Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Політологія

Багатовимірність цивілізаційного розвитку


Поняття "цивілізація" в науковій літературі трактується по-різному:

  • як історична епоха, яка прийшла на зміну "варварству" і протистоїть йому, тобто як єдина загальнолюдська цивілізація;
  • як стан суспільства, який втілює в собі найраціональніший за даних умов спосіб відтворення суспільного життя з найгуманнішими формами існування людини (іншими словами, термін "цивілізація" вживається як синонім вищих досягнень людини в різних сферах діяльності);
  • для позначення якісної специфіки, своєрідності однієї країни або групи країн і народів на певному етапі розвитку з їхньою специфічною суспільно-виробничою технологією і культурою;
  • як регіональне явище (скажімо, західноєвропейська, арабська, північноамериканська, східноазійська та інші цивілізації);
  • як формаційний зріз (первіснообщинна, рабовласницька, середньовічна, буржуазна, комуністична);
  • як синонім культури і самобутності культурно-історичних типів.

Одним із засновників такого цивілізаційного підходу вважається російський соціолог 19 ст. М. Данилевський. Він налічував 13 типів "самобутніх" цивілізацій (у тому числі єгипетський, китайський, індійський, грецький, римський, романо-германський, слов´янський), які, на його думку, різняться за поєднанням чотирьох елементів: релігійного, культурного, політичного і суспільно-економічного.

У західній політології прихильниками теорії культурно-історичних типів є німецький філософ О. Шпенглер, англійський і американський історики А. Тойнбі та С Хантінгтон. Останні вважають цивілізацію синонімом культури, тобто культурною спільністю. Села, регіони, етнічні групи, нації, релігійні групи — усі мають особливі, властиві тільки їм культури на різних рівнях культурної гетерогенності. У цьому розумінні культура в селах Закарпаття може бути відмінною від культури в селах Донецької області, але обидві будуть складниками загальної української культури, яка відрізняє їх, скажімо, від сіл Іспанії. Європейські суспільства відповідно мають культурні риси, які відрізняють їх, скажімо, від арабських і японського суспільств. Араби, японці, індуси та представники західних країн не є, проте, частиною якоїсь ще ширшої культурної спільності. Вони складають цивілізації. Отже, цивілізація є найвищим культурним утворенням, яке об´єднує людей, і рівнем їхньої культурної самобутності, що відрізняє їх від інших. Цивілізація визначається як загальними об´єктивними елементами (мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інституції), так і суб´єктивною самоідентифікацією людей. Стосовно останнього люди можуть сприймати себе як львів´янина, українця, католика (чи православного), християнина, "західника", цебто представника західноукраїнської культури. Люди можуть змінювати свої рівні ідентичності, внаслідок цього змінюються структура і межі цивілізації.

Цивілізації можуть включати в себе величезні маси людей, як, наприклад, Китай чи Індія (тобто цивілізації, що претендують бути державами), або зовсім невелику кількість людей, як англофони Карибських островів. Цивілізація може включати кілька національних держав — західна, східно-православна, арабська чи латиноамериканська цивілізації або тільки одну — Китай, Індія чи Японія. Очевидно, що цивілізації змішуються, частково збігаються, немовби перекриваючи одна одну, і тому можуть включати субцивілізації. Так, західна цивілізація має два головні варіанти: європейський і північноамериканський, а ісламська — арабську, тюркську і малайську субцивілізації. С. Хантінгтон вважає, що цивілізаційна ідентичність відіграватиме дедалі важливішу роль у майбутньому і світ складатиметься значною мірою під впливом взаємодії семи чи восьми головних цивілізацій: західної, слов´яно-православної, конфуціанської, індуської, ісламської, японської, латиноамериканської і, можливо, африканської. Передбачається, що на так званих культурних межах, які розділяють ці цивілізації, в майбутньому відбуватимуться найзначніші конфлікти.

Як бачимо, однозначного тлумачення поняття "цивілізація" немає. Визначення цього поняття, мабуть, може бути тільки узагальненим, таким, яке відображає його найхарактерніші риси. Це — не тільки суспільство, не тільки культура, не тільки суспільно-економічна формація, це — синтетичне й універсальне поняття, що вбирає в себе всі досягнення в економіці, соціальній сфері, науці й культурі та в політиці. Цей суспільноціннісний феномен відображає значною мірою динаміку співвідношення загальнолюдського, регіонального і національного розвитку.

Однолінійність та багатолінійність розвитку суспільства. У концепціях суспільного прогресу чітко проглядаються два підходи: однолінійного і багатолінійного розвитку суспільства. Теорії однолінійного розвитку стверджують можливість спрямованого розвитку суспільства від нижчого рівня до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. В одному випадку критерієм такого прогресу може бути ускладнення суспільної організації (Г. Спенсер), у другому — зміни соціальних зв´язків і типу регуляції суспільних відносин (Ф. Тенніс), у третьому — зміни в характері виробництва і споживання (У. Ростоу, Д. Белл), у четвертому — ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражатиметься в зростанні продуктивності праці та в ступені визволення людей з-під ярма стихійних сил суспільного розвитку (К. Маркс) і таке інше.

У свою чергу ці теорії мають за основу або еволюційний, або революційний спосіб зміни й вдосконалення суспільних відносин. У першому разі — це спроба усвідомити історичний процес глобально, як частину загального, нескінченно різноманітного процесу поступової еволюції політичної системи. Суспільство, як вважають прибічники таких поглядів, проходить певні стадії розвитку на основі технічних і технологічних нововведень у поєднанні з різними психологічними мотивами діяльності, з духом підприємництва, конкуренцією, націоналізмом, протестантською етикою, особливими амбіціями політичних діячів тощо.

Поряд з теоріями еволюціонізму досить поширеною була до початку 90-х років 20 ст. й теорія революційного перетворення суспільства, засновниками якої були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксистська концепція соціального розвитку базується на формаційному підході. Згідно з ним, людство у своєму розвитку проходить п´ять основних стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Перехід від однієї до ІНБІОЇ відбувається на основі соціальних революцій.

Є й теорії, що заперечують можливість прогресу. Однією з найпоширеніших є концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства. У цій концепції робиться акцент на багатолінійність розвитку суспільства і його культури, виокремлюються певні типи соціальної і культурної систем, підкреслюється їхня своєрідність, висувається ідея замкненості, локальності культур і окремих цивілізацій.

Вищезазначена концепція сформувалася як антитеза лінійної теорії, згідно з якою розвиток суспільства може проходити в рамках однієї цивілізації. Моделлю її вважалася Західна Європа, тому європоцентризм не давав задовільного пояснення розвитку Сходу та інших регіонів, які розташовані осторонь західноєвропейської цивілізації. Теорії багатоцивілізаційного розвитку намагаються заповнити цю прогалину.

Загальні закономірності багатолінійного розвитку. Західна політологія виводить кілька загальних закономірностей суспільного розвитку на базі концепцій культурно-історичних типів.

1.      Закон взаємодії цивілізацій і культур. Згідно з ним, тільки та регіональна цивілізація здатна до самопродуктивності й саморозвитку, яка вступить у контакт з іншими цивілізаціями. Порушення цього закону в колишньому Радянському Союзі й призвело до його розвалу. У світі було чимало великих цивілізацій, які загинули через свою локальну замкненість.

2.      Закон всесвітньої конвергентності, або примноження, збагачення, універсалізації регіональних і національних процесів. Він випливає із взаємодоповнюваності різних цивілізацій і посилення процесу нагромадження якісно нового багатства. Сучасна загальнолюдська цивілізація є цивілізацією техногенною, бо в основі своєї динаміки вона має науково-технічний прогрес і нагромадження суспільного багатства. У сфері економічних відносин за наявності систем товарно-грошових відносин і ринку здійснюється зворотний зв´язок суспільного виробництва, його цільової діяльності з потребами суспільства. У політичній сфері до загальноцивілізаційних цінностей належить правова держава, що діє на основі демократичних норм, які є надбанням усієї людської історії. У духовній сфері — це величезні досягнення науки, мистецтва і культури — плоди творчості багатьох поколінь. Нарешті, у сфері моральних відносин — це норми поведінки, порядність у стосунках людей, які напрацювало людство протягом багатовікової історії.

3.      Закон довгохвильового розвитку, який сформулював український економіст М. Кондратьев. Згідно з цим законом, разом з нетривалими циклічними коливаннями окремих систем у всесвітній цивілізації простежуються фундаментальні соціально-економічні поштовхи (один раз у 60—80 років). Криза довгої хвилі вдаряє по всіх системах людського суспільства.

4.      Синтез лінійного й багатолінійного розвитку запропонував П. Сорокін. Він припускав наявність прогресу в суспільному розвитку і визначав певні риси нової цивілізації, яка почала формуватися, щоб об´єднати все людство. Сьогодні ця ідея набула значного розвитку, її поширенню сприяло усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі.

Посилювання різноманітності та багатоваріантності сучасного світу. Сучасний світ позначений надзвичайною складністю й різноманітністю, які мають тенденцію до посилення. Почався процес, говорячи словами відомого американського футуролога О. Тофлера, "зміщування влади на світовому рівні". Тобто відбулись істотні структурні зрушення, серед яких відзначимо такі: розвал колись "монолітного" радянського блоку й перебрання концентрованої раніше в Москві "величезної" влади незалежними нині країнами; возз´єднання Німеччини; докорінні зміни в країнах Центральної й Східної Європи та посилення інтеграційних процесів в Європі загалом (вступ нових членів до Ради Європи, до Північноатлантичного альянсу, запровадження спільної європейської грошової одиниці тощо) посилення конкуренції між індустріально розвинутими країнами; загострення суперечностей між розвинутою "Північчю" і все ще відсталим, але амбіційним і таким, що набирає високих темпів розвитку, "Півднем" (Бразилія, Індія, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Південна Корея та ін.).

Унаслідок цього сучасний світ дедалі більше втрачає свій колишній біполярний характер, коли вся система міжнародних відносин зосереджувалася, по суті, навколо осі СРСР — США, стає різноманітнішим.

Посилення різноманітності, багатоваріантності й соціально-політичної строкатості сучасного світу ускладнює можливість політично регулювати світові процеси. Водночас таке регулювання конче потрібне, щоб ця різноманітність не спричиняла загострення міжнародних відносин, не призводила до зростання міжнародного напруження, до виникнення серйозних міжнародних конфліктів. Отже, йдеться про необхідність проводити таку політику в галузі міжнародного життя, яка б звела нанівець можливість подібної перспективи.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття