Електронна бібліотекапідручники


Історія вчень про державу і право

1. Виникнення і зміст демократії


Демократія здавна відома в історії. Демократичні форми організації йдуть коріннями в глибоке, ще до-державне минуле - у родовий лад. Можна виділити наступні історичні форми демократії:

1. Пряма первісна, общинна демократія - військова, племінна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства. Вони виникають разом з появою самої людини. Через родові форми демократії пройшли всі народи. Її характерні риси:

- рівне право голосу при виборі й зсуві своїх вищих керівників - старійшини (сахема) і вождя (військового проводиря) мали всіх дорослих чоловіків й жінок цього роду.

- Вищою владою в роді була рада - збори всіх його дорослих представників. Він обирав і зміщав вождів, вирішував питання війни й миру, прийняття у свій рід сторонніх і ін.

- Засідання цієї ради проходили відкрито, при участі в обговоренні будь-яких членів плем´я.

- Рішення на таких радах звичайно приймалися за принципом одноголосності.

- ґрунтувалася на кровно-родинних зв´язках, загальній власності, низькій щільності й відносній нечисленності населення, примітивному виробництві.

- Не було чіткого поділу управлінської й виконавської праці, не мала спеціального апарата керування й примусу.

- Основна сфера відносин між людьми регулювалася звичаями й табу. Влада рад і вождів (старійшин) трималася на моральному авторитеті й підтримці одноплемінників.

Це була досить примітивна демократія, або общинне самоврядування. Подібні форми демократії існували в стародавніх греків, германців і інших народів. З розвитком виробництва й суспільного поділу праці, ростом населення, появою приватної власності й поглибленням соціальної нерівності первісна демократія поступилася місцем авторитарним (монархічним, аристократичним, олігархічним або тиранічним) формам правління. Традиції первісної демократії дуже вплинули на появу демократичних держав у Древній Греції й у Римі.

2. Антична демократія. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновид організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Класичною формою такої держави була Афінська республіка. Вона виникла в V в. до н.е. Початок демократичному розвитку Афін поклали реформи архонта Солона (звільнення плебсу від державних податків, наділення всіх громадян правом вибирати посадових осіб (магістратів) і вимагати в них звіту). Ідеї виборності й підконтрольності правителів, добровільної згоди підкорятися владі закону, одержали масове поширення й розвиток в часи Перікла в V в. до н.е. Ось як він характеризує власний ідеал державного устрою: «Називається цей лад демократичним, — писав Перикл, — тому що він ґрунтується не на меншостях громадян, а на їх більшості. Стосовно приватних інтересів закони наші надають рівноправність для всіх».

Характерні риси:

- пряма демократія. Головним інститутом влади служили Народні збори. Саме в ньому без яких-небудь ланок - партій, парламенту або бюрократії - формувалася загальна воля, приймалися закони й рішення.

- Держава складалася з однорідних у класовому, етнічному й релігійному відношеннях громадян.

- не існувало чіткого поділу приватного й громадського життя. Індивід ідентифікував себе з полісом і прийнятими більшістю рішень і почував себе вільним як органічна часточка єдиного цілого.

- підпорядкування індивіда авторитету співтовариства

- створення сприятливих умов для участі громадян у керуванні справами держави. Громадяни володіли для цього достатнім вільним часом. Крім того, бідні одержували підтримку з державної скарбниці, а також плату за присутність на суспільних заходах. Тим самим усім забезпечувався необхідний для заняття суспільними справами «прожитковий мінімум». Суспільна думка також стимулювала політичну активність народу, оцінюючи участь у політику як єдине гідне заняття афінського громадянина.

Всі ці факти дозволяють характеризувати античну модель народовладдя як демократію преважно соціальну, тобто не що тільки проголошує рівність політичних прав, але й таку, що забезпечує більш-менш рівні соціальні умови, необхідні для їхнього фактичного використання.

- Тиранія більшості. Влада Народних зборів нічим не обмежувалася й простиралася на будь-які прояви приватного життя. Всевладдя демосу перетворилося в абсолютне. Законодавець в особі більшості став вище закону й спробував рішеннями, прийнятими плебсом на ринковій площі, управляти воєнними діями, присуджуючи до страти воєначальників за програні бої. Частим явищем стали розправи бедных над богатыми, гоніння на єретиків і інакомислячих, у тому числі найвизначніших філософів і мудреців. За це демократія розглядалась як хибна форма правління (напр. Платон).

3. Середньовічні форми демократії Древньому Новгороді, у Флоренції, Венеції, Голандії й ряді інших міст-республік в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу. Передумови: Під впливом християнства в середні століття затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народу й не вправі порушувати закони, що випливають із Божественних заповідей, моралі, традицій і природних прав людини. Великий вплив на підготовку сприятливого духовно-морального ґрунту для демократії зробили середньовічні релігійні рухи - «соборний рух» у католицькій церкві, що виступає проти незалежності церковних авторитетів від мирян, християнської громади, а також протестантська реформація, що бореться за ліквідацію твердої церковної ієрархії й за твердження в середовищі віруючих демократичних ідеалів раннього християнства. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче.

4. Класична ліберальна демократія. Існуючі в наші дні демократичні системи ведуть свій початок від форм правління, що виникли наприкінці XVIII-XIX в. під прямим і різнобічним впливом лібералізму. Обґрунтована філософами Дж. Локком, Ш. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо.

Характерні риси:

- базується на ідеї «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі.

- відокремлення індивіда від суспільства й держави,

- розмежування двох автономних сфер - держави й громадянського суспільства,

- конституційне й институційне обмеження сфери дії й повноваження держави

- захист автономії й права меншості стосовно більшості,

- проголошення політичну рівність всіх громадян,

- наділення особистості фундаментальними, невід´ємними правами й затвердив її як головний елемент політичної системи.

- принципу народного суверенітету.

- Парламентаризм, перевага представницьких форм політичного впливу.

- Поділ влад, створення стримувань і противаг як умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживань владою. Як відзначав ще в XVIII в. Монтеск´є, суспільство в стані проконтролювати лише ту владу, що роздроблена й окремої частини якої протипоставлені один одному.

- Обмеженість політичної участі. Ототожнення народу як суб´єкта влади із власниками-чоловіками, виключення нижчих шарів, насамперед найманих робітників, а також жінок із числа громадян, що володіють виборчим правом. У більшості західних демократій аж до початку-середини XX в. зберігалися майнові й інші цензи - обов´язкові умови, без наявності яких людина не мала права брати участь у голосуванні. (У деяких штатах США своєрідний майновий ценз - виборчий податок - був відмінний лише в 1961 р.)

- формальний характер демократії, що випливає з вузького, розуміння свободи як відсутності примуса, обмежень.

5. Колективістська демократія. Колективістську демократію нерідко називають ідентитарною. Ця назва відбиває той факт, що вона виходить із цілісності народу (нації, класу), наявності в нього єдиної волі ще до акту її публічного вираження й ідентичності цієї волі й дій представників влади.

Найвизначніші представники теорії ідентитарної демократії - Руссо, Маркс, Ленін, Карл Шмітт. Першим найбільше яскраво виразив і обґрунтував найважливіші принципи цього типу демократії Жан Жак Руссо (1712-1778).

«Соціалістична демократія». Вона виходить із гомогенности й цілості спочатку робітничого класу, а після побудови соціалізму й усього народу, з наявності в цих суверенів влади класового, а потім загальнонародного інтересу. Цей інтерес існує об´єктивно й спочатку усвідомлюється марксистсько-ленінською партією, що вносить його навчання, що виражає, у свідомість мас. Після чого через механізм соціалістичної демократії, насамперед Ради, оформляється й виражається загальна воля народу. Особливості теорії «соціалістичної демократії» виявилися насамперед у повному запереченні приватної власності й, отже, усякої автономії особистості, у підміні народу робітничим класом, працюючими, а також в ідеї провідної ролі авангарду робітничого класу й усього народу - комуністичної партії, покликаної керувати процесом переходу до повної демократії, громадському самоврядуванню.

Таким чином, проаналізовані історичні форми демократії свідчать про різноманітність уявлень щодо сенсу терміну демократія. Щодо сучасного визначення демократії також нема однозначності.

Існує багато дефініцій демократії, що обумовлюється різними причинами, зокрема світоглядними позиціями вчених. Демократія, демократизм, демократизація та демократичність не одне й те ж: демократизм - це характеристика режиму, засобів правління, методів, що застосовуються, спосіб політичних відносин і поведінки влади. Тому демократичним, в принципі, може бути не тільки республіканська, але й монархічна держава, особливо сучасна, коли монархія відіграє номінальну роль. Реальна демократія - форма, різновидність держави, що характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменування демократії для держав різних політичних форм правління, але з подібними режимами.

Етимологічно демократія означає правління народу. Трактування демократії як народовладдя було доповнено президентом США А.Лінкольном у Гетісберзькому зверненні 1863р. і звучить таким чином: «Демократія - це правління народу, здійснюване народом і для народу».

Ось як пояснює демократію політологічний енциклопедичний словник: Демократія - це влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх при розв´язанні проблем і питань суспільного врядування.

Водночас, розуміння демократії як влади народу потребує цілого ряду уточнень та деталізації. По-перше, кожен член суспільства, що складає частину категорії «народ», не може самостійно впливати на процес прийняття політичних рішень.

По-друге, критика етимологічного підходу розгортається у зв’язку з тим що його абсолютизація загрожує нехтуванням правами меншості. З цього приводу відомий дослідник теорії демократії та партійних систем Дж.Сарторі у своїй роботі «Демократія і визначення» говорить, що таку демократію слід було б називати «масократією».

Під сумнів ставиться можливість виокремити загальну волю на основі суми протилежних інтересів та поглядів окремих індивідів. Народ не можна розуміти як суб’єкт влади, оскільки він не наділений волею і свідомістю, здатністю приймати рішення діяти. Підтримують та розвивають ці аргументи видатний російський мислитель М. Бердяев, німецький філософ Ю.Габермас.

Недолік у визначенні демократії як народовладдя полягає також у тому, що у ньому втрачається об’єкт влади (виникає питання над ким здійснюється влада народу). Така суперечність призводить до помилкового ототожнення демократії з анархією або мітинговою демократією, що насправді вульгаризують її сутність.

У зв’язку з названими суперечностями, сутність підходів до визначення демократії полягає у проблемі трактування терміну «народ». Ліберальна концепція розуміє його як сукупність індивідів, воля яких здійснюється не безпосередньо, а через обраних представників. Колективістська теорія розглядає народ як сукупність соціальних груп, що об’єктивно існують в суспільстві і реалізують політичні рішення за принципом більшості. Плюралістична концепція пропонує трактувати “народ” як багатоманітні, взаємодіючі групи інтересів, а політичні рішення – як результат конкуренції та компромісу різноманітних політичних сил.

Названі концепції демократії в сучасній політичній науці доповнюються рядом підходів до визначення демократії. Так, інституційний підхід пропонує розуміти демократію як сукупність інститутів та принципів здійснення політичної влади. Наявність представницьких органів, що сформовані в результаті загальних виборів, поділ гілок влади, панування законності, система стримувань та противаг без сумніву є важливими характеристиками демократичної політичної системи.

Водночас, інституційний підхід визначення демократії не вичерпує її сутність. Поза увагою тут залишаються результати процесу здійснення політичної влади. Це пов´язано з тим, що сутність демократичних інститутів може бути викривлена і використана для встановлення недемократичних політичних режимів. Найсуттєвішим історичним прикладом тут може бути встановлення фашизму в Німеччині. Прихід Гітлера до влади відбувся в результаті його перемоги на всенародних виборах. Цю проблему висвітлює американський філософ і політолог Дж.Хеллоуел у своїй праці «Моральні основи демократії».

Досить поширеним в політичній науці є процедурний підхід визначення демократії. Його сутність полягає в тому, що демократія розуміється як процедура обрання лідерів, що управляють. Найбільш послідовно таке визначення розробив австрійський економіст та політолог Й.Шумпетер За його словами демократичний метод – це такий інституційний устрій для прийняття політичних рішень, за якого окремі індивіди одержують владу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей.

Особливого значення процедурному визначенню демократії надавав американський дослідник С. Гантінгтон. Його автор вважає найбільш чітким, однозначним та таким, що забезпечує аналітичну чіткість та емпіричну референтність, що робить поняття придатним для використання. Серед переваг процедурного підходу він також називає відсутність лозунговості та більше здорового глузду; простоту класифікації режимів за ознакою наявності виборів.

Натомість, недоліком процедурного підходу є те, що вибори можуть бути формальними і не забезпечувати реальної свободи у суспільстві. Все вище сказане дає підстави розглядати процедуру виборів лише як одну з ознак демократичної політичної системи і визнати, що даний підхід відображає вузьке значення концепту демократія.

Як бачимо термін демократія є досить суперечливим та багатозначним.

Термін демократія може вживатись в наступних значеннях:

1. як форма устрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів у керуванні й прийнятті в ній рішень за більшістю. У цьому змісті говориться про партійній, профспілковій, виробничій і навіть сімейну демократію. Демократія, що розуміється в широкому значенні ,, може існувати всюди, де є організація, влада й керування.

2. як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою й відповідне йому світогляд.

3. як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів.

Можна виділити наступні характерні риси сучасної демократії, що дозволяють говорити про наявність демократичної форми правління в тій або іншій країні.:

1. Юридичне визнання й інституціональне вираження суверенітету, верховної влади народу. Суверенітет народу виражається в тім, що саме йому належить установча, конституційна влада в державі, що він вибирає своїх представників і може періодично міняти їх, а в багатьох країнах має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократією може вважатися лише та держава, у якому особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на певний, обмежений строк. У стародавності багато народів нерідко вибирали собі царів, які потім мали право на довічне правління й навіть передачу цього права в спадщину. Однак у цьому випадку демократії ще не було.

3. Рівність прав громадян на участь у керуванні державою. Цей принцип вимагає як мінімум рівності виборчих прав. А в сучасної, складно організованій політичній системі він припускає також волю створювати політичні партії й інші об´єднання для вираження волі громадян, волю думок, право на інформацію й на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

4. Прийняття рішень за більшістю й підпорядкувань меншостей більшості при їхньому здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами. Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, досить істотно відрізняються друг від друг, наприклад антична й сучасна демократії, американські й швейцарська політичні системи й т.д.

Отже, демократія - форма устрою будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності її членів, періодичної вибірності органів правління і прийняття рішень в них за більшістю. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та ін. Багатогранність поняття демократії більш ґрунтовно розкривається за розгляду її різновидів.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право