Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство

7.2. Свобода совісті як загальнолюдська цінність


Свобода совісті - це одне з фундаментальних прав і свобод людини, поза якими її нормальне існування не можливе. Водночас це й важлива філософська, правова та релігієзнавча категорія. Тому необхідно зупинитися на сутності цього поняття докладніше. З´ясуємо насамперед зміст понять “свобода” та “совість”, що входять в означену категорію.

Свобода - це важливе філософське поняття, яке характеризує корінні особливості людського буття; це значить, що поза свободою людина вже не може вести повноцінної життєдіяльності. В філософському розумінні свобода постає як відсутність будь-яких перешкод для дій людини. Але оскільки в реальному людському житті таке просто неможливо, то свобода передбачає:

1) усвідомлення необхідності та діяльність особи, що узгоджена із необхідністю;

2) наявність можливості робити вибір відносно змісту та напряму своїх дій;

3) врешті, при наявності двох означених умов – мати можливість змінювати наявну необхідність на іншу, таку, що відкриває перспективи розширення свободи.

Поняття “свободи” передбачає свободу особистості в її діяльності, а також її духовну свободу. Наявність свободи є найважливішою передумовою людського права і можливості самостійно формувати свої моральні принципи, визначати обов´язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку своїх вчинків. Якщо позбавити людину свободи, то із неї автоматично знімається будь-яка відповідальність за свої вчинки, адже відсутність свободи означає, що людська поведінка якось та кимсь запрограмована, і, отже, людина тут не при чому.

Прийнято вважати, що совість - це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку, нести відповідальність за свої погляди і вчинки перед іншими людьми та суспільством. Вона охоплює самосвідомість і самопереживання людини, без яких немислима її життєдіяльність. Наявність совісті передбачає, що в людській свідомості присутні принаймні два її спрямування: одне – на саму людину із її реальними характеристиками, властивостями, особливостями та вчинками, друге – на вищі та незаперечні норми, взірці, принципи людської поведінки. Якщо людина відчуває прояви чи докори совісті, це значить, що вона співвідносить свої думки та дії із чимось належним, незаперечним, єдино гідним людини. У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов´язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Тобто совість передбачає існування в людській свідомості чогось надіндивідуального, вищого, імперативного (наказового). Що це є за інстанція, з позиції якої сумління особа себе оцінює? Звідки вона взялася у свідомості людини? – На ці питання люди різних життєвих орієнтацій та ціннісних установок дають різні відповіді, але вже саме окреслення сутності совісті та механізму її дії дає нам моєливість зрозуміти й сутність права на свободу совісті. По суті ситуація прочитується так: оскільки не існує єдиного, для всіх людей та на всі часи наданого закону людського життя, то кожна людина має право сама обрати, сформувати та використовувати ту систему (шкалу) оцінок, за допомогою якої вона буде сприймати, контролювати та визначати свою поведінку. Ясно, що для релігійної людини мова йде про норми й заповіді, передані Богом (або богами), а її совість є нічим іншим як здавання собі звіту відносно того, якою мірою її життя відповідає божественним настановам.

Прийнято розрізняти трактування проблеми свободи совісті у широкому (філософському) та вузькому (релігієзнавчому) розумінні. У широкому розумінні свобода совісті виступає як можливість і здатність людини вільно, без будь-якого зовнішнього силового тиску, лише за велінням власної совісті обирати незалежну світоглядну позицію і на цій основі робити власний вибір та нести відповідальність за свої вчинки й думки. Свобода совісті у такому значенні є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. Її складовим елементом буде виступати також свобода релігійних уподобань, що прийнято відносити до вузького (релігієзнавчого) трактування принципу свободи совісті, яка передбачає:

   - 1) право вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;

   - 2) рівність усіх віруючих і невіруючих перед законом;

-          3) рівні можливості для віруючих і невіруючих у користуванні політичними і громадськими правами.

Тому свобода совісті є одним з конкретних проявів свободи особи в суспільстві і є однією із загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Визнання свободи совісті означає разом з тим визнання цінності вільної особистості, її духовного суверенітету, яка у своєму духовному самовизначенні підзвітна лише своїй совісті, а для віруючої людини - Богу, зв´язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

У релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватись нерелігійних переконань; свободу індивідуально або ж спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію або вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні або нерелігійні погляди та переконання. Вона базується на ряді важливих принципів: відокремлення церкви від держави, відокремлення школи від церкви, заборона встановлення обов´язкових переконань і світогляду.

Оскільки релігійні відносини - складовий елемент суспільних відносин, суб´єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов´язана регулювати їх за допомогою законодавства. Гарантуючи можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому зв´язку конституції багатьох країн свободу віросповідання поєднують з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов´язків. Наприклад, у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.

Рівень реального забезпечення свободи совісті залежить від багатьох чинників. Він обумовлений історичними, соціальними, політичними умовами становлення державності, роллю і місцем у цьому процесі релігії та релігійних організацій. Велике значення при цьому відіграють національні та місцеві традиції, спосіб життя народів, форми суспільних відносин. Держава може регламентувати, встановлювати обмеження у реалізації прав на свободу совісті. Тому в одних державах забезпечення свободи совісті відповідає міжнародним правовим нормам, в інших - вона обмежена певними умовами або ж лише декларується, не діставши практичної реалізації. Однак звужуючи або розширюючи межі цього права, держава регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті у публічних діях індивіда, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Держава не дає і не “дарує” права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому віруючий індивід має можливість вільної духовної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Проте сфера свідомості, одним з проявів якої є совість людини (при умові що вона не виявляє себе у певних діях і вчинках), не є предметом права і не піддається правовому регулюванню. Тому свобода совісті - це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб´єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини Бога та форми свого єднання з ним. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті - приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав´язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів. Обов´язок держави - забезпечити гарантії вільного самовизначення та саморєалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття “свобода релігії”, “свобода віросповідання”, “свобода в релігії”, “свобода церкви”, “толерантність”. Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття “свобода релігії”, з яким воно взаємопов´язане, але не тотожне. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Свобода релігії в даному випадку постає як свобода вибору релігії, як свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона окреслює правові, економічні, суспільно-політичні можливості й гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості в релігійній сфері, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів. Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова категорія саме через поняття “свобода релігії”, повною мірою розкриває свій зміст. По суті вона містить у собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також її самореалізації в системі свого релігійного вибору.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви. Свобода віросповідання – законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, вільно змінювати свої релігійні уподобання, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації. Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору. Не може бути й мови про свободу релігії там, де поряд з індивідуальною свободою віросповідань відсутня можливість колективного сповідування релігії, здійснення культових дій та ритуалів. Тут вже йдеться про поняття “свобода церкви”, яке характеризує соціально-правові можливості функціонування в державі церкви і релігійних об´єднань віруючих. Свобода церкви - це законодавче закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб. Воно передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Якщо свобода віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип свободи суспільної.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву - свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має “зовнішнє сповідування віри”, яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Можливість для індивіда добровільно об´єднуватися з іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою публічної відправи богослужіння та пропаганди своїх релігійних поглядів є одним з принципових положень свободи релігії. Релігійна організація, як вільне утворення громадян-одновірців, має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов´язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки. Поняття “свобода церкви” включає структурно як свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, так і свободу господарської, фінансової їх діяльності тощо. Тому реалізація принципу свободи совісті тісно пов´язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії, а й свободи церкви. Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи. Однак у деяких країнах держава й церква тісно поєднані. Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах - іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських - католицизм, у Греції - православ´я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство 30 країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Ще одним важливим аспектом свободи совісті та свободи релігії є свобода в релігії, котра виявляється здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Свобода в релігії - межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів. Вона характеризує міру свободи, яку допускає те чи інше віросповідання для своїх членів у справі реалізації віросповідної практики, тлумачення тих чи інших положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи віруючих та їх можливості вільно самореалізовуватися в релігійному колективі в рамках певних приписів без втручання як одновірців, так і керівників релігійної громади.

Однак реалізація цих принципів завжди була проблематичною. Історія різних конфесій містить численні приклади нетерпимого ставлення до будь-яких спроб виявлення свободи думки з боку віруючих по відношенню до повчань авторитетів церкви чи окремих положень віровчення. Відомо, що за часів середньовіччя такі спроби розглядалися як єретичні або віровідступництво і нещадно переслідувалися. У католицькій церкві, наприклад, навіть довгий час вважалося шкідливим і заборонялося читати та вільно тлумачити Біблію простим віруючим. Висновок тут напрошується один: протягом всієї своєї історії практично кожна Церква ревно оберігала своє віровчення, не допускаючи (часто під загрозою смерті) спроб їх вільного осмислення і тлумачення з боку своїх прихильників. При всіх позитивних змінах, які відбулися останнім часом, сьогодні також релігійні організації практично не допускають якихось елементів свободи в релігії для своїх

вірних.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство