Україна вступила в XXI століття в умовах стрімких зрушень на міжнародній арені. Тому пошуку парадигми майбутнього розвитку України надається велике значення. Сучасному стану економічного розвитку притаманні два основних напрямки: глобалізація і регіоналізація. Вони є відображенням об´єктивного процесу модернізації суспільства під впливом зменшення кількості виробничих ресурсів і значним зростанням потреб суспільства.

В цих умовах Україна, отримавши незалежність, формує і розвиває свою національну міжнародну економічну політику, яка виступає складовою частиною загальної економічної політики.

У широкому розумінні, економічна політика охоплює політичні відносини, політичну організацію і політичну ідеологію. Виходячи з цього можна визначити, що економічна політика є комплексом дій держави з регулювання економічної ситуації і корекції економічних інтересів. Безумовно, що економічна політика базується на чіткому визначенні органами влади її основних цілей, напрямків, методів і важелів розвитку економіки.

Розробка економічної політики передбачає чітку постанову завдань. Для України такими завданнями є:

1. Визначення мети (цілі), на досягнення якої буде зорієнтований розвиток господарства.

2. Визначення засобів, які потрібно мобілізувати на досягнення поставленої мети.

Основними пріоритетами економічної політики є:

1. Забезпечення економічної свободи в рамках діючого законодавства.

2. Забезпечення повної зайнятості робочої сили й інших факторів виробництва.

3. Підтримання і забезпечення економічного зростання і економічного розвитку.

4. Забезпечення ефективності економіки.

5. Організація справедливого оподаткування.

6. Забезпечення охорони навколишнього середовища.

7. Забезпечення захисту підприємницької діяльності й соціального захисту населення.

Безумовно, що будь-яка економічна діяльність і економічна політика повинна визначити пріоритетні напрямки. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирішення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можливий за умови взаємодії двох процесів:

• забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері, використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва;

• матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до вирішення ключових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів у економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

Для національної економічної системи України основними напрямками вважаються:

1. Постійне зростання темпів і ефективності виробництва.

2. Забезпечення оптимального платіжного балансу.

3. Регулювання інфляційних процесів.

4. Досягнення і підтримка збалансованого бюджету.

5. Підвищення рівня життя населення країни.

У кожний період часу важливо визначити конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та політичною значимістю. При цьому важливе значення має виокремлення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без цього не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різноманітних інтересів суспільства і рухатися вперед у поступальному розвитку.

В умовах функціонування ринкової економіки діють два основних напрямки економічної політики: фіскальний та монетарний.

Об´єктами регулювання при фіскальному напрямку виступають:

• рівень податків;

• рівень державних витрат.

При монетарному напрямку об´єктами регулювання виступають:

• обсяг грошової маси;

• відсоткова ставка.

Слід зазначити, що в економічній літературі досить довго досліджується питання про основні засоби досягнення економічних цілей. На нашу думку, найбільш грунтовно ця проблема висвітлена в навчальному посібнику «Основи економічних знань» (автори: Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. I. — Київ, 1999. — С. 46).

Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку суспільства і людини, якщо вона науково обгрунтована. Такою є політика, що грунтується на об´єктивно діючих законах, враховує різноманітні інтереси суспільства, передбачає багатоваріантність рішень і свободу вибору.

Поступовий зважений перехід економіки України до ринку можливий лише завдяки використанню реальних причинно-наслідкових зв´язків у економічному житті, врахуванню інтересів усіх господарюючих суб´єктів, тобто завдяки політиці, побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у господарському механізмі.

Виходячи з цього, можна сказати, що першоосновою вироблення науково обгрунтованої економічної політики є економічна теорія, яка відбивала б закономірності перехідної економіки нашої країни.

Наукове обгрунтування економічної політики сприятиме глибокому оновленню матеріального виробництва, повнішому розкриттю соціальних ресурсів суспільства, шо перебувають у стадії переходу до нових економічних відносин.

Для вироблення економічної стратегії на основі всебічного врахування вимог об´єктивних економічних законів першорядне значення має забезпечення реалістичної об´єктивної оцінки, з одного боку, досягнень у здійсненні соціально-економічних завдань, з´ясування труднощів і недоліків, що виникли, їхніх причин, а з іншого — такої ж реалістичної оцінки наявних можливостей, ресурсів для подальшого соціально-економічного розвитку.

Наукова об´єктивність у політиці потребує врахування притаманних суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони діють як тенденції. Форми їхнього вияву не однозначні й можуть змінюватися під впливом різних обставин.

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів і важелів економічної політики. Останні стають чинниками оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного руху.

Існує два основних угрупування методів економічної політики: економічні та адміністративні.

Світовий досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної форми власності на засоби виробництва, а також після прийняття державних та інших рішень, як це тривалий час стверджувалось в нашій країні. Більше того, такі методи в нашій економіці, за винятком періоду нової економічної політики, майже не використовувались через незмінність виробничих відносин.

Потребують уточнення і самі поняття адміністративно-командних і економічних методів управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це — поверхове виявлення адміністративно-командних методів управління. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах.

Економічна політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні важелі: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є нічим іншим, як важелями тиску.

Усе це сковувало самостійність колективів, бажання виявляти ініціативу, творчість; породжувало байдужість і апатію до вдосконалення виробництва.

Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на основі інтересів, то в цьому разі використовуються економічні методи управління.

Економічні методи управління — це система економічних та неекономічних важелів, спрямованих на поєднання інтересів усіх суб´єктів господарської дяльності.

Суспільство може перейти до економічних методів господарювання при виконанні таких умов:

• врахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб´єктів, які беруть участь в економічному житті;

• виявлення об´єктивних суперечностей економічних інтересів і вирішення їх завдяки застосуванню ефективних форм і засобів управління;

• суб´єкти власності, а отже і влади, на всіх рівнях мають займатися управлінням інтересами і через інтереси;

• усі суб´єкти економічної політики мають бути рівноправними.

Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб´єктів.

Перехід до економічних методів господарювання потребує радикальних змін функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага держави має зосереджуватися на специфічних завданнях, націлених на реалізацію загальнонаціональних інтересів, зміцнення фінансової системи, розвиток інфраструктури, захист Вітчизни, охорону навколишнього середовища, здійснення соціальних гарантій.

Таким чином, при виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове прогнозування.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати господарство на розв´язання головних завдань, вибір пріоритетних напрямків розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять передумови для подальшого зростання рівня життя населення.