Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософія глобальних проблем сучасності

4. Цивілізаційний вибір України


Проблема цивілізаційного вибору для України знову стала актуальною з початку 90-х рр. ХХ ст. у зв’язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціально-економічних систем країн Східної Європи, новими політичними реаліями у світі, глобалізацією всіх сфер життя.

Перший досвід розв’язання подібної проблеми в історії України пов’язаний з вибором великого князя Володимира Святославича християнської віри для Київської Русі. І в минулому, і наразі це була і є проблема цивілізаційного вибору, вибору одвічного, стратегічного, визначального.

Проблема такого масштабу складна, багатоаспектна і має політичні, економічні, історичні, екологічні, соціокультурні виміри. Її розв’язання лежить на перехресті інтересів багатьох країн і народів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі.

Що стосується етимології терміна «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються на українську як «громадянський», «громадянин», «громадське су­спільство». Це слово можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцен­тричну культурно-історичну форму, як лінійний обо нелінійний розвиток історії, як мономірну або багатомірну конструкцію, як унікальну чи універсальну, глобалістську чи антиглобалістську модель розвитку культур.

До початку ХХ ст. в європейській ментальності поняття цивілізації застосовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових війн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця вимальовується мультиплікативна картина світових цивілізацій.

Першим таке бачення окреслив М. Я. Данилевський, який включив до цієї картини світу десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську, 2) китайську, 3) давньосемітську, 4) індійську, 5) іранську, 6) європейську, 7) грецьку, 8) римську, 9) аравійську, 10) германо-романську.

О. Шпенглер нараховує лише вісім типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську, 2) вавілонську, 3) єгипетську, 4) античну (аполонівську), 5) арабську (магічну), 6) західну (фаустівську), 7) майя, 8) російську.

А. Тойнбі визначає в історії людства понад 30 цивілізацій,
з яких до нашого часу збереглось лише шість: 1) західна, 2) візантійсько-ортодоксальна, 3) російсько-ортодоксальна, 4) арабська, 5) індійська, 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

Сучасність трактує цивілізаційний процес насамперед не як монолінейний, а як поліцентричний нелінійний розвиток куль­турно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення напрямів розвитку людства можна подолати однобічність як євро-, так і сходоцентризму. На цьому шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких втілюється, уособлюється відповідною мірою і в специфічний саме для нього спосіб увесь всесвітньо-історичний процес.

Ідеться про відродження універсалістського принципу, що визнає єдність людства, про багатомірний, стохастичний світ, в якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість.

Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини утворює певне замкнене коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди кризи, коли з’являється гостра незадоволеність підсумками власного розвитку.

Почуття краю (межі) свого досвіду спрямовує нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду на буття людини і її свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування майбутнього.

Як відомо, Володимир Святославич у своєму виборі релігії схилився до візантійського православ’я. Тут, звичайно, відіграла роль попередня традиція майже двохсотрічного проникнення цієї віри на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира породнитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держави.

Обрання християнства не було актом підкорення Русі Візантією. Київський князь прагнув домогтися від Візантії рівноправного партнерства в політичній і економічній сферах. І православна церква Київської Русі із самого початку будувалась як національна з богослужінням на церковно-слов’янській мові і слов’ян­ським обрядом.

Проте ім’я Христа поєднувало Русь і Європу. Київська Русь як жива спадкоємниця Візантії стає православним Сходом для неправославного, але християнського Заходу всередині єдиної культурно-історичної форми. Русь як переважно православний світ відрізнялася від католицької Європи не більше ніж від нехристиянської Азії, азіатського Сходу.

За умов глобалізації всіх сфер сучасного життя українсь-
кий народ теж стоїть перед вибором, котрий сьогодні є вибором майбутнього, але водночас він є поверненням до цивілізації, яку обрав ще Володимир, до християнських цінностей, християнської ідеології господарювання, християнського розуміння національного і державного, християнської віротерпимості.

Заклик до повернення самодіяльного ринкового господарства не може бути заміною ідеологічної парадигми, тому що самодіяльне ринкове господарство не є ідеологією, ринок — лише засіб втілення ідеології: якщо цей засіб неефективний і неконкурентоспроможний, то ідеологія зменшує сферу свого впливу, і навпаки, якщо він ефективний і конкурентоспроможний, то ідеологія, відповідно, розширює сферу впливу.

У галузі економіки вибір України схиляється до свободного ринку і свободної конкуренції, недоторканності приватної власності й охорони її законом, до права на підприємницьку діяльність і творчу ініціативу. У сфері політики наш вибір тяжіє до європейських стандартів прав людини, розподілу влади і демократизації основних її інститутів, визнання провідної ролі Заходу в становленні ліберально-демократичних цінностей як загальнолюдських, так і загальноцивілізаційних, завдяки яким зміниться тип зв’язків між економікою, власністю, владою, державою.
У царині екології вибір держави визначається власним негативним досвідом наслідків аварії на ЧАЕС і позитивним досвідом відмови від ядерної зброї.

Схід є особливою ланкою історичного розвитку поряд із Заходом. Відмітною рисою східної лінії розвитку завжди була нероздільність власності і влади (власність є функцією влади); голов­ним суб’єктом експлуатації виступає держава, а основною формою експлуатації в доіндустріальну епоху було централізоване вилучення додаткового продукту в рільників у вигляді ренти (податка). Тому в державах Сходу політика не може не стояти над економікою.

Європа доби середньовіччя відокремлюється від східної лінії розвитку, вона породжує ринкову економіку, базою якої була суто німецька форма власності на землю. У лоні Європи народився новий тип держави — правова держава, новий тип суспільства — громадянське суспільство.

Україна разом з Росією протягом останніх століть усе більше відставала від Заходу. Тому в східній, азіатсько-деспотичній, неправовій за принципом організації державі зустрілися західна ідеологія наукового соціалізму із селянською соціалістичною утопією.

У своєму негативному ставленні до приватної власності і стихії ринку Схід і Захід з’єдналися під час російської революції 1917 р. Цей вибір теж був історичним, і його не можна пов’язувати лише із західноєвропейською ідеологією марксизму. У підґрунті цього вибору перебувала стародавня селянська ідея про загальне благо з примітивним колективізмом, запереченням приватної власності, ментальністю «зрівнялівки». Бажаного син­тезу східної і західної цивілізацій   не відбулося. Східна колективістсько-державна організація розправилася із західним індивідуалізмом.

За умов глобалізації Україна намагається наразі синтезувати західну ідею і механізми створення правової держави на базі рин­кової економіки з досягненнями східної євразійської культури.

На думку політолога М. С. Михальченка, у контексті глобального розвитку можна розглядати три сценарії майбутнього України. Вони спираються, відповідно, на три реальні політичні сили — лівих, правих і центристів.

Перший сценарій «ретроідилічний». Він передбачає спочатку повернення до стану «брежнівського застою», а потім «уперед до перемоги казарменого неокомунізму». Поки ще існують передумови для спроб реалізувати цей сценарій: по-перше, економічні підстави (завелика частка населення з рівнем життя нижчим за офіційно визнану межу зубожіння); по-друге, політичні організації лівих сил (комуністи, соціалісти та ін.), що мають реальний вплив на знедолену частину нашого суспільства; по-третє, міфи марксистської ідеології про свободу, рівність, братерство, ефективну планову економіку, суспільну власність тощо; по-чет­верте, пам’ять про досягнення соціалізму (безоплатні медичні послуги, безоплатна освіта, соціальні гарантії тощо).

Відверто скажемо, що шанси на реалізацію цього сценарію все зменшуються, але спроби його реалізувати можливі. З погляду методології глобалістики цей сценарій несинергічний, бо ґрунтується на несинергічній директивно-плановій, неконкурентоспроможній економіці.

Другий сценарій майбутнього держави — «моноетнічний». Він передбачає побудову суто етнічної української держави на гаслах: «Україна — для українців!», «росіяни — в Росію!», «євреї — в Ізраїль!» і т. п. Цей сценарій має ще менше шансів для втілення, ніж попередній: по-перше, тому що Україна Східна і Західна, Південна і Північна, Центральна має різне ставлення до цього питання; по-друге, тому що світова громада дуже негативно реагує на проекти етнічних чисток; по-третє, тому що рівень цивілізованості більшості громадян України не дозволить утягнути їх у небезпечну і сумнівну авантюру. Цей сценарій теж несинергічний, бо спирається на ідею створення «закритої популяції», расово чистого етносу. Такий етнос, як і кожна «закрита система», не є життєздатним.

Третій сценарій — «ліберальний». Він базується на ліберальних цінностях ринкової економіки, рівних правах усіх людей перед законом, на ідеї міцної справедливої держави, створеної для захисту інтересів усіх громадян незалежно від етнічної, расової, політичної, соціальної належності. Саме цей сценарій синергічний, оскільки ґрунтується на ідеалах «відкритого суспільства», якими є ринкова економіка, демократія, громадянське суспільство, правова держава. З огляду на це він життєздатний.

Але конкретні умови здійснення третього сценарію передбачають деякі девіації в бік китайської, східноєвропейської (Польща, Угорщина), західноєвропейської (Німеччина, Нідерланди, Швеція), латиноамериканської (Бразилія, Чилі), африканської (Єгипет, Нігерія), пострадянської (Литва, Латвія, Естонія, Росія) моделей розвитку. Але деякі з цих моделей загрожують можливістю повної криміналізації влади і суспільства. На жаль, такий варіант розвитку не виключений і в Україні.

За підрахунками Інституту економіки НАН України, відплив капіталу за кордон у три рази перевищує всі разом узяті іноземні кредити, інвестиції і гуманітарну допомогу. Майже повністю (на 92 %) Україна втрачає свій внутрішній ринок. 80 % населення країни перебуває за межею бідності, частка працездатного населення, що не має роботи, становить 40 % (з урахуванням прихованого безробіття). Усе це свідчить, за оцінкою Міжнародного валютного фонду, про те, що Україна в результаті «успішного» виконання першого етапу реформ — «шокової терапії» — опинилась на грані національної катастрофи.

Треба визнати, що у ХХ ст. у розвинених країнах утратили історичну перспективу обидві протилежні моделі розвитку суспільства: «дикого» капіталізму з абсолютно вільним ринком і державного соціалізму з адміністративно-плановою системою. Досвід України за останні 10 і попередні 80 років підтверджує факт нежиттєздатності згаданих моделей розвитку.

Залишається третій шлях — конвергенція, спосіб, коли тре-
ба поєднати лібералізацію і протекціонізм, державне і ринкове регулювання, демократію і сильну владу, забезпечення прав людини і верховенство закону, глобальне мислення і національні інтереси.

Висновки

  1. Світова культура визначила цінності, які можуть стати нормою поведінки всіх людей у ХХІ ст., фундаментом «нового гуманізму» («шанобливість до життя», «етика сорому», «категоричний імператив», «екологічний імператив» тощо).
  2. Існує три магістральні шляхи глобального розвитку людства (ринковий, директивно-плановий, конвергенції).
  3. Показники та індикатори глобального розвитку все більше соціалізуються, тобто все більше оцінюються «антропогенні ландшафти».
  4. Глобалізація супроводжується певними парадоксами — суперечностями, наприклад, «глобальність — регіональність», «сталість — змінність», «свобода — необхідність».
  5. Безпечний глобальний розвиток пов’язаний зі створенням «нової цивілізації».
  6. Україна свій цивілізаційний вибір зробила понад 1000 років тому, коли прийняла християнство.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць