В системі відтворення іноземні інвестиції можуть відіграти важливу роль у справі відновлення та збільшення виробничих ресурсів і забезпеченні відповідних темпів економічного росту. Якщо уявити суспільне відтворення як систему виробництва, розподілу, обміну і споживання, то іноземні інвестиції основним чином повинні стосуватися першої ланки — виробництва, складати матеріальну основу його розвитку з метою забезпечення відтворювального процесу.

За економічною енциклопедією (1988, с. 548) поняття інвестиції походить від латинського слова investio — одягаю й означає довгострокові вкладення капіталу в галузі економіки всередині країни і за кордоном.

Автори «Фінансово-правового словника» (Безугла та ін., 1993, с. 42) тлумачать інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об´єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід), або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади; паї; акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації; право володіння природними ресурсами, будинками та іншими цінностями.

Багато авторів трактують інвестиції як вкладення капіталу в різних його формах. Зокрема В. І. Гордань вважає інвестиції «вітчизняними та зарубіжними тривалими вкладеннями капіталу в галузі народного господарства, інфраструктуру та соціальну сферу як усередині країни, так і за кордоном» (Гордань, 1995, с. 100). Дане визначення дає досить загальне поняття інвестицій, не виділяючи іноземні інвестиції в окреме поняття.

А. А. Пересада вважає іноземними інвестиціями «запозичені й кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інституцій, зарубіжних корпорацій і фірм, спільних підприємств» (Пересада, 1998, с. 11).

У західних наукових економічних напрацюваннях інвестиції розглядаються як основа нагромадження капіталу, причому з погляду окремої особи вони виступають у формі безпосередньо інвестицій і у формі заощаджень. П. Самуельсон підкреслює, що кінцеві цілі людей передбачають не лише поточне споживання, а й інвестування, або капіталоутворення (Самуельсон, 1993, с. 160). Виходячи з цієї постановки проблеми, заощаджений і накопичений капітал може використовуватись як для внутрішнього, так і для іноземного інвестування.

Іноземні інвестиції — це ті, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни) і ними здійснюється експорт капіталу з країни базування, яка є місцем переважного перебування інвестиційного суб´єкта.

В деяких наукових джерелах розглядається розподіл інвестицій на активні і пасивні. До активних інвестицій входять ті суми, які спрямовані на забезпечення процесу суспільного відтворення: заміщення спожитого у відтворювальному циклі капіталу, забезпечення зростання та якісного вдосконалення формування на цій основі важливих макроекономічних пропорцій, оптимізацію співвідношення між нагромадженням і споживанням.

До суми пасивних інвестицій входять ті суми, які не забезпечують суспільного відтворення: обслуговують зовнішній та внутрішній борг країни, підтримують курс національної валюти, контрактні операції (нові форми інвестицій). Багато економістів розрізняють реальні інвестиції, фінансові, інтелектуальні, а останнім часом в економічній літературі визначилась нова форма інвестицій — інноваційні.

Реальні іноземні інвестиції (виробничі) передбачають приріст капіталу суспільства чи фірми, в яку вони вкладаються, однак, це відбувається не завжди. Реальні інвестиції передбачають перетворення грошових засобів в будівлі, обладнання, машини, матеріально-виробничі запаси тощо.

Фінансові іноземні інвестиції — це вкладення коштів у різні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї та ін., реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать різним державам (резидентів і нерезидентів по відношенню до конкретної країни).

Окремо виділяються інтелектуальні інвестиції. Це, перш за все, — вкладення у науковоосвітню інфраструктуру, в об´єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідного та патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

При стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями, але за умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів, тобто інноваційна форма інвестицій — це вкладення у нововведення, яка здебільшого складається з інтелектуальних інвестицій.

На певному етапі економічного розвитку рух капіталів виходить за межі держави, отримує власну інвестиційну мотивацію і стає складовою міжнародних економічних відносин. Для країни базування, яка виступає інвестуючим об´єктом і здійснює експорт капіталу, процес інвестування виступає як інвестиція за кордон, а для приймаючої країни, об´єкта інвестування, рух капіталів має назву іноземне інвестування.

Для більш досконалого поняття економічної оцінки інвестицій потрібно визначитись з характеристикою об´єктів і суб´єктів інвестиційної діяльності. До об´єктів інвестиційної діяльності відносять майно, в тому числі основні оборотні фонди в усіх галузях національної економіки, цінні папери та цільові грошові вклади, інтелектуальну власність і науково-технічну продукцію, інші майнові права. В реальному житті об´єкти інвестування виступають як майнові цілісні комплекси, або їх окремі елементи.

Головним суб´єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей в об´єкти інвестування.

Розрізняють індивідуальних та інституційних інвесторів. Відмінності між ними полягають у масштабах керованих ними ресурсів, характері й методиках прийняття рішень.

Інвестори в сучасних умовах можуть виступати як покупці, вкладники та кредитори, які розміщують свій капітал в об´єкти інвестиційної сфери. При цьому переважно інвестор визначає об´єкти інвестування, залучає інвестиційних посередників, ставить перед ними певні завдання для реалізації його інтересів. У процесі іноземного інвестування інвесторами можуть виступати фізичні особи, корпорації, держава (уряд), міжнародні організації.

Накопичені у транснаціональних банках, корпораціях, міжнародних організаціях, інвестиційних фондах і компаніях та ін. капітали використовуються цими інституціями для нарощування інвестиційних ресурсів. Так інвестиційні ресурси виходять із-під національного контролю та регулювання і виступають як іноземні інвестиції, відносно країни, в яку вони направляються.

Важливу роль для висвітлення економічної сутності іноземного інвестування має визначення джерел інвестування. Вони досить різноманітні, але в цілому їх можна привести до кількох головних, серед яких виділяють: внутрішні, або власні (які формуються за власний рахунок), та залучені й запозичені.

При більш детальному розгляді джерел можна виділити їх складові елементи, або першоджерела. Першоджерела як внутрішніх (національних), так і міжнародних інвестиційних ресурсів, складовою яких є іноземні інвестиції, формуються у структурі національних економік. З поняттям економічної сутності іноземних інвестицій тісно пов´язане питання мотивації та економічної природи формування першоджерел інвестиційних залежно від різноманітних груп інвесторів (фізичних осіб, корпорацій, держави).

Отже, інвестиційні ресурси фізичних осіб формуються за рахунок власних (внутрішніх) джерел, в утворенні яких беруть участь декілька першоджерел, мотивацію утворення яких ми розглянули.

Приватні заощадження виступають як інвестиції, в основному з метою отримання більшого прибутку, тобто приватні інвестиції, перш за все, будуть направлені у високорентабельні галузі, а сфери з повільним обігом капіталу залишаються недоінвестованими. Надмірне інвестування окремих галузей призведе до інфляції («перегріву економіки»). Ці два крайні полюси необхідно врівноважувати за допомогою державного регулювання, оскільки порушується важлива відтворювальна функція — здійснення за допомогою інвестицій структурної перебудови і формування на цій основі важливих макроекономічних пропорцій (відтворювальних, галузевих, вартісних, територіальних і т. ін.). Важливу роль у формуванні вищевизначених макроекономічних пропорцій повинна відігравати регіональна інвестиційна політика.

Інвестиційні ресурси корпорації, на відміну від інвестиційних ресурсів фізичних осіб, формуються не тільки із власних, але і з залучених та запозичених джерел, в утворенні яких беруть участь набагато більше першоджерел.

Пояснення економічної природи інвестиційних ресурсів не фінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність) дають дві основні теорії — теорія граничної ефективності інвестування (теорія Кейнса) та теорія Тобіна. Кейнс у праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей» виходив з припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, який розглядається. З метою максимізації прибутку фірма буде інвестувати у нові активи та займати для цього нові ресурси доти, доки прибуток кожного нового активу буде більшим, ніж вартість позичених коштів. Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію, згідно з якою фірми намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку, яка визначається як різниця між ринковою вартістю активів та боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їхню ціну. За теорією Тобіна фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал поки новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу (це твердження може бути уточнене за допомогою коефіцієнта Тобіна-g).

За рахунок підприємницької інвестиційної діяльності здійснюється важлива функція інвестицій — забезпечення зростання та якісного вдосконалення основного капіталу підприємств. Дане зростання здійснюється на рівні окремих підприємств і характеризує в першу чергу відтворювальний рівень мікроекономіки, але суспільне виробництво складається з взаємопов´язаних індивідуальних кругообігів, а їх вища і досконаліша будова впливає на загальний макроекономічний рівень відтворення.

Заслуговують на окреме висвітлення першоджерела, за рахунок яких формуються інвестиційні ресурси держави. Інвестиційні ресурси можуть утворюватися як за рахунок власних (внутрішніх), так і за рахунок залучених та запозичених ресурсів.

Інвестиційна діяльність уряду відрізняється від інвестиційної діяльності вищеописаних груп інвесторів. Для уряду ні прибуток, ні власний капітал уже не є чинниками, що визначають завдання інвестування. Уряд подібно фірмам може використовувати запозичені кошти як для довгострокового інвестування (будівництво доріг, аеропортів, медичних закладів), так і для споживання, наприклад, він може випускати державні облігації для фінансування додаткових трансфертних платежів, направляти інвестиційні кошти для погашення внутрішнього та зовнішнього державного боргу, підтримання курсу національної валюти, направляти позики для отримання товарних кредитів від тих країн, які виділили позики.

З поняттям іноземних інвестицій пов´язані поняття «втеча капіталу» та «чистий приплив капіталу». Переведення значних розмірів капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.) — це втеча капіталу. Її головною метою є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формах позик іноземним постачальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів складає чистий приплив капіталу.

Основу вкладення іноземного приватного капіталу складають прямі та портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції — це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковими економічними інтересами і забезпечують контроль інвестора над об´єктом інвестування.

Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об´єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). До прямих інвестицій також належать всі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями. Якщо розглянути кількісний критерій розмежування прямих інвестицій і портфельних, то ним є 10 %, але він не має реального впливу на прийняття рішень об´єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10 %, але він не має реального контролю над об´єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою.

Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об´єктом інвестування.

Мотивація портфельного інвестування в цілому близька до мотивації прямого інвестування. Однак, зважаючи на значно вищу ліквідність портфельних інвестицій порівняно з прямими, головною метою інвестора при портфельному інвестуванні є намагання максимізувати прибуток при допустимому рівні ризику (розмістити капітали в певних країнах і в певних цінних паперах).

Портфельна інвестиційна діяльність вимагає від учасників здійснення численних операцій з цінними паперами. Причому ці дії не обмежуються лише продажем і купівлею активів, тому необхідно здійснювати широкий спектр операцій.

І якщо протягом кількох попередніх десятиліть переважали прямі інвестиції, то, починаючи з 1990-х років, спостерігається різке зростання обсягів портфельних інвестицій. Загалом саме прямі та портфельні інвестиції домінують у структурі міжнародного руху капіталу.

Поряд із прямими і портфельними інвестиціями важливу роль у міжнародному інвестиційному процесі відіграє державна іноземна допомога. Структурно її формують гранти, позики і технічна допомога, що мають як дво-, так і багатосторонню основу.

Проблема оцінки ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів дискусійна, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чому пов´язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Південної Кореї, окремих країн з перехідною економікою (Угорщина, Польща). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала соціально-економічні диспропорції.

Як підсумок потрібно зазначити, що на формування міжнародної інвестиційної політики впливає багато факторів, основними з яких є:

• фактори, які визначають конкурентні переваги компанії (масштаби діяльності, диверсифікація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології тощо);

• специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких, як природні ресурси та робоча сила;

• переваги інтернаціоналізації виробничих сил та інші.