Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Релігієзнавство

1.2. Значення терміну “релігія” та особливості релігійного сприйняття світу. Релігієзнавство як наукова дисципліна


Намагання зрозуміти, дослідити релігію досить часто починаються із звернення до терміну “релігія” та намагання його прояснити. Але виявляється, що саме слово “Релігія” по-різному тлумачиться та перекладається. В латинській мові воно сходить до терміну “Re-ligare”, що перекладається як зв’язування, пов’язування. Люди атеїстичного (нерелігійного, протирелігійного) спрямування розуму подають релігію як об’єднання, зв’язок однодумців або одновірців. Релігійні люди схильні тлумачити це слово так, що в ньому йдеться про зв’язок людини із вищими, священними чи надприродними силами; кажучи простіше – це є зв’язок людини із Богом. Окрім того оскільки в прислівнику “Rе” присутній момент відновлення, то деякі богослови і дослідники (наприклад, Б.Паскаль) вважають, що йдеться про відновлення втраченого колись прямого зв’язку людини із Богом та божественним.

Сучасний польський дослідник релігії Хенрик Свенко подає такі основні значення терміну “релігія”: “Нам відомі чотири спроби пояснення етимології слова “релігія”.

1. Термін “religio” виводили із слова “religare”, що означає зв’язувати (маємо на увазі зв’язувати з Богом, із силами надприродними). Таку спробу вивести слово “релігія” зустрічаємо у Лактанція (ІІІ – IV ст.) в праці “Божественне встановлення”: “Тому через побожність ми зв’язані (religati) із Богом; звідси сама релігія отримала назву…”

2. Також “religio” виводять із слова “relеgere”, що означає “перечитувати, обрати через міркування”. Відповідно до цієї версії релігія має тлумачитися як “повторне прочитування” (того, що стосується Бога). Ця версія зусрічається у Цицерона (106 – 44 рр. До н.е.) в праці “Про сутність богів”: “Ті, котрі все, що має відношення до богів, уважно вивчають, перечитують кілька разів (relegerent), називаються релігійними тому, що кілька разів перечитують з увагою (ex relegerendo)”.

3. Слово “religio” виводили від “religere”, що означало “обирати собі щось величне за предмет шанування” – домислимо: Бога. Таку інтерпретацію знаходимо у Св.Августина (354-430) в його основній праці “Про град Божий”.

4. Остання версія етимологічного з’ясування слова релігія висунута М.Сабіном і полягає в тому, що слово “religio” походить від слова “relinguere”, що повинно означати “відкидання, залишення, відкладання убік” (того, що святе, від того, що не є святим”.

Прояснення значення слова “релігія” дає можливість прояснити її важливі особливості, проте не дає відповіді на більш суттєві питання. Що ж таке релігія? Чому її образи навіяні деякими надприродними прагненнями, силами, енергіями? В чому полягає глибинна людська потреба в релігійному відношенні до дійсності? В чому можна побачити причини її внутрішньої суперечливості? До чого вона закликає людину, яким чином впливає на її життя та самоусвідомлення?

Сучасна соціальна наука та гуманітарна думка виробили кілька підходів до пояснення сутності релігії. Всі ці підходи мають одну спільну рису: вони стверджують, що в основі релігії лежать не розмірковування, не логічні доведення чи аргументи, а чуття, почуття, глибинні душевні поривання, емоції. На першому плані тут стоїть віра, тому інколи релігію визначають просто – це є віра у надприродне. Деякі дослідники слушно зауважують, що в певних очевидно релігійних культах та навіть релігіях може не спостерігатись прямо чогось надприродного, а особливо – якогось вищого єства, що могло би набувати визначення Бога. Такими є деякі язичницькі культи (наприклад, культи тварин). В надзвичайно поширених та авторитетних сучасних східних релігіях – в буддизмі та даосизмі – не існує  уявлення про Бога як чого наперед заданого світові та людині. Внаслідок того висувається твердження: релігія є концентрованим виразом певного релігійного досвіду. Що це за досвід? За Ф.Шлейєрмахером, німецьким дослідником  релігії, це є досвід почуття залежності нашого буття від вищого. Цей досвід не може бути переданий жодним міркуванням, проте саме він і спричиняє появу релігії. М.О.Бердяєв вважав первинним досвід абсолютної свободи: коли людина відчуває безмежність своїх можливостей та домагань, вона вперше прилучається до Абсолюту. Одне з найбільш широких та вдалих окреслень релігійного досвіду дав німецький філософ Г.Гегель: релігія постає розвиненою формою виразу відчуття людиною її вихідної спорідненості із найпершими початками буття. Таке окреслення тою чи іншою мірою передбачає і позицію Ф.Шлейєрмахера, і М.О.Бердяєва.

Якщо прийняти гегелівське розуміння сутності релігії, то слід буде визнати те, що:

-          релігія постає явищем духовного плану, тобто притаманним лише людині;

-          релігія виражає та позначає певні фундаментальні особливості людини в її відношенні до дійсності;

-          релігія передбачає те, що дійсність для людини розпадається на першу, видиму, , проте – не найважливішу, та на другу, приховану, невидиму, але найпершу за суттю, основну, фундаментальну; видима дійсність позначається як звичайна, фізична, повсякденна, а невидима – як священна, надзвичайна;

-          в релігії природа людини, її сутність виражаються цілісно, концентровано, тому часто стверджується, що осереддям релігійного почуття в людині, як і її сутнісним осереддям, постає серце.

Все перераховане окреслює найважливіші особливості релігійного світосприйняття.

Враховуючи сказане, можна впевнено стверджувати, що в релігійному досвіді людини на перший план виходить її тверде внутрішнє відчуття, навіть – передчуття та переконання в тому, що ні її саму, ні світ не можна звести до фізичного, наочно наданого, що світ має, умовно кажучи, не лише вимір горизонтальної просторовості, а вимір вертикальний, в глибинні свої основи. Безумовно, що перш за все таке переконання тримається на людському самосприйнятті, бо перш за все в самій собі людина віднаходить означені виміри. В вирі життя людям досить часто видається, що реальністю є те, що можна помацати, побачити, на що можна наштовхнутись. Проте, поставимо питання: чи була би людина людиною, якби всі її душевні прояви можна було би подати в якості зміненої фізичної реальності? В такому випадку людина була би частиною природного процесу, але тоді їй не потрібний був би розум, оскільки саме він дає можливість людині вибудовувати свою реальність, свій світ, а також знаходити непередбачені заздалегідь форми поведінки в різних ситуаціях життя. Тому людину з давніх часів мучить питання: що може лишиться ( і чи може лишитися) від всіх наших страждань, переживань, душевних мук? Усвідомлення того, що вся сфера душевного і є визначальною для людини, для її ставлення до себе і до світу постає важливою складовою релігійного світобачення та переживання дійсності. Скороминущість людського життя не заважає людям відчувати вищу значущість своїх простих життєвих вчинків, намірів, бажань. Чи це справді так? Чи не постає при тому людина, за висловом Ф.Ніцше, “пихатою комахою”? Якою є природа того відчуття значущості життя, його вищості над простими фізичними та біологічними процесами дійсності, яке є характерним для релігійного відношення до неї? Чому взагалі існує людська потреба у вищому, священному?

Всі ці питання постають найпершими для філософії релігії, яка на сьогодні є необхідною складовою філософії як цілісної системи знання. Філософія релігії, у відповідності із найпершими особливостями філософії, намагається: 1) досліджувати й осмислювати релігію як цілісне явище, що має свої суттєві засади; 2) розглядати релігію в органічній єдності із людиною, її найпершими життєвими запитами та можливостями; 3) окреслювати релігію як елемент людського відношення до дійсності, людського самовиявлення та самоствердження. Але сьогодні релігію вивчає не лише філософія. Отже, філософія релігії вивчає релігію всебічно та цілісно, тому вона працює у союзі із іншими науками про релігію, у тому числі – із релігієзнавством. Проте на відміну від релігієзнавства філософія релігії: 1) не просто збирає по поєднує численні сторони та прояви релігії, а намагається знайти їм спільний єдиний корінь, або ж виявити той наскрізний зв’язок, який численні елементи релігії поєднує в одне ціле; 2) всі аспекти релігії так чи інакше концентрує навколо людини, її становища в світі та її самоутвердження, самоосмислення, самоусвідомлення. Окрім філософії релігію досліджують також історія, соціологія, психологія, богословя, культурологія, етнографія, мистецтвознавство та деякі інші дисципліни. Історія (як світова, так і окремих країн та регіонів) розглядає релігію як чинник людського суспільного життя, його змін та подій. В полі зору історії перебувають також зв’язки релігії із різними сферами історичної людської діяльності. Соціологія дає конкретну панораму проявів релігії в житті суспільства: функції та роль релігії в суспільному житті, статистику розповсюдження певних релігій та релігійних вірувань, соціальний склад віруючих, наявність у релігійних організацій майна, фінансів, представників в органах влади та ін. Часто соціологи ставлять собі завдання дослідити душевний стан віруючих, мотивації їх соціальної поведінки, вплив їх релігійних переконань на участь в процесах соціальної життєдіяльності. В сфері відання соціології релігії також перебувають і певні практичні питання, наприклад, врегулювання соціальних процесів під час проведення масових релігійних заходів або свят. Досить важливу роль в осмисленні релігії відіграє психологія, яка, з однієї сторони, намагається виявити ті психологічні механізми, завдяки яким релігія впливає на людину (наприклад, на людей певного віку або статі), а з іншої сторони, виявити та описати вплив релігії на людську психіку, наприклад, на психічний стан людини, її емоції, міркування, життєвий настрій. В історії громадської думки існували численні намагання пояснити релігійні явища внутрішніми потребами людської психіки, наприклад, витлумачити релігію як свого роду результат дії механізмів психічної компенсації. Скажімо, за допомогою релігії людина долає відчуття своєї слабкості, незахищеності, життєвої непевності. Така впливова психологічна концепція як фрейдизм подавала релігію як результат дії глибинних шарів несвідомого в людській психіці. Культурологія намагається з’ясувати роль релігії, релігійних установок та цінностей у процесах культуротворення, прояснити, наприклад, таке питання: чи можна вважати релігію та релігійні уявлення вирішальним чинником відриву людини від суто тваринного існування та переходу до цінування дечого духовного, священного за суттю та за змістом. Дуже важливим для культурології постає питання про те, чи можна вважати певний тип релігії ядром якогось типу культури, чи тут діють якісь інші чинники, чи може існувата розвинена культура, що релігійно не акцентована. Етнографія цікавиться питаннями національно-етнічних відмінностей між різними релігіями, зв’язками останніх із народними звичаями, побутом, психічними особливостями представників певних націй та етносів. Для мистецтвознавства болючим постає питання про те, стимулювала чи стримувала релігія художньо-мистецький процес, надихала чи обмежувала митців різного роду заборонами? Свій внесок в розкриття певних аспектів явища релігії роблять і окремі конкретні науки. Наприклад, сучасна фізика дає більш-менш виправдані способи оцінки віку певних археологічних знахідок, хімія дозволяє виявити склад, наприклад, тих фарб, які використовувались іконописцями або розчинів, що застосовувались у храмовому будівництві. Археологія дозволяє ніби зазирнути у віддалене минуле. Наприклад, збереглися данні про те, що перші розкопки на Голгофі (горі в Ієрусалимі, на який був розiпнутий Ісус Христос) були організовані в ІV столітті Оленою, матір’ю візантійського імператора Костянтина; при тому біли знайдені гроб Ісуса Христа та рештки його хреста.

Досить ретельно вивчає історію релігії, церкви, окремих елементів суспільного функціонування релігії богослов’я – теоретична складова розвинених релігій. Богослов’я не приймає наведених вище пояснень сутності релігії. З позиції богословської є лише одна - єдина причина як релігії, так і будь-чого іншого: це Бог. Не людина шукає та знаходить в собі дещо таке, що штовхає її до релігії, а Бог від самого початку закладає в людську душу певні свідчення про себе, про свою присутність в світі. Тому людина просто не може не бути тою чи іншою мірою релігійною. Вона може відпасти від Бога, що аж ніяк не принижує Бога та не применшує його сили і значущості. Богослов’я ніколи не буває анонімним; воно завжди є органічною складовою саме певної релігії. Тому воно не просто пояснює релігію, а намагається переконати в першості та істинності саме своєї релігії (або конфесії, вірування). При тому богослов’я може використовувати інструменти наукового доведення, обгрунтування, численні данні різних наук.

В наш час досить поширеною (в тому числі в навчальних закладах) дисципліною постає релігієзнавство. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоби подати релігію як складне, багатоелементне явище у її основних проявах: соціальному, історичному, культурологічному, психологічному, богословському, юридичному та ін. Релігієзнавство покликане підходити до проявів релігії неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення. Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли воно, наприклад, подає релігію з позиції якоїсь окремої церкви або віросповідання, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. Отже, провідним завданням релігієзнавства постає збалансований, максимально об’єктивний підхід до релігії як предмету свого пізнання. Цей момент наближує релігієзнавство до науки, адже і наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які максимально вільні від суб’єктивних зацікавлень чи упереджень. Ясно, що в природничих науках витримати умови науковості легше, ніж в соціальних чи гуманітарних; із останніх людину вилучити принципово неможливо. Це тому, що в соціальних та гуманітарних науках пізнавальні зусилля спрямовані на саму людину або якісь її прояви. В цьому плані кажуть, що гуманітарне та соціальне пізнання постає різновидом людського самопізнання. Ясно, що зовсім уникнути в такому виді пізнання людських пристрастей та зацікавлень неможливо. Проте можливо свідомо використовувати такі пізнавальні принципи, які будуть сприяти, як вже зазначалось, проведенню збалансованої позиції. Перш за все до вихідних принципів релігієзнавства слід віднести принцип всебічного підходу до вивчення релігії. Проявом такого принципу є залучення у зміст релігієзнавчих студій даних різних наук та сфер знання (про що вже йшлося). Іншим принципом можна назвати принцип комплексного (інколи – системного) підходу до релігії як предмету пізнання. Це значить, що ми повинні свідомо уникати усіляких спрощень, спроб визначити релігію через якусь окрему площину її виявлення. Цей принцип також вимагає не обмежуватись у поясненні певних сторін релігії простими причинами, не зводити складні явища до простих. Наступним принципом можна вважати принцип відкритого герменевтичного діалогу. Герменевтика – це мистецтво тлумачення текстів (не лише тих, що написані літерами, а й текстуальних утворень культури, текстів мовного процесу та ін.). В процесі проведення геременевтичного діалогу навколо явища релігії варто було би сповідувати ту позицію, яку так вдало окреслив в свій час французький філософ і математик Б.Паскаль: “Якщо бажаєте сперечатись не навмання та переконати співбесідника, перш за все з’ясуйте для себе, із якої сторони він підходить до предмету сперечання, бо саму цю сторону він переважно бачить правильно. Визнайте його правоту і тут же покажіть, що, якщо підійти [до предмету] з іншої сторони, він буде неправим.  Ваш співбесідник охоче погодиться із вами – адже він не припустив ніякої помилки, просто чогось не роздивився, а люди впадають в гнів не тоді, коли чогось не бачать, а коли припускаються помилки. Можливо це пояснюється тим, що людина за самою своєю природою не здатна бачити предмет відразу з усіх сторін і в той же час за самою своєю природою якщо вже бачить, то бачить правильно, бо ж свідчення наших чуттів є незаперечними” (Думки, фр. 9). Отже, виправдане ведення герменевтичного діалогу передбачає сповідування ще одного принципу – толерантності, поваги до іншої позиції та бажання її зрозуміти й сприйняти. В даному випадку прийняття передує розумінню. Нарешті, до провідних принципів релігієзнавства відносять принцип історизму, що передбачає розглядати явища людської життєдіяльності вписаними в історичний процес, тобто з’ясовувати, як, коли й чому певне явище виникло, як видозмінювалось в подальшій історії, які має тенденції свого розвитку, яким постає його внутрішній ритм та ін.

Згадані принципи вивчення релігії закономірно підводять до питання про методи релігієзнавчих досліджень. З одної сторони, не викликає сумніву те, що до релігієзнавства ми можемо застосовувати загальні методи соціально-гуманітарних наук. Тут фігурують такі методи:

-          історичний метод, що передбачає використання всього арсеналу інструментів історичного дослідження, починаючи від джерелознавства (дослідження давніх текстів з метою визначення часу їх написання, встановлення авторства, їх історичної значущості та ін.) і закінчуючи методами опрацювання археологічних знахідок;

-          структурний метод або метод структурного аналізу, що передбачає  виділення найперших та суттєвих елементів релігії, дослідження особливостей їх сполучення та їх найважливіших функцій;

-          феноменологічний метод – це спроба проникнути в самі засади релігії як реального явища, дослідити її як дещо принципово цілісне, замкнене на свій вихідний зміст та сенс; тут також передбачається осмислення образу релігії в масовій свідомості, виділення в цьому образі його незмінних домінант;

-          метод категоріального аналізу, що передбачає виділення сукупності категорій, тобто найперших та незамінних понять, що окреслюють явище релігії, а також дослідження способів сполучення даних категорій задля того, щоби подати явище релігії у її структурному та функціональному проявах.

Окреслення особливостей релігієзнавства підводить нас до питання про його предмет. В сучасних дослідженнях розрізняють об’єкт та предмет релігієзнавства (див.: Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою ред. проф. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000): об’єктом при тому постає та частина реальності на яку перш за все спрямована дослідницька активність, а предметом – певний зріз, певна проекція об’єкту, що виділяється із суцільності об’єкта специфічними для даної науки інструментами пізнання. Не викликає сумніву те, що об’єктом релігієзнавства постають релігія та релігійність як певні реалії суспільної історії; в цьому сенсі релігієзнавство є наукою про релігійність як властивість соціалізованої людини, тобто людини, включеної в систему соціальних зв’язків та відношень. А предмет релігієзнавства окреслюється як та сукупність елементів, складових, що утворюють релігію в якості своєрідної дійсності, а також сукупність сталих зв’язків та відношень між такого роду елементами. Зрозуміло, що до тих часів, до яких буде існувати людство і релігія, об’єкт релігієзнавства буде залишатись тим самим, проте предмет буде історично змінюватись, оскільки історично релігія також змінюється, ускладнюється, зазначає певних оновлень або диференціацій. Згадане вище видання (Академічне релігієзнавство) трактує об’єкт релігієзнавства дуже широко: “Об’єктом релігієзнавства є відображення такого особистісного стану людини, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її із трансцендентним”. По-перше, навряд чи можна вважати об’єктом релігієзнавства “відображення” (в такому випадку релігієзнавство повинно носити суто описовий характер), а по-друге, в таке розуміння об’єкту релігієзнавства замість терміну “релігієзнавство” можна поставити філософію, теологію і певні розділи психології (наприклад, гуманістичну психологію). Коли ми ведемо розмову про предмет релігієзнавства, важливо звертати увагу на те, що релігієзнавство не має на меті прилучити до релігії тих, хто його вивчає, а підходить до явища релігії з метою його вивчення, дослідження, і намагається робити це виважено, неупереджено.

Отже, релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі. Складність релігії зумовлює існування численних напрямів та підходів до її пізнання. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має свій особливий предмет та принципи пізнавальної діяльності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство