Електронна бібліотекапідручники


Історія економічних учень

3.1. Меркантилізм — перша концепція ринкової економіки


Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття "меркантилізм" походить від латинського слова "mercari"— торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "купець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією. Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов´язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненаситну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.
 
 Загальні принципи і умови виникнення меркантилізму
 
 Узагальнюючи інтерпретацію даного «перехідного періоду», у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому до-індустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.
Вони вважали доцільним:
1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;
2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення приплину в країну золота і срібла;
3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;
4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.
 Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об´єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв багатьох публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як принцип нашого багатства"(1664). В умовах середньовіччя і цехової системи основою соціально-економічного і адміністративно-політичного порядку суспільства були праця і земля; державне втручання здійснювалося як "традиція і звичай". В умовах же меркантилізму нові державні функціонери надавали перевагу указам і статтям. Так, в Україні діяли Литовський статут XVI ст. і "Устав на волоки" (1557 p.). Вони, на відміну від "Руської правди", яка сприяла формуванню феодальних відносин у добу раннього середньовіччя, мали захищати ці відносини і сприяти їх поширенню в період розкладу феодальної системи, що почався під натиском нових економічних явищ — розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Меркантилісти, будучи прихильниками розвитку цих нових явищ, як і прихильники феодального порядку, не підтримували ідею комерціалізації праці і землі — вихідної умови формування ринкової економіки. Більше того, їхня безоглядна міра н абсолютну владу освіченої деспотії ще не була похитана навіть натяками на демократію. Очевидно, саме тому так довго в більшості європейських країн зберігалися ремісничі цехи і феодальні привілеї: у Франції — до 1790 р., в Англії— до 1834 р., в Україні— 1861 р
 При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи ми себе відповідальність за виробництво. Ось чому аж до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі і до середини XIX ст. — в Україні пишалось простим додатком до торгівлі.
 В доіндустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов´язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами — "розори сусіда", збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці. Розвиток меркантилістських економічних ідей про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інші — слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виділяють у розвитку меркантилізму, а саме: раннього і пізнього. Основним критерієм розрізнення цих етапів є шляхи досягнення активного балансу.
 
 Теорія «грошового балансу»
 
 Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Таким чином, теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія "грошового балансу". Проте, слід відзначити, що представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення про зв´язок торгівлі і грошового обігу. їхня концепція номіналістичного походження грошей, яка бере свій початок ще із стародавніх часів, у тому числі з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н.е.), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета "існує не по природі, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обігу". Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну природу грошей, але і їхній зв´язок з дорогоцінними металами.
 Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, знижуючи її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їхні гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей в умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, які були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і помилковою констатацією того, що золото і срібло є грошима завдяки їхнім природним якостям, виконуючи функції міри вартості, скарбу (нагромадження) і світових грошей.
 
 Теорія «торгівельного балансу»
 
 Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVIІ ст. , хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним: по-перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного балансу, який веде до активного платіжного балансу, а отже — до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї "грошового балансу" ранніх меркантилістів ідею "торговельного балансу", згідно з якою держава стає тим багатшою, цим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.
 Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію грошей до засобу нагромадження, то представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку у гроші, що для них були не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередницьку торгівлю, представники пі пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу.
 
 Ідеї пізніх меркантилістів
 
 Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на «революцію цін» XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золота і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв´язок між зміною кількості грошей і цінами на товари. На переконання пізних меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю. Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен. Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства" (1664 p.).
 Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі. Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту...". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врештірешт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей. Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв´язок між ними.
 Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк, який вважав, що "багатство" потрібно розглядати не просто як велику кількість золота і срібла, а у порівнянні з іншими країнами. Майже повторив Дж. Локка і Річард Кантільон, твердячи у своїх "Нарисах про природу торгівлі" (1755), що "будь-яка держава, в обігу якої знаходиться більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними перевагу, поки підтримує такий рівень". Сюди ж можна віднести й ідеї паперово-грошового меркантиліста Джона Ло, який у своїй праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотного росту пропозиції, тобто про те, що еластичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на ріст виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу. Як бачимо, концепція пізнього меркантилізму майже цілком була орієнтована на практику господарського життя — в основному на сферу обігу. Вплив меркантилістів на інші сфери економіки не завжди був адекватним. Прикладом цього може бути Франція, де найбільш активним провідником політики протекціонізму в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку національної промисловості, скільки для забезпечення прибутків королівського двору, який відзначався розтринькуванням коштів. Водночас шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення стримувався розвиток фермерства, що в остаточному підсумку стало фактором "вузькості" внутрішнього ринку порівняно з давньою суперницею Франції — Англією. Пізніше французький меркантилізм стали називати кольбертизмом.
 
 Термін «політична економія» і його автор
 
 Кольбер був практиком, який за допомогою меркантилістської політики намагався подолати соціально-економічну відсталість країни. Теоретичні основи меркантилізму у Франції були ні кладені у "Трактаті політичної економії"( 1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".
 Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма Л. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу, до якої наближався автор.
 Самостійний характер мав вітчизняний меркантилізм. Одним із найосвіченіших вітчизняних діячів свого часу був Феофан Прокопович (1681 — 1736 pp.). Як і сучасні йому російські меркантилісти, він був прихильником активного господарського й торговельного балансу. Ф. Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо. Він обстоював також необхідність розвитку економічних зв´язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідають інтересам власної країни. Таким чином, меркантилізм не був суто англійським явищем. Політики нагромадження грошей, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилась у XV — XVIII ст. у всій Європі — від Португалії до Росії. Але провідна роль у розробці ідей меркантилізму належить англійським памфлетистам. Це пояснюється швидким економічним розвитком Англії, зрілістю англійської буржуазії.
 
 Значення ідей меркантилізму
 
 Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу низку питань, які ставило життя: чому багатство росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особливо, держави, щоб багатство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умовах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій пули об´єктивно правильними і в цьому розумінні — науковими. Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А виробництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей — другорядним щодо нього.
 Саме ж "багатство нації" меркантилісти розглядали по суті через призму інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли не помітити такої важливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак навіть вихідна арістотелева ідея зрівняння різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою .Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилісти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у працях Арістотеля та окремих середньовічних авторів.
 Додану вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат виробничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовнішньою торгівлею. І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населення. У поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркантилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на сильну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали проти надмірної і дріб´язкової регламентації господарства державою. Це особливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів.
 Томас Мен боровся проти жорсткої регламентації вивезення дорогоцінних металів. Він писав, що, як селянину необхідно кинути зерно в землю, щоб одержати згодом урожай, так і купцеві потрібно вивезти гроші і придбати зарубіжні товари, щоб потім продати більше своїх товарів і дати нації вигоду у вигляді додаткової кількості грошей. Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і проблема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажання працювати на фабриках і заводах заради власного блага. Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й. Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економії". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень".
 
 Гроші і капітал у розумінні меркантилістів
 
 Таким чином, безперечно, серце меркантилізму – це доктрина активного торгівельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання, як взагалі можна було прийти до подібних переконань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав´язаних продажному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і ґрунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.
 З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, — "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звичну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів економічної теорії у галузі торгівлі, — визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,— починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага здається, випадають у них із пам´яті, і їх докази частенько зводять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедливим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші — це "життя комерції", "насущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній — погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у доктрині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обґрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого.
 Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це — єдина вигода, яку і отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж словесне формулювання для обґрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів. Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов´язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого експорту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів ; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді іноземних позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилісти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту зарубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не проводили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі. Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповідатиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золото взаємопов´язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за активним торговельним балансом сама себе скасовує.
 Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточних операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або припливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно показав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговельного балансу.
 
 Основи протиріч ідей меркантилістів
 
 Так що ж лежало в основі зазначених протиріч? Статичне розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш одного — людини чи країни — є програшем іншого), мовчазне припущення обмеженості потреб, нееластичність попиту, слабкість грошових стимулів — очевидно, що всі ці поняття були присутні в доіндустріальній економіці, звичній до такого незначного росту виробництва і населення, що ним можна просто знехтувати. У часи, коли прибуток від зовнішньої торгівлі був випадковим — а саме такою є епоха піратського імперіалізму, коли внутрішня торгівля обмежувалася кількома населеними пунктами і велася спонтанно, і практично невідомі були регулярна зайнятість і фабрична дисципліна, — що може бути природніше від думки, немов лише політика "розори сусіда" збагатить націю, що активний торговельний баланс втілює в собі чисту надбавку до обсягу продажів на обмеженому внутрішньому ринку і що більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці? Такого роду загальні уявлення про економічну діяльність настільки міцно укорінювались у реальному світі, що навряд чи потребували констатації, і тільки вони пояснюють, чому розумні люди могли дотримуватися теорій, висунутих у той період. До цього, на думку М. Блауга, спонукали також протекціоністські настрої, поєднані з хибним ототожненням грошей і багатства.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія