий і, особливо, груповий інтереси як генератори політики;

6) держава - не «нічний сторож» (лібералізм), а орган, відповідальний за нормальне функціонування всіх секторів суспільної системи й підтримуючий у суспільстві соціальну справедливість. Із плюралістичною теорією демократії цілком сумісні теорія й практика соціальної держави, що забезпечує гідні умови життя кожній людині. Держава - це також арбітр, що гарантує дотримання законів, правил гри в змаганні різноманітних груп і не допускає монополізації влади;

7) дифузія, розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів і т.д.;

8) наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, що припускає визнання й повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного ладу, демократичних правил гри, прав особистості, закону;

9) демократична організація самих базисних груп як умова адекватного представництва інтересів тридцятилітніх їхніх громадян. Без цього демократія перетворюється в плюралізм еліт.

Переваги: Жодна із груп сучасного західного суспільства не здатна монополізувати владу й приймати рішення, не опираючись на підтримку інших суспільних асоціацій. Об´єднавшись, незадоволені групи можуть блокувати рішення, виступаючи тим самою найважливішою соціальною противагою, що стримує тенденції до монополізації влади. У результаті складної конкурентної взаємодії на основі політичних блоків і компромісів у державних рішеннях установлюється динамічний баланс, рівновага групових інтересів.

Недоліки: перебільшення групової ідентифікації населення, участі громадян у групах інтересів. ігнорування або недостатній облік нерівності політичного впливу різних суспільних груп і насамперед пріоритетного впливу на владу бізнесу, бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу.

3. Елітарна демократія. Представники Макс Вебер і Йозеф Шумпетер, розглядали демократію як метод добору найбільш обдарованої і компетентної пануючої еліти.

Головним носієм демократичних цінностей є не маса рядових громадян, що часто некомпетентна, неврівноважена, піддається ідеологічним впливам і схильна до егалітаризму, а еліта, що здатна більш ефективно управляти суспільством і захищати цінності ліберальної демократії. Маса ж повинна мати право періодично контролювати еліту за допомогою виборів, впливати на її склад.

Демократія в цьому випадку - правління еліт, здійснюване за згодою народу. Вона зводиться до способу утворення влади, перевага якого в порівнянні з іншими формами правління складається в забезпеченні гласності й конкурентної змінюваності еліт за допомогою народного арбітражу, здійснюваного на виборах. Розвиток демократії зв´язаний не з розширенням прямої участі мас у керуванні, а зі створенням ефективних механізмів рекрутування результативної, ефективної еліти, підконтрольної народу.

Концепції змагального елітизму виникли як реакція на періодичні кризи ліберальної демократії. Підкреслюючи погрозу ерозії представницького правління, автори даних концепцій зокрема Макс Вебер і Йозеф Шумпетер, розглядали демократію як метод добору найбільш обдарованої і компетентної пануючої еліти.

Однієї з різновидів цієї моделі є теорія плебісцитарної демократії М. Вебера. Відповідно до логіки веберовских міркувань представництво в парламенті індивідуальних незалежних депутатів у процесі розвитку ліберальної демократії поступово витісняється представництвом політичних партій. Останні, у свою чергу, виробляють єдиний напрямок і встановлюють строгу дисципліну, перетворюючи в бюрократичні організації. Влада в партіях залишається в тих, хто систематично працює в партійному апараті і в остаточному підсумку концентрується в професійних політиків. При цьому партійна машина встановлює механізм контролю над своїми прихильниками, включаючи сюди і членів парламенту. У результаті складається система, коли партії домінують у парламенті, а лідери домінують у партіях. «Дана обставина, – відзначав М.Вебер, – має особливе значення для добору вождів партії. Вождем стає лише той, у тому числі і через голову парламенту, кому підкоряється машина. Іншими словами, створення таких машин означає настання плебисцитарной демократії» (Вебер, 1990, с. 675).

Теорія демократії Й. Шумпетера ґрунтувалася на протиставленні класичного і сучасного методів демократії. Відповідно до класичної теорії лібералізму, «демократичний метод є така сукупність інституціональних засобів прийняття політичних рішень, за допомогою яких здійснюється загальне благо шляхом надання самому народу права вирішувати проблеми через вибори індивідів, що збираються для того, щоб виконати його волю». Однак головний недолік подібного методу, на думку Шумпетера, полягає в тому, що різні індивіди вкладають у загальне благо різний зміст. У результаті демократія стає скоріше ідеалом, чим реальністю.

Тому в противагу класичним трактуванням демократії Й. Шумпетер формулює сучасний демократичний метод у такий спосіб: «демократичний метод – це такий інституціональний пристрій для прийняття політичних рішень, у якому індивіди забирають владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Перевага даного підходу, як вважає Й. Шумпетер, полягає в тому, що, по-перше, він акцентує увагу на такій цінності демократії, як політична конкуренція; по-друге, призначає велику роль феномену політичного лідерства, і, нарешті, у третіх, якщо виходити з того, що індивідуальної волі не існує взагалі, те сформульований метод у більшому ступені наближає до волі.

Однак для успішної реалізації демократичного методу, на думку Й. Шумпетера, необхідні наступні умови:

– людський матеріал політики, тобто люди, що складають партійний апарат, обираються в парламент, піднімаються до міністерських посад, повинні бути досить високої якості: демократичний метод відбирає кандидатів з тих людей, для яких доступна професія політика;

– визначена сфера дії політичних рішень, що не повинна простиратися занадто далеко, тобто політика не повинна утручатися в усі сфери (наприклад, банківську, сферу торгівлі і т.д.):

– добре підготовлена бюрократія, що має високий статус і історичні традиції: при цьому просування бюрократії повинне залежати не від політиків, а зважуватися відповідно до правил державної служби:

– демократичний самоконтроль, що включає в себе: а) високий моральний і інтелектуальний рівень виборців і парламентів, що у свою чергу зробить неможливим проникнення у владу невартих елементів; б) політики в парламенті повинні утримуватися від спокуси завдавати поразки чи уряду переміняти його всякий раз, коли в них з´являється така можливість; в) виборці поза парламентом повинні поважати «поділ праці» між ними і тими політиками, яких вони обирали: зокрема виборці повинні розуміти, що раз вони обрали того чи іншого політичного діяча, то прийняття рішень – це його справа, а не їх; ефективна боротьба за лідерство вимагає максимальної терпимості до різниці в думках: тому кожен потенційний лідер повинний викласти свою позицію.

Представники плюралістичної моделі (Р. Даль, Д. Трумен) акцентують увагу на необхідності безлічі центрів влади, а отже і центрів прийняття політичних рішень. Не заперечуючи важливості політичного лідерства, прихильники плюралістичної демократії вважають невиправданими претензії якої-небудь однієї еліти на представництво інтересів усього суспільства. Розділяючи основні інституціональні характеристики ліберальної демократії, плюралісти проте роблять головний упор не на індивідів, а на численні зацікавлені групи, кожна з який прагнути вплинути на процес прийняття рішень.

Переваги: висока ефективність у виконанні суспільних завдань. На думку її прихильників, репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну стабільність, оберігає суспільство від минущих масових настроїв і тимчасових захоплень. раціональність організації політичної системи: чітким поділом праці, більш високої в порівнянні із прямій і плебисцитарной демократіями компетентністю й відповідальністю осіб, що приймає рішення.

Недоліки. До них відносять фактичне відсторонення народу від влади в проміжку між виборами й тим самим відхід від суті демократії як народовладдя; неминучу (внаслідок складної ієрархічної системи керування) бюрократизацію й олигархизацию влади, відрив депутатів і чиновництва від простих громадян; пріоритетний вплив на політику найбільш сильних груп інтересів і насамперед капіталу, порівняно широкі можливості підкупу посадових осіб; наростання в державі авторитарних тенденцій внаслідок поступового відтискування законодавців виконавчою владою; слабку легітимацію влади внаслідок майже повного відчуження від її громадян, їх масової політичної апатії; обмеження політичної рівності, можливостей всіх громадян брати участь у політичному процесі за рахунок надмірно більших повноважень представницьких органів; широкі можливості політичного маніпулювання, прийняття неугодних більшості рішень за допомогою складної багатоступінчастої системи влади.

4. Партиципаторна демократія від ідеалу народовладдя як вільної й рівної активної участі громадян у політику. одержали широке поширення в 60- 70-х рр. XXст. в суспільстві не існує яких-небудь областей, що перебувають поза політикою й не допускають демократичної участі. Громадяни повинні брати активну участь не тільки у виборі своїх представників, і навіть не тільки в прийнятті рішень на референдумах, зборах і т.п., але й безпосередньо в політичному процесі - у підготовці, прийнятті й здійсненні рішень, а також у контролі за їхньою реалізацією.

Головними цілями партиципації є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація й суспільна самореалізація особистості. Цим забезпечується максимальний облік у політику інтересів народу, міцна легітимація влади, подолання політичного відчуження громадян. Крім того, широка участь громадян у політичному процесі забезпечує ефективний контроль за посадовими особами, запобігає зловживання владою, відривши депутатів від народу, бюрократизацію чиновництва.

Основними у цій теорії є ідеї децентралізації керування, прямої участі в ньому широких народних мас, розвитку самоврядування.

Під впливом критики репрезентативної демократії, її дійсної далекості від ідеалу народовладдя як вільної й рівної активної участі громадян у політиці в 60- 70-х рр. XX в. одержали широке поширення й реальний вплив на пристрій інститутів керування теорії партиципаторной демократії. Вони претендують на максимальну відповідність нормативному ідеалу демократії як народовладдя і його пристосування до сучасного державного й суспільного устрою.

Ці теорії виходять із трактування демократії як універсального принципу організації всіх областей громадського життя, що забезпечує повагу достоїнства особистості. Демократія повинна бути скрізь - у родині, школі, університетах, на виробництві, у партіях, державі й т.д. У принципі в суспільстві не існує яких-небудь областей, що перебувають поза політикою й не допускають демократичної участі. Громадяни повинні брати активну участь не тільки у виборі своїх представників, і навіть не тільки в прийнятті рішень на референдумах, зборах і т.п., але й безпосередньо в політичному процесі - у підготовці, прийнятті й здійсненні рішень, а також у контролі за їхньою реалізацією.

Головними цілями партиципації є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація й суспільна самореалізація особистості. Цим забезпечується максимальний облік у політику інтересів народу, міцна легітимація влади, подолання політичного відчуження громадян. Участь багатьох людей у керуванні розширює інтелектуальний потенціал для прийняття рішень, збільшує ймовірність їхньої оптимізації, а отже, підвищується стабільність політичної системи й ефективність керування. Крім того, широка участь громадян у політичному процесі забезпечує ефективний контроль за посадовими особами, запобігає зловживання владою, відривши депутатів від народу, бюрократизацію чиновництва.

До радикальних варіантів теорії партиципаторної демократії примикають політичні концепції нових соціальних рухів, наприклад екологістів. Всі ці теорії об´єднані ідеями децентралізації керування, прямої участі в ньому широких народних мас, розвитку самоврядування.

Недоліки: Передбачувана партиципаторной демократією широка політизація суспільства веде до тоталітаризму або популістського авторитаризму. низька ефективність прийнятих рішень внаслідок недостатньої компетентності й емоційної неврівноваженості мас; зниження інституціональної відповідальності посадових осіб, оскільки найважливіші рішення приймаються широким колом ніким не контрольованих і нізащо що не відповідають непрофесіоналів; складність і висока вартість практичного здійснення; неможливість без примуса залучити до систематичної участі в керуванні більшість громадян, найважливіші життєві інтереси яких звичайно пов´язані із професією, робітником місцем, доходами, родиною, дозвіллям.

Звичайно, на практиці не доцільно говорити про правильність тієї чи іншої теорії, оскільки кожна з них має свої переваги та недоліки. Тому у тій чи іншій політичній системі у певний період її розвитку доцільно застосовувати різні моделі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право