Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство

2.2. Релігієзнавство та вільнодумство у стародавньому світі та в добу середньовіччя


Ускладнення цивілізаційних процесів, вдосконалення форм людської діяльності, філософська революція в древньому світі дозволили врешті порушити питання про природу релігії і критично її осмислити. Найдавніші свідчення про наявність елементів стихійного і наївного релігієзнавства знаходимо в літературних пам´ятках країн Давнього Сходу: тут виникли сумніви щодо особистого безсмертя, існування потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів та аскетизму. Наприклад, "Пісня арфіста" та "Бесіда розчарованого зі своїм духом" сприймалися давньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву щодо існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям. Подібні сумніви звучать також у "Діалозі пана і раба про сенс життя", що був складений у Вавілоні. Вільнодумство давніх Індії та Китаю пішло ще далі. Представники так званої школи локаята (чарвака) стверджували, що все в природі складається з чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі, що душі як окремої нетілесної сутності не існує, що дари померлим насправді привласнюють жерці. Тобто вони поєднували натуралістичне та соціологічне тлумачення релігії у її поясненнях природи та людини. У стародавньому Китаї релігія чітко та однозначно пов”язувалась із мораллю: лише релігійні настанови можуть змусити людину приборкувати свої стихійні бажання. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Помітного розвитку набули релігієзнавство та вільнодумство в античному світі, і це не зважаючи на те, що теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися владою та офіційними ідеологами вкрай негативно . Вже у V ст. до н.е. у Греції, де існувала свобода слова й думки, під суворою забороною були релігійне вільнодумство та атеїзм, а народні збори Афін прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих причин філософ Протагор (480-410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500-428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце розпеченою кам’яною глибою. Навіть Сократ (469-399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів, а його учень філософ Платон (427-347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав карати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню єдинодумства у громадян та зміцненню влади.

Засновник елейської школи Ксенофан (VІ ст.до н.е.) висунув ідею антропоморфного походження релігії. Він стверджував, що богів створили самі люди за образом і подобою своєю: які люди - такі їхні боги. Ефіопи вважають, що їх боги курносі та чорні, фракійці уявляють своїх богів голубоокими та рудими, відзначає Ксенофан. “Але якби тварини мали руки і могли б малювати, то й вони зображували б богів подібними на себе”. Спираючись на думки своїх філософських попередників (Піфагора, Геракліта) Ксенофан наполягав на тому, що зближення богів та людей приводить до приниження богів, оскільки людина переносить на них свої вади й недоліки. Ксенофан протиставляв масовим уявленням про богів таке бачення божества, яке, на його думку, найбільше могло би відповідати його сутності. За умов грецького політеїзму Ксенофан сформулював також положення про монотеїзм. На його думку, світ єдиний, несотворимий і незнищуваний - він і є Богом.

Грецький мислитель Евгемер (VІ ст.до н.е.) стверджував, що боги виникли внаслідок обожнення колишніх людей - переважно царів, пращурів, видатних осіб. Підхід до з´ясування природи релігії, коли боги розглядаються як обожені царі, одержав назву евгемеризму. Цікаво зазначити, що до певної міри цю думку поділяють і деякі сучасні дослідники (наприклад, Д.Рол). Давньогрецькі софісти почали першими серед античних мислителів стверджувати про умовність та відносність людських правил та норм життя. Велике значення у пробудженні критичної думки та розхитуванні релігійного догматизму відіграв античний скептицизм. Грецький софіст Протагор (V ст. до н. е.) відзначав: “Про богів я не можу сказати, існують вони чи ні, і які вони з виду. Адже існує багато перепон для знання - незрозумілість справи і недовготривалість людського життя”. Іншому софісту Критію приписують чи не найдавніше відоме нам твердження про те, що богів вигадали верхи суспільства задля того, щоби краще тримати в покорі народні маси.

Давньогрецькі матеріалісти пов´язували існування релігії з почуттям страху, існуванням неуцтва та обману. Грецький філософ-атоміст Демокріт (VІ ст. до н.е.) вважав, що релігія грунтується на страху людини перед грізними силами природи, котрих не в змозі пояснити через власну необізнаність. Він відзначав, що люди, спостерігаючи такі природні явища, як грім, блискавка, землетрус, затемнення, переймалися жахом і вважали, що винні у цьому боги. Його послідовник філософ Епікур (340-270 рр. до н.е.), головними причинами, що породили релігію, вважав страх смерті та незнання причин, що діють в природі. Він не заперечував існування богів, але вважав, що в повному смислі слова богом можна вважати лише таку істоту, яка не знає ніяких життєвих турбот, тобто перебуває у стані блаженства. Це значить, на його думку, що справжні боги перебувають у міжсвітових просторах (поза дією тяжіння) та не втручаються у справи людей. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, боги також не брали участі у його створенні. Теорію страху та неуцтва найповніше сформулював римський мислитель-атоміст Лукрецій Кар (I ст. до н.е.) в своїй філософській поемі “Про природу речей”. Він доповнив концепцію страху ще й ідеєю обману: на думку Лукреція, релігію спеціально придумали законодавці і влада, щоб обманювати народ і тримати його у покорі. Римський поет Стацій стверджував, що “перших богів створив страх”. Досить важливими в аспекті розуміння сутності релігії були також погляди античних стоїків – філософів, що вважали весь світ проявом розумної вогняної стихії – пневми, яка, на їх думку, й була першим та справжнім богом. Саме тому, що людська душа є також виявленням пневми, вона від самого початку має відношення бо бога, а тому володіє елементом абсолютної свободи та самовизначення. Отже, за стоїками, релігія є виявленням відношення людини до найпершого початку буття, запорукою усвідомлення людиною своєї свободи. Значний внесок в теорію релігієзнавства зроби відомий римський оратор, мислитель та філософ Цицерон (ІІ – І ст. до н.е.). Міркуючи над природою богів, Цицерон виділяв у цьому питанні два аспекти: теоретичний і практичний. В теоретичному плані навряд чи можна навести незаперечні та остаточні аргументи на користь або проти релігії і богів; зовсім інакше справа виглядає в практичному плані: віра в богів – це є єдина запорука того, що людина буде дотримуватись культурних традицій, дбати про соціальний порядок, милосердя, доброчесність. Посидоній, давньогрецький філософ-стоїк та платоник, який був сучасником Цицерона, вважав весь світ одухотвореним, душі – вічними, такими, що здійснюють світове космічне перевтілення. Природа та навколишній світ є сповненими духами та демонами, які обожнюються людьми, проте наука та філософія здатні відділити справжні, виправдані уявлення про богів від образів народної релігії, які більшою мірою постають спрощеними та спотвореними. Істинне уявлення про бога повинно бути монотеїстичним. Нарешті, античний скептик Секст Емпірик (ІІ – ІІІ ст.) вважав релігію результатом своєрідної суспільної угоди, коли правителі та жерці укладають із народом договір про розподіл суспільних функцій та повноважень.

Таким чином наявність у стародавніх державах настанов на обов´язкове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночасне скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії. Спектр таких підходів виявися доволі багатим, а в теоретичному плані – плідним та багатогранним: можна стверджувати, що вже в стародавньому світі були сформульовані основні теорії тлумачення сутності релігії як суспільного явища.

У добу середньовіччя у більшості давніх цивілізаційних осередків Азії та Європи релігія стала пануючою формою світогляду. Церква отримала санкцію на управління не лише духовними процесами, а майже всіма сферами суспільства. Вона прагнула утвердити лише офіційно релігійну, тобто церковну точку зору, обмежити людську думку сферою богословської догматики. Будь-яка форма вільнодумства розглядалась як гріх, як відхилення від наміченого Богом шляху праведного життя і піддавалася жорстокому переслідуванню. Тому розмірковування над природою та походженням релігії а тим більше вільнодумство у той час могло проявлятися тільки у релігійній формі,  тобто у вигляді єресей. Тоді не піддавались сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Релігієзнавство середньовіччя не виходило за межі переосмислення окремих релігійних положень. Оскільки християнство виникло та розповсюджувалось по території античного світу, де великим авторитетом користувались знання та філософія, остільки вже перші християнські мислителі змушені були пояснювати природу релігійного світобачення та його переваги над знанням. Вже апостол Павло у своїх знаменитих посланнях поділяв усю історію людства на дві великі епохи – епоху Закону, коли Бог наставляв людей своїми заповідями та карав їх за невиконання останніх, та епоху Благодаті, коли Бог послав у світ свого Сина – Ісуса Христа, що наочно продемонстрував людям взірець праведного життя. В епоху Благодаті кожна людина повинна була прийняти внутрішнє рішення щодо зв”язків свого життя із життям та діями Христа. Якщо в першу епоху людина могла покладатись на свої знання та міркування, в другу епоху вона повинна була базувати своє життя на вірі. Отже, релігія повинна постати найпершою та основною формою життєвого наставництва людини. Абсолютна більшість перших христиняських мислителів (так само, як і східних середньовічних мислителів) вважали ідею Бога вродженою людині, тому в своїх міркуваннях вони спрямовували зусилля на те, щоби продемонструвати прояви цього факту, а не на його доведення. Так, Іустин Філософ доводив незаперечні переваги християнства як світогляду над знанням та мудрістю античного світу, посилаючись на універсальність, доступність, зрозумілість та єдність змісту першого. Афінагор доводив думку про те, що не лише в релігії, а й в будь-яких інших сферах діяльності людина перш за все і початково базується на вірі: хворий вірить лікарю, землероб – родючий силі Землі, пасажир – капітану судна та ін. При тому християнські мислителі не мали й найменшого сумніву в тому, що Біблія являє собою пряме слово Бога, яке, зрозуміло саме собою, важить набагато більше, ніж будь-яка людська мудрість. Отже, найпершою життєвою вчителькою та наставницею повинна бути релігія, оскільки саме вона прямо веде розмову про те, що в житті є найважливішим та найвагомішим. В ранньому середньовіччі поступово почало складатись Біблієзнавство – вчення про Біблію. Цікаво зазначити, що учень Іустина, сирієць за походженням, Татіан вперше здійснив узгодження текстів та подій чотирьох канонічних Евангелій, а Ориген Олександрійський звів в одному творі тексти Біблії шістьма різними мовами – так звані “Гекзапли” (варіант паралельного тексту). В IV - V ст. Ієронім Стридонський здійснив новий та повний переклад Біблії латиною. Цей переклад, якому  мислитель віддав понад 30 років свого життя, пізніше був канонізований.

Важливе значення для розвитку та сучасного стану релігієзнавства мають різноманітні підходи до текстів Святих Писань, вироблених у добу середньовіччя. Вже ранні середньовічні мислителі (Отці Церкви) почали стверджувати, що Святе Письмо не можна читати буквально, що його читання вимагає певної майстерності. Мистецтво читати священні тексти отримало назву “екзегетика” (від д.-грецьк. “екзегемаї” – тлумачу, пояснюю). Іустин Філософ, Ориген, Августин Блаженний, Ісидор Севильський докладно поінтерпретували зміст цього мистецтва. В найбільш поширеному варіанті екзетика передбачала п’ять шарів прочитування тексту Святого Письма: 1) буквальний (або історичний); 2) алегоричний (символічне зображення певних життєвих ситуацій); 3) моральний (чому в плані поведінки наставляє текст); 4) містичний (в текстах Святого Письма відкриваються вищі істини про Бога, недосяжні для розуму); 5) провіденціальний (в одкровеннях Бога натяками надана уся історія людства; так, в Строму завіті Біблії вже містяться описи життя та діянь Христа). Деякі Отці Церкви додавали до цих шарів ще й психологічний (відомості про душу та її можливості) та анагогічний (вміння за однією подією побачити натяки на іншу). Слід зауважити, що далеко не всі мислителі підтримували ідею екзегетики; так, Тертуаліан (ІІ ст.) вважав, що Біблію слід читати буквально, оскільки це є слово Бога, і людина не може брати на себе сміливість надавати якогось змісту її твердженням. Ще більше сенсів виводив із Тори Талмуд - мистецтво тлумачення Тори, – їх налічувалось до 70-і. В той же час ортодоксально налаштовані іудаїсти також наполягали й наполягають на буквальному – без будь-яких викривлень та змін – прочитуванні П’ятикнижжя. В наш час релігієзнавство та наука не дотримуються усіх тонкощів богословського прочитування Святих Писань, проте й не відкидають символічного, алегоричного та реально-історичного їх змісту. Ретельне вивчення Біблії, Корану, Тори, Вед, Авести, Китайського П’ятикнижжя було й лишається важливим напрямом релігієзнавства. При тому отримують знання історії, культури, етнографії, історичної лінгвістики та інших наук. Один із сучасних напрямів релігійної філософії – теософія – проводить думку про те, що глибоке проникнення у зміст різного роду священних текстів демонструє незаперечно те, що всі вони ведуть розмову про одного-єдиного Бога, лише подають його риси й характеристики в різних варіантах та із різними наголосами. Теософія зробила свій внесок у тлумачення певних релігійних символів та термінів.

Перші прояви вільної думки та більш-менш незалежного типу мислення в епоху середньовіччя здебільшого пов´язують із творчістю Іоанна Скота Ериугени (810-880 рр.) - найосвіченішого і найоригінальнішого мислителя ІХ ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців. Він стверджував, що істинні знання (філософія) та віра (релігія) збігаються. Із переконань Ериугени про гармонію віри та розуму виходить, що сутнісні основи релігії та філософії співпадають. “Істина філософії є істина релігії, - писав він. - І навпаки – істинна релігія є істинна філософія”. Звичайно, Ериугена намагався свою позицію довести й пояснити: він вважав, що в ті часи, коли Бога вмістив людину в центр світу та надав їй розуму, людина пізнавала світ, спираючись на силу розуму, а через пізнання світу вона набувала й знань Бога. Отже, в ті часи філософія була основною наукою. Проте тоді, коли Бог сам прийшов на Землю, втілившись в людину, природне пізнання та надприродне осмислення й проникнення співпали, так само, як співпали релігія та філософія. Відстоюючи право розуму на пізнання божественної сутності, відзначаючи, що людина може наблизитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ, Ерігуена наслідував уже відому традицію давньогрецьких філософів про особливо важливу роль розуму в пізнанні істини. Він був також впевнений в тому, що природа людини не може повною мірою підпасти під гріховність, оскільки те, що створене Богом, ніколи не може бути остаточно спотвореним людиною. Значить, щира віра й щира любов до Бога можуть бути для людини надійними путівниками у її розумовому пізнанні. Тобто розум і віра повинні не протистояти одне одному, а взаємно доповнюватись. Пізніше ці ідеї обстоював інший представник європейського вільнодумства П´єр Абеляр (1079-1142 рр.), девізом якого була теза: “Вірити, щоб розуміти”. Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творчість була спрямована на її зміцнення. Філософ вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина за допомогою зусиль свого розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догматикою. Абеляр зазначав: треба вірити не тому, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства переконався сам, шляхом аргументів свого власного розуму. Він вважав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сумнів і допитливість, оскільки, на його думку, “навіть самі пророки і апостоли не уникли зовсім помилок”. Абеляр доводив, що Святе Письмо, як і церковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140) і піддані анафемі. Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно зміцніла в ХІІІ столітті за умов нагромадження наукових знань.

Достатньо самостійним та незалежним у своїх думках для того часу був Роджер Бекон (біля 1214-1294 рр.), який, окрім філософії займався математикою, мовознавством, фізикою, хімією. Він винайшов окуляри, встановив способи видобування багатьох хімічних речовин, склав рецепт пороху, встановив неточність юліанського календаря, висловив ідею про створення телескопу і мікроскопу, мріяв про літальні апарати та підіймальні крани. Він стверджував, що християнські тлумачення істин Святого письма у своєму ортодоксальному прояві не можуть бути істиною для всіх часів, бо являють собою лише окремий історичний етап у розвитку людства. Намагаючись раціонально обгрунтувати необхідність філософії, її суверенність та самостійність щодо теології, Р.Бекон висунув ідею про три джерела людських знань: авторитет, розумове доведення й досвід. Авторитет не може бути правильно зрозумілим без розумового доведення, а останнє не повинно суперечити досвіду. Проте досвід може бути зовнішнім (емпіричним, чуттєвим) та внутрішнім (духовним, містичним). Досвід другого роду врешті відіграє вирішальну роль у людських пошуках істини, хоча зовнішній досвід допомагає людям в їх практичних справах. Філософія та теологія, вказував вчений, не суперечать одна одній, оскільки перша вчить для чого всі предмети призначені Богом, друга - як і через що виконується це призначення. Його творам католицька церква оголосила анафему, а самого вченого на 14 років запроторили у в´язницю.

Наприкінці Х - на початку XI ст. видатний таджицький філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980 - 1037) у найперших підходах до теорії “подвійної істини” намагався обґрунтувати право науки і філософії на автономне від богослов´я існування. Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040- 1131) у своїх поетичних творах “Рубаї” неприховано скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі. Видатний арабський філософ Аверроес (Ібн Рушд) у ХІІ ст. проводив думку про те, що лише філософія та наука носять характер теоретичного знання, а теологія постає знанням практичного плану, оскільки наставляє людей на моральне життя та допомагає їм досягати спасіння душі. Звідси він виводив тези про те, що в галузі теології слід керуватись остаточними й чіткими настановами, але у філософії та науці людина має право на вільний пошук та експеримент. Перелік імен представників середньовічного вільнодумства буде неповним, якщо не згадати Марсілія Падуанського (між 1275-1342 рр.) - італійського вченого, філософа, який в часи інквізиції намагався спростувати право пап на духовне володіння світом. Він показав безпідставність їх посягань на право судити й карати світських осіб. Христос дав своїм учням тільки Владу вчити, а не примушувати. Не можна ввести грішника в Царство Боже шляхом насилля, зазначав Марсілій, так само не можна й карати його за гріхи, оскільки ця місія належить тільки Богові і буде виконана тільки в потойбічному житті. Священик має право лише публічно оголошувати милість Бога. Його завдання – духовно - виховна праця, проповіді, виконання таїнств. Звідси випливала рівність всіх священиків, тому римський єпископ не може вимагати більшої влади, ніж звичайний священик. Аргументом тут слугує те, що апостол Павло теж не мав більшого авторитету в порівнянні з іншими апостолами. Тільки Христос - глава церкви. Ідеї Марсілія були основоположними для подальшого розвитку духовного життя, тому й були запозичені Реформацією ХVІ ст. Отже, в епоху середньовіччя приділялась значна увага питанням встановлення релігійної догматики, вивченню та тлумаченню текстів Святого письма, активно обговорювались питання можливості та доцільності застосування людського розуму для вирішення проблем релігії, діяльності Церкви та священників. Діяльність середньовічних вільнодумців (а це були здебільшого не світські, а релігійні діячі та представники) була спрямована не на підрив основ релігійної віри, а навпаки - на її зміцнення шляхом раціонального обгрунтування важливості свідомого осмислення змісту релігійного вчення на противагу сліпому слідуванню релігійним канонам, яке, на їхню думку, вело до послаблення релігії як духовного чинника і до підриву її основ взагалі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство