Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворює господарську систему. Це може бути система господарства села, міста, району, країни, всього світу. У системі господарства світу основними складовими є національні господарства країн, а зв´язки між ними формуються за законами міжнародного поділу праці.

Під поняттям система розуміють сукупність складових, що знаходяться у відносинах і зв´язках один з одним, утворюючи певну цілісність, єдність. Система з особливо високим рівнем внутрішніх зв´язків і пропорційністю взаємодіючих складових набуває рис комплексу.

З цього приводу можна сказати, що світове господарство — своєрідний економічний комплекс.

Отже, світове господарство — система національних господарств, що пов´язані й взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Звичайно, перш, ніж досягти сучасного рівня економічної взаємодії, світова спільнота пройшла важкий і тернистий шлях, на якому було зламано вікову господарську відокремленість окремих країн, що гальмувала прогрес. Протягом історії суспільству на шляху до єдності світу доводилося долати не тільки географічний простір, природні та національні бар´єри, а й політичні догми і перешкоди політичного суперництва.

Водночас не слід забувати, що в господарстві сучасного світу зберігається різка диференціація в рівнях розвитку окремих країн. Неоднаковими є економічні можливості країн різного типу, а відтак — і цілі, до яких вони прагнуть, точніше прагнуть їх підприємницькі кола та політична еліта. І якщо головні економічно розвинуті країни змагаються за сфери економічного та політичного впливу, то країни, що розвиваються, ведуть боротьбу за стале існування, а постсоціалістичні країни перехідної економіки переживають непросту і часом болісну перебудову свого господарства на засадах ринку.

Загальною ж закономірністю є те, що економічні зв´язки між країнами різних типів стають дедалі різноманітнішими, всеохоплюючими і взаємовигідними. Це — торгівля товарами та сировиною, побудова спільних підприємств, науково-технічні зв´язки, всезростаючий міжнародний рух капіталу, туристський обмін та ін. Зміцнення економічних зв´язків між країнами різного рівня розвитку створює фундамент нових відносин добросусідства, сприяє взаєморозумінню. Постійне ж вдосконалення економічних систем життєдіяльності в світовому господарстві — необхідна умова розвитку суспільства, нехтування цього призводить до економічної відсталості і загострення соціальних проблем.

Характеризуючи економічну систему світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі від пересічних по світу — вони утворюють кілька територіально близько розташованих груп. І це — не просто економічний факт, а одна з важливих закономірностей сучасного світового господарства: формується поліцентрична система його територіальної структури.

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22—23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12—13 % сільськогосподарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господарства цих північноамериканських країн такі: 1) багатий ринок збуту; 2) могутність американських банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, а й перетворюються на транснаціональні корпорації; 3) високий технічний рівень промисловості США і Канади; 4) високий науковий потенціал США і Канади; 5) потужний військово-промисловий комплекс США.

Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну належність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперництво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувається глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейський союз (ЄС). До нього з 1996 року входять 15 країн: Великобританія, Ірландія, Данія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія з населенням 370 млн. чоловік; ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція. Протягом 2004—2005 p.p. до Союзу приєдналося ще 10 Європейських країн — інтеграційне угрупування з населенням більш як 500 млн. чоловік; ринок якого за своїми можливостями попиту можна порівняти з ринком США. Тут посилюються міжнаціональні зв´язки великих монополій, зростає залежність і супідрядність господарств сусідніх країн.

Частка ЄС становить близько 1/5 виробництва національного продукту, промислової та сільськогосподарської продукції світу, понад 2/5 золотовалютних його ресурсів. Успіхи консолідації західноєвропейського центру особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі — на країни ЄС припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обігу світу. ЄС став тим інтеграційним ядром, навколо якого відбуваються процеси економічної та політичної інтеграції всієї Європи.

Щодо політики,то майже всі країни Європи входять до Ради Європи (РЄ), яка є дорадчим органом, шо координує зовнішньополітичну діяльність країн регіону. На чолі РЄ стоїть Парламентська асамблея РЄ, що знаходиться в м. Страсбурзі (Франція). Країни Центральної Європи (в тому числі Україна) також тяжіють до економічної інтеграції в загальноєвропейські структури.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «далекосхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припадає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН.

Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів Азіатсько-тихоокеанського регіону. Внаслідок високих темпів економічного зростання ця країна посіла помітне місце в світовому господарстві (майже 10 % ВВП світу), а також стала фінансовою супердержавою та могутнім і динамічним суперником США й країн Західної Європи. Для країн АТР Японія — важливий зовнішньоторговий партнер, її підприємці вкладають кошти не тільки в гірничодобувну промисловість і сільське господарство, а й в обробну промисловість, торгівлю, фінансову діяльність. Посилюються також зовнішньоекономічні зв´язки Японії з Австралією та Новою Зеландією.

Дедалі міцніші позиції в АТР посідає Китай. Його економічний потенціал вже можна порівнювати з показниками найбільш потужних економічних країн світу. Ця країна, у якій продукується понад 6 % світового ВВП, зосереджені величезні запаси мінеральної сировини і значні трудові ресурси, може розглядатися і як самостійний центр світового господарства.

Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпаду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці. На частку Радянського Союзу наприкінці 80-х припадало понад 1/7 світового економічного потенціалу. Незважаючи на економічну кризу, яку майже пережили новоутворені незалежні країни, вони зберігають великі промислові потужності, значний контингент висококваліфікованих трудових ресурсів і науковий потенціал. Можливості ж мінерально-ресурсної бази — особливо на просторах Росії — чи не найбільші в світі. Разом з тим, участь цих країн у міжнародному поділі праці мінімальна: країни СНД ледь помітні на світових товарних ринках і відомі як боржники розвинутих країн. Важко визначити, який вигляд матиме інтеграційна система Північної Євразії в майбутньому. Поки що в цій системі ядром, безумовно, залишається Росія, з якою більш тісно співробітничають Білорусь, Казахстан та Киргизька Республіка. В лютому 2003 року підписана угода між Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном про створення зони вільної торгівлі.

Проте під впливом сучасних геополітичних процесів у світі є передумови формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-перше, — тісно пов´язані між собою регіони Середземномор´я і Причорномор´я (до якого входить і територія України), по-друге, — регіон Середнього Сходу та Центральної Азії, в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов´язане життя країн і народів.

Формуються полюси економічного зростання і в Південній півкулі. Основним полюсом інтеграційних процесів у Південній Америці стають країни, що входять в інтеграційне угруповання МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Уругвай та ін.). В південній частині Тихого океану основний полюс економічного розвитку — Австралія і Нова Зеландія.

Таким чином можна сказати, що сучасна світова спільнота, перебуваючи в стані глобалізації, водночас створює певні системи інтеграційних угрупувань, що впливають на формування структури світового господарства.

Світове господарство — система, що має багато складних структур.

Структура — внутрішня будова системи та сукупність стійких зв´язків у ній, що забезпечують її цілісність.

Кожна система має велику кількість структур. Наприклад, сучасні господарства розрізняють такі прості структури, як галузеву, суспільну, політичну, функціональну, територіальну тощо, а також складні структури — соціально-економічну, функціонально-господарську, територіально-господарську та інші.

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціально-економічна, функціонально-господарська та територіальна.

Під соціально-економічною структурою розуміють співвідношення економічних устроїв і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних та економічних сил у державах та в світі в цілому.

Співвідношення економічних устроїв і систем власності визначає, в чиїх руках у тій чи іншій країні знаходиться багатство і реальна влада. В світі ще трапляються регіони, де є дофеодальні устрої, там зберігається вплив родоплемінної общини, а влада належить племінним вождям. Це, наприклад, характерно для більшості країн тропічної Африки, острівних територій Океанії тощо. В десятках країн велике значення мають феодальні системи власності. Особливо це характерно для мусульманського світу. В країнах Південно-Східної Азії і Південної Америки значну роль відіграє поміщицьке господарство (господарство латифундій). Разом з тим, в окремих країнах продовжує відігравати важливу роль поєднання державної і кооперативної форм власності й вплив відповідних партійних еліт. Це — країни централізовано керованої економіки та постсоціалістичні країни перехідної економіки.

Але більша частина економічного потенціалу світу зосереджена в країнах, де власність і влада знаходиться в руках державно-корпоративних комплексів. Багатство концентрується в руках великих фірм. Вони є власниками основних фондів, навіть землі та інших природних ресурсів, зростає їхня фінансова могутність. Держава ж в основному забезпечує правову та організаційно-управлінську базу функціонування комплексів. Державно-корпоративні комплекси прямо або опосередковано керують виробництвом, контролюють політику, впливають на сферу культури, освіти та науки.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм економічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація — це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких — весь світ.

Функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного стану розвитку суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці. На сьогодні, аналізуючи стан господарства не тільки економічно розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежуватися розглядом тільки галузей. Майже скрізь іде процес формування міжгалузевих систем, а в межах країн — і міжгалузевих комплексів. Цей процес зумовлений розвитком технологічних зв´язків, інвестиційної діяльності та вимогами сучасного менеджменту і маркетингу.

На початку ХХI ст. майже скрізь сформувалися світові міжгалузеві системи: енергетики, виробництва матеріалів, машинобудування, агробізнесу, транспорту тощо.

В економічно розвинутих країнах, крім перелічених утворень із всесвітнім охопленням діяльності, сформувалися міжгалузеві системи, які охоплюють національні ринки і набувають рис комплексів. Це — комплекси: військово-промислові (особливо США, ФРН, Франції, Росії, Китаю); наукових досліджень і конструкторських робіт, або науково-виробничі (найрозвинутіші — в США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції, а також в Росії, Україні, Китаї); атомно-енергетичні (в усіх економічно розвинутих і найбільших постсоціалістичних країнах); аерокосмічні (особливо в СП Росії, Японії, Франції, Китаї; формується такий комплекс і в Україні); індустріально-екологічні та ін.

Формуються інші міжгалузеві утворення, наприклад, міжнародна індустрія туризму, міжнародна індустрія інформації тощо.

Територіальна структура світового господарства — це географія соціально-економічного, функціонально-галузевого спрямування.

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв´язки. Це пов´язано з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Як показує попередній аналіз, світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів. Для світового ринку характерне переважно міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує всі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов´язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

• розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення—вивезення капіталу, робочої сили і технології;

• зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

• економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об´єднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Кінець XX — початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою здебільшого стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все «своє виробництво». Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою нішу. Дослідження закономірностей формування міждержавних зв´язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об´єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідним напрямом світогосподарського розвитку останніх десятиліть є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте відкрита економіка вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту; руху капіталу; митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо.