Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство

6.2. Християнські конфесії (УПЦ (МП), УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, протестанські Церкви. Інші релігії)


 Українська Православна Церква (Московського Патріярхату). Вона була утворена рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви (30—31 січня 1990 р.) і “перебуває в особливих стосунках  підпорядкованості Московській Патріархії, у канонічному і молитовному єднанні з нею”. Тобто, згідно з “Положенням про Екзархат” Українському Екзархату Московської Патріярхії по суті було надано оцю нову назву – Українська Православна Церква.

У збережених структурах на території України діє Синод Російської Православної Церкви (має вищу законодавчу, виконавчу і судову владу). Членом його є Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Отже, Українська Православна Церква є фактично Екзархатом (а точніше - Митрополією) Москви. Синод РПЦ залишив за собою “право остаточного затвердження або навіть скасування постанов Синоду УПЦ”. Московський Синод також остаточно затверджує правлячих архиєреїв для УПЦ, що значно обмежує її права.

Основний перебіг подій, пов´язаних із УПЦ, 1990-го був такий.

У липні 1990-го на засіданні Синоду УПЦ під  головуванням  Митрополита   Філарета  прийнято “Звернення Єпископату УПЦ до Святійшого Патріярха Московського і всієї Русі Алєксія Другого та Священного Синоду РПЦ” з  побажаннями для УПЦ самостійно обирати, призначати, переміщати правлячих і вікарних архієреїв (єпископів-заступників); засновувати нові єпархії; обирати єпископів в Україні “і лише утверджувати Московським Патріaрхатом”. А титул “Митрополит Київський і Галицький” змінити на: “Митрополит Київський  і всієї України”.

Предстоятелем УПЦ обрали Митрополита Філарета (Денисенка), якому видано було спеціальну грамоту  за підписом Патріярха Московського Алєксія Другого, де зазначалося: “бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні”.  1990-го УПЦ звернулася до РПЦ з питанням “повної канонічної незалежності”. 1-3 листопада 1991р. під головуванням Митрополита Філарета у Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор УПЦ, в одному із документів якого зазначалося: “Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах виголошення незалежності Української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статутом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності  Української Православної Церкви... задля уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами”... Собор врахував інтереси нашого народу.., тому незалежна Церква є канонічно виправданою й історично незалежною. Собор звернувся  був особисто до Патріярха Алєксія ІІ посприяти визнанню УПЦ та Київського Патріархату Східними Патріaрхіями.

 18-19 лютого 1992 р. на засіданні Синоду РПЦ  розглядалося “Звернення українських єпископів (від 22 січня 1992 р.) щодо дарування канонічної незалежності УПЦ. 31.ІІІ –3. ІV.1992 р. Архієрейський Собор РПЦ дав негативну відповідь щодо статусу автокефалії для УПЦ. Митрополит Філарет на знак протесту заявив про свою відставку з Предстоятеля УПЦ. Наступного дня, 4 квітня 1992-го, Патріарх Алєксій ІІ у своєму листі до Президента України Леоніда Кравчука обумовлював відмову надати автокефалію тим, що вона, мовляв, невчасна і спричинить нібито нові церковні розколи. 19 квітня Владика Філарет заявив, що все-таки залишається на становищі Предстоятеля УПЦ. 31 квітня 1992-го у м.Житомирі опозиційно налаштована до Митрополита Філарета частина єпископів заявила про свій вихід з-під його юрисдикції і поставила вимогу про скликання Архієрейського Собору УПЦ. У Харкові   передсоборна нарада єпископів незаконно оголосила себе церковним собором (з’їздом) і згідно із настановами Московської Патріархії Предстоятелем (Главою) так званої Української Православної Церкви обрала Митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) – керуючого справами Московської Патріярхії. У цьому ж місті 27 травня 1992 р.  відбувся Архієрейський Собор УПЦ, куди навіть не було запрошено чинного тоді Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, а нового Предстоятеля – Митрополита Володимира (Сабодана) – обрано із складу Московської Патріархії (до цього обрання Владика Володимир  був Митрополитом Ростовським і Новочеркаським). Діяльність  цього  зібрання суперечила церковним правилам і положенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви (25-27. Х. 1990) про надання Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. На  з’їзді мав головувати Митрополит Київський і Всієї України Філарет (Денисенко), але його до Харкова навіть не запросили. Отже, визнавши Митрополита Філарета як голову Української Православної Церкви, Московська Патріархія через кілька місяців сама ж порушила статтю 2 (пункт 5) Статуту РПЦ про те, що глава УПЦ обирається на все життя і що вибори можливі тільки після його смерті; окрім того предстоятель (глава) мав вибиратись зі складу УПЦ, а не з числа єпископів російських єпархій, тобто не з території Росії. Порушено було і Статут щодо вибору делегатів на цей з’їзд. Тоді ж почалось захоплення багатьох храмів, гоніння на національно свідомих українських священиків через насильницьке усунення їх з церковних становищ. Навіть безцеремонно було усунуто єпископа Якова—ігумена  Свято-Успенської Почаївської Лаври. Згодом почалось самочинне захоплення Києво-Печерської Лаври, зокрема приміщень на території Історико-архітектурного державного заповідника.

 В Україні діє 23  братства, що входять до Союзу православних братств України, діяльність яких не спрямована на відродження національно-традиційного  братського руху.

Українську Православну Церкву—Київський Патріярхат  (УПЦ—КП) очолює  Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). Із 1966-го р. – Екзарх України, Архієпископ (згодом Митрополит) Київський і Галицький. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі обраний Патріархом.

УПЦ-КП утворена в червні 1992 р. на Всеукраїнському Православному Соборі. Першим Патріархом був обраний (заочно) Митрополит УАПЦ США Мстислав (Скрипник).  Після його смерті (у червні  1993-го) Помісний Собор УПЦ КП 20.10.1993-го обрав нового Патріарха – Володимира (Романюка), а заступником – Митрополита Філарета. Із уже об’єднаної Церкви тоді ж виділилася УАПЦ. У вересні 1999-го її очолив Патріарх Димитрій (Ярема). Отже, якийсь короткий час Україна мала двох Патріархів.

Невдовзі у 1995 р. при загадкових (і досі нез’ясованих обставин) несподівано помирає Патріарх Володимир – політв’язень радянського режиму, під час похорону якого біля Свято-Софіївського собору державні силові структури вчинили напад на учасників похоронної процесії. Фізично постраждали десятки віруючих і навіть деякі ієрархи, також з української діаспори (наприклад, Владика Паїсій із США). Метою цієї  акції було не допустити поховання Патріарха Володимира на території цього собору. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі Філарет був обраний Патріархом УПЦ-КП.

Патріарх керує Церквою разом зі Священним Синодом (7 постійних членів і 2 тимчасові, призначені зі складу Українського Єпископату). Періодично скликається Вища Церковна Рада (на правах дорадчого органу, у якому беруть участь також світські особи – громадські діячі, представники  творчої та наукової інтелігенції). При Синоді діють: Навчальний комітет, Відділ зовнішніх церковних зв’язків, Відділ духовного патріотичного виховання в Збройних Силах України. УПЦ-КП підтримує братерські стосунки з Українськими Церквами в діаспорі, а також з Болгарською і Македонськими Церквами, з Білоруською Автокефальною Церквою (у діаспорі), з багатьма іншими конфесіями та деномінаціями.

 Найвищим законодавчим органом є Всеукраїнський Православний Помісний Собор, у якому мають право брати участь виборні делегати від парафій та інших духовних структур, зокрема представники  від монастирів, духовних навчальних закладів, церковних братств, від духовних місій  і та ін.

  Є 29 єпархій (і 6 – за кордоном), єпископати (в Україні, Західній Європі, Південній Америці, окремі парафії – у Північній Америці. У складі УПЦ—КП є  близько 35 ієрархів, понад 2700 парафій, 20 монастирів (також 6 монастирів у діаспорі). Для підготовки священнослужителів, регентів церковних хорів функціонує богословський факультет Чернівецького університету, 7 духовних семінарій і 2 духовні академії. Постійно видається 8 журналів, 11 газет, 6 бюлетенів, 2 церковних додатки до світських газет, інша богословська література.

 

 Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) очолює Митрополит Мефодій (Кудряков) (без титулу Патріарха).

       Перше юридичне оформлення  УАПЦ відбулося у березні 1919-го року. 20 жовтня 1921-го отця протоієрея Василя Липківського висвятили на Митрополита Київського покладанням рук усіх присутніх на висвячуваного ієрарха (тобто, відбулось так зване “самосвятство”, не передбачене церковними канонами).  Незнаний до того акт був вимушений, оскільки усі єпископи на території Української Народної Республіки відмовилися висвятити ієрарха для УАПЦ, бо були  налаштовані  на збереження і в подальшому єдиної православної церкви на всій колишній території Російської імперії.

Перше відродження  УАПЦ (до  середини 30-х років ХХ ст.) супроводжувалося  переслідуваннями, гоніннями, репресіями, ув’язненнями. В умовах більшовицького терору широко практикувались (з одночасною атеїзацією населення) акції дискредитації, висміювання священослужителів аж до грубо сфабрикованих судових процесів (наприклад, так званий процес над СВУ – “Союзом Визволення України”  –  у 1929–1930-х рр.). Під час Голодмору 1932-1933 р. і в подальших роках передчасно померли, загинули або були закатовані у тюрмах, у так званих “таборах суворого режиму”, на спецпоселеннях 30 єпископів, тисячі священнослужителів, мільйони віруючих УАПЦ. Про долю переважної більшості з них нам і досі нічого невідомо (щодо обставини мученицької смерті, загибелі чи  місця поховання). Багато  архівних  матеріалів і зараз перебуває поза  територією України (передусім – у російських спецархівосховищах); частина їх досі не розсекречена, до інших утруднений доступ.  Розправи над віруючими  чинилися часто без суду і слідства (тобто, без жодної документальної фіксації).

Під час Другої Світової війни відбулося ще одне відродження УАПЦ, коли на єпископа Переяславського було висвячено Мстислава (Скрипника) – майбутнього Патріарха  УАПЦ. Щодо статусу та майбутнього цієї відродженої УАПЦ існувало дві концепції. Митрополит Діонісій (Валединзький) вважав, що  Автокефальна Православна Церква  повинна  була  стати  спадкоємницею  Київської  Метрополії, приєднання  якої  до  Московської  Церкви  1686 року  відбулося  не  за церковними канонами, а через підкуп і насилля (що офіційно визнав  Константинопольський  Патріарх  1924-го року, у тексті  грамоти  (томосу)  про  надання  церковної  автокефалії  українцям,  що  проживали  на  тодішніх  теренах Польщі—частині  давньоукраїнських  земель—Підляшшя, Холмщини, Надсяння). Станом  на  початок  другої  світової  війни  цю  Церкву  визнали  усі  Помісні  Православні Церкви світу, за винятком Московського Патріархату. Концепція  Архієпископа  Холмського  і  Підляського  Іларіона  (Огієнка)  полягала  в тому, щоби не тільки  відновити  автокефалію по всій  Україні, а й  вибрати  Патріарха. Для  цього  було  створено Українську  православну  місію і гуртки  підтримки. Ця  позиція  була  національно-патріотичною, але вона не враховувала реальні суспільно-політичні обставини того часу, а також тої загрози, що надходила з боку фашистських окупаційних сил; а головне в тому, що вона суперечила самім церковним законам (канонам). На другому  Почаївському  соборі  єпископів  (листопад  1941-го) владику Іларіона (Огієнка) обрали кандидатом на Архієпископа Київського, а  очолити Київську Церкву з титулом “Екзарх України” мав владика Олексії (Громадський). Але німецька окупаційна влада всіляко перешкоджала об’єднавчому церковному процесові, зокрема вона не дозволила владиці Іларіонові прибути до Києва. Ситуація ускладнювалася  тим, що більшість окупованої фашистами України ввійшла до так званого Райхскомісаріяту, а частина Західної України - до Генерал-Губернаторства. До початку масштабних німецьких  репресій (з 1942 року) вдалося висвятити кількох автокефальних єпископів, в тому числі  Єпископа  Переяславського  Мстислава  (Скрипника) - майбутнього Патріарха УАПЦ.            

Третє відродження Церкви почалося в лютому 1989-го, коли зорганізувався відповідний Комітет на чолі зі священиком Б. Михайлечком. У серпні того ж року за сприянням Комітету утворилася перша в Україні автокефальна парафія – Петро-Павлівський храм у Львові (настоятель – митрофорний протоієрей Володимир Ярема).

У межах 11-20 жовтня 1989-го відбулася низка подій: Львівський собор священиків звернулася до єпископа РПЦ Іоана (Боднарчука) з проханням очолити Церкву. Тоді ж було утворено Церковну Раду УАПЦ в Україні (нею став керувати отець Володимир Ярема). Рада (за участю архієпископа Іоана прийняла низку ухвал, більшість яких незабаром затвердили  на  Соборі. 5-6 червня 1990-го відбувся Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ за участю ієрархів, священиків, дияконів, мирян. Було визначено основні напрями діяльності Церкви; ухвалено Церковний Статут; обрано Патріарха Київського і Всієї України Митрополита Мстислава (Скрипника), що до того був Архієпископом УАПЦ у США (цей акт відбувся заочно, оскільки на час скликання Собору з боку радянських органів Владиці Мстиславу не видали візи на в’їзд до СРСР); утворено Львівсько-Галицьку Митрополію УАПЦ; скасовано чинність документів, згідно з якими Київську Митрополію 1686 року підпорядкували Московському Патріярхові; анулювали офіційні матеріали про скасування УАПЦ наприкінці 20-х років  ХХ століття; розроблено заходи щодо повернення церковних будівель, котрі вилучила радянська влада у 30-40 рр. ХХ ст.;  передбачено відкриття  духовних навчальних закладів, розвиток братств та сестринств; вжито заходів до утворення єдиного Священного Синоду (ієрархії УАПЦ в Україні і в діаспорі). 25-26 червня 1992 р. відбулося об’єднання УАПЦ із УПЦ-КП  (існувало до листопада 1993 року). Після смерті Патріарха Димитрія (Яреми) 2000 року на Соборі обрано Предстоятелем УАПЦ Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія (Кудрякова).

Функціонує 1015 громад (переважно у Галичині, а також у Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Черкаській та інших областях). Діють 2 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань. Богослужбові чини відправляють близько 630 священиків.

Ці три Православні Церкви існують і далі як окремі. Логічно постає проблема їх об’єднання в один Патріархат, але на перешкоді такому процесові стоїть чимало нерозв’язаних проблем (брак належної свідомості серед духовенства і віруючих, відсутність чіткої державницької позиції щодо церкви у представників різних гілок влади). Ситуація ускладнюється ще й позицією Матірної Церкви православних українців – Константинопольської Патріархії, яка й досі не визначилась щодо свого ставлення до утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви,  хоч за останні роки були проведені дво-  і  багатосторонні зустрічі (переважно поза межами України), але вони не дали бажаних позитивних наслідків.  

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) виникла 1596 року внаслідок укладення церковної унії (союзу) частини православного духовенства Київської Митрополії (України і Білорусії) з Римо-Католицькою Церквою. Спочатку вона мала назву “Уніатська Церква” і тільки в кінці XVIII ст. стала називатися “Греко-Католицькою” (1774-го р. з розпорядження імператриці Австро-Угорщини Марії-Терези), щоб зафіксувати адміністративне підпорядкування Католицькому Римові, і водночас підкреслити східну (візантійську) обрядову орієнтацію.

У XX під час І-ої і ІІ-ої Світових воєн УГКЦ зазнала значних втрат (депортації, репресії, ув’язнення багатьох представників духовенства з боку окупаційних влад – російської (царської), польської  та  радянської – у 1915 – 1945 рр. і в післявоєнний період.

Після смерті Митрополита Андрія Шептицького (1.XI.1944 р.) почалися інтенсивніші гоніння на УГКЦ. У квітні 1945-го р. були арештовані і ув’язнені єпископи Йосиф Сліпий, Микола Чарнецький, Микита Будка, Григорій Хомишин, Іван Лятишенський разом із сотнями інших священиків, монахів, монахинь, іншими духовними особами і сотнями тисяч віруючих. В атмосфері терору 8-10 березня 1946 р. відбувся так званий Львівський собор УГКЦ під  головуванням  отця-доктора  Гавриїла Костельника за участю нововисвячених єпископа Дрогобицького і Самбірського Михайла (Мельника) та єпископа Станіславського і Коломийського Антонія (Пельвецького); брали участь також 214 священиків і 19 мирян. Собор, ініційований групою греко-католицьких священників та підтриманий радянськими партійними та державними органами, прийняв рішення про відміну Берестейської унії та приєднання УГКЦ до православної церкви. За офіційними даними рішення Собору підтримало 78% духовенства. Ті з греко-католицьких священиків, монахів і монахинь, що не визнали юрисдикції (підпорядкування) Московської Патріархії, перейшли у підпілля.

Із 1988-го розпочався рух за відновлення УГКЦ з ініціативи Комітету захисту УГКЦ (звернення до Президії Верховної Ради СРСР, до Папи Римського Івана Павла ІІ про легалізацію УГКЦ, масові акції (в тому числі--і в Москві). 30.XI.1988-го появилася Заява Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР про урівноваження прав греко-католиків із вірними інших Церков. Влітку 1990-го із Рима до Львова  перенесено духовний центр УГКЦ (у зв’язку  з прибуттям сюди Глави цієї Церкви—патріярха  Івана-Мирослава Любачівського, після смерті якого із 2001 року її очолює Любомир Гузар. До прибуття Владики Івана-Мирослава церковними справами керував Патріярший Місцеблюститель Києво-Галицької Митрополії Митрополит Володимир Стернюк.

Греко-католики (вірні, духовенство, епископат), починаючи із 60-ох рр. XX ст., докладають різноманітних зусиль для того, щоб УГКЦ отримала патріарший статус, що дало б можливість відновлювати східно-візантійські традиції, втрачені під час латинізації – проникнення деяких звичаєво-обрядових елементів із Римо-Католицької Церкви. Під час богослужб Глава УГКЦ  іменується Патріархом, але тільки формально: Папський Рим такого статусу досі не надав, тому Глава (як і сама УГКЦ) має обмежені права. На Закарпатті діє окрема єпархія УГКЦ (з центром у Мукачеві, що безпосередньо не підлягає Патріархові Любомирові Гузару, а Римові). І це свідчить про фактичну адміністративну роз’єднаність всередині УГКЦ. Приїзд Папи Римського Івана Павла ІІ в червні 2001 року до  України не сприяв розв’язанню цього питання, як і самої проблеми патріархату. Керівним органом є Синод єпископів на чолі з Главою УГКЦ. Рішення Синоду набувають чинності тільки після того, як  їх затвердить Папа.

В УГКЦ є понад 40 єпископів (в Україні і в діаспорі) та більш як 2 тисячі священиків, 1 тисяча 200 монахів і монахинь, згуртованих у 80-ти монастирях. Діють 3275 громад. Є  потужна видавнича база: виходить 22 періодичних видань. Патріарша Курія - верховний виконавчий орган, який урядує у Львові, - резиденції Глави  УГКЦ (її у найближчі роки  планується перенести до Києва).

Римо-Католицька Церква (РКЦ).  В Україні, конкретніше – в Галичині, перші чернечі чини РКЦ появилися ще у XIII ст. Розпорядженням Папи Григорія XI було засновано Митрополію і Архидієцезію (Архиєпископію), спочатку в Перемишлі, а потім у Львові (1412 року).

Проникнення римо-католицизму на українські землі почалося після того, як шляхетсько-королівська Польща 1349 року загарбала Галичину. Упродовж століть українці зазнавали, релігійної, соціальної і політичної дискримінації, зазнавали примусового окатоличення (перехід із візантійсього обряду на латинський). За  кривди, заподіяні свідомо чи не свідомо українському народові упродовж століть з боку РКЦ, Папа Римський Іван  Павло ІІ просив вибачення, прибувши у червні 2001 року до України.

16 січня 1991р. Папа Іван Павло ІІ відновив діяльність римо-католицьких дієцезії (єпархії). Для полагодження  різноманітних поточних справ створено посаду Апостольського нунція (посла Ватикану). Львівська митрополія (архидієцезія) є керівним органом РКЦ в Україні, тому вона підпорядковується безпосередньо Ватиканові (Апостольській Столиці).

Соціяльна діяльність РКЦ виявляється також через місію “Карітас—Спес” у вигляді надання різноманітної допомоги тим, хто цього потребує. В умовах незалежної України  РКЦ бере участь у різних екуменічних (міжцерковних) заходах, згідно із декретами і документами ІІ Ватиканського собору (сесії якого відбувалися протягом 1958-1963 рр. у Римі).

В РКЦ в Україні існує 5 дієцезій, 804 громади (парафії), 8 єпископів, 3 духовних навчальних заклади. Із  січня 1991р. очолює Львівську митрополію архієпископ  і кардинал Мар’ян Яворський (народився у Львові 1926 р.).

Протестантські  Церкви .  Всеукраїнський союз євангельських християн-баптистів (ЄХБ.із 1990 року очолює Григорій Комендант. Народився 8 січня 1946 року у селі Ставищах Дунаєвецького р-ну на Хмельниччині. ЄХБ має ознаки Церкви: своє усталене віровчення, структуровану систему підпорядкованості, мережу духовних навчальних закладів, корпус професійних місіонерів і пасторів. Усвідомлюють себе як частину Всесвітньої Церкви Ісуса Христа. На території Південної України перші громади ЄХБ виникли у другій половині ХІХ ст. під впливом німців-штундистів та еволюціонували до українського національного протестантизму. У 70-80 рр. ХІХ ст. появилась нова течія - український  баптизм, а з його середовища виникли євангельські  християни. Як конфесія, не визнана офіційно, зазнавала дискримінацій за царської Росії і за радянської влади. 1990 року на ХХІ з`їзді ЄХБ було проголошено створення самостійного Союзу ЄХБ  України.

Основні напрями діяльності: євангелізація (читання і пояснення євангельських текстів за певною тематикою), місіонерство (поширення свого вчення різноманітними методами), біблійна освіта (на підставі усталеної традиції), видавнича справа, радіо і телеслужби тощо. Нараховує 1100 громад, близько 100 тисяч вірних. ЄХБ є членом Всесвітнього Союзу Баптистів.

Всеукраїнський союз Церкви віри євангельської п`ятидесятників. Очолює його Михайло Паночко. Народився 12.ХІ.1951 р. в селі Сулимові Жовківського р-ну Львівської обл. Організований рух п`ятидесятників почався в 1919 році на Заході України (м. Кременець Тернопільської обл.) серед селян-реемігрантів, що поверталися із США як  заробітчани. Там же у травні 1924-го відбувся І-ий з`їзд п`ятидесятників. За радянської влади зазнавали репресій. У кінці 80-х рр. Союз п`ятидесятників відновив свою діяльність, а в травні 1990-го у м. Коростені ( Житомирської обл.) відбувся його Всеукраїнський з`їзд. Першим головою Союзу став Микола Мельник (тепер - голова  Українського Біблійного товариства).

П`ятидесятництво виникло на грунті баптизму і відображає культові принципи пізнього протестантизму: оголошує можливим хрещення Святим Духом у наш час (додано окремий догмат спеціально про хрещення, згідно з яким будь-яка людина може отримати контакт зі Всевишнім); спасіння кожної людини має три етапи: водне хрещення, особливе пізнання Святого Духа, духовне очищення і прилучення до вічного життя. Головним даром Святого Духа, як вже було відзначено, вважається глосолалія (вимова незрозумілих слів) або дар промовляння різними мовами. Вищим ступенем етичного вдосконалення вважається здатність пояснювати зміст розмови вірних з Богом. П`ятидесятникам належить понад 1200 храмів (є також будинки молитви), 1170 пасторів (священнослужителів), існують євангелізаційні групи. Для кожної області є старший пастор. Діє семінарія (для підготовки пасторів, викладачів недільних шкіл та музичних служінь).

 Адвентистів Сьомого Дня (АСД) очолює Володимир Крупський. Народився 30.V.1960 р. в с. Хажині Бердичівського р-ну на Житомирщині в селянській сім`ї. Адвентистський рух започаткувався в Україні в середині ХІХ ст. із середовища баптистів, методистів та інших протестантських утворень. Першим місіонером вважався М.Чеховський із Чернівець. Як і інші християнські утворення, зазнавали репресій в роки   радянського режиму. Особливостями  сучасних основ віровчення є: системна проповідь скорого пришестя Ісуса Христа, згідно з Об`явленням Івана Богослова; створення “нової землі”,  де воскреслі праведники “царюватимуть з Христом тисячу років”; після суду наступить Аргамеддон - війна Христа з Сатаною, під час якої усі грішники згинуть; оскільки для майбутнього воскресіння треба зберегти тіло, то необхідно постійно турбуватися про нього, проводячи здоровий спосіб життя.

Українська Лютеранська Церква зорганізувалися в кінці XVI ст. (Галичина, Побужжя, Волинь, Поділля, Київщина). Основним напрямом  діяльності є вивчення біблійних текстів, їх осмислення, відповідно до  потреб часу у контексті усіх історичних періодів Церкви. У ХХ ст. (1925р.) оформилася офіційно. Із 1979-го духовним проповідником став єпископ Ярослав Шепелявець, згодом—луареат  Всеукраїнської премій Івана Огієнка (цю нагороду отримав за заслуги  й за поширення духовної і навчально-педагогічної літератури для українських шкіл (букварів, читанок, Біблій для дітей тощо). У контексті такої діяльності діє Всеукраїнська гуманітарна місія “Думки про віру” (Київ, Тернопіль, Кременець, Запоріжжя, Севастополь та ін.). Найвищою організаційною структурою є Церковний Собор (скликається 1 раз на рік) і Синоди  (4 рази на рік). Основою Церкви вважаються громади і місійні станиці.

Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква. Перший осередок в Україні виник в 1765р. у Києві. Німецькі лютерани визнають Апостольський і Нікейський Символ віри, основні принципи Аугзбурзького сповідання (1503р.), Великий і Малий Катехізиси Мартина Лютера. Єдиним джерелом, установчою нормою церковного діяння і вчення є Біблія (Святе Письмо). Організаційною структурою Церкви є Синод єпископів, а на місцях - загальні  збори громад. За  період  СРСР німецькі  лютерани України зазнавали гонінь і репресій. Із кінця 80-х років ХХ ст. організовуються культурні центри в Одесі та Львові. Згодом відбувся І Установчий Синод. Духовним центром Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви є Одеса із храмом (кірхою) св. Павла. Першим президентом Синоду став Юрій Шеффер. Німецьких євангелічних лютеран  офіційно визнано 1993-го року.

Спільним для всіх протестантських конфесій у сучасних умовах є: 1) вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом; 2) відсутність священицької ієрархії (кожний охрещений та обдарований талантами християнин здатен пояснювати Божі правди, тобто бути пастирем, проповідником і здійснювати Богослужіння); 3) те, що спасіння дається тільки через особливу віру в Христа, в його священну правду; 4) ідея проповідування рідною мовою, зокрема видання і добродійне поширення Біблії (цю ідею поділяють не всі протестанти України); 5) спрощення церковної обрядовості, визнання тільки тих свят, про які зазначено у Святому Письмі (Різдво Христове, Хрещення Ісуса Христа в ріці Йордані, Стрітення, Благовіщення, Преображення Христа на горі Тавор, Вознесіння Христа на небо, Зіслання Святого Духа на апостолів у Єрусалимі на 50-й день після Воскресіння тощо); 6) твердження  про те, що  єдність Церкви не тотожна централізмові, унітарності, дотримання в цьому питанні протилежної (ніж римо-католики) позиції: єдність у віровченні можлива в поєднанні зі структурованою розгалуженістю (наприклад, істину про друге пришестя Ісуса Христа на Землю визнають усі християни, але тільки адвентисти – представники одного із протестантських розгалужень – сприймають цю євангельську правду, як свій основний догмат).

Інші  релігії.  Вірменська  Апостольська  Церква.  Одна  з  гілок  давньосхідного  християнства. Її  створення  сягає  апостольських  часів:  у  другій половині  І ст.  апостол   Варфоломій  зі  своїми  учнями  поширили  Христове  вчення  у  Вірменії  (Гаястані).  301-го року ця держава стала першою  в  світі  проголосила християнство державною  релігією. Першим  єпископом  був  Григорій Просвітитель, згодом  канонізований  (тому Вірменську  Церкву  ще  називають  Григоріянською).  Тоді  ж, 301-го  року, розпочалось  будівництво  собору святого Ечміадзіна, біля якого міститься резиденція Верховного Патріарха - Католікоса  (тобто Вселенського)  Вірменії  і   всіх  вірмен, а також Духовна академія і  Семінарія.  Громади цієї Церкви  функціонують  у  багатьох  країнах  світу. Чинними  є  п’ять  патріарших престолів (окрім  Ечміадзіна): у Константинополі, Антіл’ясі (Лівані), Бейруті та ін.   Вірмени є монофізитами, тобто визнають тільки божественну природу Ісуса Христа (православні та католики вважають, що у Христі невід’ємно, але без злиття поєднані божественна та людська природи). Частина  вірмен  є  уніатами і підпорядковуються  Римові. В  Україні   громади  цієї  Церкви існують із  ХIІІ ст. У Львові 1364-го року патріаршою  грамотою Месропа Першого засновано Вірменську єпархію. Тоді ж у цьому місті почалось  будівництво кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці; з часом сформувався  окремий Вірменський квартал (з єпископською резиденцією, монастирем, школою, друкарнею та іншими культурно-освітніми установами). Окремі громади діяли у Луцьку, Мукачеві, Кам’янці-Подільському, Києві, згодом - у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, в Автономній  Республіці  Крим. Упродовж  століть  віруючи даної церкви зазнавали переслідувань, в  тому  числі - з боку  радянської  влади: після 1945-го року все церковне  майно було конфісковане, а духовенство і віруючих репресували. 28.11.1991 року  Вірменську єпархію в Україні відновили (з історичним центром у Львові). Першим  єпископом призначили Натана Оганесяна. Вірмени беруть діяльну участь в екуменічному  процесі.

Юдаїзм. У ХІІІ – ХIV ст. євреї (коли їх було вигнано з Німеччини) оселюються на теренах Галицько-Волинської держави. Після Люблінської Унії (1569р.) розселюються по різних теренах України. У ХVIII ст. сформувалася одне із течій юдаїзму - хасидизм (дослівно - “благочестивість”). Засновником його став Ісраель бен Елізер (1700 - 1760). Хасиди окрім Тори і Талмуда дотримувались у своїй духовній практиці також  богословських концепцій Елізера, місійну працю якого продовжив Баал Шел Тов (Бешта); в  історії юдаїзму відома “Молитва Бешта”; його правнук Нахман обгрунтував тезу про те, що кожному єврею суджена своя доля згідно з волею Ягве. Він стверджував, що прагнення до  матеріального збагачення є ознакою занепаду віри. Тут добрим засобом для її зміцнення є  постійні духовні роздумування. Нахман обгрунтував “Сім стовпів віри”, які  докладно  пояснив у праці “Два життя братцлавського хасида”. Місця  паломництва  в  Україні - Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща.    

Іслам. В Київській Русі перші зацікавлення ісламом (на державному рівні) сягають кінця Х ст., коли князь Володимир Великий через особливе посольство прагнув докладніше  довідатись про цю релігію, зокрема на теренах Поволзького Булгарстану напередодні хрещення 988 року. У пізніших часах українці пізнавали мусульманський світ у контексті  драматичної історії України ХІІІ - ХVІІст. За радянської влади прихильники мусульманського віросповідання репресовувались, а кримських татар (близько 189 тисяч) після Другої світової війни примусово виселили  переважно до Казахстану. Знищувались храми (мечеті) і духовні школи (медресе) або їх перетворювали  на приміщення для господарських потреб. Із відродженням України життя  мусульман нормалізується, але духовні запити (особливо на території Криму) ще не зовсім  налагоджені.

      Функціонують три окремих осередки. Духовне управління мусульман України (ДУМУ)  очолює муфтій Ахмед Тамім. Виходить газета “Мінарет” (російською, арабською та ін.  мовами).  Духовним  управлінням  мусульман  Криму   (ДУМК)  керує  муфтій  Еміралі  Аблаєв.  Духовний  центр  мусульман  України  (ДЦМУ)  очолює муфтій  Мухамедзянов  Сулейман  (резиденція - у  Донецьку з  представництвом  у  Києві  під  назвою  “Ісламський  культурний  центр”).  У  столиці  України  видається  також  газета  “Аль  Баян”.


 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство