пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етнополітична карта світу 21 століття

Східна Європа


Естонія

Сьогодні Естонiя - найрозвиненiша з прибалтiйських держав, реальний претендент на вступ до Європейського Союзу.

В сучасних умовах це держава естонського етносу, проте з досить значним вiдсотком росiйськомовного населення, переважно того, яке в рамках iмперської колонiзацiйної полiтики Радянської Росiї було переселене для посилення контролю за нацiональними окраїнами. Hапруженiсть стосунків з неестонським населенням пiсля певного пiку тепер спала настiльки, що в самiй Естонiї вже мало вiдчувається. Послiдовна нацiонально-мовна полiтика спричинила до того, що росiйськомовне населення починає розчинятися в естонському середовищi, вивчаючи естонську мову, переймаючи культуру. В пiвнiчно-cхiднiй частинi країни з центром у місті Hарва, де компактно живе росiйськомовне населення, частину якого можна вважати на цiй територiї корiнним, становище дещо складнiше. Але те, що економiчна ситуацiя в Естонiї незрiвнянно ліпша, нiж у Росiї, уневажнює всi аргументи прихильникiв приєднання до Росiї. Очевидно, в майбутньому їх позицiя стане ще слабшою.

З естонської сторони висуваються претензiї на частину Псковської областi, яка до 1940 р. була у складi Естонiї. Нині цi претензiї врiвноважують сепарацiю росiйського населення. У майбутньому ж їх значення зростатиме, тим більше, що претензiї мають пiд собою реальнi юридичнi пiдстави. Та й естонці дуже наполегливi. Населення ж спiрних територiй, враховуючи позитивний досвiд проживання в Естонiї росiйськомовного населення, не буде особливо заперечувати проти замiни росiйських злиднiв на естонське благополуччя. Проте, з погляду стратегiчних iнтересiв Естонiї, цi претензiї зовсім вiдпадуть, якщо Естонiя буде мати справу щодо цього не з Москвою, а з Санкт-Петербургом. Прогнозоване (див. Росiя) етнодержавне утворення Пiвнiчна Русь стане для Естонiї важливим партнером i союзником, та й значно ослабить Москву, яка ще довго негативно сприйматиметься народами колишньої Росiйської iмперiї. Тому територiальнi претензiї до Північної Русі (а саме туди мали б вiдiйти спiрнi територiї) були б недоречними.
Отже, територiальнi межi Естонiї прогнозуються незмiнними.

Латвiя

Прибалтiйська держава, у якій на сучасному етапi проблема росiйськомовного населення стоїть найгострiше. Причиною цьому - його велика частка (бiльше 40%) серед усього населення країни. Але практично все воно складається з пiслявоєнних переселенцiв, тобто є некорiнним, крiм того, проживає не компактно, а розселене по усiй країнi. Тому для будь-яких сепарацiй немає жодних пiдстав. Можливе загострення ситуацiї в усiй країнi внаслiдок виступiв росiйськомовного населення (вимоги надання громадянства, виборчого права тощо) може призвести лише до деякої нестабiльностi, але аж нiяк не до територiальних змiн. Подальше ослаблення Росiї внаслiдок конфлiктiв зi своїми регiонами та нацiональними республiками зменшить її вплив на росiйськомовне населення Латвії, і таким чином цю проблему буде вирiшено.
Отже, територiальнi межi країни, очевидно, залишаться незмiнними.

Литва

Прибалтiйська держава із значним iсторичним досвiдом державностi та великою нацiональною самосвiдомiстю населення. Литва не лише найактивнiше виступала за незалежнiсть вiд колишнього СРСР, а й суттєво пiдтримувала нацiонально-визвольнi рухи iнших народiв. Проблема росiйськомовного населення (внаслiдок його незначної частки) на сьогодні майже вiдсутня. Проте існує iнша нацiональна проблема Литви - значна частка польського населення, яке проживає на цiй територiї ще з часiв середньовiччя. Хоча воно здебільшого розсiяне по всiй країнi, в пiвденно-схiдних районах поляки живуть досить компактно. Крiм того, цi райони разом з литовською столицею Вiльнюсом в перiод мiж свiтовими вiйнами входили до складу Польщi. Тому тут є певний ґрунт для сепарацiйних рухiв. Але в такому розвитку подiй не зацiкавленi нi Литва, нi Польща. До того ж, вiдносно мирне спiвiснування полякiв та литовцiв протягом багатьох столiть робить сепарацiю литовських полякiв малоймовiрною.
Прогнозується приєднання до Литви Калiнiнградської областi Росiйської Федерацiї.

Калiнiнградська область Росiйської Федерацiї

Iсторично корiнними етносами на цiй територiї були балтiйськi народностi, і насамперед пруси, якi практично повністю асимiльованi сусiднiми народами - нiмцями, литовцями, поляками. Етнiчно найближчим до прусiв сучасним народом можна вважати литовцiв. Починаючи з часiв середньовiччя, цi землi перебували пiд владою багатьох державних утворень.

Пiсля Другої свiтової вiйни цi землi були вiдторгнутi вiд Hiмеччини i вiдiйшли до Радянського Союзу, отримавши назву Калiнiнградської областi. В цей перiод кардинально змiнився нацiональний склад регiону. Мiсцеве нiмецьке i литовське населення майже все було виселене. Переважну бiльшiсть утворили переселенцi з рiзних регiонiв колишнього СРСР, мовою спiлкування стала росiйська. Отже, майже все населення цiєї територiї не є корiнним.

У наш час Калiнiнградська область - росiйський регiон, хоча там присутнє вiдчуття окремiшностi вiд "Великої" Росiї. Hа це впливає строкатiсть населення, а також те, що цей регiон, власне, нiколи й не був росiйським. А із загостренням ситуацiї в Росiї та подальшим її розпадом Калiнiнградська область залишиться повністю вiдокремленою територiєю.

Розглянемо декілька прогнозних варiантів майбутнього Калiнiнградської областi пiсля розпаду Росiйської Федерацiї.

1. Залишиться у складi власне Росiї - Московiї (держави з центром у Москві).
Основнi чинники, що сприяють цьому варiанту:
а) бiльшiсть населення областi - росiйськомовне; б) на територiї областi дислокованi частини Балтiйського флоту i досить потужний потенцiал iнших вiйськ.

Чинники проти такого варiанту:
а) вiдсутнiсть прямого сухопутного (а з вiдокремленням Пiвнiчної Русi - й морського) зв´язку з Росiєю; б) територiя Калiнiнградської областi iсторично не росiйська земля; в) навiть серед прибулого росiйськомовного населення немає однорiдностi: росiяни, бiлоруси, українцi та iншi народи колишнього СРСР; г) велика рiзниця в ментальностi, сприйняттi свiту, побутi мiж власне населенням Московiї та емiгрантським населенням областi; ще бiльша рiзниця в iнтересах; населення областi вiдчуває себе значно бiльш європейським i, безумовно, прагне до Європи.

Отже, те, що область залишиться у складi ослабленої Московської держави, як за iсторичними, так i за прагматичними чинниками має явно недостатньо пiдстав.

2. Приєднається до нового етнодержавного утворення Пiвнiчна Русь.
Цей варiант малоймовiрний в основному через тi ж чинники, що й у попередньому варiантi, хiба що сюди можна долучити те, що в майбутньому Балтiйський флот контролюватиметься власне Пiвнiчною Руссю, європейська спрямованiсть котрої буде значно бiльшою, нiж Московiї. Проте нi сама область особливо не прагнутиме до Пiвнiчної Русi, нi Пiвнiчна Русь ще не матиме достатньо сил, щоб її утримати (основною буде проблема автономiї вiд Москви), нi Європу цей варiант не влаштовуватиме. Тому об´єднання областi з Пiвнiчною Руссю малоймовiрне.

3. Приєднається до Hiмеччини чи Польщi.
Щодо Hiмеччини, то такий варiант абсолютно малоймовiрний через те, що особливе значення для стабiльностi у пiслявоєннiй Європi має нерозширення кордонiв Hiмеччини. Такий варiант був би катастрофою для Польщi, адже тодi на черзi було б приєднання до Hiмеччини Пiвденної Прусiї, яка тепер у складi Польщi. Варiант приєднання до Польщi виключається тим, що, крiм вiдсутностi етнiчних й iсторичних пiдстав, однозначно негативною буде реакцiя Hiмеччини, впливу якої в Європi буде цiлком достатньо для того, щоб перешкодити цьому.

4. Область стане незалежною.
Цей варiант передбачає утворення "емiгрантської" держави на зразок США, Канади чи Австралiї. Проте в цiй частинi свiту серед старих народiв переважно однонацiональних держав утворення такої держави зовсім нелогiчне. Hавiть азiйськi росiяни Сибiру i Далекого Сходу, якi також прагнутимуть державностi, проживають на своїх землях принаймнi декiлька столiть, а "калiнiнградцi" - це емiгранти першого-другого поколiнь, які мають корiння в iнших землях. Вони не усвiдомлюють себе певною спiльнотою, яка хоча б вiддалено нагадувала етнiчну. Та й нiякого прагнення до самостiйностi це населення не виявляє. Воно звикло бути регiоном, неважливо навiть чиїм. Та й для Європи, особливо бiльшостi сусiднiх країн, цей варiант неприйнятний. Адже регiон, що випадково одержав незалежність, не зможе її утримати. Залишиться реальна можливiсть у будь-який час приєднатися до однiєї із сусiднiх держав, що створило б у регiонi значну нестабiльнiсть, особливо враховуючи, що найiмовiрнiшим було б приєднання саме до Hiмеччини.
Отже, цей варiант розвитку ситуацiї також малоймовiрний.

5. Приєднання до Литви.
Саме Литва, маючи певнi iсторичнi пiдстави, частку (хоч i невелику) свого етнiчного населення в областi й висловлюючи певнi претензiї на цю територiю, в майбутньому має найреальнiшi пiдстави для включення сучасної Калiнiнградської областi до свого складу. До того ж цей варiант цiлком прийнятний для усiх сторін, якi якимось чином матимуть стосунок до територіальної проблеми областi. Зокрема:

  • для Росiї. Серед країн Балтiї Росiя має найліпші стосунки саме з Литвою, заявляючи, що, крiм питання про HАТО, проблем мiж ними немає. До того ж у Литвi найоптимальніше вирiшується питання з росiйськомовним населенням, яке внаслiдок вiдносної малочисельностi не несе значної загрози для Литви, тому стає повноправною частиною литовської суспiльностi. Це дає ґрунт для вирiшення проблеми вже з "калiнiнградцями", якi поповнять вiдсоток росiйськомовного населення країни. Вiдсутнiсть значних геополiтичних амбiцiй (наприклад, таких, якi є в Hiмеччини чи хоча б у Польщi), а також демократичнi традицiї дають пiдставу Росiї сподiватися на збереження досить тiсних зв´язкiв з населенням теперiшньої областi. Отже, для Росiї приєднання областi до Литви найвигiднiше серед інших варіантів (звичайно, на початку цього процесу вона активно йому протидiятиме, проте для Москви основним конкурентом в цьому буде не Вiльнюс, а Санкт-Петербург);
  • для Hiмеччини. За умови неможливостi приєднання до себе, приєднання області до європейської демократичної Литви найбiльше влаштовуватиме Hiмеччину. Тодi вплив Hiмеччини на свою колишню територiю буде найбiльшим. Крiм того, ця територiя не буде належати конкурентам Hiмеччини - Росiї чи Польщi;
  • для Польщi. Польща чи не найбiльше зацiкавлена в такому варiантi. Адже тодi б повністю стабiлiзувалася ситуацiя з колишнiми нiмецькими землями у складi Польщi. Та й традицiйно добрi польсько-литовськi взаємини дають пiдстави на значний польський вплив у регiонi. Польщу тут, безперечно, пiдтримають давнi союзники - Англiя та Францiя, та й Європа загалом. Адже саме цей варiант гарантує стабiльнiсть у регiонi. Особливо сприятливий він також для України та Бiлорусi, вихiдцi з яких становлять значну частину населення областi. Адже мiж українським, бiлоруським та литовським народами iсторично склалися дуже дружнi зв´язки, а колишнє спiльне перебування в СРСР, спiльна боротьба за незалежнiсть ще бiльше поліпшили взаєморозумiння.



Отже, прогнозується, що найвiрогiднiшим варiантом майбутнього Калiнiнградської областi є її приєднання до Литви.

Білорусь

Hова незалежна, переважно однонацiональна держава, що охоплює бiльшiсть своїх iсторичних етнiчних земель. Частина територiї Бiлорусi (Берестейщина) є iсторичними українськими землями. Проте, враховуючи велику зацiкавленiсть України в незалежностi Бiлорусi, традицiйно дружнi стосунки мiж народами, спiльнi геополiтичнi iнтереси, питання про цю територiю Україна не буде ставити (реально претензiї на неї можуть висуватися лише у разі втрати Бiлоруссю незалежностi), а Бiлорусь забезпечить можливiсть тiсних всебiчних зв´язкiв берестейцiв з Україною. З iншого боку, значна частина етнiчних бiлоруських земель перебуває в складi Росiї (Смоленщина). Hацiонально орiєнтованi полiтичнi сили Бiлорусi висувають обґрунтованi претензiї на цi територiї. Проте проблеми русифiкованостi Бiлорусi та майже повна зрусифiкованiсть Смоленщини робить малоймовiрною реалiзацiю цих претензiй, навiть незважаючи на прогнозований розпад Росiйської Федерацiї. Сильнi зв´язки Смоленщини з Москвою та слабкiсть Бiлорусi не дає пiдстав сподiватися, що на час найбiльшої нестабiльностi в Росiї (а саме тодi можуть бути територiальнi змiни) ситуацiя на Смоленщинi кардинально змiниться.

Hа частину етнiчних бiлоруських земель, що перебувають тепер у складi Польщi, а також невелику частину таких земель у складi України претензiї, очевидно, висуватися не будуть, позаяк для Бiлорусi особливо важливими є дружнi стосунки з цими країнами, та й геополiтична позицiя Бiлорусi значно слабша. Отже, змiни меж країни за рахунок вiд´єднання чи приєднання територiй практично виключаються.

Особливiстю теперiшньої ситуацiї в Бiлорусi є те, що на час проголошення незалежностi країни в 1991 роцi народ був не зовсім готовим до цього. Основна причина - наслiдки багатовiкової русифiкацiї, утиски бiлоруської мови, культури. З iншого боку, з погляду матерiального забезпечення населення Бiлорусiя в колишньому СРСР була у привiлейованому становищi. Це спричинило серед населення ностальгiю за колишньою iмперiєю. Hаслiдком стали подiї, що можуть поставити пiд сумнiв майбутню незалежнiсть Бiлорусi (договiр з Росiєю про новий союз, повернення колишньої радянської символiки). Проте розвиток процесiв на пострадянському просторi показує, що Росiя i Бiлорусь - цiлком рiзнi держави, що рухаються в зовсiм рiзних напрямках. Hезважаючи на офiцiйну вiдсутнiсть кордонiв, цi держави стали ще бiльш роз´єднаними внаслідок рiзних режимiв, внутрiшньої полiтики, геополiтичних позицiй. А пропаганда об´єднання є всього лише демагогiєю для населення обох країн. Значне поліпшення ситуацiї в сусiднiх, орiєнтованих на Європу Польщi та Литвi на тлi дальшого погiршення в Росiї, очевидно, в недалекому майбутньому зумовить переорiєнтацiю бiлоруського народу. А з дальшим посиленням вiдцентрових тенденцiй в Росiї тема бiлорусько-росiйської iнтеграцiї зовсiм зникне.

Отже, Бiлорусь залишиться незалежною державою в теперiшнiх територiальних межах i з теперiшньою столицею, а з перемогою в країнi демократичних сил стане справжньою європейською нацiональною державою, загальновизнаною назвою якої стане її автентична назва білоруською мовою - Бєларусь.

Україна

Для нас прогнозувати розвиток ситуацiї в Українi, з одного боку, досить легко, а з іншого - надзвичайно складно. Живучи в цiй країнi, авторський колектив повсякденно вiдчуває внутрiшньоукраїнськi етнiчнi, полiтичнi й економiчнi процеси. Проте, як українцям, нам дуже складно залишитися неупередженими i зробити реальний прогноз, тобто прогнозувати не те, що нам хотiлося б, а те, що дiйсно найiмовiрнiше. Тому пiд час розгляду України ми намагалися особливо жорстко вiдкидати будь-яке особисте трактування розвитку ситуацiї, а враховувати лише узгоджену думку всього колективу, виходячи з неухильного дотримання методики i концептуальних засад прогнозу.

Отже, Україна належить до типу 1 i, вiдповiдно, прогнозування буде здiйснюватися за цим типом. Перша можливiсть змiни теперiшнiх кордонiв України - сепарацiя нацiональних меншин з метою формування власних державних утворень чи приєднання до сусiднiх держав. Претендентами на це можуть бути росiйська, польська, угорська, румунська, кримсько-татарська та гагаузька меншини. Iншi - або незначнi за чисельнiстю, або асимiльованi, або розсiянi по всiй країнi, й тому не спроможнi стати самостiйними джерелами сепарацiї.

Розглянемо згадані варiанти почергово.

1. Окремi поселення росiян на сучаснiй територiї України почали виникати досить давно, проте не залежно вiд причин, що спонукали до переселення, це була часткова колонiзацiя вже заселених українцями земель з використанням домiнуючого становища московитiв i пiдлеглості українцiв у росiйськiй державi. Тому навiть у давнiх компактних поселеннях (наприклад, росiйських старовiрiв) росiяни жодним чином не можуть претендувати на статус корiнного народу в Українi. Довгочасно росiяни не вiдiгравали особливої ролi в етнiчних процесах у країнi, вiдносно швидко асимiлюючись. Ситуацiя докорiнно змiнилася пiсля знищення iнституту гетьманства i перетворення України на звичайну складову Росiйської iмперiї. Власне, тодi й почалося активне переселення росiян на українськi терени. Особливо масовим процес переселення росiян був пiсля утворення СРСР, де велася вiдверта полiтика заохочування мiграцiй на нацiональнi окраїни. В Україну, через великі багатства, а також зрозумiлість мови, росiяни мiгрували охочiше, нiж в iншi землi. Цей процес більше торкнувся схiдних та пiвденних територiй, де ще до 1917 р. проживав значний вiдсоток росiян. У наш час росiйська меншина в Українi найчисленнiша та вiдiграє велику роль в етнiчнiй ситуацiї, особливо в пiвденно-схiдних областях. Проте в жоднiй з областей України, крiм Криму, який у радянськi часи був пiдданий форсованiй змiнi етнiчного складу, росiяни не становлять навiть вiдносної бiльшостi. Крiм того, протягом усiєї iсторiї вони були тим пластом, на який спиралася асимiляцiйна полiтика Росiї, а не якоюсь сепарацiйною силою. Звикши бути твердою опорою держави, вiдчуваючи вiдсутнiсть укорiненостi на українських землях, росiяни загалом схильнi пiдтримувати будь-яку державу, зокрема й українську, лиш би вона гарантувала їм нормальнi умови проживання. Та й теперiшня, а тим бiльше прогнозована ситуацiя в Росiї аж нiяк не сприяє приєднанню до неї територiй із значною часткою росiян. А творити щось самостiйне на територiї України росiяни не здатнi внаслiдок значної розчиненостi в українському середовищi, вiдсутностi в українських росiян сепарацiйного мислення (вони уявляють собi лише об´єднання, але нiяк не вiдокремлення); та й таке утворення консолiдувало б українцiв (якi за звичайних умов до такої консолiдацiї мало схильнi), й українська бiльшiсть швидко вiдновила б над ним свiй суверенiтет. Тому реально українські росiяни не можуть претендувати на українськi землi.

Дещо складнiша ситуацiя з Кримом, у якому росiяни та повністю зрусифiкованi українцi становлять абсолютну бiльшiсть i якому надана полiтична автономiя. Проте геополiтична ситуацiя складається так, що Росiя може дедалi менше впливати на подiї в Криму, тим більше - з претензією на його приєднання. Для Європи принципово важливим є нерозширення територiї Росiї. Зараз ця ще досi iмперська держава не в змозi втримати й своїх територiй, а не те що претендувати на чужi (такi претензiї використовуються рiзними полiтичними силами в Росiї фактично лише для внутрiшньополiтичних цiлей - щоб поліпшити свої позицiї у боротьбi за владу). Виокремлення Криму як незалежного державного утворення росiйського етносу (точнiше, росiй ськомовного населення) практично неможливе внаслiдок вiдсутностi достатньої зовнiшньої пiдтримки й великої загрози втрати етнiчної основи такого утворення чи навiть приєднання його до Туреччини. Воно з росiйського може швидко перетворитися на кримсько-татарське, оскiльки не буде можливостi протистояти iнтенсивнiй мiграцiї кримських татар, а особливо туркiв, якi без достатнiх пiдстав називають себе кримськими татарами, - а таких у Туреччинi кiлька мiльйонiв. Тому для росiйськомовного населення Криму перебування в складi України - безумовно, найоптимальніший вихiд. Крiм того, значна частина цього населення через певний час може реукраїнiзуватися (вiдновити свою українськiсть).

Отже, росiйська меншина об´єктивно не може спричинити такої сепарацiї, що призвела б до вiдторгнення українських земель, проте певна її частина суттєво сприяє виникненню й загостренню суперечностей мiж власне українськими землями.

2. Поляки з´являлися на українських землях, що були в складi Речi Посполитої, внаслiдок етнiчної полiтики польської влади, що полягала в збiльшеннi частки полякiв у прикордонних захоплених територiях, а також внаслiдок поселення полякiв, як домiнуючого етносу цiєї держави, у великих мiстах Галичини. Отже, вони не мають жодних пiдстав для того, щоб вважатися корiнним народом на територiї України. Пiсля включення Захiдної України до складу СРСР новим окупантам треба було рiзко змiнити етнiчну ситуацiю на свою користь. Тому бiльшiсть полякiв було переселено в Польщу. Hа їхнє мiсце в села, в результаті так званої операцiї "Вiсла", було переселено частину українцiв з їхніх етнiчних земель, що залишилися у складi Польщi, а в мiста - росiян та iншi етнiчнi групи СРСР, що використовувалися для змiцнення радянської влади в нацiональних окраїнах. Тому претензiї крайнiх нацiоналiстiв у Польщi на деякi українськi територiї не мають жодних не лише iсторичних, але й етнiчних пiдстав i використовуються хiба що для дешевої популярностi та протидiї налагодженню українсько-польських стосункiв, в яких Польща зацiкавлена не менше, ніж Україна.

3. Угорська меншина на територiї України зосереджена переважно на Закарпаттi, до того ж у прикордонних з Угорщиною районах. Hа вiдмiну вiд бiльшостi iнших, територiя її розселення досить компактна, вона живе на теперiшнiх землях багато столiть, тому її можна вважати корiнною. Приєднання цих територiй до Угорщини малоймовiрне, позаяк, з одного боку, воно було б можливим хiба що за дуже великої нестабiльностi в Українi, що навряд чи можливо, з iншого - Європа не бажає змiни кордонiв мiж уже iснуючими державами. Та й за умови продовження демократичних процесiв в Українi угорцi матимуть (i вже мають) практично необмеженi можливостi для контактiв зi своєю етнiчною державою. Крiм того, існування угорської меншини сприяє розвитку контактiв мiж Україною та Угорщиною, що вигiдно обом державам.

4. Румунська меншина проживає досить компактно на територiях, якi певний час перебували у складi Румунiї (переважно в Пiвнiчнiй Буковинi). Проте вважати їх тут корiнними навряд чи можна. Адже румуни розселенi осередками та смугами серед українського населення, яке проживає тут з незапам´ятних часiв. Цей типовий спосiб колонiзацiї румунами земель навколо їхньої етнiчної територiї, враховуючи великий вплив шовiнiстичної iдеологiї, став головною пiдставою для претензiй на так звану "Велику Румунiю". Проте, враховуючи сучаснi європейськi реалiї, а також етнiчнi проблеми в самiй Румунiї, сьогодні такi претензiї не мають шансiв на успiх. Щодо існуючих претензiй Румунiї на українську територiю в Чорному морi (острiв Змiїний i чорноморський шельф), то вони вiдображають переважно боротьбу за ресурси i стратегiчну позицiю в морi. Ця проблема вже тепер вирiшується із збереженням за Україною цих територiй.

5. Етнiчною основою кримських татар були татаро-монгольськi племена, якi вторглися на українськi землi в XIII столiттi й осiли переважно в причорноморських степах i Криму, асимiлювавши частину (переважно неукраїнську) мiсцевого населення. Певний час вони мали незалежну державу, яка потiм стала васалом Туреччини. Пiсля захоплення в XVIII ст. Росією Причорномор´я i Криму кримських татар, як i решту народiв Росiйської iмперiї, було пiддано iнтенсивнiй русифiкацiї. Проте вони збереглися як етнос внаслiдок значної культурної, мовної, релiгiйної вiдмiнностi вiд слов´ян, незважаючи на вiдносну малочисельнiсть. Переломною віхою в iсторiї кримських татар стало їх виселення з Криму комунiстичним режимом за звинуваченням у спiвпрацi з нiмцями. У наш час триває процес повернення кримських татар до Криму, де вони активно борються за свої нацiональнi права. Внаслiдок особливостей етнiчної ситуацiї в Криму (певне протистояння росiйської бiльшостi українськiй та кримсько-татарськiй меншостям) кримськi татари сьогодні дiють переважно як союзники українцiв, виступаючи за змiцнення української влади. Проте вони вже майже не приховують, що в перспективi сподіваються на власне незалежне етнодержавне утворення, яке мало б включати всю територiю Криму. А основним стратегiчним союзником вони бачать не Україну, а Туреччину. Такi перспективи не можна вважати нi iсторично й етнiчно обґрунтованими, нi досить реальними у зв´язку з певними обставинами, про які йтиметься нижче.

Iсторично корiнним населенням Криму можна вважати скіфське плем´я таврів, яке, ймовірно, влилося в слов´янські племена тиверців і уличів, що були одними з тих слов´янських племен, якi утворили український етнос. Протягом усiєї iсторiї Криму кримськi татари нiколи, навiть за часiв Кримського ханства, не становили бiльшостi на цьому пiвостровi. Такою бiльшiстю аж до радянських часiв були українцi (хоча загалом населення Криму було полiетнiчним). Кримських татар можна вважати лише одним з корiнних етносiв Криму, адже вони сформувалися в Криму й за межами Криму в них нема етнiчних територiй. Проте вони прийшли як колонiсти на вже заселенi землi, на яких і надалі нiколи не становили бiльшостi.

Чисельнiсть кримських татар на теренах колишнього СРСР недостатня для того, щоб вони стали хоча б вiдносною бiльшiстю в Криму навiть за умов збереження високого рiвня їхнього природного приросту. Проте в Крим повертаються далеко не всi кримськi татари. Деякi з них розчинилися серед близьких за мовою тюркських народiв Узбекистану та Казахстану. Претензiї ж кiлькох мiльйонiв мешканцiв Туреччини на переселення до Криму на пiдставi того, що хтось з їхнiх предкiв у давнi чи новiшi часи певний час проживав на його територiї, можна сприймати лише як погрози турецької експансiї, подiбної до тої, яку турки вже продемонстрували на Кiпрi, й якої європейська спiльнота бiльше в жодному разі не допустить.

На сьогодні кримськi татари становлять лише незначну частку населення Криму. Їхнє переселення сприймається мешканцями пiвострова переважно вороже, незважаючи на існування державної програми їх повернення. Крiм того, коштiв, якi необхiднi для репатрiацiї депортованих, зацiкавленi країни та полiтичнi сили (зокрема Туреччина) не мають, а незацiкавленi - не дадуть.

Геополiтичнi позицiї Туреччини як єдиної зовнiшньої сили, що може активно сприяти кримським татарам, дедалi бiльше слабнуть. Вона вже не важлива для HАТО як пiвденний форпост бiля кордонiв СРСР. Глибока внутрiшня iдеологiчна й полiтична кризи, вiйна з курдами, напруженiсть у стосунках з Грецiєю повiльно, але неухильно ведуть до загальної кризи в цiй країнi, наслiдки якої прогнозуються як катастрофiчнi. А без зовнiшньої пiдтримки кримськi татари не можуть претендувати на формування етнодержавного утворення, на яке не мають достатнiх етнiчних пiдстав.

Отже, ймовiрнiсть сепарацiї кримських татар аж до незалежного етнодержавного утворення невелика. Поглиблення кризи в Росiї та Туреччинi (аж до розпаду цих полiетнiчних утворень); перенесення основних етнiчних суперечностей в Криму з українсько-росiйських на росiйсько-татарськi; можливiсть активного переселення в Крим етнiчних українцiв; загострення проблем економiки та правопорядку на пiвостровi - все це вестиме до того, що Крим, найiмовiрнiше, втратить свiй автономний статус. Адже з часом стане зрозумiло, що цей статус потрiбний лише кримсько-татарськiй меншостi. А кримськi татари будуть мати широку культурну автономiю на правах корiнного малочисельного народу, проте без будь-якої полiтичної автономiї.

6. Корiнним недержавним народом на територiї України є ще гагаузи. Цей нечисленний етнос проживає переважно в пiвденнiй частинi Одеської областi бiля кордону з Молдовою. В молдовськiй частинi Гагаузiї пiсля розпаду СРСР було утворено Гагаузьку республiку, яка претендувала на незалежнiсть. Проте це утворення було сформоване не стiльки гагаузами, скiльки росiянами як засiб тиску на Молдову. Вiдсутнiсть достатньої внутрiшньої пiдтримки та слабка зовнiшня (спричинена, зокрема, й незацiкавленiстю України) призвели до швидкого зникнення цього утворення. Цей негативний досвiд вказує на вiдсутнiсть у гагаузiв достатньої соцiальної та полiтичної структури для створення держави. Крiм того, на територiї України гагаузiв повністю задовольняє культурна автономiя, про що свiдчить вiдсутнiсть їхнiх сепарацiйних рухiв. З часом можлива й полiтична автономiя гагаузiв. Проте таку автономiю, яка не несе практично жодної загрози для України, було б дуже негативно сприйнято в сусiднiй Молдовi, для якої це було б небажаним прецедентом. Тому для збереження регiональної стабiльностi за умови добрих українсько-молдовських стосункiв iдею такої автономiї навряд чи буде реалiзовано.

Отже, змiна територiальних меж України внаслiдок сепарацiї етнiчних меншин малоймовiрна. Сьогодні часто розглядається й інша можливiсть змiни теперiшнiх кордонiв України, пов´язана з начебто ймовiрним внутрiшнiм конфлiктом всерединi української нацiї, спричиненим регiональним сепаратизмом, клановим характером полiтичних елiт, суперечнiстю Схiд - Захiд, малоуживанiстю української мови на сходi та пiвднi тощо. Це могло б створити для молодої української держави вельми небезпечну ситуацiю. Проте, як показує досвiд iнших країн свiту, iдеологiчна, регiональна, кланова боротьба, навiть збройна, в однонацiональнiй державi не призводять до її розпаду, а переважно до економiчного занепаду i безвладдя. В гiршому випадку цим можуть скористатися сусiднi держави (якщо вони, звичайно, самi не перебувають в подiбному становищі) й приєднати до себе певнi територiї. А в кращому випадку - пiсля виходу з кризи очищена вiд старих структур держава починає iнтенсивно розвиватися. Крiм того, вiдмiнностi мiж рiзними регiонами України незрiвнянно меншi, нiж в iнших подiбних за розмiрами переважно однонацiональних державах, зокрема Францiї чи Iталiї. Цю однорiднiсть українського народу вiдзначав ще М. Грушевський, пояснюючи її частими мiграцiями населення в межах України, спричиненими зовнiшнiми чинниками. До того ж ситуацiя з українською мовою в Українi набагато краща, нiж була, наприклад, з фiнською мовою у Фiнляндiї пiд час шведського панування над цiєю країною, а зараз повне домiнування фiнської мови на територiї Фiнляндiї є незаперечним фактом. Hавiть у народiв, які ще не мають своїх незалежних держав (шотландцi, валлiйцi, бретонцi) і якi "забули" свої мови значно бiльше, нiж українцi, тривають iнтенсивнi процеси вiдродження нацiональних мов, що, без сумнiву, буде мати позитивне завершення. За своєю ментальнiстю росiйськомовний українець значно ближчий до україномовного українця, нiж до росiянина. Економiчнi iнтереси ще бiльше об´єднують рiзнi регiони України (насамперед, через iнтереси їхнiх елiт) і вiдокремлюють їх вiд iнших держав. Отже, варiант змiни територiальних меж України роздiленням її на регiони внаслiдок суперечностей мiж ними не має жодних пiдстав.

Третя можливiсть змiни нинішнiх кордонiв України вже стосується збiльшення її розмiрiв - приєднання етнiчно українських земель переважно в Польщi, Росiї, Бiлорусi, Румунiї (Мароморщина) та Словаччині (Лемкiвщина).

Можливiсть приєднання цих земель до України треба розглядати, передусiм, у ракурсi ймовiрностi полiтичної, економiчної чи етнiчної нестабiльностi в цих країнах i активності української меншини на цих територiях. Досить значної нестабiльностi в Польщi, Румунiї та Словаччинi не прогнозується, оскiльки, переживши кризу на початку 90-х рокiв, однi з них бiльшою, iншi - дещо меншою мiрою переживають пiднесення. Крiм того, територiальнi претензiї до сусiдiв тепер не вигiднi самiй Українi (як i Угорщинi та Hiмеччинi, що також мають пiдстави на аналогiчнi претензiї на територiї цих країн). Адже дедалi бiльшого значення для кожної з європейських країн набирають iнтереси загальноєвропейськi, яким, безумовно, дуже суперечать будь-якi територiальнi проблеми всерединi Європи. Чим менш ймовiрнi такi проблеми в певнiй країнi, тим бiльшi її шанси стати повноцiнним й активним членом європейської спiльноти. Отже, навiть незважаючи на вiдродження української культури на етнiчних українських землях, що тепер належать iншим державам, можливiсть їх приєднання до України малоймовiрна. Взаємно прийнятним був би варiант їх культурної автономiї iз забезпеченням можливостi всебiчних iнтенсивних зв´язкiв з Україною. Цей варiант найiмовiрнiший i найоптимальніший як стосовно захiдних сусiдiв України, так i Бiлорусi, де на Берестейщинi та в iнших прикордонних з Україною районах проживає українське населення. Проте в Бiлорусi це можливо лише пiсля подолання наслiдкiв асимiляцiйної полiтики Росiї та вiдродження насамперед самої бiлоруської мови та культури. Iнколи розглядають навiть варiант об´єднання України з Бiлоруссю (звичайно, без Росiї). Проте перетворення України на новiтню iмперiю аж ніяк не вiдповiдає нi сучасним тенденцiям у свiтi, нi iнтересам самої України, не кажучи вже про iншi європейськi держави. Важливiсть для України вiдповiдати європейським нормам та iнтересам не дає пiдстав прогнозувати також приєднання до неї молдовського Приднiстров´я (див. Молдова). Значно складнiша, нiж з iншими сусiдами, ситуацiя з Росiєю, де прогнозується значна нестабiльнiсть, що, найiмовiрнiше, призведе до розпаду цiєї країни. Hаявнiсть етнiчно українських земель у теперiшнiх Курськiй, Бєлгородськiй (Пiвнiчна Слобожанщина) i Ростовськiй (Схiдний Донбас) областях Росiї та на Кубанi дає реальнi пiдстави розглядати можливiсть їх приєднання до України. Щодо Кубанi, то вже був iсторичний прецедент (1917-1918 роки), коли вона вiдмовилася приєднатися до України, створивши власну державу. Ймовiрно, там формується власний етнос на основi українського, частково росiйського та деяких кавказьких народiв. Тому приєднаня її до України малоймовiрне. Швидше за все, буде створено власне етнодержавне утворення, що матиме найтiснiшi всебiчнi зв´язки з Україною й буде її важливим пiвденно-схiдним союзником. Такий варiант повністю влаштував би i країни Європи, які (передусiм Францiя та Hiмеччина) були б категорично проти збiльшення територiї України, адже тодi Україна могла б претендувати на роль європейської наддержави. Та й для самої України значно зручнiше не межувати з нестабiльним Кавказьким регiоном, а мати перед ним надiйного союзника. Щодо Пiвнiчної Слобожанщини та Cхiдного Донбасу, то ймовiрнiсть їх приєднання до України значно більша (особливо Слобожанщини, яка має потужний центр тяжiння в Українi - місто Харкiв). Проте асимiляцiйна полiтика набула в цих землях найбiльшого розмаху i, як наслiдок, найбiльших результатiв. Нині там майже немає навiть проявiв культурного вiдродження українцiв. Хоча варiант приєднання цих земель до України мiг би бути сприйнятий Європою прихильнiше, нiж, наприклад, Кубанi, адже йшлося б про послаблення Росiї (тобто того, що має залишитися вiд неї, - власне Московiї), яка ще довго сприйматиметься Європою як загроза стабiльностi. Проте великi країни Європи, остерiгаючись росту впливу України, й тут не були б на її боцi. Ймовiрнiсть приєднання до України цих територiй залежить вiд швидкостi розпаду Росiї. Чим швидше вiдбуватиметься цей процес, тим менша така ймовiрнiсть. Адже за короткий час Україна ще не зможе настiльки змiцнiти, щоб бути спроможною на це як полiтично, так i економiчно. Тому хоча ймовiрнiсть приєднання Пiвнiчної Слобожанщини та Схiдного Донбасу до України ми вважаємо досить великою, все ж, на наш погляд, вона менша 50%.

Розглянувши всi варiанти та можливостi змiни територiї України, можна зробити висновок, що, найiмовiрнiше, Україна залишиться в сучасних межах.

Молдова

Нині Молдова - лише частина колишнього Молдовського князiвства, яке включало й велику територiю на захiд вiд Прута в сучаснiй Румунiї. У давнi часи на територiї Молдови проживали племена дакiв та слов´ян. Проте перебування в складі Римської імперії вплинуло на склад населення, майбутню молдавську культуру i, особливо, мову. Територiєю сучасної Молдови проходили багато кочових племен, також вплинувши на етнiчнi процеси в країнi. Вже за Молдовського князiвства розпочався процес формування молдавської нацiї. Єднiсть мови та значний вплив латинської культури дуже зближує молдаван з румунами. Цi етноси подiбнi й за ментальнiстю. Проте існування в них окремих державних утворень у середньовiччі, а також те, що довший час молдавська Бессарабiя входила до складу Росiї, а потiм СРСР, рiзко посилило вiдчуття вiдокремленостi молдаван вiд румун. Тому тепер їх все ж можна вважати рiзними народами. В Республiцi Молдова можна прогнозувати три варiанти територiальних змiн.

1. Можливе об´єднання країни з Румунiєю.
Для оцiнки ймовiрностi цього варiанта розглянемо еволюцiю прагнення молдаван до такого об´єднання з часу проголошення незалежностi Молдови. Тут можна видiлити кiлька етапiв:
а) з самого початку незалежностi країни проблема об´єднання ставилася на офiцiйному рiвнi i, можливо, призвела б до референдуму, якби не приднiстровська проблема;
б) об´єднавчi прагнення викликали рiзкий спротив у приднiстровської частини населення країни, який з допомогою Москви перетворився на вiдкриту вiйну, що вiдсунула це питання на другий план;
в) пiсля припинення збройних сутичок i утворення так званої Приднiстровської Республiки, питання про об´єднання вже не стояло, бо це б означало нову вiйну й, можливо, повне вiд´єднання Приднiстров´я та iнших районiв з немолдавським населенням (гагаузи). Тому Кишинiв приступив до будiвництва власної держави;
г) розвиток власної економiки (вiдокремленої як вiд Румунiї, так i вiд Росiї) спричинив до утворення власної полiтичної та економiчної елiти, якiй вже стало зовсім невигiдним об´єднання з Румунiєю; ґ) розвиток політичної ситуацiї (зокрема останнi вибори) показав, що серед населення Молдови бiльшiсть прихильна до тих полiтичних органiзацiй, що негативно ставляться до об´єднання; д) на сьогоднiшнiй день Румунiя i Молдова мають рiзнi iнтереси: перша всiма силами намагається вступити в HАТО, остання, навпаки, орiєнтується на Схiд. Це засвiдчує, що країни мають свої власнi цiлi та зовнiшньополiтичнi стратегiї i що серйозно про об´єднання вже не говорять;
е) очевидно, i в майбутньому в Молдовi значна частина населення буде категорично проти об´єднання. Проти такого об´єднання будуть i всi без винятку сусiднi з Румунiєю країни. Тому з боку Європи об´єднання розглядатиметься як територiальна експансiя, що для Румунiї - як майбутнього члена HАТО та європейської спiльноти - зовсім неприпустимо;
є) Молдова знаходить своє особливе мiсце в Європi, як зв´язковий i посередник мiж двома значними європейськими державами - Україною та Румунiєю, i це мiсце повністю задовольняє її та всю європейську спiльноту.

Отже, об´єднання Румунiї та Молдови, про яке багато йшлося на початку 90-х рокiв, малоймовiрне.

2. Можлива сепарацiя районiв з немолдавським населенням (Приднiстров´я, Гагаузiя). Приднiстров´я (райони Молдови на схiд вiд ріки Днiстер) - iсторично українськi землi. Hа основi молдавських сiл в радянськi часи тут було створено Молдавську Автономну Соцiалiстичну Республiку в складi УРСР, що дало пiдставу приєднати в 1940 р. до СРСР i вiдторгнуту вiд Румунiї молдавську Бессарабiю, з якою й було об´єднано Приднiстров´я. Пiсля цього Приднiстров´я активно заселялося молдавським i росiйськомовним населенням. Таким чином, на цих землях сформувався специфiчний склад населення, що й сприяло на початку 90-х рокiв - пiд впливом прагнення Молдови до об´єднання з Румунiєю - виникненню сильного сепараційного руху, який перерiс у справжню вiйну.

На сьогодні iснує нiким не визнана Приднiстровська Республiка з центром у місті Тирасполi, що є фактично незалежною, проте мiжнародна спiльнота вважає її частиною Молдови. Дальше iснування i перетворення Приднiстров´я в справдi незалежну державу вважаємо малоймовiрним, оскільки:
а) значний вiдсоток населення Приднiстров´я становлять молдавани;
б) iзольована економiка республiки перебуває в катастрофiчному станi (значно гiршому, нiж у Молдовi);
в) пiсля поразки у Молдовi нацiоналiстичної iдеологiї i висунення на перший план соцiальноорiєнтованої лiберальної iдеологiї в Приднiстров´ї навiть немолдавське населення вже не заперечує проти повернення до складу Молдови;
г) всi країни, що мають вплив на ситуацiю (навiть Росiя), тепер зацiкавленi в повному розв´язаннi конфлiкту на користь Кишинева (зi збереженням цiлiсностi Молдови).

Ще одна нацiональна меншина Молдови - гагаузи, якi проживають в пiвденних районах країни з центром в місті Комрат. Пiсля 1991 р. тут також були прояви сепарацiї, але вони не мали такого успiху, як у Приднiстров´ї, тому що:
а) чисельнiсть гагаузiв дуже незначна;
б) гагаузи повністю залежнi вiд Кишинева, передовсiм економiчно;
в) сепарацiю iнiцiювала Росiя за допомогою росiйськомовного населення цих районiв, а вплив самих гагаузiв на цей процес був незначним.

Будь-якi серйознi прояви сепаратизму останнiм часом не спостерiгалися. Отже, дальша сепарацiя, яка могла б призвести до вiд´єднання цих районiв, малоймовiрна.

3. Приєднання до Молдови колишнiх молдовських земель у Румунiї з центром у Яссах. Цей варiант можливий лише за значної нестабiльностi в Румунiї, що не передбачається. Крiм того, населення Захiдної Молдови вважає себе румунами. Румунiя стає невiд´ємною частиною європейської спiльноти, що посилює її стабiльнiсть, а геополiтична значущiсть Молдови значно менша, ніж Румунiї.

Отже, найiмовiрнiше, територiальнi межi Молдови залишаться незмiнними.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття