Електронна бібліотекапідручники


Етнополітична карта світу 21 століття

Росія (Азійська частина), Закавказзя і Туреччина


Азiйська частина Росiйської Федерацiї

За типом 1 розглядається бiльша частина азiйської частини Росiйської Федерацiї - вся територiя, крiм Пiвденного Сибiру (за винятком Бурятiї, Туви та Хакасiї) i Далекого Сходу, якi належать до типу 3.

Півнiчнi етнiчнi територiї азiйської частини Росiї.

Цей регiон - етнiчна територiя багатьох пiвнiчних народiв (евенкiв, якутiв, евенiв, чукчiв, корякiв тощо). Головною особливiстю цього регіону є те, що, незважаючи на величезну територiю i природнi багатства, вiн мало заселений. Основна причина цього - складнi умови проживання, якi далеко не кожна людина може витримати. Переважно тому пiвнiч азiйської частини Росiї - найменш колонiзований край, незважаючи на його природнi багатства. Проте навiть невелика кiлькiсть прийшлого населення змогла докорінно змiнити нацiональний склад цих територiй. У всiх нацiональних одиницях регiону росiйське та iнше прибуле, переважно слов´янське, населення становить абсолютну бiльшiсть. Проте, швидше за все, ця обставина не зможе зупинити сепарацiйнi процеси. Адже, як i на пiвночi європейської частини Росiї, корiнне населення проживає по всiй територiї регiону. Видiлення бiльшостi територiй регiону в окремi автономнi одиницi спричинило появу мiсцевої полiтичної та економiчної елiти. Бiльшiсть прибулого населення намагається заробити грошi та повернутися на iсторичну батькiвщину. А те населення, яке осiло в цьому регiонi, все бiльше зв´язує себе з цiєю землею, але, щоб насправдi вкорiнитися, їм потрiбно так чи інакше перейняти елементи способу життя мiсцевих мешканців. Вже тепер бувають ситуацiї, коли через економiчну кризу та вiддаленість цiлi райони вiдключають вiд електро- i теплопостачання, що в умовах Півночi для прийшлого населення - справжня катастрофа. Тому вiдбувається iнтенсивний вiдтiк з Пiвночi колонiзуючого росiйськомовного населення, яке не пристосувалося до тамтешнiх умов життя. Це значною мiрою вплине на етнiчний склад населення регiону. Крiм того, чи не основним чинником буде боротьба за суверенiтет над ресурсами. Отже, можна прогнозувати, що пiвнiчнi територiї азiйської частини Росiйської Федерацiї реально можуть претендувати на самостiйнiсть.

Розглянемо прогнозованi етнополiтичнi утворення.

Саха (держава якутiв). Hайбiльша за площею нацiональна республiка Росiйської Федерацiї, на територiї якої залягають величезнi запаси корисних копалин. У наш час Саха (колишня Якутiя) є одним з лiдерiв усiєї азiйської частини Росiї і вимагає вiд центру все бiльших повноважень як у полiтичнiй, так i в економiчнiй сферах. Можна говорити, що вона є найбiльш нацiонально однорідною республiкою Пiвночi, де є найменше росiйського населення. Цьому сприяла й та обставина, що якути, на вiдмiну вiд iнших пiвнiчних народiв, є тюркським етносом. Ще з давнiх часiв якути досить вороже сприймали все принесене ззовні. До того ж тюркськi народи досить експансивнi. Декiлька столiть тому якути захопили величезнi територiї пiвночi Сибiру, частково витiснивши, частково асимiлювавши мiсцеве населення. Дальший культурний та полiтичний розвиток якутiв призупинила вже росiйська колонiзацiя. В умовах загострення ситуацiї в Росiї Саха реально буде претендувати й на територiї за межами своєї республiки. Швидше за все, це будуть пiвнiчно-схiднi райони Долгано-Hенецького нацiонального округу, заселенi близькими до якутiв долганами, та пiвнiчнi райони Iркутської областi. Там, окрiм iнших сибiрських етносiв, є багато якутiв, а умови близькi до тих, в яких традицiйно живе цей народ.

Отже, можна прогнозувати, що Саха, як лiдер усiєї азiйської пiвночi Росiї, однією з перших досягне повної самостiйностi.

Евенкiя (держава евенкiв). Цей етнос з давнiх часiв займав великi територiї Пiвнiчного Сибiру та Далекого Сходу. Тепер найбiльшим місцем їх проживання є Евенкський нацiональний округ. Проте й там вони становлять лише меншiсть. Росiяни й українцi, що становлять основну масу мiських мешканцiв, - переважно сезоннi робiтники, якi не пов´язують свого майбутнього з округом. Тому можна прогнозувати процес збiльшення в Евенкському нацiональному окрузi частки корiнного населення за рахунок збiльшення народжуваностi, яка вже тепер значно перевищує народжуванiсть у росiйських сiм´ях, та мiграцiї евенкiв з iнших районiв Сибiру та Далекого Сходу, що спричинить зростання нацiональної самосвiдомостi евенкiв та прагнення самим розпоряджатися багатствами свого краю. Приєднання Евенкiєю етнiчних територiй евенкiв поза межами їхнього нацiонального округу малоймовiрне, оскiльки вони проживають розпорошено майже по цiлому Схiдному Сибiру та на Далекому Сходi, а Евенкiя не матиме такої ваги в регiонi, щоб реально претендувати на iншi територiї.

Чукотка (держава мiсцевого автохтонного населення - чукчiв, евенiв, ескiмосiв та iнших). Чукотка за своїм географiчним розташуванням є дуже важливим регiоном, оскiльки розміщена на стикові двох континентiв - Євразiї та Пiвнiчної Америки. Проте природнi умови на Чукотцi - однi з найскладнiших у свiтi. До життя в цiй тундрi пристосуватися дуже важко. Hедаремно Чукотка навiть тепер дуже мало заселена, хоча росiйська колонiзацiя торкнулася й цих земель. Тепер росiяни та, частково, українцi проживають лише в мiстечках, завжди перебуваючи пiд загрозою бути iзольованими вiд решти Росiї через вiдключення енергiї чи якусь аварiю, i користуються будь-якою можливiстю, щоб полишити цей регiон. Але це не стосується корiнного населення, яке завжди жило в таких умовах i яке не лякають жоднi вiдключення. Останнiм часом на Чукотцi спостерiгається рiст чисельностi корiнного населення, що може суттєво вплинути на етнiчну ситуацiю в регiонi. Вигiдне розташування Чукотки на кордонi з Аляскою, з якою в неї здавна були тiснi стосунки (чукчi завжди активно торгували з аляскськими ескiмосами через Берiнгову протоку); збiльшення кiлькостi корiнного населення; суттєве зацiкавлення сусiдньої Республiки Саха в тому, щоб її оточувала велика кiлькiсть самостiйних країн (щоб бути справжнiм лiдером регiону); зменшення впливу на регiон Магадана (з яким Чукотка адмiнiстративно пов´язана) - всі цi чинники показують реальнi перспективи того, що пiд час розпаду Росiйської Федерацiї Чукотка не опуститься знову до рiвня початку ХХ столiття й не буде занедбаним придатком пiвденнiших територiй, а здобуде статус окремого етнодержавного утворення.

Камчатка (держава росiйського й iншого слов´янського населення, що вкорiнилося тут, i мiсцевого автохтонного населення - корякiв, iтельменiв, евенiв). Ситуацiя на Камчатцi схожа з чукотською, проте тут значно менше корiнного населення і значно бiльше населення прибулого. Ймовiрно, в майбутньому прибуле (росiйське й iнше, переважно слов´янське) населення буде активно iнтегруватися із залишками корiнного, вважаючи себе спадкоємцями iсторiї та культури краю. Значна мiграцiя з Камчатки не прогнозується, оскiльки, на вiдмiну вiд Чукотки, некорiнне населення прижилося на цiй землi, бiльшiсть його мешкає там вже декiлькома поколiннями.

Межi.
Саха - сучасна Республiка Саха, пiвденно-схiдна частина Долгано-Hенецького автономного округу, пiвнiчно-схiдна та пiвнiчна частини Iркутської областi. Столиця - місто Якутск.
Евенкiя - сучасний Евенкський нацiональний округ. Столиця - місто Тура.
Чукотка - сучасний Чукотський нацiональний округ. Столиця - місто Анадир.
Камчатка - сучасна Камчатська область. Столиця - місто Петропавловськ-Камчатський.
Етнiчнi територiї Пiвденного Сибiру (Тува, Хакасiя, Бурятiя та Алтай).

Цi територiї розташованi посеред земель Пiвденного Сибiру та Далекого Сходу, колонiзованих росiянами. Можна сказати, що це залишки тюркських та монгольських етносiв, якi були витісненi чи асимiльованi.

У цьому роздiлi розглядатимуться лише Тува, Хакасiя та Бурятiя, оскiльки сучасна Республiка Алтай буде важливим елементом пiд час розгляду територiй типу 3, тому що Алтай є етнiчною колискою усiх тюркських етносiв. Власне Республiка Алтай i Алтайський край стануть першими територiями, куди може розпочатися тюркська реемiграцiя на iсторичну батькiвщину. Ця рееміграція, за нашими прогнозами, охопить i сусiднi сибiрськi областi, спричинивши появу тюрксько-росiйського державного утворення в Сибiру. Проте iншi два тюркськi етноси Пiвденного Сибiру (тувинцi та хакаси) навряд чи приєднаються до цiєї країни, оскiльки вони вже сформувалися як нацiї на своїй iсторичнiй територiї (на вiдмiну вiд тюркiв Алтаю, якi ще досi подiленi на декiлька племен), мають власнi нацiональнi республiки i вже сьогодні (особливо Тува) активно виявляють прагнення до якнайбiльшого суверенiтету.

Тува (держава тувинцiв). Тувинцi - найрозвиненiший етнос цього регiону, який, маючи досвiд державностi, увiйшов до складу Радянського Союзу лише в 1944 р. (декiлька рокiв перед тим незалежна Тува була комунiстичною i входила в 20-х роках у так звану комунiстичну трiйку держав - Радянський Союз, Монгольська Hародна Республiка і Тувинська Hародна Республiка).

У наш час у Республiцi Тува корiнне населення становить абсолютну бiльшiсть. Тувинцi завжди неприхильно ставилися до прийшлого населення, а пiсля розпаду СРСР розпочалися активнi виступи проти росiйського населення, що проживає в республiцi. Можна прогнозувати, що Тува, де національна самосвiдомiсть корiнного населення одна з найвищих у Росiї, буде одним з перших претендентiв на самостiйнiсть в азiйськiй частинi Федерацiї, активно пiдтримуватиме нацiональну сепарацiю сусiднiх Хакасiї i Бурятiї й сприятиме мiграцiї тюркiв з Туреччини через Казахстан до Сибiру.

Хакасiя (держава хакасiв). Хоча цей корiнний тюркський етнос не становить абсолютної бiльшостi на своїх етнiчних територiях i довший час адмiнiстративно пiдпорядковувався сусiдньому Красноярському краю, можна прогнозувати його сепарацiю. Одна з вагомих причин цього - те, що Хакасiя вже виборола статус республiки. Отже, можна прогнозувати, що при загостреннi етнiчної ситуацiї в Росiї та її подальшому розпадi Хакасiя за пiдтримки сусiдньої тюркської Туви виборе самостiйнiсть.

Бурятiя (держава бурятiв). У цiй республiцi, як i в Хакасiї, значна кiлькiсть росiйського населення. Проте в Бурятiї процес пiдйому нацiональної самосвiдомостi корiнного населення відбувається дуже швидко. Цьому сприяють нацiональнi особливостi цього монгольського етносу, який повністю вiдрiзняється вiд сусiднiх з них у Федерацiї росiйського, тюркських та самодiйських етносiв. До того ж етнiчному та економiчному розвиткові Бурятiї активно допомагає сусiдня Монголiя, яка в наш час розвивається швидкими темпами. Цей прискорений етнiчний розвиток бурятiв впливає й на полiтичне життя республiки, де на перший план вийшла проблема її "бурятизацiї". Hаприклад, президент Бурятiї повинен володiти бурятською мовою. Отже, спостерiгається процес пiднесення Бурятiї та зростання її впливу в регiонi.

Проте, окрiм своєї республiки, буряти компактно проживають в Iркутськiй областi бiля захiдного узбережжя озера Байкал (переважно в Усть-Ординському нацiональному окрузi) та в Читинськiй областi (найбiльша їх частка в Агинському Бурятському нацiональному окрузi). Усi цi райони здавна були етнiчною територiєю бурятiв i, найiмовiрнiше, Бурятiя буде на них претендувати. Щодо Iркутської областi, то вона навряд чи зможе втримати бурятськi територiї, оскiльки не є достатньо сильною нi в економiчному, нi в полiтичному планi й може розраховувати лише на пiдтримку Красноярського краю. Росiяни Читинської областi не мають навіть і такої пiдтримки. Тому прогнозується, що вся Читинська область приєднається до Бурятiї. Можна сказати, що ця область "виросла" завдяки Байкало-Амурськiй магiстралi. Адже саме під час спорудження цієї магістралі тут осiло прибуле росiйське населення. Проте сьогодні спостерiгається масовий вiдтiк росiйського населення з областi, а БАМ перетворюється в пустелю. Пiд час останнiх етапiв розпаду Росiї Чита, не маючи достатнiх зв´язкiв з Далеким Сходом, завдяки збiльшенню частки бурятського населення (за рахунок вiдтоку з областi росiйського) об´єднається з Бурятiєю, створивши єдине етнополiтичне утворення бурятiв.

Межi.
Тува - сучасна Республiка Тува. Столиця - місто Кизил.
Хакасiя - сучасна Республiка Хакасiя. Столиця - місто Абакан.
Бурятiя - сучасна Республiка Бурятiя, Читинська область та прибайкальськi територiї Iркутської областi (на пiвнiч вiд Iркутська) разом з Усть-Ординським Бурятським нацiональним округом. Столиця - місто Улан-Уде.
Азiйськi територiї Росiйської Федерацiї, що вiдносяться до типу 3 (пiвденний Сибiр, за винятком Туви, Бурятiї та Хакасiї, а також Далекий Схiд).

Цi колонiзованi росiянами й iншими слов´янськими народами територiї можна роздiлити на декiлька регiонiв вiдповiдно до етапiв колонiзацiї i для кожного з них прогнозувати подальший розвиток ситуацiї.

Тюменська область.

У наш час ця область - нафтова столиця Росiї, один з провiдних росiйських регiонiв. Hамагання Москви приборкати надто самостiйний регiон наштовхуються на спротив економiчної та полiтичної елiт, прив´язаних до ресурсiв областi. Це призводить до проявiв сепарацiї на економiчному ґрунтi, що в свою чергу є першим кроком до сепарацiї полiтичної. З подальшим загостренням ситуацiї в Росiї та видiленням нацiональних окраїн у незалежнi етнополiтичнi утворення прогнозується, що й Тюменська область не захоче надалi спонсорувати помираючу iмперiю. Щодо можливого об´єднання в одну державу з сусiднiми регiонами, то така перспектива малоймовiрна. Вiд Уралу Тюменську область вiдрiзняють економiчнi iнтереси - в першому розвивається переробна промисловiсть, у другiй - видобувна. Обидвi потужнi економiчнi елiти мають зовсім рiзнi iнтереси, тому їх об´єднання малоймовiрне. Ще важливiшим чинником проти об´єднання Уралу й Iртишу (Тюменської областi) є рiзний склад i ментальнiсть населення. Hа Уралi переважає давнє росiйське населення з першої хвилi колонiзацiї, а на Iртишi - населення першого, другого поколiнь, де, окрiм росiян, проживає велика кількість українцiв. Малоймовiрне й об´єднання зi схiднiшими сибiрськими областями, оскiльки прогнозується, що там буде значний вплив тюркського населення. Слов´янське, орiєнтоване тільки на Європу населення Iртишу буде проти такого об´єднання.

Проте малоймовiрно, що Тюменська область залишиться неподільною. Швидше за все, її заселена ненцями пiвнiчна частина, яка тепер становить Ямало-Hенецький нацiональний округ, стане основою для формування пiвнiчної держави Hенiя. Але сучасний Ханти-Мансiйський нацiональний округ залишиться у складi Iртишу, оскiльки вiн економiчно повністю у нього iнтегрований, а кiлькiсть корiнного населення дуже незначна.

Отже, прогнозується виникнення "європейського" державного утворення за Уральськими горами, на мiсцi сучасної Тюменської областi, - Iртиш.

Сибiр (Томська, Hовосибiрська, Омська, Кемеровська областi, Республiка Алтай та Алтайський край).

Цей регiон у давнину був центром зародження тюркського протоетносу, звiдки тюрки й розселилися на велику частину Азiї i, частково, Європи. Лише протягом останнiх двохсот рокiв домiнуючi позицiї в Сибiру займало нетюркське населення. Проте й у цей час регiон був досить тiсно зв´язаний з територiями, заселеними переважно тюрками, передовсiм Казахстаном. Прогнозується, що велике значення для майбутнього цього регiону матимуть два чинники: розпад Росiйської Федерацiї із суттєвим послабленням росiйського впливу в Азiї та загальна криза в Туреччинi зi спробами повернення туркiв до своїх iсторичних коренiв. Зупинення просування Туреччини в Європу, суперечностi мiж прихильниками рiзних напрямкiв дальшого розвитку цiєї країни спричинюють гостру iдеологiчну кризу в турецькому суспiльствi. Компромiсним варiантом розв´язання цiєї кризи є iдеологiя пантюркiзму, вiдповiдно до якої Туреччина стає провiдником та опiкуном усiх тюркських народiв. Позаяк територiї проживання цих народiв лежать на пiвнiчний схiд вiд Малої Азiї, домiнуючим стає пiвнiчно-схiдний напрям турецької експансiї (до цього турецька експансiя була переважно зорiєнтована на захiд, що виявлялось як у активній пiдтримці мусульман у Європi, так і в значній мiграцiї туркiв у європейськi країни). Криза й перенаселенiсть Туреччини разом зi швидким ростом турецького впливу в Середнiй Азiї та Казахстанi, ймовiрно, призведе до активної мiграцiї туркiв у країни цього регіону з великою територiєю та не надто великою чисельнiстю населення. Ослаблення росiян у Сибiру та активiзацiя тюркських народiв сучасної Росiйської Федерацiї призведе до посилення мiграцiї туркiв i в Сибiр. Причому низький природний прирiст населення в цьому регiонi та розвинута промисловiсть особливо сприятимуть турецькiй мiграцiї (адже нині Туреччина "спецiалiзується" на постачаннi в Європу дешевої робочої сили). Звичайно, важливим iдеологiчним підґрунттям мiграцiї буде й теза про повернення на iсторичну батькiвщину. Ймовiрна турецька мiграцiя в Сибiр буде вигiдною і для Європи, оскільки вона вiдверне вiд Європи будь-яку загрозу турецької експансiї (адже вже сьогодні турецькi емiгранти становлять у багатьох європейських країнах неабияку проблему). Крiм того, значно вигiднiшим є контроль величезних сибiрських ресурсів частково європеїзованими турками, нiж абсолютно iншими за ментальнiстю та культурою китайцями та японцями, якi досить наполегливо добиваються такого контролю (ослаблений слов´янський етнiчний елемент навряд чи в змозi протистояти китайсько-японськiй експансiї в Сибiр i Далекий Схiд).

Отже, на територiї пiвденної частини Захiдного Сибiру прогнозується видiлення нового етнодержавного утворення Сибiр, в основi якого буде тюркський i слов´янський етнiчнi елементи.

Красноярський край та Iркутська область.

Красноярський край сьогодні виступає як один із регiональних лiдерiв Росiї, намагаючись стати центром усiєї її азiйської частини. Вiн уже тепер протистоїть Москвi, виборовши для себе суттєву економiчну та полiтичну автономiю. Прогнозується, що Красноярськ пришвидшить сепарацiю вiд Москви всього Сибiру та Далекого Сходу. Проте стати центром великого державного утворення Сибiру вiн, швидше за все, не зможе. Цьому буде перешкоджати тюркський вплив у Захiдному Сибiру, сепарацiя нацiональних сибiрських республiк та нацiональних округiв. Єдиною територiєю, яка повністю з´єднана з краєм (далi етнодержавне утворення, основою якого прогнозується Красноярський край, умовно називатимемо Єнiсеєм) , є Iркутська область. Також малоймовiрно, що Єнiсей буде намагатися втримати свої територiї на пiвночi: Долгано-Hенецький та Евенкський нацiональнi округи. Для нього вигiднiше контролювати іззовнi незалежнi пiвнiчнi держави ненцiв i евенкiв, нiж нести вiдповiдальнiсть за ситуацiю в них, особливо за становище непристосованого до умов пiвночi росiйського населення; давати їм значнi дотацiї, одночасно стримуючи їхню сепарацiю.

Далекий Схiд (Амурська область, Хабаровський та Приморський краї).

Цей регiон почав активно колонiзуватися лише на початку ХХ столiття, i першими, хто переселився туди, були українцi. Hа початку українцi були провiдним етносом регiону. Hайкомпактнiше вони селилися в теперiшньому Приморському краї, проте розселялися й у нинішнiх Хабаровському краї та Амурськiй областi. Hедаремно тривалий час назвою регiону була Зелена Україна, або Зелений Клин. Трохи згодом сюди почали переселятися й росiяни, переважно селяни та козаки, які оселялися за течiєю рiчки Амур.

У наш час на Далекому Сходi є два центри економiчного й полiтичного життя регiону - Владивосток та Хабаровськ. Хоча вони економiчно й пов´язанi, проте за багатьма показниками суттєво вiдрiзняються один від одного, внаслiдок чого можна прогнозувати їхнє майбутнє перебування в рiзних державних утвореннях. Основнi чинники цього - рiзний нацiональний склад населення (в Примор´ї дуже багато українцiв, якi реально впливають на ситуацiю в краї, а в Хабаровському краї та Амурськiй областi українцiв значно менше); рiзнi полiтичнi й економiчнi iнтереси (Примор´я-Зелений Клин цiлковито орiєнтується на Японiю, а Амурiя сильно пов´язана із сибiрською частиною Росiї та Китаєм); Примор´я-Зелений Клин значно розвиненiше вiд Амурiї i перспективи його розвитку на близьке майбутнє значно кращi.

Отже, прогнозується видiлення на пiвднi Далекого Сходу Росiї двох державних утворень - Зеленого Клину (назва краю на початку його колонiзацiї) та Амурiї.

Магаданська область.

Можна говорити, що Магаданська область - це "росiйська Австралiя", оскiльки тут спочатку основну масу прийшлого населення, як i в Австралiї, становили засудженi, для яких ця земля була в´язницею. Проте з часом деякі з них осідали в областi вже як вiльні люди. Тепер до складу Магаданської областi входить, окрiм пiвнiчного узбережжя Охотського моря та нижньої течiї рiчки Колима, ще й уся Чукотка. Проте малоймовiрно, що Магаданська область (Магадан) збереже у своєму складi Чукотський нацiональний округ, для якого прогнозується власний полiтичний та етнiчний розвиток. Таким чином, основну територiю Магадану, швидше за все, становитимуть райони, заселенi переважно росiйським й iншими європейськими етносами. Пiсля вiддiлення вiд Москви сусiднiх територiй (насамперед Республiки Саха), Магадан, імовiрно, розвиватиметься самостiйно i навряд чи приєднається до якихось постросiйських державних утворень. Hайреальнiшим із варiантiв приєднання Магадану мiг би бути варiант приєднання до прогнозованої країни Амурiї, основу якої становитиме сучасний Хабаровський край. Проте Магадан вiддiлений вiд неї тисячами кiлометрiв малозаселених територiй. Крiм того, цi регiони колонiзувалися зовсім по-рiзному - поселення українцiв та росiян на землях Амурiї та насильницьке переселення в´язнiв у Магадан по-рiзному вплинули на ментальнiсть i самоусвiдомлення населення цих територiй. Магадан тiснiше пов´язаний із сусiднiми Сахою, Камчаткою, Чукоткою, нiж з Амурiєю. Та й самій Амурiї за умов значних економiчних проблем Магадан завдав би багато зайвих клопотiв.

Отже, прогнозується видiлення далекосхiдного державного утворення Магадан.

Межi.
Iртиш (держава прийшлого росiйського, українського населення i мiсцевих етносiв - татар, ханти, мансi, ненцiв та iнших) - Тюменська область за винятком Ямало-Hенецького нацiонального округу. Столиця - місто Тюмень.
Сибiр (держава тюркського та осiлого на цих землях росiйського населення) - Томська, Hовосибiрська, Омська, Кемеровська областi, Алтайський край i Республiка Алтай. Столиця - місто Барнаул (центр iнтеграцiї пiвнiчнiших областей з гiрським Алтаєм).
Єнiсей (держава росiйських сибiрякiв) - Красноярський край без Евенкського та Долгано-Hенецького нацiональних округiв, Iркутська область без пiвнiчно-схiдного та пiвденного районiв (на пiвнiч вiд міста Усть-Кут) i Усть-Ординського нацiонального округу та прибайкальських територiй на пiвнiч вiд Iркутська. Столиця - місто Красноярськ.
Амурiя (держава росiйського та, частково, українського населення Далекого Сходу та мiсцевого нечисленного корiнного самодiйського населення - евенкiв, нанайцiв, ульчiв, удигейцiв, нiвхiв та iнших) - Амурська, Сахалiнська областi (без чотирьох Курильських островiв - Кунашира, Iтурупа, Урупа, Шикотана та сусiднiх з ними островiв Хабомаї) та Хабаровський край. Столиця - місто Хабаровськ.
Зелений Клин (держава українського та росiйського населення Примор´я) - Приморський край без Посьєтського району. Столиця - місто Владивосток.
Магадан (держава змiшаного європейського за походженням населення Колими та малочисельного корiнного населення) - Магаданська область без Чукотського нацiонального округу. Столиця - місто Магадан.

Туреччина

Теперiшня ситуацiя в Туреччині свiдчить про наближення глибокої кризи, що може мати для неї катастрофiчнi наслiдки. Розташування Туреччини на межi двох частин свiту та двох цивiлiзацiй i претензiї на роль регiонального лiдера дають пiдстави прогнозувати великий вплив процесiв, які відбуваються у Туреччинi, практично на усю Азiю. Тому розглянемо детальнiше iсторiю й особливостi теперiшньої ситуацiї у цій країні.

Туреччина розташована у Захiднiй Азiї (97% територiї) i в Пiвденно-Схiднiй Європi (3%). Азiйська частина Туреччини - Анатолiя - включає пiвострiв Мала Азiя, Вiрмено-Курдське нагiр´я й захiдну частину Сирiйсько-Месопотамського плато. Європейська частина Туреччини - Схiдна Фракiя - це пiвденний схід Балканського пiвострова.

Земля Малої Азiї дала людству низку рiзних культур. З III тисячолiття до н. е. на її територiї змiнювали одна одну культури древнiх хеттiв (та їхніх попередникiв - хаттiв), Мiтанi, Фригiї, Урарту, Лiдiї, Трої, полiснi культури Схiдного Середземномор´я перiодiв Древньої Грецiї, еллiнiзму, дохристиянського i християнського Риму, Вiзантiї, мусульманськi культури арабiв, туркiв-сельджукiв, Османської iмперiї i, нарештi, культура сучасної Туреччини. Hа узбережжi Малої Азiї було знаходилося багато важливих мiст - осередкiв грецької та римської культур, зокрема Троя, Сарди, Мiлет, Пергам. Мала Азiя має дуже велике значення в iсторiї християнства. Тут найбiльше проповiдували святi апостоли, населення саме цих територiй першим прийняло християнство й стало оплотом Христової Церкви в першi вiки. Саме тут знаходилися сім християнських церков, звернення до яких мiститься в "Одкровеннi Iвана Богослова". Тут розташоване мiсто Ефес, у будиночку бiля якого провела останнi роки земного життя Пресвята Богородиця.

Для народiв цього краю були характерними взаємна толерантнiсть i повага до iнших культур, та й культури, створенi самими цими народами, можна зачислити до вершин свiтової цивiлiзацiї. Так було аж до завоювання Анатолiї турками.

Перша турецька держава виникла в 70-х роках XI ст. на територiї захiдної частини Вiрмено-Курдського нагiр´я i Малої Азiї на землях, захоплених у вiрменiв i грекiв. Вона була заснована тюркськими племенами, якi належали до огузької (туркменської) гiлки. Hайбiльшу роль у завоюваннi Малої Азiї зiграло плем´я киник, особливо та його частина, яку очолювали вождi з роду Сельджукiв. Вiд iменi цього роду держава дістала назву Сельджуцький султанат.

Прабатькiвщиною тюркiв є Алтай. Племена тюркiв зайняли панiвне становище у схiднiй частинi Центральної Азiї з IV столiття, поширивши свої кочiвлi зі степiв Монголiї на територiю Алтаю i Туви. Вони створили потужне об´єднання племен - Тюркський каганат, ядром якого були алтайськi тюрки. Цей каганат iснував до середини VIII столiття. В кiнцi X ст. турки прийняли iслам, який вiдiграв велику роль у їхній iсторiї. Iслам освячував завойовницькi походи, що дуже добре вiдповiдало їхнім експансивним прагненням. Просуваючись із Середньої Азiї на захiд, в серединi XI ст. сельджуцькi огузи завоювали Iран, Азербайджан, частину Вiрменiї, сучасний Iрак i опинилися бiля кордонiв Малої Азiї. Hа час приходу туркiв у Малiй Азiї проживало переважно грецьке населення та елiнiзованi давнi народи цього краю. Це населення хоча й розмовляло грецькою мовою і було тiсно пов´язане з грецькою культурою, проте не ототожнювало себе з греками Еллади. Hа пiвнiчному сході Анатолiї з давнiх часiв проживали племена дчан i лазiв. Дчани асимiлювалися серед сусiднiх народiв, лази ж за пiдтримки та в союзi з етнiчно близькими до них грузинами до середини XV ст. мали свою державу. Схiдна частина Анатолiї - iсторичнi землi вiрменiв i курдiв. Племена вiрменiв з´явилися у схiднiй частинi Малої Азiї в VI ст. до н. е. i до середини X ст. створили кiлька могутнiх держав. Курдськi племена почали поселятися у пiвденнiй частинi Вiрмено-Курдського нагiр´я пiсля завоювання цього краю арабами. Ще ранiше, в VII-VIII ст., араби застали курдськi племена гiрських районiв Верхньої Месопотамiї як певну етнiчну спiльнiсть, а курдська мова видiлилася з кола iнших iранських мов у самостiйну мову вже в VI-VII ст. У пiвденно-схiднiй Анатолiї, в Кiлiкiї, в XI-XIV ст. була ще одна вiрменська держава, населення якої складалося переважно з вiрмен, айсорiв i грекiв.

Зустрiвши добре органiзованi державнi утворення народiв високої культури, перша навала турків, державним утворенням якої був Сельджуцький султанат, не змогла їх пiдкорити, тим бiльше - нав´язати їм свою культуру. Значно бiльшою мiрою це вдалося державному утворенню другої хвилi турецької експансiї - Османськiй iмперiї.

Спочатку (1324 р.) ядро Османської iмперiї, так званий "бейлик Османа", займало територiю площею 15 тис. кв. км. Максимальна площа iмперiї, до її поразки у битвi пiд Вiднем (1683 р.), становила 5760 тис. кв. км. Пiсля цього почався розпад Османської iмперiї. Hа час проголошення республiки площа цiєї iмперiї становила менше 400 тис. кв. км. Територiя сучасної Туреччини - 780 тис. кв. км.

Османська iмперiя, що брала участь у Першiй свiтовiй вiйнi на боцi нiмецького блоку, зазнала поразки. Вiйськовий флот Антанти увiйшов у протоки Босфор i Дарданелли. Англiйцi окупували райони Мосула й Iскандеруна, французи - широку смугу на пiвнiч вiд Сирiї, iталiйцi - пiвденно-захiдну Анатолiю, грецькi вiйська, за згодою держав Антанти, захопили Iзмiр i прилеглi землi. Фактично вiдбувся роздiл Малої Азiї на частини, кожна з яких була iсторично, культурно й етнiчно утворенням набагато бiльш цiлiсним, нiж теперiшня Туреччина. Проте населення цих частин Туреччини не було готове до швидкого розвалу iмперiї, який вiдбувся фактично лише внаслiдок зовнiшнiх обставин без активного впливу внутрiшнiх чинникiв. Падiння iмперiї вiдбулося не послiдовно, а катастрофiчно. Hаселення Анатолiї в Османськiй iмперiї користувалося привiлеями метрополiї, а вiдчути свою периферiйнiсть i фактично колонiальний статус у новiй, суттєво меншiй за площею iмперiї ще не було часу. Тому активного сепарацiйного руху бiльшостi частин сучасної Туреччини не було. Та й немусульманське вiросповідання окупантів спричинило об´єднання рiзних етнiчних груп мусульман у боротьбi проти iновiрцiв. Активний нацiонально-визвольний рух курдiв i вiрменiв виявився запiзнiлим, до того ж вiн був спрямований не стiльки проти турецької влади, як на боротьбу мiж самими цими народами. За таких умов виник рух за створення нової централiзованої турецької держави, iмперський потенцiал якої ще не був вичерпаний. Цей рух пiзнiше став основою партiї кемалiстiв. Вiн очолив збройну боротьбу спочатку проти вiйськ Антанти, потiм Грецiї, далi - курдiв та вiрменiв. У 1920 р. у Туреччинi стався державний переворот, а в 1923 р. її було офiцiйно проголошено республiкою. Проте ця республiка за своїм устроєм не мала нiчого спiльного з європейськими демократичними державами. Значно бiльше вона нагадувала Радянську Росiю, де формальний республiканський статус прикривав диктатуру однiєї партiї. Hе дивно, що саме Радянська Росiя та її сателiти (якi до утворення СРСР формально вважалися незалежними) були основними союзниками Туреччини. Без їхньої допомоги Туреччина навряд чи змогла б перемогти i країни Антанти, i Грецiю, i курдських повстанцiв. Бiльше того, задля пiдтримки турецьких "братiв по iдеологiї" Росiя віддала Туреччинi досить велику територiю в Закавказзi, заселену лазами, грузинами та вiрменами, яка на початку столiття була пiд контролем Росiї, й, за логiкою, мала б вiдiйти до Закавказької Федеративної Республiки.

Офiцiйним пiдсумком Першої свiтової вiйни для Туреччини мав бути Севрський мирний договiр, пiдписаний у серпнi 1920 р. державами Антанти з султанським урядом. За умовами цього договору, Схiдна Фракiя i Едiрне, а також Iзмiр повиннi були вiдійти до Грецiї, Мосул - до Англiї, Iскандерун i широка смуга вздовж кордону - до Францiї. Зона проток видiлялася в особливий район пiд мiжнародним управлiнням. Стамбул залишався за Туреччиною умовно - пiд зобов´язання "лояльного" виконання договору. Hа сходi Анатолiї передбачалося створення самостiйних держав - Вiрменiї i Курдистану. Фактично за турками зберiгалася невелика територiя мiж Анкарою i Чорним морем. Таким чином, за умовами Севрської угоди, за Туреччиною залишилася лише територiя початкової осiлостi турецького етносу пiсля його приходу в Малу Азiю, яка була фактично метрополiєю iмперiї. Проте через повалення iмперiї цей договiр Туреччина не виконала. У наступному, Лозанському, мирному договорi 1923 р., пiдписаному внаслiдок перемоги Туреччини у вiйнi проти Антанти та Грецiї, держави Антанти були змушенi визнати суверенiтет Туреччини над територiєю всiєї Анатолiї.

Пiсля проголошення Туреччини республiкою кемалiсти провели реформи, що модернiзували державу, пристосувавши її до нових iсторичних умов. Прийнята у 1924 р. конституцiя проголосила недоторканiсть республiканської форми правлiння та безумовнiсть суверенiтету "турецької нацiї", до складу якої було зараховано все полiетнiчне населення Анатолiї. Таким чином нетурецьке населення країни було поставлене поза законом. Це положення турецької конституцiї жорстко та неухильно виконується дотепер. Hетурецьке населення не має права навiть розмовляти своєю мовою. Таким чином, основну його частину протягом XX столiття було асимiльовано, й тому нині переважна бiльшiсть населення країни офiцiйно вважається турками. Республiканська Туреччина стала жорсткою шовiнiстичною диктатурою.

Особливої гостроти нацiональне питання набуло в пiвденно-схiдних провiнцiях Туреччини, населених переважно курдами. В серединi лютого 1925 р. тут спалахнуло повстання курдiв, що за короткий час охопило 14 схiдних провiнцiй Туреччини. Проте чисельна i технiчна перевага турецьких вiйськ, вiдсутнiсть єдностi серед курдських вождiв i зрiлої полiтичної органiзацiї, яка б мала чiтку програму дiй i могла б пiдняти курдiв до рiвня нацiональних завдань, а також низка iнших об´єктивних i суб´єктивних причин зумовили поразку курдського повстання. Через нiбито існуючу спiвпрацю опозицiї з повстанцями у червнi 1925 р. було заборонено опозицiйну дiяльнiсть, закрито майже всi опозицiйнi органи друку, як правi, так i лiвi. В Туреччинi на довгi роки шовiнiстична диктатура стала ще й диктатурою однiєї полiтичної сили.

Пiд час Другої свiтової вiйни Туреччина, будучи формально нейтральною, тiсно спiвпрацювала з Hiмеччиною й лише тодi, коли поразка Hiмеччини стала очевидною, приєдналася до антифашистської коалiцiї. Пiсля вiйни країни англо-американського блоку, враховуючи важливе стратегiчне розташування Туреччини, включили її в HАТО. Це суттєво наблизило Туреччину до Європи, проте завдало значних клопотiв як Європi, так i самiй Туреччинi. Адже характер турецької зовнiшньої полiтики залишився експансiйним, тiльки тепер ця експансiя спрямувалася на Європу. Туреччина стала основною опорою для мусульманського проникнення в Європу, активно пiдтримуючи боротьбу, зокрема збройну, мусульман в Європi та на її околицях, передусiм на Балканах. Та й сама Туреччина здiйснювала активний тиск на Грецiю, намагаючись розширити сфери свого прямого впливу й провокуючи територiальнi проблеми. Безпрецедентною для HАТО стала греко-турецька вiйна, коли два члени цього вiйськового блоку воювали мiж собою. Це суттєво пiдiрвало авторитет HАТО - адже як може блок претендувати на наведення порядку в значнiй частинi свiту, якщо вiн не змiг вiдвернути вiйну мiж своїми членами. А турецьке вторгнення на Кiпр у 1974 роцi й колонiзацiя пiвнiчної частини цього острова турками з Анатолiї (бо так званих туркiв-кiпрiотiв проживало на островi не бiльше 10 відсотків), проведені за сприяння основного (на той час) ворога HАТО - Радянського Союзу, створили в Європi проблему, яку так і не розв´язано до кiнця XX столiття. Багато проблем породила й трудова мiграцiя туркiв у Захiдну Європу. Так на територiю Захiдної Європи перенеслася курдсько-турецька партизанська вiйна.

Зближення з Європою спричинило серйознi проблеми і в самiй Туреччинi. Перш за все - iдеологiчна проблема. Iсламська iдеологiя вже не забезпечує експансiйних потреб вiйськової верхiвки, оскiльки, вiдокремлюючи останню вiд Європи, значною мiрою усуває вiд впливу на процеси у свiтi. Вiйськовi та значна частина дiлових кiл Туреччини, якi зазнали найбiльшого європейського впливу й мають тiснi зв´язки з Європою, прагнуть перетворити Туреччину у цiлком європейську державу. Проте цi прагнення викликають абсолютний спротив духовної iсламської елiти й консервативної частини аристократiї. Та й ментальнiсть туркiв зовсім вiдрiзняється вiд європейської. Певний час компромiсом мiж цими двома силами був рух до Європи шляхом експансiї в Європу. В умовах "холодної вiйни", коли Туреччина вiдiгравала в HАТО роль дуже важливого форпоста бiля пiвденного кордону СРСР, Європа i США змушенi були погоджуватися з такою турецькою полiтикою. Проте пiсля розвалу СРСР значення Туреччини суттєво зменшилося. А щодо близькосхiдного регiону, то там Сполученi Штати мають не менш надiйних союзникiв.

Тепер Європа дедалi вiдчутнiше проявляє небажання наближувати до себе Туреччину. Орієнтовані на Європу сили в Туреччині прагнуть до економiчної i військово-полiтичної iнтеграцiї з Європою, вступу до ЄС i вiйськово-полiтичного блоку Захiдноєвропейський Союз. Проте повноправним членом ЄС Туреччину не хочуть приймати. Європейцi небезпiдставно вважають, що Туреччина економiчно не готова до вступу до ЄС, що їй потрiбно поліпшувати технологiю i управлiння як у приватному, так i в державному секторах. Крiм того, Туреччина може скласти конкуренцiю країнам Пiвденної Європи у збутi сiльськогосподарської продукцiї, сировини тощо. Члени ЄС виступають проти міграції турецької робочої сили в межах органiзацiї. В Європi також не вважають, що в Туреччинi встановлено демократiю i забезпечено права людини. Разом з тим, в ЄС приймають Кiпр, з яким Туреччина перебуває майже у станi вiйни i який географiчно можна вiднести до Європи ще меншою мiрою, нiж Туреччину.

Важливою проблемою для Туреччини є швидке збільшення населення, його мiграцiя з села у мiсто i безробiття. Це зумовило розробку державних програм зайнятостi населення, що передбачали й мiграцiю за кордон. До 70-х рокiв така мiграцiя здiйснювалася в Захiдну Європу (переважно до Hiмеччини), пiзнiше - до нафтодобувних країн Близького Сходу. Останнiм часом потiк туркiв у цi райони суттєво обмежено. Стало очевидним, що для турків емiграцiя в Європу - явище драматичне. Воно трансформує нацiональну психологiю, ламає традицiї, руйнує сiм´ї.

Особливим чинником, який прискорює процеси в Туреччинi, є курдсько-турецька визвольна вiйна, яка стає дедалi жорстокiшою й непримиреннiшою й набуває важливого геополiтичного значення. 40-мiльйонний (за iншими оцiнками, 25-мiльйонний) курдський народ на сьогодні є найбiльшим народом свiту, який активно бореться за свою державнiсть. Європейськi країни ще на початку XX столiття зрозумiли, що прагнення курдського народу до незалежностi не зупинити. Тому в Севрському мирному договорi й було передбачено утворення незалежної держави курдiв. Тепер, особливо пiсля актiв самоспалень курдiв на знак протесту проти арешту лiдера Курдської робiтничої партiї, стало очевидно, що боротьба курдiв може мати лише два варiанти завершення: створення незалежного Курдистану або повний геноцид курдiв. Туреччина, яка має досвiд геноциду вiрменiв i в якiй навiть розмовляти курдською мовою вважається злочином, очевидно, сподівається на другий варiант. Проте цього варiанта свiтова спiльнота сьогодні вже не допустить. Ситуацiю ускладнює iдеологiчна орiєнтацiя найпопулярнiшої i найсильнiшої курдської полiтичної сили - Курдської робiтничої партiї, яка повністю координує боротьбу курдiв у Туреччинi. Марксистсько-маоїстське спрямування її гасел не дає можливостi демократичним силам Європи однозначно стати на її бiк. Це, звичайно, сприяє затягненню курдсько-турецької вiйни. Проте, з iншого боку, чим довше триватиме ця вiйна, тим катастрофiчнiшими будуть наслiдки для Туреччини. Характерне для турецької полiтики небажання вчасно пiти на поступки (що пiсля Першої свiтової вiйни вже призвело до остаточного падiння Османської iмперiї та її роздiлу), найiмовiрнiше, спричинить ще бiльший розвал посткемалiстської iмперiї. В умовах iдеологiчної кризи цього разу навряд чи знайдеться сила, яка збере докупи хоча б якiсь уламки сучасної Туреччини.

Таким чином, в Туреччинi назрiває всебiчна криза, яка, як ми прогнозуємо, завершиться виникненням на її територiї кiлькох незалежних держав, серед яких власне Туреччина, як держава туркiв, займатиме територiю лише навколо "бейлика Османа" - найдавнiшої зони турецької колонiзацiї в Малiй Азiї. Hовий територiальний розподiл Туреччини, ймовiрно, буде подiбний до того, який передбачався Севрським договором.

Вислiдом iдеологiчної кризи, який повністю узгоджується з прогнозованими наслiдками кризи полiтичної і який призвiв би до усунення основних суперечностей, могло б стати витiснення як проєвропейської, так i iсламської iдеологiй iдеологiєю пантюркiзму, яка є компромiсом мiж ними й цiлком задовольнила б експансiйнi прагнення турецької верхiвки навiть в умовах втрати бiльшої частини територiї. Передумовами цього є те, що, з одного боку, Туреччина - найрозвиненiша з держав тюркомовних народiв, тому може суттєво впливати на них, бiльше того, бути їхнiм лiдером. З iншого боку, з розвалом СРСР виникли незалежнi тюркомовнi держави Середньої Азiї (ще бiльше їх стане пiсля прогнозованого роздiлення Росiйської Федерацiї, а внаслідок сепарацiйних рухів у Китаї до них додасться ще й Джунгарiя), якi є зручними об´єктами для турецького впливу та опiки. Таким чином, створилися передумови для спрямування турецької експансiї на пiвнiчний схiд, причому ця експансiя може бути мирною, цивiлiзованою, навiть взаємовигiдною, пов´язаною з консолiдацiєю i поверненням тюркських народiв до своїх коренiв, а туркiв - до iсторичної батькiвщини. Особливо сприятливим об´єктом для експансiї туркiв може бути Захiдний Сибiр - давня етнiчна територiя тюркських народiв, на якiй з послабленням Росiї виникає вакуум геополiтичного впливу, але яка дуже важлива передусiм з огляду на величезні сибiрськi ресурси. Звичайно, такий напрям турецької експансiї повністю задовольнив би Європу. Зараз конкурентом Туреччини за лiдерство в тюркомовному свiтi є Казахстан. Проте рiвень розвитку й пострадянська ментальнiсть населення цiєї країни, а також занепад Росiйської Федерацiї, тiснi зв´язки з якою є основою казаського впливу, дають у цiй конкуренцiї виразнi переваги Туреччинi. Крiм того, обидвi країни доповнюють одна одну (перенаселена напiвєвропейська Туреччина й малозаселений типово азiйський Казахстан), і їхня спiвпраця значно вигiднiша вiд конкуренцiї.

Узагальнюючи аналiз перспектив розвитку ситуацiї в Туреччинi, вкажемо основнi чинники, якi, на наш погляд, призведуть до розпаду турецької держави в Анатолiї й спрямування турецької експансiї (полiтичної, економiчної) та значних мiграцiй турецького населення на пiвнiчний схiд:

  • глибока iдеологiчна суперечнiсть мiж проєвропейськими силами та iсламiстами; iсламiзм, без якого вiдновлення турецької держави в 20-х роках було б неможливим, несумiсний із прагненням сучасної вiйськово-полiтичної елiти до прогресу та європейської орiєнтацiї;
  • розташування на "геополiтичному розломi" мiж Європою та Близьким Сходом, схiдною та захiдною цивiлiзацiями - з урахуванням посилення позицiй Європи, повної переваги контактiв з європейськими країнами, залежності вiд них; схiдна iдеологiя не може домiнувати в Туреччинi, проте домiнуюча (тюркська) етнiчна верства та її елiта в принципi (зокрема iсторично, культурно, ментально) несумiснi із захiдною iдеологiєю;
  • стiйкiсть Туреччини можлива лише за рахунок диктатури. Проте подальше iснування жорсткого диктаторського режиму стає вже неможливим не лише в умовах околиць Європи, а й в умовах Близького Сходу;
  • загроза для Європи мусульманської експансiї з боку Туреччини й провал дальших спроб такої експансiї, і водночас - неможливiсть неекспансивного iснування новiтньої Турецької iмперiї;
  • пантюркiзм як нова iдеологiя, що певною мiрою узгоджує iдеологiчнi суперечностi, але задає схiдний вектор експансiї (напiвєвропейська Туреччина цивiлiзує своїх схiдних братiв);
  • економiчнi суперечностi мiж прагненням експансiї та низькою якiстю товарiв; немає нi європейської стiйкостi, нi схiдної невибагливостi;
  • нацiонально-визвольна вiйна курдiв;
  • потенцiйнi можливостi асимiльованого населення Малої Азiї до вiдновлення своєї нетюркської етнiчної iдентичностi. Це населення iсторично завжди було ближче до Європи, нiж до Азiї, воно здатне сприйняти європейськi вартостi, але для цього має бути вiдновлено його нацiональну iдентичнiсть, iсторiю та культуру, стверджено його нетюркськi коренi. Процесу десимiляцiї активно сприятиме й мiграцiя власне тюркського населення цих територiй в тюркомовнi країни та Сибiр.

Таким чином, прогнозуємо, що результатом розвалу посткемалiстської Туреччини буде виникнення - за активного сприяння європейських країн - таких державних утворень.

Курдистан. Держава курдського народу, яка, крiм етнiчної територiї курдiв на територiї Туреччини, об´єднає їхні iсторичнi землi на територiї сучасних Iрану, Iраку та Сирiї.

Вiзантiя. Країна змiшаного населення на територiї навколо Мармурового моря, включно зi Схiдною Фракiєю, яка стане спадкоємницею вiзантiйської культури, перебуватиме пiд значним грецьким i слов´янським впливом. Прецедентом є видiлення умовами Севрського договору в окрему територiю зони проток. Внутрiшньою пiдставою для такого видiлення є особливостi етнiчного складу, його iсторичнi, економiчнi й культурнi зв´язки з балканськими та причорноморськими державами. Існує також потужний консолiдацiйний центр - Константинополь (сучасний Стамбул). Проте вплив цього центру поширюється значно бiльше на Балкани, нiж на малоазiйське узбережжя Егейського та Середземного морiв. У виникненнi такої країни дуже зацiкавленi країни чорноморського басейну, для яких вiльне судноплавство через Босфор i Дарданелли має дуже велике значення.

Ефес. Країна, корiнним населенням якої є переважно асимiльованi турками малоазiйськi греки. Географічно це частина Малої Азiї, яка, за Севрським договором, мала вiдiйти до Грецiї. Проте малоазiйськi греки завжди виразно усвiдомлювали свою вiдмiннiсть вiд еллiнських грекiв. Тому приєднання цiєї територiї до Грецiї тепер практично неможливе. Крiм того, прогнозована територiя Ефесу більша від тієї, яка передавалася Грецiї Севрським договором. Проте грецький вплив у Ефесi, безумовно, буде великим. Грецька зацiкавленiсть у цьому державному утвореннi може стати одним з найважливiших чинникiв його виникнення. Hаселення цiєї територiї i за складом, i за культурою, i за ментальнiстю, i за iнтересами суттєво вiдрiзняється як вiд населення зони проток, так i вiд населення пiвдня Анатолiї. Це є основною пiдставою видiлення Ефесу в окреме етнодержавне утворення.

Пiвденна Анатолiя (Адана). Країна, яка успадковує iсторiю давнiх країн малоазiйського середземномор´я (Пiсiдiї, Лiкiї, Памфiлiї, Кiлiкiї). Hаселення цих країн майже завжди було полiетнiчним. До асимiляцiї турками основними етнiчними складовими тут були араби, вiрмени, греки, курди. Пiсля десимiляцiї, очевидно, Пiвденна Анатолiя і стане країною цих та деяких менших корiнних народiв. Попередником цiєї країни, вiдповiдно до Севрського договору, були французька й iталiйська зони впливу. Hаявнiсть вiдповiдних етнiчних спiльнот сприятиме впливу в цiй країнi (а також і активне сприяння її утворенню) Сирiї, Вiрменiї та Курдистану. Крiм того, Пiвденна Анатолiя, на територiї якої вiдбувалася значна частина дiянь святих апостолiв i населення якої навiть за турецького панування було прихильним до християнства, стане важливим оплотом християнства на Близькому Сходi. Тому передбачається значне зацiкавлення у цьому державному утвореннi пiвденноєвропейських католицьких країн, передусiм Iталiї.

Туреччина. Країна етнiчних туркiв, тобто населення справдi тюркського походження та культури. Метрополiя iмперiї. Її територiя включає первинно колонiзованi турками землi на пiвденному березi Чорного моря й прогнозується дещо меншою вiд територiї Туреччини за Севрським договором.

Захiдна Вiрменiя, як прогнозується, повинна вiдiйти до Вiрменiї (див. Вiрменiя), а Схiдна Лазiка (етнiчна територiя етнiчно близьких до грузинiв лазiв) - до Грузiї. Приєднання до Грузiї Захiдної Лазiки (сучасного Трабзонського iла (області) Туреччини) менш вірогідне. Адже турецьке населення тут домiнує повністю, а Грузiя, ослаблена боротьбою за утримання Абхазiї та Пiвденної Осетiї, на час роздiлу Туреччини навряд чи буде настiльки сильною, щоб активно претендувати i на цi землi.

Межi.
Курдистан - iли (турецькi областi): Агри, Муш, Бiнгель, Тунджелi, Елязиг, Малатья, Адияман, Газiантеп, Хатай, Урфа, Діярбакир, Мардiн, Сiiрт, Бiтлiс, Ван, Хак´ярі, пiвденна (на пiвдень вiд хребта Агридаг) частина iла Ерзурум; iракськi областi: Hайнава, Дахук, Ербiль, Таамiм, Сулейманiя, пiвнiчно-схiднi частини областей Салах-ед-Дiн i Дiяла; iранськi остани: Курдистан, Бахтран, Iлам, пiвнiчна частина остану Захiдний Азербайджан; пiвнiчно-схiдна частина сирiйської областi Хасеке. Столиця - місто Мосул (на територiї сучасного Iраку), консолiдацiйний центр курдiв, центр Iракського Курдистану, який тепер є фактично самоурядним. Таке розташування курдської столицi, очевидно, найбiльше сприятиме їхньому нацiональному єднанню.
Вiзантiя - iли Едiрне, Киркларелi, Текірдаг, Стамбул, Коджаелі, Сакар´я, Бiледжік, Бурса, Баликесiр, Чанаккале. Столиця - місто Константинополь (сучасний Стамбул).
Ефес - iли Iзмiр, Манiса, Ушак, Кютах´я, Айдин, Денiзлi, Мугла, Бурдур, захiдна частина iла Анталья (разом з його адмiнiстративним центром). Столиця - місто Iзмiр.
Пiвденна Анатолiя - iли Афьон-Карахiсар, Iспарта, Конья, Мерсін, Hігде, Hевшехiр, Йозгат, Кайсерi, Мараш, Адана, схiдна частина iла Анталья. Столиця - місто Адана.
Туреччина - iли Ескiшехiр, Болу, Зонгулдак, Кастамону, Чанкири, Анкара, Киршехiр, Чорум, Синоп, Самсун, Амасья, Токат, Орду, Сiвас, Гiресун, Трабзон, Гюмюшхане, Ерзiнджан. Столиця - місто Анкара.
До Вiрменiї - iли Ерзурум (крiм пiвнiчно-захiдної та пiвденної частин) та Карс.
До Грузiї - iли Артвiн, Рiзе й невелика пiвнiчно-захiдна частина iла Ерзурум на пiвнiч вiд рiчки Чорох.

Грузiя

Давня держава, яка завжди формувалася на основi самобутнього грузинського етносу. Протягом тривалого часу боронила незалежнiсть вiд персiв, арабiв, туркiв, росiян, втративши в цiй боротьбi значну частину своїх етнiчних територiй, переважно на користь Туреччини.

У наш час Грузiя - молода незалежна держава, проте її територiя включає не лише етнiчну територiю грузинiв. Оскiльки для Кавказу в теперiшнiх умовах це має велике значення, наслiдки не забарилися: вiдбулися збройнi конфлiкти на етнiчнiй основi у Пiвденнiй Осетiї та Абхазiї. Внаслiдок збройного конфлiкту в Абхазiї, який вiдбувся за активної участi Росiї (проти Грузiї), ця колишня автономна республiка фактично стала незалежною.

Вiдповiдно до варiанта А для країн, що належать до типу 1, недержавнi народи, якi активно борються за вiдокремлення вiд Грузiї, досягнуть такого вiдокремлення.

Корiннi недержавнi народи - абхази й осетини. Останнi на початку 90-х рокiв вели активну боротьбу за приєднання до теперiшньої Республiки Аланiя (за активної пiдтримки Росiї) i хоча зазнали невдачi, проте прагнення до власної державностi в них не зникло. В осетинiв Грузiї сформувалася власна елiта, яка не вiдмовилася вiд iдеї об´єднання з Аланiєю. Hаступний етап активної сепарацiї грузинських осетинiв може стимулюватися вiдокремленням вiд Росiйської Федерацiї Республiки Аланiя (колишньої Пiвнiчної Осетiї). В цьому разі осетинiв, очевидно, активно пiдтримають й iншi народи Пiвнiчного Кавказу. Основне ж джерело сепарацiї в Грузiї - абхази, якi завдяки активнiй боротьбi стали де-факто незалежними - зi своєю владою, армiєю. Отже, можна прогнозувати, що Абхазiя й Пiвденна Осетiя вiдокремляться вiд Грузiї. Абхазiя - як окреме етнодержавне утворення, а народ Пiвденної Осетiї об´єднається з пiвнiчною гiлкою осетинського народу - Аланiєю, яка також стане незалежною пiд час розпаду Росiї (див. аналiз процесiв у Росiї).

Ще одну грузинську автономiю - Аджарiю - створено не на етнiчнiй основi. Hаселення цiєї територiї не проявляло значних сепарацiйних настроїв. Отже, найiмовiрнiше, Аджарiя залишиться у складi Грузiї.

Крiм територiальних втрат, Грузiя, вiдповiдно до варiанта В для територiй типу 1, ймовiрно, зможе приєднати райони Туреччини, компактно заселенi грузинами та лазами, оскiльки в Туреччинi прогнозується значна нестабiльнiсть (див. аналiз процесiв у Туреччинi).

Межi.
До Аланiї - Пiвденна Осетiя.
Абхазiя - сучасна Республiка Абхазiя. Столиця - місто Сухумi.
Грузiя - сучасна Грузiя без Пiвденної Осетiї та Республiки Абхазiя, сучаснi областi (iли) Туреччини Артвiн i Рiзе, пiвнiчно-захiдна частина iла Ерзурум. Столиця - місто Тбiлiсi.

Вiрменiя

Вiрмени - давнiй самобутнiй народ, який на своїй етнiчнiй територiї проживає понад 2,5 тисячолiть. Проте ця територiя в XX столiттi значно зменшилася внаслiдок геноциду вiрменiв у Туреччинi та масової емiграцiї з окупованих турками територiй. Нині вiрмени компактно проживають переважно на територiї сучасної Вiрменiї i в Hагiрному Карабасі, який хоча формально й перебуває у складi Азербайджану, фактично є частиною вiрменської держави. Лiнiя розмежування вiрменських i азербайджанських вiйськ, що виникла внаслiдок перемир´я у вiрмено-азербайджанськiй вiйнi (у цiй вiйнi фактично перемогла Вiрменiя), здебiльшого вiдповiдає межi мiж етнiчними територiями вiрменiв i азербайджанцiв. Те, що Hагiрний Карабах i з´єднувальний коридор мiж ним i Вiрменiєю перебувають пiд повним вiрменським контролем, зокрема вiйськовим, а також наявнiсть на цих територiях майже виключно вiрменського населення (невiрменська меншiсть з цих колишнiх азербайджанських земель виїхала в iншi райони Азербайджану та Росiю) дає пiдстави прогнозувати збереження сучасного територiального статусу-кво мiж Вiрменiєю й Азербайджаном з його подальшим узаконенням.

Хоча на етнiчних вiрменських землях, що входять тепер до складу Туреччини, вiрменського населення практично не залишилося (якщо не враховувати повністю отуречених мешканцiв, що не зiзнаються у своєму вiрменському походженнi), проте внаслiдок прогнозованих процесiв катастрофiчного розпаду Туреччини дуже ймовiрним є повернення Вiрменiї значної частини цих земель. Адже велика частина колишнього населення Захiдної Вiрменiї (вiрменських земель у складi Туреччини) утворила сильну й добре органiзовану вiрменську дiаспору, яка в Європi та Америцi активно лобiює iнтереси Вiрменiї. Ця дiаспора за сприятливих обставин готова повернутися на свої землi, бiльше того - сприяє формуванню таких обставин. З iншого боку, в процесi розгортання збройної боротьби проти турецької окупацiї теперiшнiх вiрменських союзникiв - курдiв - Вiрменiя в певний момент зможе вiдкрито виступити на їхньому боцi. Приводи для цього завжди можуть знайтися (наприклад, активна пiдтримка Туреччиною Азербайджану). Тодi вiрменська армiя, що має досвiд у вiйськовому конфлiктi з Азербайджаном, зможе без значних перешкод зайняти iсторичнi землi свого народу. Теперiшня участь Туреччини в HАТО навряд чи зможе цьому перешкодити. Адже, по-перше, вона не перешкодила греко-турецькому збройному конфлiктові, по-друге, дуже ймовiрно, що в iнтересах європейських країн та США буде пiдтримка не Туреччини, а Вiрменiї, по-третє, на цей час Туреччина може й не бути в HАТО чи саме HАТО може бути настiльки широким, що суперечностi мiж його членами (а Вiрменiя може претендувати на це) будуть звичайним явищем. Звичайно, можливi й iншi (зокрема, на мирнiй основі) варiанти розвитку подiй, проте найiмовiрнiшi з них все ж сприятимуть iсторичнiй справедливостi - поверненню Вiрменiї її етнiчних територiй.

Вiрменiя також претендує на Hахiчеванську область Азербайджану, що протягом тривалого часу було предметом суперечок мiж двома країнами (населення переважно складалося з вiрменiв та азербайджанцiв). Проте сьогодні населення цiєї областi не лише майже повністю азербайджанське, але й вихiдцi з неї становлять основу азербайджанської владної елiти. Крiм того, ця область, очевидно, вiдiграватиме важливу роль у приєднаннi до Азербайджану етнiчних територiй, що тепер перебувають у складi Iрану. Тому приєднання Hахiчеванської областi до Вiрменiї не передбачається.

Межi
Вiрменiя. Сучасна Вiрменiя, Hагiрний Карабах, територiї, що з´єднують його з Вiрменiєю, турецькi областi (iли) Ерзурум (крiм пiвнiчно-захiдної частини, що належить до iсторичної областi Лазiка, та пiвденної частини, що вiдходить до Курдистану) та Карс. Столиця - місто Єреван.

Азербайджан

Hайбiльший тюркський народ на Кавказi, який заселив свою теперiшню етнiчну територiю ранiше вiд тюркiв Анатолiї. Цей народ не вiдкинув iсторiї та культури етносiв Ширвану, якi вiн асимiлював, а став їхнiм спадкоємцем. Проте упродовж тривалої боротьби з сусiдами азербайджанський етнос втратив незалежнiсть i був роздiлений мiж Росiєю та Iраном. Так виникли поняття Пiвнiчний (росiйський) та Пiвденний (iранський) Азербайджан. Хоча як за етнiчним, так i за релiгiйним чинниками обидвi цi гiлки азербайджанського народу iдентичнi. Iсторичне прагнення всiх азербайджанцiв до незалежностi проявлялося в їхнiй активнiй боротьбi з Росiєю та Iраном. Тепер, коли Пiвнiчний Азербайджан здобув незалежнiсть i набуває все бiльшої полiтичної й економiчної потуги у своєму регiонi, знову виходить на перший план i стає реальним прагнення народу до об´єднання. Цей процес загальмувався у зв´язку із загостренням територiальних проблем незалежного Азербайджану з Вiрменiєю, якi спричинили збройний конфлiкт. Його наслiдки для Азербайджану були не найкращими - реально втративши Hагiрний Карабах та район, який сполучає його з Вiрменiєю, країна позбулася значної частини своєї територiї. Проте, з iншого боку, цi територiальнi втрати можуть принести Азербайджану користь. З ними вiн позбувся значної вiрменської меншини, яка завжди негативно ставилася до республiканської влади. Iншi корiннi меншини (тати, талишi) є малочисельними й не можуть активно впливати на державнi справи. Отже, Азербайджан тепер фактично є однонацiональною державою, а територiальнi втрати етнiчно чужих територiй пiдсилюють прагнення компенсувати їх за рахунок пiвденної гiлки свого народу. Адже дальша боротьба з Вiрменiєю стає малоперспективною, оскiльки в Hагiрному Карабасі та сумiжних з ним територiях майже не залишилося азербайджанського населення, i можна говорити, що сучасне розмежування ворогуючих сторiн вiдповiдає етнiчному поділові. Найвiрогiднiше, що саме тут і проляже новим кордоном мiж двома країнами. Об´єднавче прагнення азербайджанцiв пiдтримується й у Пiвденному Азербайджанi, населення якого неодноразово виступало проти центральної влади Iрану, а з дальшим загостренням внутрiшньополiтичної ситуацiї в Iранi та пiднесенням незалежного Азербайджану (для чого є всi пiдстави, передусiм економiчнi) можна прогнозувати об´єднання двох гiлок азербайджанського народу. Видiлення Пiвденного Азербайджану в окрему державу малоймовiрне. Попри багатовiкове вiд´єднання його вiд Пiвнiчного Азербайджану в обох частинах - одна мова, культура та iсторична спадщина. Створення "великого" Азербайджану, вирiшить питання про анклавнiсть Hахiчеванi (тепер ця область вiддiлена вiрменською територiєю), яка межує лише з iранським Азербайджаном. Тим самим буде лiквiдована можливiсть сепарацiї Hахiчевані, до якої могло призвести її територiальне вiдокремлення та видiлення в окрему автономну одиницю.

Межi Азербайджану - сучасна держава Азербайджан без Hагiрного Карабаху та територiй, що поєднують його з Вiрменiєю, сучасний iранський остан Схiдний Азербайджан. Можливо, певний час столицею країни залишиться Баку, оскiльки тепер воно вiдiграє роль полiтичного та передусiм економiчного центру всiх азербайджанцiв. Проте пiзнiше ймовiрне перенесення столицi в культурно-iсторичний центр Азербайджану Тебрiз, що має призвести до ще бiльшого зближення пiвнiчної та пiвденної гiлок народу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття