Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство

8.4. Зв’язок релігії із певними сферами суспільного життя (з культурою, правом, політикою та економікою)


За самою своєю сутністю релігія є, була й буде явищем суспільним, тобто вона поставала і постає органічною складовою суспільства як цілісної системи людських зв’язків та взаємодій. Вона пов’язана з усіма сферами суспільного життя, проте цей її зв’язок інколи постає проблематичним, а інколи досить сумнівним і неоднозначним. На протязі тисячоліть вчені ведуть полеміку щодо того, як впливає релігія на мистецтво, як можна визначити характер відношень релігії та науки, релігії та політики, релігії та економіки. З однієї сторони, тут застосовують бінарні (подвійні) оцінки: вплив може бути або позитивним, або негативним. З іншої сторони, досить часто наголошують на неоднозначності таких оцінок, на складності всієї системи стосунків релігії із іншими сферами суспільного життя. Багато чого в такого роду оцінках залежить від позиції, на якій стоїть дослідник або мислитель. Завдання релігієзнавства полягає в тому, щоби дати певний спектр оцінок і підходів до вирішення зазначеної теми.

Звернемось до питання про зв’язок релігії із культурою. В загальному плані під культурою розуміють все те, що створено людиною та в чому людські творчі можливості та духовні властивості проявились з максимальним степенем повноти або виразності. За цими характеристиками досить відчутно різняться між собою культури різних етносів, народів, регіонів. У застосуванні до особистості культура постає, по-перше, чинником її формування та розвитку, по-друге, мірилом її самобутності та духовного розвитку, по-третє, показником того, якою мірою дана особистість відповідає своєму статусу, тобто якою мірою вона вихована, вишколена та може ці свої властивості застосовувати у реальних діях. В останньому випадку для характеристики особистості інколи вживають слово “культурність”.

За переконанням М.О.Бердяєва, будь-яка культура починається із культу, тобто поза відривом людини від буденного, від боротьби за існування, на його думку, про культуру не може й бути мови. Культура протистоїть природному та хаотичному, буденному та посередньому. Це протистояння стає можливим лише на основі людського звернення до священного, вищого, духовного. Тобто, саме в релігії мислитель вбачає початки культури. М.Мід, американська дослідниця архаїчних культур, дійшла висновку, що уявлення про надприродне або вище не є їх обoв’язковою ознакою, тобто її розвідки не підтвердили переконань М.О.Бердяєва. З іншої сторони, ті культури, що їх досліджувала М.Мід, відрізняються бідністю та примітивністю, якщо ж ми звернемось до культур виразних та достатньо сформованих, то тут, напевне, тези М.О.Бердяєва виявляться справедливими. В усякому разі в давніх цивілізаціях (Ієріхон, Чатал-Кююк, Шумер, давній Єгипет, Хараппське царство, Урарту та ін.) найбільш вражаючими та величними пам’ятками постають ті, що пов’язані із релігійним культом. Колосальні споруди, вишукані твори мистецтва, оздоблення побуту, - усе це пронизане релігійними культовими мотивами. Деякі дослідники навіть у пам’ятках палеоліту (кам’яного віку) знаходять свідчення того, що символіка їх образотворчої діяльності, способи впорядкування символів та штучних предметів базуються на певних релігійних уявленнях. В усякому разі важко сказати, щоби ще могло спонукати наших прадавніх предків на таку виснажливу, проте таку результативну культурну діяльність, окрім релігійних уявлень та імперативів. З іншої сторони, сфера культури вже в епоху європейського Просвітництва осмислювалась як виявлення та засвідчення людських сутнісних сил та можливостей. Культура в сучасних теоріях постає як своєрідний “генетичний код” людяності, як провідний людиноутворюючий чинник. Тобто можна стверджувати, що історично відбулось певне зміщення в культурологічних наголосах: відштовхнувшись від прагнення досягти чогось надлюдського, вищого, абсолютного, культуротворчість поступово сфокусувалась на людині. Історія культури також почала оцінюватись не стільки із позиції її зовнішніх виявлень, скільки з позиції того, яким чином формуються та вступають у сферу культурних явищ людські переживання, емоції, прагнення. Йдеться перш за все про те, що називають або духовним світом людини, або людською ментальністю. Отже, можна вважати, що історія культури частково виправдала сподівання Л.Фейєрбаха щодо того, що віддане людиною богам врешті повинно повернутись до людини в якості її власних здобутків. Проте, з іншої сторони, можна стверджувати й те, що і в наш час найбільший вплив на людину чинять ті культурні форми і здобутки, в яких так чи інакше закарбувалось прагнення людини подолати свої прості вітальні запити й бажання та піднестись до чогось вищого, осяяного величним чи-то остаточним сенсом. Навіть серед продуктів культових авангардних напрямів сучасної культури (наприклад, в певних кінофільмах) активно використовуються певні вічні культурно-історичні архетипи (припустимо, сюжети порятунку світу від якихось злих або згубних сил). Опосередковано ці явища підтверджують тезу М.О.Бердяєва про те, що культура прив’язана до культу і не може розірвати з ним зв’язки без загрози власного виродження.

Ще більш важливим можна вважати той аспект зв’язку релігії та культури, який пов’язаний із самою спрямованістю культури та її найпершими соціальними функціями: культура покликана блокувати стихійні прояви людських природних інстинктів та прагнень, надати всім проявам та діям людини нового ритму та впорядкування. Це можливо лише за умови, що буде знайдений та реально використаний той чинник людського життя, що буде принципово протистояти природному. Досить очевидним постає тут факт, що цей чинник повинен володіти надприродними якостями та імперативністю та, окрім того, ще й бути такою спонукальною силою, яка, знову-таки, є вищою від природних бажань і прагнень. На сьогоднішній день ми не знаємо іншої соціальної сили, яка б володіла означеними якостями, окрім релігійного досвіду як досвіду відношення людини до надприродного, священного, вищого за цінністю. Отже, міркування М.О.Бердяєва можна вважати виправданими, хоча, на думку деяких дослідників, лише частково. Вони звертають увагу на те, що інтерес людини до прихованого, вищого, священного формується лише разом із поступовим розвитком предметної перетворювальної діяльності. Тобто, лише тоді, коли в реальній своїй діяльності людина починає стикатись із тим, що володіє ознаками прихованої реальності, утворюються елементи релігійного досвіду. Звідси можна зробити висновок, що релігія і культура перебувають у зв’язках взаємного стимулювання та обміну буттєвою енергетикою: початкова, примітивна культура створює передумови духовних прозрівань людини, а останні поступово починають діяти як самостійний та особливий за якістю чинник культуротворення.

Сфера політики пов’язана перш за все з боротьбою за державну владу та із її використанням. На перший погляд релігія, яка має справу із духовними процесами, не повинна стикатись із державною діяльністю та політичною боротьбою; здавалося б, що останню релігія може хіба що оцінювати за критеріями гріховності або праведності. Проте в реальному своєму існуванні релігійні об’єднання, як і окремі віруючи, живуть в суспільстві – в певних державах, країнах, регіонах. Тому вони частково просто змушені вступати у відносини із політикою, а частково зацікавлені в тому, щоби обстоювати свої політичні інтереси. Йдеться в першу чергу про те, щоби визнаватись з боку державної влади в якості повноправного елементу суспільного життя, мати можливість без перешкод здійснювати відправи, мати можливість входити у стосунки із членами суспільства, організовувати певні молодіжні та інші релігійні об’єднання, вільно публікувати та поширювати релігійні видання, володіти храмовими приміщеннями та ін. З іншої сторони, державні діячі та окремі органи можуть звертатись до церкви та її представників за підтримкою або з пропозиціями про співпрацю у певних питаннях життя (нагадаємо, що навіть атеїстичний радянський режим звернувся до християнських лідерів про моральну та матеріальну підтримку в боротьбі із фашизмом). В свій час засновник соціології та позитивізму як напряму в філософії О.Конт слушно зауважив, що державна влада не може базуватись тільки на силі, а вимагає певної ідейної та духовної єдності суспільства.

Релігію та політику єднає також і те місце, яке належить в їх функціонування вірі як форми позитивного безпосереднього прийняття чогось. Особлива необхідність віри проявляється там і тоді, де й коли ми не можемо точно переконатись у реальному стані справ чи-то шляхом прямого спостереження, чи-то через експеримент.  Зрозуміло, що такої можливості ми позбавлені не лише у відношенні до тверджень різних канонічних релігійних текстів, а й в сфері політичної діяльності. Не зважаючи на всі заклики зробити політику відкритою та прозорою для суспільства, вона залишається значною мірою закритою з різних причин, тому і політичним партіям, лідерам, програмам та запевненням ми часто змушені вірити на слово. Без такої віри навряд чи можна оптимально організувати суспільне життя. Нагадаємо, що перед розгортанням військової компанії проти Іраку лідери США та Англії запевнювали у своїй переконаності в тому, що Ірак володіє арсеналами зброї масового знищення. Світовій громадськості залишалося тільки вірити цим лідерам. Той факт, що релігія та політика спираються на віру та активно її використовують, постав основою для запровадження американськими соціологами поняття “системи віри”, які постають відмінними у різних сферах соціальної життєдіяльності (в першій темі спеціально розглядалось поняття віри та подавались її основні різновиди).

Ще однією спільною рисою політики та релігії постає особливий тип їх внутрішньої організації – у більшості випадків це є ієрархізовані структури із чітко вираженою централізацією. Історичні дослідження засвідчують, що раннє християнство розглядало структуру влади у Римській імперії як взірець для побудови церковної організації. Іслам стверджує, що саме церковна організація може бути єдино надійним та виправданим типом організації людського співжиття, оскільки лише церква розглядає людину цілісно, через єдність її духовних та матеріальних проявів. Буддизм та йога на Сході постають, як правило, байдужими до питань організації суспільного життя та політики, вважаючи усі суто земні клопоти зайвими та невиправданими з позиції найперших життєвих прагнень людини.

Наш час характеризується певною активізацією суспільної активності, а разом із тим і пожвавленням взаємодії між різними сферами суспільного життя. Ми є свідками того, як певні релігійні догмати стають засадами політичної діяльності (наприклад, мусульманський фундаменталізм, релігійні протистояння в колишній Югославії, між Англією та Ірландією, між Індією та Пакистаном). З іншої сторони, релігійні організації відкрито висловлюють своє відношення до певних політичних подій та процесів, приймають участь у політичних заходах (сьогодні майже усі урядові заходи в Україні супроводжуються присутністю священників, але чомусь далеко не усіх парафій!). Слід зрозуміти, що навряд чи можна штучно відгородити певні суспільні явища і процеси одні від інших, проте у взаємодії цих явищ і процесів дуже важливо досягати чіткого усвідомлення доречності та меж їх взаємного втручання. Дуже важливим також постає завдання збереження ними своєї природи, своєї якісної автентичності, тобто релігія при взаєминах із політикою повинна залишатись релігією, а політика – політикою; кожна із цих сфер життя не повинна перебирати на себе функції іншої (яких вона, звичайно ж, не зможе виконати адекватно). Для релігії в такого роду взаєминах повинен спрацьовувати принцип нейтралітету, тобто оцінка політичних подій повинна даватись за критеріями духовності та кінцевого людського призначення в драмі земного життя, а не з позиції якихось окремих політичних інтересів.

Досить важливим для людського життя та досить не проясненим залишається питання про природу людських прав. В цілому відомо, що право – це явище історичне, тобто як уявлення про права людини, так і реальне запровадження та дотримання прав формується лише протягом тривалого вибудовування історичного досвіду людства. Наприклад, за умов родо-племенного способу життя йде мова не про права людини, а про певні обмеження та заборони щодо її дій. Такого роду обмеження грунтуються на певних культово-релігійних уявленнях (наприклад, не можна вживати їжу жерця, не можна не виконувати певних родових ритуалів, оскільки це загрожує втратою стабільності спільного життя роду, та ін.). Питання про право з усією невідворотністю постає перед суспільством лише тоді, коли окрема людина починає вивільнятись із родового цілого та здобувати автономність у своїх вчинках і намірах, хоча початково право все ще грунтується на родовитості та походженні. Як правило, найперші правові канони приписуються якщо не богам (як, скажімо, в іудаїзмі), то легендарним культовим особам (як-от Салону – напівбогу – в історії становлення правових засад давньогрецької цивілізації, або кн. Ярославу Мудрому, що запровадив “Руську правду” – зведення прав у давньоруській державі). Що змушує людей визнавати права одне одного? – Перш за все, практика їх реальних суспільних взаємодій. Але такого роду практика, як і загальні інтереси у запровадженні певних прав, повинні бути усвідомленими людьми. Усвідомлення ж передбачає узгодження зафіксованих свідомістю явищ із внутрішніми взірцями, еталонами, канонами людської розумності, виробленими самою свідомістю. Іншими словами, свідомість завжди потребує певних внутрішніх засад для здійснення якихось власних кроків та обгрунтувань. Все це має пряме відношення до права, оскільки усвідомлення права та його необхідності передбачає посилання на деякі незаперечні положення та засади спільного людського проживання та думання. Як вже було зазначено, перш за все в питаннях про права люди апелювали до богів або харизматичних давніх лідерів, протиставляючи правовим принципам регулювання суспільного життя хаос, руйнування, занепад та загибель, тобто вважалось, що порушення заповідних канонів поведінки приведе до негативних наслідків як у відношенні до окремих персон, так і до суспільства в цілому (наприклад, давньогрецькі історики різноманітні трагічні події в історії Афін досить часто тлумачили як наслідки так званої “Кілонової скверни”, коли прихильників Кілона, одного із ватажків афінського народу, вбили прихильники Алкмеонидів, порушивши священне право кожної людини знайти надійний притулок у вівтаря храму). В античні часи давньогрецькі софісти почали тлумачити право як внутрішню необхідність суспільної організації життя: вони  стверджували, що права повинні відповідати стану суспільства, що вони не можуть бути незмінними та недоторканими, що вони залежать від культурних традицій та потреб суспільного життя. Але при тому вихідною засадою для будь-яких прав виступали інтереси етносу або держави, тобто право було локальним, обмеженим, відносним. Навіть Римська держава, яка проводила чітке розмежування між традиціями, намірами людей та реальними можливостями їх дій та вводила принцип рівності усіх перед законом, базувала право виключно на інтересах імперії. Християнство (як і інші світові релігії) вводило іншій принцип оцінки прав: перше відношення, в якому перебуває людина як жива істота, - це відношення до Бога, і в цьому відношенні всі люди є абсолютно рівними (рівність усіх перед Богом); отже, найперші життєві права людини зумовлені її духовними орієнтаціями. Людські спільноти та державний устрій життя зумовлені тими природно-тілесними особливостями людини, які постали наслідком гріхопадіння. Отже, в своєму земному житті людина повинна віддати належне земним законам і правилам життя, проте її найперше право “не від світу цього”. Через це в європейській релігійній філософії весь час був присутній мотив вищості духовного права над правом земним і державним (одна із праць С.Кіркегора носить підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”, тобто про ситуації, в яких людина підноситься над мораллю та над правом). В ісламі мотив першості людського відношення до Бога над будь-яким іншим відношенням виливається у стійку традицію піднесення над будь-яким державним устроєм теократії, тобто держави, що базується на канонах “Корану”. У східних релігіях та релігійних культах (Буддизм, джайнізм, йога) досить відчутним є мотив своєрідного “анархізму” – відкидання будь-яких норм та канонів життя, якщо вони не зумовлені потребами духовного самовдосконалення. Більшість цих релігійних напрямів віддає перевагу індивідуальним формам життєвлаштування над суспільними, хоча вони й не відкидають зовсім потреб у спільному житті, але і в останньому випадку передбачається, що турботи про духовне зростання повинні стояти вище від будь-яких турбот земного життєвого забезпечення.

Особливого тлумачення правовим аспектам людського суспільного життя надала філософія російського релігійного ренесансу (кінець ХІХ – 20-і роки ХХ ст.): вона почала доводити позицію, згідно якої усі сторони та прояви людини освячені Богом та для Нього прийнятні, а тому правові аспекти людського буття не повинні розглядатись ні як другорядні, ні як знижені за своєю значущістю для християн. Згідно цієї позиції прогрес права – це є прогрес на шляху наближення людини до божественних засад буття. Звідси випливав принцип узгодження права із християнською мораллю, а обох цих сфер – і права, і моралі – із визнанням найвищої та незаперечної цінності людини, яка, звичайно, базувалась на духовності людини. Своїми духовними якостями людина причетна до Бога – духовного Абсолюту, а, значить, - до свободи, проте й тілесні якості людини не є зайвими, оскільки Бог творить людину в єдності її духовних та тілесних начал, а не просто душу, що ув’язнена в тіло (як про це твердив Платон). Міркуючи на тему значення права та держави для людини, відомий представник російської релігійної філософії початку ХХ ст. І.О.Ільїн писав: “Релігія тоді схиляється до їх [права та держави] відкидання, коли вона принципово відкидає саме завдання життєвлаштування, заперечуючи при цьому або реальність чуттєвого світу, або наполягаючи на систематичному пригашенні земного існування, або визнаючи земне життя байдужим, нейтральним станом. Таке відкидання земного життя свідчить, з однієї сторони, про змістовну бідність релігійного одкровення, що не розкрило найпершої таємниці – таємниці присутності Божественної сили в чуттєвій земній стихії, з іншої сторони, - про творчу безжизненість релігійного акту, що губить основне покликання кожної релігії – покликання преображення земного життя силою божественного одкровення”. В католицькій церкві питанням прав людини приділяв суттєву увагу Тома Аквінський. Він, зокрема, виділяв три види права: а) право божественне, наперед задане всьому людству Богом; б) право природне, що ставить на перший план в житті людини соборність, тобто спільне життя; в) право людське, тобто право, встановлене людьми. Притому “приписи людського права повинні бути справедливими, узгоджені із розумом та їх не слід слухати, якщо вони суперечать природному праву” (С.Свежавські). У 1991 р. папа Іван Павло ІІ видав енцикліку (відозву до єпископів вселенської церкви), присвячену сотій річниці із дня виходу енцикліки папи Лева ХІІІ “Rerum novarum”, яка поклала початок соціально-реформаторській активності сучасного католицтва. В ній, зокрема, наголошено: “Для церкви завдання навчати і ширити соціальне вчення належить до її євангелізаційної місії і складає суттєву частину християнської науки, оскільки це вчення пропонує прямі наслідки в житті суспільства і включає повсякденну працю і всі види боротьби за справедливість у свідоцтво Христа Ізбавителя” (“Centesimus annus”. Енцикліка святішого отця Івана Павла ІІ до всечесних братів єпископів, до духовенства і чернечих чинів, до вірних вселенської церкви і всіх людей доброї волі в соту роковину енцикліки Rerum novarum. – Львів, 1992. – С.14). В означеному документі досить докладно перераховуються всі основні права людини, в основі яких лежить людська гідність, зумовлена людським становищем в світі та найпершим та вищим призначенням. Серед цих прав, зокрема, наголошене й право на вільне релігійне сповідування.

Цікаво зазначити й те, що одна із давніх філософських доктрин Китаю, що згодом перетворилась у релігію, - конфуціанство – від самого початку приділяло велику увагу правовим аспектам людського буття. Послідовники Конфуція, так звані “легісти”, вважали, що вирішальна роль у нормальному, злагодженому стані суспільства відіграють дві речі: майнова рівність та рівність усіх перед законом. Останнє передбачало існування стрункої та продуманої системи права.

Отже, можна зробити висновок, що релігія та релігійні культи пов’язані із правом, і тою мірою, якою вони приділяють увагу проблемам земного існування людини, вони приділяють увагу й праву. Найпершою особливістю правових релігійних уявлень є стійке пов’язування коренів права із відношенням людини до Бога (або до священного). Із цим можна погодитись перш за все в тому сенсі, що без визнання цінності людської особи, без визнання її гідності право неможливе. Але такого роду визнання може бути локальним (наприклад, визначення гідності за майновим станом чи родовитістю); вийти ж на рівень послідовного гуманізму можна лише за умов визнання принципової цінності та гідності будь-якої людини, що в історії проголошується перш за все світовими релігіями. Спірним залишається питання про те, чи можлива така позиція поза релігійним баченням людини та суспільства; скажімо, грецькі софісти наполягали на принциповій тотожності людської природи безвідносно до її етнічного чи соціального походження. Таку позицію вони не базували на релігійних положеннях, проте досить сумнівною лишається впевненість у тому, що подібні міркування могли би набути загального поширення поза релігією або без її підтримки. Але, набувши характеру органічного елементу релігійного світобачення, ідеї невід’ємності людських прав та рівності всіх людей у свої правах справді набули всезагального визнання.

По сьогоднішній день спірним залишається питання про зв’язок релігії із економікою та економічною діяльністю. Ціла низка релігій та релігійних культів розвивали й продовжують культивувати негативне ставлення до звичайних життєвих потреб людини, а тим більше – до багатства, заможності, прагнення накопичувати матеріальні блага. Відповідно, їх відношення до економіки постає заперечним; тут спрацьовує теза “чим більше людина обернена до своїх матеріально-чуттєвих потреб, тим менше в ній лишається місця богові”. Проте, як вже зазначалось у попередніх розділах, релігії живуть у суспільстві і не можуть повністю усунутись від суспільних справ і проблем, в тому числі – і від економіки. Економічні стосунки, економічна діяльність постають, з однієї сторони, органічною складовою людської життєдіяльності, зумовленою необхідністю забезпечувати саме людське існування, з іншої сторони, вони являють собою важливий різновид людських взаємодій та стосунків. Вже давні мислителі відзначали, що одна людина є істотою недостатньою, що вона потребує кооперації із іншими людьми і перш за все та особливо – у матеріально-практичній діяльності, спрямованій на задоволення найперших та простих життєвих потреб. Проте економічна діяльність має свої закони та ставить перед людиною серію імперативних вимог. Так, економічний обмін може відбутися лише за певних умов, так само і структура економічної діяльності, певне співвідношення продукування та заощадження, поновлення ресурсів як засобів діяльності, так і її суб’єктів, - все це не може відбуватись стихійно або довільно. Отже, участь релігії в реальних процесах життя мимоволі втягує її в певні економічні зв’язки. Проте, як вже зазначалось, існували та існують і в наш час такі релігійні вірування, які намагаються відвернути людину від будь-яких життєвих турбот; як правило, вони налаштовані різко негативно щодо будь-яких економічних зацікавлень людей. Ще відомий грецький філософі Епікур любив виголошувати тезу: подякуємо блаженним богам за те, що потрібне для життя зробив легким та досяжним, а непотрібне – тяжким та недосяжним. Але в Священних письменах багатьох складних та достатньо поширених релігій так чи інакше присутні сліди економіки: наприклад, в Старому завіті (іудейська Тора) наводиться ціла низка досить докладних настанов щодо того, як вести господарство, яким чином повинні регулюватись майнові стосунки між членами спільноти, як та які матеріальні відшкодування повинні здійснюватись в разі виникнення конфліктних ситуацій між людьми. Керуючись Торою, іудеї припускали право на мито, на лихварство, на отримання процентів за позику. Іудейські храми служили місцем досить жвавої торгівлі, оскільки збирали велику кількість людей. Все це раннє християнство засуджувало і забороняло, хоча згодом його економічні інтереси змушували вносити корективи у відношенні до економіки. Наприклад, зростання могутності церкви, будівництво монастирів, політичні інтереси, інтереси матеріальної підтримки бідняків та знедолених, - все це вводило християнство у економічні стосунки. Більше того, обіцянки кращої посмертної долі тим, хто заповідав майно церкви або монастирям, вчення про чистилище, під час перебування душі в якому її ситуацію можна було покращити певними матеріальними дарами мимоволі перетворювало католицьку церкву на активного економічного діяча. Православна церква також не стояла осторонь економічних інтересів; в різні історичні періоди свого існування вона володіла землею, підприємствами, отримувала сталі прибутки за рахунок церковного мита та ін. Одною із причин протистояння протестантизму із римо-католицькою церквою були якраз непомірні економічні прагнення останньої: протестанти виступали за дешеву церкву, відкидали вчення про чистилище, поставали проти накопичення майна церковними організаціями. Протестантська теза “Тільки вірою!” передбачала, що стосунки людини із Богом не розглядались за принципом економічного обміну, тобто не можна всерйоз сподіватись на те, що за гріхи можна відкупитись або ж Бога можна задобрити. В той же час протестантизм наполягає на тому, що людина повинна нести на собі весь тягар наслідків гріхопадіння; в цій християнській конфесії відсутня така величезна кількість свят, як у католиків та православних, праця розглядається як природний стан людини, який не може засуджуватись Богом ніколи, тому працювати можна, наприклад, і в неділю. В чомусь подібних поглядів дотримувались і так звані православні старовірці, які вважали і вважають сумлінну та наполегливу працю умовою виконання людиною божих настанов після гріхопадіння. При тому протестантизм та старовірці всіляко пропагують заощадливість, скромне життя навіть за умов отримання великих грошових прибутків, благодійну діяльність.

“Коран”, священна книга мусульман, також подає своїм адептам досить докладні економічні настанови. При цьому забороняється нетрудове нарощування багатства, лихварство. До однієї з обов’язкових заповідей мусульман належить допомога бідним. У банках мусульманських країн забороняються позики під відсотки, а прибутки за використання коштів вкладників спрямовуються на загальні суспільні потреби.

Певні релігійні культи, що існують на грунті індуїзму, сьогодні вважають, що економічна та виробнича діяльність повинні бути певною стороною їх діяльності, але не основною, проте необхідною з огляду на прагнення поширювати свої погляди за допомогою видавничої діяльності та благодійництва.

В наш час навряд чи хто стане заперечувати зв’язок релігії із економікою. Але відношення релігії до економіки залишається неоднозначним. Можна стверджувати, що абсолютна більшість релігій сприймає економіку та економічну діяльність як дещо неминуче, проте таке, що не випливає із самої сутності релігійного ставлення людини до дійсності. Аскетизм та обмеження матеріальних потреб як і раніше залишаються провідними мотивами економічних релігійних поглядів. З іншої сторони, розвинені релігії вважають, що є люди, що дуже міцно прив’язані до мирського, матеріально-чуттєвого життя, але є й інші, які справу служіння богові розглядають як своє життєве призначення. Відповідно, для цих категорій людей ставлення до економіки повинно бути суттєво відмінним: якщо в мирському житті економічних зацікавлень уникнути неможливо, то у тих, хто віддається справі служіння богові такого роду інтереси повинні бути або мінімальними, або взагалі відсутніми. Саме такі люди складають той прошарок суспільства, що перебирає на себе турботу про душевну чистоту та спасіння людства.

Отже, із розглянутого різноманітного за змістом спектру відношень релігії із іншими сферами суспільного життя можна зробити наступні висновки:

  1. Релігія, перебуваючи у чисельних та складних відношеннях із сторонами та сферами суспільного життя, певною мірою їх визнає, стимулює, а певною мірою обмежує та в чомусь заперечує.
  2. Релігія висловлює позицію, згідно якої саме вона вводить людину у найперше, найважливіше та найцінніше для неї відношення – відношення до Бога, до вищого та священного, а тому саме вона повинна надавати усім сферам життя належного спрямування та виправданої оцінки.
  3. Проте за умов, коли релігія панує у суспільстві цілісно та неподільно, спостерігається втрата певними напрямами людської діяльності своєї активності та самостійності, тому релігійний контроль за всім, що діється в суспільстві, навряд чи можна вважати виправданим.
  4. Так само навряд чи може бути виправданим прагнення усунути релігію від активної участі в суспільному житті, в суспільних явищах та процесах, оскільки вона історично засвідчила свою важливість, спроможність та незамінність з позиції забезпечення повноти проявів людського життя.
  5. Тому за сучасних умов суспільного життя релігія повинна розглядатись як один із важливих елементів суспільної організації життя, який має всі права суб’єкта історичної діяльності і право вступати у той тип взаємодії із різними сторонами та сферами суспільства, який відповідає її сутності, завданням та функціям.

Висновки.

Релігійна свідомість – осереддя релігії як суспільно-історичного явища – має складну будову, яка включає в себе її рівні (буденної свідомості та теоретичний), стани, сукупність вихідних понять (категорій), які в різних релігіях набувають свого конкретного значення та утворюють стійки системи зв’язків (структуру). За своїм предметним змістом всі ці елементи покликані ввести людину у відношення до священного, вищого, надприродного.

Оскільки релігійна свідомість виражає і концентрує змістове ядро релігії, то через її певні наголоси та елементи визначається співвідношення релігії як із іншими сферами духовного життя суспільства (наука, мораль, мистецтво), так і з різними сферами суспільної життєдіяльності (економіка, політика, культура). Означена складна та досить різноманітна система відносин дозволяє: а) чітко окреслити місце і роль релігії в процесах суспільного життя; б) усвідомити багатоаспектність самої релігії; в) ознайомитись із особливостями проявів та функціонування різних релігій в різного типу суспільствах.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство