Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Где купить бест фертил бест фертил bestfertil.ru. . Рабочий препарат тестостерон энантат цена с сертификатами качества
Релігієзнавство

4.4. Юдаїзм як національна монотеїстична релігія


Юдаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Юдаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності.

Юдаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог племені юдеїв (звідки походить назва релігії). Яхве на давньоєврейській мові означає „Господь” або „сущий, той, що існує”. Тому Яхве – це не стільки ім‘я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (боже ім‘я непізнане),

Єврейські племена (з давньоєврейської „євреї” – „ті, що прийшли з-за ріки Євфрат”) належали до західносемітської групи скотарів-кочовиків, які у ХIII ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо про завоювання євреїв єгиптянами і про визволення їх із „єгипетського полону”. Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан  (Обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці XI ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем‘я Юди (юдеїв), що поклонялось богу Яхве.

Мойсея іноді називають засновником юдаїзму, хоча ще задовго до його народження існував культ Яхве - Бога Авраама, Ісака та Якова, який через пророків сповіщав народу Ізраїлю багато одкровень. Яхве заповідав Аврааму (близько 2085 р. до н.е.), що нащадки його стануть численними і утворять народ, обраний Богом з-поміж усіх інших народів світу. Однією із найважливіших засад юдаїзму є уявлення про Яхве, як єдиного, абсолютного і нескінченного Творця всього сущого. Він всемогутній, люблячий і справедливий, глибоко особистісний , а не абстрактний. На момент визволення євреїв від рабства Яхве відкрив себе Ізраїлю в дії (Вихід) та слові (дарував Закон свій Мойсею на горі Сінай). Отриманий Ізраїлем Закон складався з Десяти заповідей і понад 600 законів у формі наказів та установок для повсякденної поведінки.

П‘ятикнижжя Мойсея (Тора) – перші п‘ять книг Біблії - є основними священними книгами, які відображають давню історію євреїв і процес формування їх релігії. Тора містить оповідання про створення Богом всього живого і неживого, про родоначальника євреїв Авраама, пророка Мойсея, який отримав від Яхве „Заповіт Бога” – Декалог (десять заповідей), в якому зведені в єдине ціле моральні настанови та правила поведінки. Яхве через пророків постійно наставляв народ Ізраїлю на суспільні перетворення та моральне удосконалення. Згідно укладеного заповіту Бог висував перед обраним Ним народом високі моральні вимоги, вказуючи, що його благословення залежить від соціальної та моральної справедливості в єврейському суспільстві. Юдаїзм, відображаючи спосіб життя євреїв, їхні уявлення, особливості світорозуміння разом з тим становить систему розвинутого етичного монотеїзму, аналогів якої не існує серед тогочасних релігій світу.

Важливо відзначити те, що формування юдаїзму як монотеїстичної релігії відбувалось паралельно з процесом державно-політичної консолідації ізраїльтян. Юдаїзм відіграв роль каталізатора суспільно-політичного життя та утвердження Ізраїлю, як могутнього царства.

Часи правління Саула, Давида і Соломона називають „золотим віком” в давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави і доблесті царя Давида - стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники цей знак  утворюють два щити царя Давида – видатного правителя, полководця, талановитого поета і мудреця. Він зміцнив державу, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався „Ковчег Заповіту” з двома священними скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Богом Яхве Мойсею на горі Сінай. Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богу – головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання у 586 році.

У кінці VI ст. до н. е., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилонією, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Яхве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою період „другого храму”. В часи вигнання („вавилонського полону”) юдеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували залишатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли у 70 р. до н. е. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організаційними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними центрами поширення юдаїзму. В кожній синагозі навчав рабин, який мав авторитет завдяки глибоким знанням. Юдаїзм вижив у численних діаспорах, розсіяних по багатьох країнах.

Упродовж століть після вавилонського завоювання відбулись значні зміни в культовій практиці юдаїзму. Так, з руйнацією храму зникла традиція жертвоприношень. У синагогах замість жертвоприношень відбувались молитовні обряди та вивчення Закону. Замість юдейських жерців з‘явились вчителі Закону (рабини), які розробили детальну традицію передачі Закону Мойсея. Закон жорстко регламентував усі сторони суспільного і релігійного життя євреїв, що стало основною запорукою їх спасіння. Рабини стверджували, що кожний єврей має безпосередній доступ до Бога і не потребує навернення або спокутування. Рабини поділили Закон на 613 заповідей: 365 у формі заборон і 248 повелінь та настанов. Кожна з них була детально і однозначно потрактована. Все життя юдея з моменту народження до поховання підпорядковувалось певним обрядам та ритуалам.

Завдяки цим винятковим вимогам, юдаїзм став своєрідною національною релігією. Своєрідність змісту віровчення визначають такі основні положення:

-       віра в єдиного позасвітового Бога Яхве, Творця небес і землі;

-       віра в особливе покликання єврейського народу бути „народом богообраним”, „власним Його народом зо всіх народів, що на поверхні Землі”, поставленим „найвище понад усі народи, яких Господь створив”;

-       віра в кінець світу, потойбічну винагороду та покарання у воскресіння з мертвих;

-       ідея пришестя на землю Месії – „посланця Бога” (з давньоєврейської – „помазаник”,  старогрецькою – Христос), тобто божественного спасителя, страшний суд та встановлення Ним тисячолітнього царства в Єрусалимі – „небесного Єрусалиму”.

Організаційним центром юдаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі. Жерці цього храму відіграли видатну роль у створенні священних книг, збираючи і редагуючи давні міфи – про створення світу, перших людей із „праху земного” (з давньоєврейської – „адама” – земля), про „всесвітній потоп”, „вавилонську вежу” тощо. Старозавітні міфи перегукуються з шумерськими, асиро-вавилонськими, єгипетськими та арабськими джерелами.

Юдаїзм виявляє багато спільного з іншими стародавніми релігіями і в культовій практиці. В юдейському культі значну роль відіграють молитви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Основні релігійні свята: – маццот – землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); шабуот – святий день суботи; п‘ятидесятниця – свято жнив пшениці; суккот – свято кущів, на честь збору плодів. Детально регламентована юдаїстська обрядовість та ритуал. Основним джерелом віровчення є Старий Заповіт, який у юдаїзмі називають Танах (абревіатура слів „Тора”, „Небіїм”, „Кетувім” – давньоєврейські назви трьох розділів Святого Письма – „П‘ятикнижжя”, „Пророки”, „Писання”). „Тора” (у перекладі – вчення), або „Закони Мойсея” є основною книгою, що носить характер зібрання релігійних догматів. Вона містить перші біблійні книги: „Буття”, „Вихід”, „Левіт”, „Числа”, „Второзаконня” („Повторення закону”). Мішна – зведення настанов та законів, створених на межі ІІ – ІІІ ст., стала основою всього єврейського законодавства, а стрижнем загальнолюдської моралі  - десять заповідей Божих - Декалог, що міститься у книзі „Вихід”.

Поряд з книгами Старого Заповіту юдеї шанують Талмуд – багатотомний збірник усієї релігійної літератури. Він створювався у IV ст. до н. е. – IV ст. н. е.  і ввібрав усні коментарі до Старого Заповіту, богословські трактати про догмати, моральні повчання, релігійні настанови, закони щодо судочинства, карних і цивільних справ тощо. Талмуд включив у себе дві частини – „Мішну” та „Гемару” (коментарі до трактатів „Мішни”). Талмуд багатий на фольклорні мотиви, містить вчення видатних рабинів, відображає звичаї та традиції євреїв.

Протягом всієї багатовікової історії юдейське віровчення та культ удосконалювались, трансформувались відповідно до нових суспільно-культурних обставин. В його історичній еволюції розрізняють біблійний, талмудичний та рабиністичний періоди.

Сучасний юдаїзм включає два основні напрямки – ортодоксальний і реформістський (модерністський). Ортодокси намагаються ретельно дотримуватись усіх талмудичних приписів, традиційних обрядів та ритуалів. Однією із причин стійкого традиціоналізму є спосіб життя єврейських громад у діаспорах. Завдяки вірі, міцній культурній традиції єврейський народ зумів вижити і зберегти свою автентичність у вигнанні.

Однією із найбільш консервативних течій є хасидизм (з давньоєврейської  „хасид” – благочестивий). Його засновником був Узріїль Бешт (1700-1760 р. р.), який проповідував своє вчення на Україні (в Галичині, Поділлі, Волині). Він багато мандрував, навчав і лікував людей, за що був названий „добрим чудотворцем”. „Вислови” вчителя, які зібрали і видали його учні, доносять провідні ідеї хасидизму. Центральним принципом є абсолютне всебожжя, коли Всесвіт, природа мисляться випромінюванням Бога, еманацією його потенцій. Це своєрідний пантеїзм, коли поза і окрім бога немає нічого. Ідеї хасидизму базуються на езотеричному вченні Кабали – середньовічній містичній течії, що поєднувала деякі елементи піфагореїзму і християнства. Її прихильники прагнули досягнути містичного злиття особистості із божественним Всесвітом. Тому хасиди надавали вирішального значення молитвам – щирим і екзальтованим. Вони стверджували, що не стільки виконання обрядів і настанов Талмуду, скільки щира і гаряча молитва до Яхве ведуть до спасіння. Головне в молитві не зміст, а почуття, натхнення. Хасидизм знайшов поширення не лише в Україні, але й Польщі, Литві, Білорусії з кінця XVIII ст. Хасидів сьогодні найбільше налічується в США та Ізраїлі. Вони носять переважно чорне вбрання у стилі ХУШ – ХІХ ст., а тому помітно вирізняються у сучасному міському середовищі. Як правило вони зорганізовані в секти, очолювані різними видатними ребе ( рабинами).

Реформаторські ( називаються також „ліберальними” чи „прогресивними”) течії юдаїзму формуються  у Західній Європі  на початку ХІХ століття за умов формування буржуазних відносин.  Їх релігійні догмати та культова практика пристосовуються до нових соціальних відносин.  Реформи спрямувались на пом‘якшення жорстких ортодоксальних регламентацій та спрощення релігійних обрядів, узгодження їх з культурними запитами корінного населення. Адже пропагуючи ідею богообраності, юдаїзм ізолював своїх послідовників від чужоземного соціального середовища. Ідейним підґрунтям реформістськоо юдаїзму послужило вчення видатного єврейського мислителя ХУШ ст. Мозеса Мендельсона, який вважав, що євреям не варто відокремлюватись від західної культури, а  переймати і засвоювати її. Спрощуючи культ, ідеологи реформізму підносили значення релігійного виховання в сім‘ї. Віруючі замість пасивних виконавців обрядів ортодоксального юдаїзму дедалі більше ставали свідомими послідовниками модернізованого віровчення. Найбільш ліберальної форми набув юдаїзм в США, де проживає чисельна громада євреїв. Спосіб їхнього життя досягнув вищого рівня секуляризації, цілковито узгоджуючись із сучасною культурою і філософією.

Крім США значні єврейські громади проживають в країнах Європи, в тому числі і в Україні.

Не зважаючи на проповіді всесвітнього та вселюдського характеру єдиного Бога, юдаїзм був і залишився національно-етнічною релігією. Частково цьому сприяли дві обставини: 1. Бог Яхве завжди розглядався виключно як такий, що підносить євреїв над усіма іншими народами; 2. із 444 р. до н.е. існує релігійна заборона на шлюб євреїв із представниками будь-яких інших народів. Хоча дана заборона порушувалась, проте ортодоксальні юдеї намагаються дотримуватись її і в наш час. Юдаїзм є державною релігією сучасного Ізраїлю. Сьогодні там складна політична ситуація через затяжний арабо-ізраїльський конфлікт. В цих умовах усе світове єврейство через посередництво численних міжнародних організацій та релігійних об‘єднань шукає засоби розв‘язання цього конфлікту.

Участь у цьому беруть і єврейські формування в Україні. До кінця 1990 р. р. в Україні діяло понад 80 юдейських громад. Від 1991 року активно функціонує „Об‘єднання релігійних громад юдейського визнання в Україні”. Сучасні умови незалежної України сприяють розвитку єврейського етносу, який бере участь у розбудові правової держави, допомагає встановленню цивілізованих відносин з різними країнами, зокрема з Ізраїлем, де мешкають понад 200 тис. вихідців з України. Вагому роль відіграють єврейські культурно-просвітницькі організації, що діють у 70-ти містах. В Україні діють такі міжнародні організації, як Сохнут, Інститут єврейської матеріальної культури, Міжнародний єврейський Соломонів університет, а також єврейські школи, театри, преса тощо. Політико-правові засади сучасної української держави дозволяють вирішити непорозуміння у міжконфесійних взаємовідносинах представників різних віровизнань. Толерантність, терпимість, спадкоємність релігійних традицій становлять безумовну запоруку гармонізації життя різних релігійних громад.

Слід сказати, що  крім поданих в даній темі існували й існують ще й інші види національно-етнічних релігій, таких як зороастризм (релігія давніх іранських народів), релігія та релігійні культи Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Стародавнього Єгіпту, Вавілону та ін. Деякі з них зникли разом із етносами та державами, на основі яких вони функціонували, а деякі продовжують існувати і в наш час (наприклад, зороастризм).

РЕЗЮМЕ

- В окремих країнах в процесі історичного розвитку сформувались самобутні релігійні системи, які віддзеркалювали весь комплекс специфічних природних, соціальних і духовно-культурних факторів. Етнічні чи національні релігії (або національно-етнічні), що функціонували, або продовжують діяти в межах національних держав, тісно пов’язані з географічним середовищем, способом життя певних народів, а тому постають важливою характеристикою етносу, стаючи могутнім чинником етногенезу. 

- Іноді в межах однієї держави, де сформувались окремі релігійні групи функціонує кілька релігій (поліконфесійність), а часом,  навпаки, різні етноси сповідують одну релігію, яка набуває регіонального або й світового значення. Певні народи  протягом всієї історії намагалися триматись своїх традиційних  (національних) релігій (індуїзм, синтоїзм, юдаїзм), а інші  радикально замінюють традиційні народні релігії на цілком нові (наприклад, в Україні християнство постало на зміну народної язичницької релігії).

- Важливим чинником  в еволюції кожної релігії є взаємодія із зовнішнім етнокультурним середовищем, що призводить до трансформації традиційної системи вірувань, видозміни культової практики, а також теософських концепцій. Значний вплив справляє і цивілізаційний поступ, зокрема урбанізаційний процес, коли функціонуючі релігії кардинально модернізуються  пристосовуючись до нових форм життя. Щоправда в процесі утвердження нових релігій більш давні вірування та культи синкретично пов’язуються з новітніми, складаючи етнографічну базу функціонуючих у новому геокультурному середовищі над етнічних релігійних систем.

- Ретроспективний аналіз дозволяє відтворити історичний ритм  цього складного процесу, який  включає такі окремі стадії: зародження – становлення – розвиток – поширення – зрілість – занепад, або трансформація.

ВИСНОВКИ

Оскільки релігія органічно вплетена в соціально-культурне життя людства, остільки вона зазначає впливу історичних, соціальних та етнічних чинників. В історії людства релігія відіграла визначну роль у процесах формування різних національно-етнічних груп та ранніх державних утворень. Звернення до історії, змісту та функцій найбільш відомих та впливових національно-етнічних релігій дозволяє краще зрозуміти як сутність релігії, так і становлення процесів етно та державотворення.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство