пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Сутність сучасних концепцій демократії


Сьогодні у західному світі існують численні концепції демократії. Усі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як післяіндустріального. Більшість політологів виходять з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи

влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу. Народні маси, у свою чергу, ознайомлені з проблемами, що обговорюються, і мають змогу впливати на процес прийняття рішень. Будь-які намагання представницьких органів влади розв´язувати життєво важливі питання бюрократичним шляхом, поза контролем народу і обраних ним представників, сприймаються як несумісні з демократією.

Теоретики демократії на основі досліджень дійшли висновку, що індивід набуває свої ідеї, цінності й мотиви діяльності і творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе лише через ідентифікацію з групою. Таким чином, у представницькій демократії індивід виявляється відчуженим від реального політичного процесу, і його політична участь стає опосередкованою.

У цьому плані досить значну увагу привертає до себе проблема участі в політичному житті і політичному процесі. Деякі дослідники тлумачать дану проблему як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — "звичайний громадянин", який прагне стати "впливовим громадянином".

Класична теорія демократії формувалась в умовах руйнування станового поділу суспільства. Представники класичного напряму цю проблему вбачали у визначенні народом завдань держави. У концепції Ж.-Ж. Руссо суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки завдяки безпосередній участі у прийнятті рішень громадянин не відділяється від держави і виступає її частиною.

Класична теорія бачила небезпеку відчуження державної влади у разі розділу суб´єктів та об´єктів управління — у цьому була її велич. Але водночас вона була утопією, тому що безпосередня демократія була обмежена у своєму втіленні.

Надання суверенітету народові передбачало відчуження прав людини на користь общин. Руссо вважав, що, відчужуючи від себе всі права, людина одержує набагато більше, маючи більше можливостей розвиватися і духовно збагачуватися.

Безумовно, було видно, що ідея досягнення загального блага самим народом абстрактна й утопічна. Народ складається з груп, які об´єднуються і мають своїх представників, що виражають їхні інтереси. Демократія зводиться до механізму представництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості.

Класична теорія демократії наповнюється системою представництва народу. Визначається, що влада може здійснюватися не суспільством у цілому, не окремо його громадянами, а тими, кому участь делегована.

Поширенням та прийняттям ідеології представницької демократії стало розроблення критеріїв вільних виборів. Для розуміння цінності ідеї представницької системи важливо врахувати, що вона розвивалася як цензова. Цензи відмінили тільки наприкінці 20 ст. Існувала думка, що коли немає чого втрачати, то дуже легко народжується безвідповідальність, крайність позицій. Не будучи прихильником загального виборчого права, Руссо вважав, що "його не повинні мати ті, хто по праці залежний і працює по найму". Необхідність забезпечення постійної участі в державному управлінні заможних людей обґрунтував Гамільтон, який стверджував, що широкі маси непостійні і нерозумні. Як вважав І. Кант, "з політичного життя повинні бути виключені слуги, жінки, домашні вчителі, тому що політикою не повинні займатися ті, хто не має власного заняття або підпорядковується розпорядженням інших". Але довге існування цензів, які обмежують політичну участь, мало й свій позитивний наслідок. Маси брали участь у політичному житті поетапно, здобували імунітет проти переворотів, повалень та безкомпромісності.

Діяв заповіт, який склав класик англійського консерватизму Е. Берк: "Мета реформ - не в приведенні суспільства у відповідність зі стандартом, який сформульований на підставі абстрактної схеми, а в пом´якшенні звичаїв". Ще одним важливим компонентом класичної теорії демократії є пріоритет громадянських прав, функціонування влади в режимі конституціоналізму.

У другій половині 20 ст. утвердилися два напрями інтерпретації й моделювання демократії: елітарний і плюралістичний. Теорія плюралізму створювалась на основі парадигми конфлікту. Політичний процес бачився як боротьба різних групових інтересів, примирити і частково узгодити які може тільки держава. Теоретики плюралізму уточнюють джерела конфліктів, багатоманітність груп і групових інтересів, обґрунтовують неминучість дифузії влади. Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає права людини, конкуренцію легальних політичних сил, нормо- і правотворчість парламенту, поділ влади, федералізм. Усі ці принципи не гарантують владу різних груп, але передбачають можливість кожній політичній силі в межах загальних правил спиратися на різні, автономізовані важелі влади.

Обмеженість можливості теорії плюралізму призвела до того, що ідея плюралізму не стала глобальною характеристикою розвинутої демократії, але вона сприяла розробленню теорії партиципаційної демократії — участі низів у прийнятті й реалізації рішень. Теоретики партиципаційної демократії вважають, що в соціально-економічному процесі стає активнішою роль держави. Але на практиці політика забезпечення максимальної участі у виборах, у прийнятті й реалізації рішень частіше є прикриттям правління нової еліти.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких положень:

  • плюралістична демократія припускає існування великої кількості організованих інтересів;
  • організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;
  • конкуруючи, інтереси взаємно контролюють один одного й обмежують владу;
  • плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, найкращим чином враховує суспільні й групові інтереси під час прийняття політичних рішень.

Слід виділити й загальні риси плюралістичної демократії:

1)      визнання зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи; сама особа відтісняється на другий план, хоч і не заперечується її статус як первинного суб´єкта влади;

2)      визнання суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади, її динаміки;

3)      значне розширення сфери діяльності держави, погляд на неї як на арбітра, який зберігає рівновагу суперечливих інтересів і забезпечує саморегулювання всього суспільства;

4)      піклування про формування демократичної культури, яка розглядається як умова цивілізаційного характеру боротьби інтересів і відносно безболісного розв´язання функційних конфліктів;

5)      підтримання державою соціально принижених груп та індивідів з метою підвищити їхні життєві шанси і зміцнити соціальну справедливість.

 До цього слід зауважити, що хоча плюралістична теорія демократії й знайшла визнання й застосування в багатьох країнах світу, але її ідеї не беззаперечні і зазнають критики. Однією з вихідних вад цієї теорії нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації населення. У країнах Заходу реально тільки не більше ніж третина дорослого населення представлена в групових інтересах, тому побудована за плюралістичними рецептами модель демократії не буде владою більшості.

Цей докір на адресу плюралістичної теорії демократії обґрунтований лише частково. Дійсно, у західних демократіях більшість населення звичайно політично пасивна. Але це ще не означає, що інтереси всього населення не виражаються активними представниками груп. Тому, хоч плюралістична демократія ще далека від ідеалу прямого народовладдя, вона все-таки наближає владу до народу, дає можливість усім бажаючим брати участь у прийнятті рішень.

Найважливіший напрям критики теорії плюралістичної демократії звинувачує її в ігноруванні або недостатньому врахуванні нерівності політичного впливу на владу бізнесу, бюрократії, профспілок і військово-промислового комплексу.

Частиною західних досліджень було встановлено, що вплив групи безпосередньо залежить від її організованості й здатності до політичного суперництва, конфлікту. Організованість пов´язана з рівнем освіти, з характером праці, величиною групи та з іншими чинниками. Здатність до конфлікту визначається насамперед наявністю політичних ресурсів (гроші, знання, авторитет, ЗМІ та ін.), які розподілені в суспільстві нерівномірно. Так, пенсіонери, інваліди, некваліфіковані робітники і деякі інші групи майже не володіють такими ресурсами, тоді як представники великого капіталу володіють ними надміру.

Соціальна нерівність, яка збереглася в сучасних демократіях і проявляється в неоднакових здібностях різних груп до артикуляції (чіткого усвідомлення, формування й представлення в органах влади) своїх інтересів і до відстоювання їх у конкурентній боротьбі, великою мірою суперечить уявленням теорії плюралістичної демократії про гармонічну рівновагу інтересів різних суспільних груп. Однак це не відкидає дану теорію в цілому.

До кінця 20 ст. західні держави значно просунулися вперед на шляху зрівнювання життєвих шансів, створення для більшості громадян соціальної можливості політичної участі й захисту своїх інтересів. Сьогодні не тільки вищі верстви, а й групи, які належать до середнього класу, мають достатній освітній рівень, соціальну забезпеченість і захищеність, вільний час та інші умови, щоб справляти організований вплив на центри влади і домогтися врахування в політичних рішеннях своїх інтересів. Тим соціальним групам, які не здатні до організованої політичної боротьби і не володіють,ресурсами впливу, наприклад, пенсіонерам, допомагає представити свої інтереси механізм виборів. Намагаючись заручитися підтримкою максимальної кількості виборців, політичні партії прагнуть забезпечити собі підтримку з боку різних, насамперед численних, верств населення і тому певною мірою враховують їхні сподівання і запити у своїх програмах.

Відображення в політиці сучасних держав інтересів різних соціальних груп усе-таки не знімає проблеми нерівності їхнього політичного впливу. У тих державах, де умови життя та інтереси громадян зблизилися, плюралістична теоретична модель демократії адекватніше відображає реальність, ніж у тих, де зберігається високий рівень соціальної нерівності.

У сучасній політичній думці не тільки піддається сумніву відповідність плюралістичної теорії реальному життю, а й критикується сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, оскільки для прийняття рішень вимагає згоди всіх зацікавлених груп, а це важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичного реформування.

Крім того, в плюралістичній системі дуже важко пробивають собі дорогу й здобувають визнання всезагальні, глобальні, довготривалі й нові інтереси.

Елітарна демократія не виникла на порожньому місці, попередниками її були різні види станових демократій, які існували ще у феодальному суспільстві. Соціальною базою елітарних демократичних порядків у наш час є нерозвинуті соціальні структури в деяких країнах, які перебувають у процесі переходу до демократії від авторитаризму або тоталітаризму. У тих країнах, де більшість населення не володіє певним рівнем політичної культури для демократичної участі, завжди є умови для формування елітарної демократії.

Прихильники теорії елітарної демократії виступають проти переоцінювання традиційних ліберальних ідеалів. Вони виходять з того, що в умовах досягнення володарювання демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю — демократичною елітою, але це не є вадою демократичного режиму.

У. Шумпетар пише: "Демократичний метод — це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, за якого окремі соціальні сили одержують право приймати рішення конкурентної боротьби за голоси людей".

Таким чином, концепція елітарної демократії по суті стверджує, що в дійсності ідеал народовладдя в сучасну епоху не реалізується. У системі політичної влади народ представляє еліта. Отже, для демократії характерне відкрите формування еліт і підконтрольність їхньої діяльності в здійсненні влади й управління.

Учені поки що не виробили загальноприйнятих уявлень, які б дали змогу сформулювати єдине означення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності. Разом з тим різні автори в основу розуміння демократії кладуть який-небудь один із її суттєвих елементів — свободу, рівність, владу більшості, її обмеження й контроль над нею, терпимість, основні права громадян, правову й соціальну державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренцію різних думок, плюралізм — і виступають прихильниками таких теорій демократії, як традиційно-ліберальна, плюралістична, елітарна, економічна, комп´ютерна (компуторна), соціалістична тощо.

У вітчизняній філософській і соціально-політичній літературі поряд із визначенням демократії як народовладдя існує й низка інших визначень, пов´язаних з розумінням її. Це — форми держави, форми і принципи будови політичних і громадських організацій, політичного режиму, політичного світогляду й політичної цінності тощо. Тобто в багатьох випадках пріоритетною стає також одна із суттєвих ознак демократії, але випускається з поля зору її розуміння як родового поняття.

Наприклад, якщо трактувати демократію як форму держави, то доведеться зіткнутися з парадоксальною ситуацією: Велику Британію, Бельгію, Данію, Швецію, Норвегію, Японію, Люксембург та інші країни ми не можемо назвати демократичними, бо всі вони є монархіями.

Незважаючи на те що є багато прихильників тлумачення демократії як народовладдя, такий підхід потребує деякого уточнення й доповнення. Адже якщо в суспільстві влада стає безпосередньою метою й об´єктом усіх, таке суспільство не може бути демократичним. Демократія як народовладдя може бути там, де визнається за кожним право на "іншу" думку чи спосіб життя; дотримання законів не має винятків; основою основ є цінність людського життя; люди віддають владні функції своїм вільно обраним представникам, а самі займаються своїми безпосередніми справами.

Необхідними атрибутами демократії є правовий статус особи, комплекс її прав і свобод, рівне право всіх членів суспільства на участь в управлінні державними й суспільними справами тощо. Демократія передбачає повагу й гарантованість прав та інтересів меншості, яка, у свою чергу, поважає рішення, прийняті більшістю. Не визнаючи рішень більшості, меншість, дотримуючись їх, зберігає за собою право відстоювати свої інтереси.

Делегувавши владу своїм представникам, народ тим самим бере на себе обов´язки поважати, підтримувати й виконувати рішення даної влади. А влада є відповідальною перед народом і підконтрольна йому. Таким чином, демократія виступає певним політичним порядком, системою взаємних політичних обов´язків влади і народу. Характерною рисою демократії є те, що воля більшості стає джерелом влади. Але демократія не тотожна владі й не зводиться тільки до влади. Влада охоплює всі сфери життєдіяльності кожного суспільства. А демократія властива не кожному суспільству й тим більше не будь-якій владі. Антиподи демократії — деспотизм, тиранія, диктатура — позбавлені демократичних проявів.

Твердження про те, що владу, як і будь-яку культурну справу, повинні здійснювати професіонали, зовсім не заперечує як того, що політикою повинні цікавитися всі (оскільки вона всіх стосується і є невід´ємною частиною людського існування), так і того, що всі мусять брати участь у політичному житті суспільства. Однак саме політичний професіоналізм є однією з найважливіших особливостей демократії й істотною перешкодою бюрократизації влади й усього суспільного життя.

Сучасне означення демократії ґрунтується на класичних уявленнях: демократія — це інституціалізація політичного порядку на основі реалізації у владних відносинах вирішальної ролі волі більшості, що виявляється на виборах. Водночас вона забезпечує права меншості й громадянські права людини.

У світовій політичній думці є дві основні традиції щодо розуміння природи демократії, основні принципи яких з більшим чи меншим успіхом було реалізовано в практиці розвитку сучасного суспільства, організації його політичної системи. І якщо одна концепція, для якої найпосутнішим було питання "хто править?", виявилася непродуктивною й помилковою, то інша, в центрі якої стояла проблема, як організувати владу й відповісти на питання "що править?" (тобто чи править закон у державі й чи однаковий він для всіх громадян), знайшла своє втілення в політичних системах провідних демократичних держав. Вона може характеризуватися низкою ознак.

1.      Демократія — це така структура суспільства, де кожній особі гарантовано громадянські й політичні свободи, а індивід сприймається як політична цінність, вища за державу та її інститути. Піднісши окрему особу до рангу найвищої політичної цінності, демократичний принцип базується на тому, що розвиток і розквіт суспільства залежить від рівня розвитку індивідуальності її громадян. Тому найважливішими ознаками демократії є свобода (як першооснова людського існування) і політична рівність.

2.      Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм. Це — один із принципів суспільного устрою, згідно з яким суспільно-політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних соціальних і політичних груп, партій і організацій, ідеї й програми яких постійно зіставляються. Плюралізм передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов´язує поважати інші думки. Політичний плюралізм — це не тільки багатопартійність. Він включає й політичне суперництво, конструктивне опонування різних політичних сил, яке можливе лише за наявності офіційного визнання опозиції як самостійного політичного інституту й необхідної противаги політичним силам, які стоять при владі. Відповідно до принципів політичного плюралізму, ніхто не може володіти монополією на незаперечну істину, на єдиний рецепт досягнення добробуту.

3.      Демократія неможлива без справді вільних виборів громадянами своїх представників до органів державної влади, без відвертої критики і зміни керівників держави, якщо вони не виправдали довіри народу.

4. Основна відмінність демократії як форми організації політичного життя суспільства (зокрема, від тоталітаризму) полягає у ставленні до свободи вибору, яка для демократичної системи є умовою існування, а для тоталітарної — загибеллю. Свобода вибору стає реальним принципом демократії тоді, коли вона здійснюється на ґрунті багатопартійності. Тільки в такому разі громадянам забезпечується можливість вибору програми суспільного розвитку й участі в реалізації її.

Безпосередня (пряма) демократія — форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, ця форма передбачає пряме волевиявлення народу під час вироблення й прийняття певних державних рішень.

Демократія залишається найефективнішим способом організації суспільно-політичного життя. Вона може не тільки породити суперечності й конфлікти, а й подолати їх, створити атмосферу взаємоповаги й забезпечити прогресивний розвиток суспільства від сваволі державних органів, інших політичних структур і посадових осіб. Якщо принципом тоталітаризму є повне підпорядкування індивіда державі, неподільне панування загального над одиничним, то демократія, хоч би якою була її класова природа, здебільшого ставить наголос на індивідуальному. Права людини в демократичній організації суспільства розглядаються як найвища політична цінність. У свою чергу, права людини тісно пов´язані з її обов´язками, свобода — з відповідальністю. Нерозривність демократії, свободи й відповідальності може забезпечити лише правова держава.

Важлива ознака демократичного устрою — реальне функціонування принципу поділу влад.

Формально три види влади (законодавча, судова і виконавча) зберігаються і за тоталітарних режимів тією мірою, якою зберігається парламент, суд і уряд як державні органи. Але тільки формально. Унаслідок зрощення з державою партія тримає під безумовним впливом і контролем усі три влади. На практиці члени парламенту, суду й уряду є членами однієї й єдиної партії, яких вона контролює організаційно. Роль трьох державних влад стає суто виконавчою, адже всі вони виконують рішення керівництва партії.

Принцип поділу влад передбачає реальне функціонування трьох однаково повноправних видів влади. Водночас кожна влада не є зовсім незалежною від двох інших і не користується монопольними повноваженнями у своїй галузі діяльності, оскільки певною мірою вони обмежуються повноваженнями інших гілок влади.

Демократія існує в конкретних організаційних і правових формах — представницькій і безпосередній (прямій).

Представницька демократія — головна форма здійснення державної влади через виборні органи і вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно до конституції, вимагають вирішення самим народом.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття