Латинська Америка — загальна назва держав, що виникли в першій половині XIX ст. на місці колишніх іспансько-португальських колоній в Центральній та Південній Америці.

Країни Латинської Америки пройшли складний та тернистий шлях соціально-економічного розвитку — від колоній до конгломерату незалежних держав, що відрізняються за рівнем соціально-економічного розвитку, характером та ступенем участі в світогосподарських зв´язках. Сьогодні даний регіон, передусім його провідні держави і в першу чергу три гіганти — Бразилія, Мексика і Аргентина, займає проміжний стан між розвинутими державами Півночі і країнами Півдня Америки, що розвиваються. Причому стан економіки трьох латиноамериканських гігантів (на них припадає 2/3 регіонального ВВП і в т.ч. частка Бразилії 31 %) чинить вирішальний вплив на динаміку регіональних макроекономічних показників.

Серйозні зрушення в економічному розвитку більшості країн латино-американського регіону почались майже зразу після Другої світової війни. Соціальний стан в регіоні — бідність, хронічне безробіття та аграрне перенаселення — потребували прискорення соціально-економічного розвитку на базі індустріалізації. В той же час забезпечення такого росту заважав надто низький рівень внутрішніх нагромаджень. Це пояснювалось недостатністю не тільки іноземних інвестицій, але й експортних доходів через різкі коливання світової кон´юнктури та тенденції до погіршення умов збуту традиційних товарів Латинської Америки в 50-ті pp.

Стратегією розвитку більшості країн була обрана послідовна індустріалізація з урахуванням національних особливостей.

Акцент в економічній політиці був зроблений на імпортозаміщуючу індустріалізацію на базі багатих сировинних ресурсів і за допомогою протекціонізму внутрішнього ринку з одночасним підвищенням експорту товарів і послуг.

В зв´язку із слабкістю національного підприємництва вирішальну роль в запровадженні цієї стратегії в життя відігравали держави, які до 90-х pp. були основним підприємцем та регулятором всього господарського життя в Латинській Америці. За рахунок інфляційного фінансування був створений великий державний сектор, передусім промисловості (енергетика, металургія, хімія, машинобудування), виробничий потенціал якого склав основу латиноамериканської промисловості. Завдяки цьому суттєво зросла вага внутрішніх факторів розвитку, хоча залежність від зовнішніх джерел фінансування досі залишається високою.

В підсумку, незважаючи на серйозні витрати (інфляція, низька конкурентноздатність готових виробів і т.ін.) Латинська Америка створила достатній виробничий потенціал, при цьому найбільших успіхів в цьому відношенні досягли Мексика і Бразилія. Остання за абсолютним обсягом ВВП (740 млрд. дол. США) посідає 9-10 місце в світі. Поряд з розвитком традиційних галузей важкої індустрії в Бразилії прискорилось формування наукомістких виробництв (електроніки та робототехніки, виробництва нових матеріалів, біотехнологій, атомної та авіакосмічної промисловості). Разом з тим реалізація державних програм індустріалізації призвела до хронічного дефіциту державного бюджету, нестабільності фінансового стану та зростання зовнішнього боргу, за величиною якого Бразилія разом з Мексикою є лідерами в світі. В латиноамериканському регіоні розташована велика кількість середніх і малих держав. Більшість з них і досі дотримуються експортоорієнтованої моделі розвитку з вузькою товарною спеціалізацією. Помітний розвиток в цьому субрегіоні отримав туризм.

Важливим фактором економічного розвитку Латинської Америки в останні десятиліття стало зростання внутрішньорегіональної співпраці, передусім в рамках інтеграційних об´єднань. Взагалі економічна інтеграція в цьому регіоні у другій половині XX ст. проходила в кілька етапів. У 1960—1970 pp. регіональні об´єднання, що виникали тоді, характеризувалися замкненістю структур та їх прагненням захистити себе високими митами, головним чином від конкуренції високорозвинених індустріальних держав. Вже тоді актуальним було завдання щодо створення окремого латиноамериканського ринку. До таких угруповань варто віднести Центральноамериканський загальний ринок (САСМ), Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (LAAFT), яка пізніше перетворилася в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (LAILA), Карибську асоціацію вільної торгівлі, що перетворилася в Карибський загальний ринок (CARICOM), Антську групу і найбільшу Латиноамериканську економічну систему (LAES), що включала в себе 26 країн Латинської Америки.

Зміст і цілі інтеграції, яка проводилася країнами регіону в 1990-ті роки, докорінно змінилися. Це пояснювалося подіями, що сталися в Південній Америці, зміцненням і зростанням економіки найбільших країн регіону — Бразилії, Аргентини, Чилі. Інтеграція, яка здійснюється на новому етапі, проходить при значно більшій відкритості національних економік, суттєвому скороченні державного втручання й усуненні багатьох видів бюрократичного контролю, а також в умовах більш гострої конкуренції. Нові підходи і нові обставини, в яких здійснюється інтеграція, дозволили досягти рекордних темпів зростання товарообігу за весь майже 40-річний період розвитку інтеграційних процесів на континенті.

МЕРКОСУР у 1999 р. виповнилося 4 роки, проте, першу спробу об´єднатися деякі країни, що входять сьогодні до нього, зробили ще в 1991 р. Тоді в столиці Парагваю чотири країни: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай підписали договір про створення спільного ринку. Ця угода передбачала спільний розвиток вільної торгівлі й підвищення конкурентноздатності економік чотирьох держав, що разом склали ринок у 200 млн. чол. із загальним ВВП на суму приблизно 1 трлн. дол.

Зміцнення інтеграції йшло поетапно. Спочатку було укладено угоду про проведення переговорів стосовно гармонізації податкової і митної політики. У 1994 р. країни-учасниці приступили до створення митного союзу, а також почали обговорення деталей майбутньої торгової угоди про створення МЕРКОСУР. Узгодження проходило у важких умовах, оскільки у країнах-учасницях до 1990-х років було різне законодавство, вони проводили різну політику в сфері індустріалізації та не мали досвіду регіонального співробітництва. Деяким країнам було вигідне зниження мита, а найбільшій учасниці — Бразилії, яка мала в 2 рази більший, ніж в інших, потенціал, було важливо зберегти високі митні ставки для захисту свого внутрішнього ринку.

Країни-члени МЕРКОСУР, не форсуючи подій, усе ще намагаються знайти оптимальні підходи, не зачіпаючи корінних інтересів один одного. За 4 роки поки вдалося ліквідувати мита на 90 % товарів, що переміщуються в межах союзу. Також вдалося погодити долю решти 10 % виробленої продукції, мита на яку буде усунено лише після 2001 р. Що стосується спільних зовнішніх тарифів для країн-членів, то вже узгоджено рівні тарифів для 85 % продукції, а на 15 %, що залишилися, уточнення мають бути зроблені до 2006 р. Тарифна система МЕРКОСУР використовує 11 рівнів тарифів, розмішених у сітці від 0 до 20 %. По товарах, які найбільш чутливі до коливань кон´юнктури на світових ринках, були укладені спеціальні угоди про послідовність вирішення таких завдань:

• до 2001 р. встановити імпортний тариф на основні засоби виробництва на рівні 14 %;

• до 2006 р. встановити імпортний тариф на комп´ютери і телекомунікаційне устаткування на рівні 16 %;

• до 2011 р. усунути мита на імпорт в Чилі продуктів харчування з країн МЕРКОСУР.

Поступове ослаблення обмежень у зовнішній торгівлі, скорочення і ліквідація мит на багато видів товарів дозволили значно збільшити обсяги торгівлі в межах союзу.

Так, за період 1990—1996 pp. зростання товарообігу між країнами-членами МЕРКОСУР щорічно становило в середньому більше 30 %, тоді як торгівля країн-членів з іншим світом у ці роки зростала на 7,5 % на рік. Зовнішня торгівля чотирьох учасниць МЕРКОСУР на 20 % сконцентрована всередині блоку, в той час як до створення МЕРКОСУР у 1990 р. цей показник дорівнював 9 %.

Торгівля між Бразилією й Аргентиною зросла у 4 рази і становила більше 15 млрд. дол. Як прогнозують спеціалісти, торгівля між цими країнами в найближчі п´ять років має, як мінімум, подвоїтися.

Через динамічність і перспективність цього порівняно молодого регіонального об´єднання до нього прикута увага багатьох аналітиків і представників ділового світу. Найбільш критично налаштовані експерти вбачають у розширенні бразильсько-аргентинської торгівлі майбутню серйозну перешкоду для розвитку інтеграції, аргументуючи це тим, що внутрішня торгівля в регіоні прискорено розвивається за рахунок повільних темпів розвитку зовнішньої торгівлі з іншими регіонами. Прихильники ж МЕРКОСУР пояснюють таке швидке розширення внутрішньої торгівлі в регіоні нещодавнім відкриттям кордонів і усуненням багатьох бар´єрів.

Звичайно, ще зберігається багато труднощів у становленні справді вільної зони торгівлі, оскільки наслідки протекціоністської політики в регіоні дуже живучі. Подає надію те, що МЕРКОСУР має великий обсяг зовнішньої торгівлі. Збільшення експорту Бразилії й Аргентини допомогло цим країнам пройти важкі випробування в ході реалізації антиінфляційної програми, пов´язаної з подоланням наслідків фінансової кризи в Мексиці в 1995 р.

Проте криза, що почалася в Південно-Східній Азії у 1997 р. і поступово перекинулася на інші країни, включаючи Росію у серпні 1998 p., наприкінці 1999 р. охопила і Латинську Америку. Незважаючи на надання Бразилії через МВФ пакета фінансової допомоги у 41 млрд. дол. в листопаді 1998 p., адміністрації тільки недавно переобраного президента Кардосо не вдалося зберегти стабільність в економіці. Через падіння вартості акцій багатьох компаній більш ніж на 20 % і стрімкого відтоку з країни іноземного капіталу уряд пішов на порівняно скромну девальвацію реала, яка, проте, спричинила масу негативних побічних явищ у багатьох країнах світу. Після цього пройшли засідання голів країн груп G-7 і G-22, на яких розглядались питання про надання термінової фінансової допомоги країнам, які найбільш постраждали від глобальної кризи, а також обговорювалися варіанти кардинальної зміни шляхів розвитку світової економіки.

У самих же країнах Південної Америки все більш активно обговорюється концепція створення валютного союзу із США з поступовим заміщенням песо, реала та інших валют доларами США. Ініціатором виступив уряд Аргентини, який запропонував на першому етапі ввести загальну грошову одиницю для економічного блоку Бразилія—Аргентина—Уругвай—Парагвай. Вважається, що такою грошовою одиницею цілком спроможний виступити долар США, який можна було б протиставити євро.

Аналізуючи можливі наслідки доларизації латиноамериканських країн, професор Університету Мериленд Дж. Калво розробив декілька сценаріїв розвитку регіону і світових фінансових ринків в цілому. На його думку, на початку наступного сторіччя реальним є функціонування двох або трьох валютних зон. Найімовірнішим кандидатом на загальноамериканську валюту на всьому континенті, безумовно, є долар США. Передбачається, що євро буде мати тенденцію поширюватися на схід, все більше охоплюючи країни Центральної і Східної Європи. Натомість, в Азії передбачається домінування японської ієни. Ступінь прискорення розвитку цих процесів, гадаємо, залежатиме від того, наскільки євро буде обмежувати існуючу зараз у світі гегемонію долара.

З розвитком МЕРКОСУР труднощі інтеграції стають більш очевидними. Потрібні нові зусилля для досягнення головної мети — перетворитися в об´єднання, яке здатне забезпечити стабільне економічне зростання країн-учасниць на основі великомасштабної внутрішньої торгівлі, корінного відновлення технології й ефективного використання інвестицій. Старе твердження про те, що МЕРКОСУР має більше значення для Аргентини і півдня Бразилії, ніж для Уругваю, Парагваю, а також менш розвинутої півночі Бразилії, поступово відпало. Творцям МЕРКОСУР в цілому вдалося об´єднати інтереси всіх його членів, помітно послабити конкуренцію між аргентинськими і бразильськими товарами, знайти для кожного з чотирьох партнерів свою нішу.

Зміни були органічними. Якщо раніше члени МЕРКОСУР вважали за краще шукати партнерів за межами Південної Америки, то зараз картина змінилася. Раніше до найбільших торгових партнерів південноамериканських країн входили, як правило, заморські партнери. Тепер же, за декілька років діяльності МЕРКОСУР, до кола найважливіших торгових партнерів увійшли країни-члени союзу. Співробітництво учасників спільного ринку не обмежилося тільки торгівлею. Різко зросла їх взаємна інвестиційна діяльність. У країни МЕРКОСУР потоком пішли прямі іноземні інвестиції. До найвагоміших можна віднести інвестиції в автомобілебудування. Із значними інвестиціями в цю галузь прийшли такі компанії, як Renault, Daimler-Benz, Volkswagen, Hyundai, Toyota, Chrysler, Honda, KIA, FIAT та ін. Ці фірми оголосили про свої плани до 2000 р. вкласти близько 12 млрд. дол. у будівництво автомобільних заводів у Бразилії й Аргентині для виробництва 2,5 млн. автомобілів на рік.

Успіхам МЕРКОСУР багато в чому сприяла його фінансово-економічна політика. Вже у 1998 р. майже 95 % обсягу торгівлі між чотирма учасниками блоку не оподатковувалося митами, які до 2004—2006 pp. будуть цілком скасовані. Раніше вважалося, що позаблокові латиноамериканські країни виявляють більший інтерес до NAFTA, однак, події пішли за іншим сценарієм. Угоду про економічну взаємодоповнюваність із МЕРКОСУР першою уклала Чилі у 1995р. За нею статус асоційованого члена МЕРКОСУР оформила Болівія. Заявили про свої наміри і підготовку до асоціювання з МЕРКОСУР також Венесуела, Колумбія, Перу й Еквадор. У жовтні 1997 р. вони затвердили базовий проект договору про асоціацію з МЕРКОСУР і продовжують узгодження позицій з офіційними структурами спільного ринку з ряду питань, пов´язаних із переміщенням товарів і організацією імпортного контролю.

Такий розвиток подій явно призведе до створення в недалекому майбутньому SAFTA — південноамериканської зони вільної торгівлі, що охопить територію від Панами до мису Горн. Проте, як уже зазначалося, це — не кінцева мета в інтеграційних зусиллях на американському континенті.

У календарях лідерів усіх країн американського континенту 2005 р. позначений як рік початку функціонування зони вільної торгівлі Америки — FTAA. На континенті з наростаючою активністю готується база для реалізації ідеї Дж. Буша про створення всеамериканської зони вільної торгівлі. Консультації і переговори з цього питання тривають на перманентній основі за участю перших осіб держав.

Для країн Центральної і Східної Європи, а також для України варто уважно придивитися до багатогранного латиноамериканського досвіду економічної інтеграції, до позитивних і негативних сторін становлення МЕРКОСУР. Варто враховувати труднощі, які донедавна долали ці країни при створенні відповідної правової бази. Вкрай важливо не випускати з уваги те, що інтеграційні процеси торкаються не тільки економіки, але й соціально-гуманітарних аспектів. Винятково цікавим є вдалий досвід МЕРКОСУР у найбільш раціональному розподілі сфер діяльності між всіма учасниками спільного ринку без обмеження їхніх інтересів при дотриманні принципу взаємодоповнюваності економік країн-учасниць.

З досвіду інтеграційних процесів у Південній Америці напрошується висновок, що різні за рівнем свого розвитку держави можуть не лише співіснувати в єдиному спільному ринку, але й успішно співпрацювати. Тим, хто намагається створити подібні торгово-економічні союзи, можна дати такі рекомендації — необхідна ретельна підготовка всіх деталей такого об´єднання, забезпечення його висококваліфікованим керівництвом. Вкрай важливо кожній країні знайти своє місце в інтеграційному процесі, обминути суперечності й за необхідності йти на розумний компроміс.

Глобалізація міжнародної торгівлі, пошук нових ніш для експорту на світові ринки, новітні інформаційні технології зближують навіть найвіддаленіші країни. Україна має реальні шанси взяти участь у багатьох проектах на південноамериканському континенті (в галузі розвитку морського й авіаційного транспорту, освоєння космосу, гірничо-шахтної і металургійної промисловості, енергетиці, спеціальних технологій тощо). З реалізацією таких програм інвестиції в Україну з півночі й півдня американського континенту набудуть стабільного характеру.

Важливим новим моментом латиноамериканської інтеграції є її все більше зіткнення з північноамериканською. Ідея інтеграції між двома американськими регіонами стає все більш популярною. Розвиток цієї ідеї буде залежати від того, наскільки успішно буде йти інтеграція між США і одним із латиноамериканських гігантів — Мексикою — в рамках НАФТА. Поки що ж реальною є реалізація першого кроку на цьому шляху — створення панамериканської зони вільної торгівлі від Аляски до Вогненної Землі.

80-ті pp. стали «втраченим десятиліттям» для більшості країн Латинської Америки. Курс на імпортозаміщення при високому рівні протекціонізму і форсуванні експорту вже до середини 70-х pp. майже вичерпав свої можливості, економічне зростання Латинської Америки почало втрачати свій динамізм. На це наклалась боргова криза та величезні платежі в рахунок погашення зовнішнього боргу, що поглинали 1/3 експортної виручки регіону. Ситуація погіршувалась також через падіння цін на основні експортні товари. До зниження темпів зростання ВВП додалось збільшення дефіциту державного бюджету (дефіцит бюджету центрального уряду збільшився з 1—2 % від ВВП в другій половині 70-х pp. до 4—9 % у 80-ті pp.) та збільшена на цій основі і без того немала інфляція (12,5 % — в 1970 p., 55 % — в 1980 р. та 521% — в 1990р.).

На межі 80—90-х рр. в більшості країн Латинської Америки були проведені радикальні реформи з лібералізації економічної політики у відповідності до Вашингтонського консенсусу, направлені на стабілізацію фінансів та прискорення економічного зростання.

Велика хвиля приватизації, що охопила Латинську Америку в 80—90-ті pp., призвела до того, що процес приватизації до кінця 90-х pp. майже завершився в Мексиці та близький до завершення в Бразилії. Зменшився дефіцит державного бюджету — до 0—2% від ВВП. Одночасно знизилась інфляція: 44 % — в 1995 p., і близько 10 % — в 1998 р. В результаті лібералізації імпортного режиму середньоарифметичний рівень імпортного мита знизився в середині 90—х pp. в Бразилії до 12 %, в Аргентині — до 11 %, в Мексиці — до 13 %.

Зменшення державного втручання в економіку, приватизація значної частини державного сектора (частина його активів була придбана іноземними інвесторами), жорсткість фінансової політики і вдосконалення податкової системи, а також поновлене економічне зростання посилили приплив в Латинську Америку іноземного капіталу. Зовнішній борг більшості латиноамериканських країн в другій половині 80-х pp. був реструктурований, в результаті чого він знизився більше, ніж на 55 %.

Між іншим, хронічною проблемою Латинської Америки залишається ситуація в її фінансовій і валютній сферах. В зв´язку із зростанням в 90-ті роки дефіциту торгового балансу, що знову збільшує зовнішній борг (758,5 млрд. дол., за прогнозом МВФ, в 1999 р., порівняно з 441 млрд. дол. в 1990 p.) і швидко зростаючих на цій основі витрат по його обслуговуванню (близько 100 млрд. дол. на рік, тобто близько 46 % експортної виручки порівняно з 33 % в 1990 р.) платіжний баланс Латинської Америки за операціями систематично зводиться до все більш від´ємного сальдо.

Значно змінилася зовнішня торгівля країн регіону. Темпи зростання латиноамериканського експорту в 90-ті роки дорівнювали 9 %, тобто вони набагато більше випереджали темпи зростання ВВП, при цьому відбувались прогресивні зрушення в структурі експорту: зростала частка машин і обладнання, і знижувалась частка сировини і палива. Експорт був орієнтований в першу чергу (70 %) на розвиток держави (в т.ч. майже 50 % — на США), а в другу (21 %) — на взаємну торгівлю. Між іншим, гострою проблемою Латинської Америки залишається швидко зростаючий в умовах лібералізації зовнішньої торгівлі відрив імпорту від експорту і наростаючий дефіцит зовнішньоторговельного балансу.

Зміни відбулися і в імпорті капіталу. В 90-ті pp. різко збільшились надходження прямих іноземних інвестицій в Латинську Америку. Так, із середньорічної в 1986—1991 рр. величини в 9,5 млрд. дол. він зріс до 56 млрд. дол. в 1997 p., перш за все за рахунок Аргентини (6,3 млрд. дол.), Бразилії (16,3), Венесуели (4,9), Колумбії (2,4), Чилі (5,4) і Мексики (12,1 млрд. дол.). В результаті обсяг накопичених на континенті прямих іноземних інвестицій зріс з 48 млрд. дол. в 1980 p. і 124 млрд. дол. в 1990 p. до 375 млрд. дол. в 1997 р., причому 1/3 з них припадає на Бразилію (126 млрд. дол.) і 1/4 — на Мексику (87 млрд. дол.). В результаті прямі іноземні інвестиції забезпечують близько 15 % всіх капіталовкладень в основний капітал на континенті.

Між іншим, основним видом капіталу, що прибуває на континент, аж до останнього часу були портфельні інвестиції.