пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Генеза демократії в історії суспільної думки


Демократія має давню історію, демократичні форми організації суспільства сягають додержавного минулого — родового ладу. Деякі вчені-етнографи вважають демократію найважливішим чинником антропогенезу, появи всього людського, оскільки вона стимулювала розвиток рівноправного спілкування людей, їхньої самосвідомості і вільного мислення, індивідуальної відповідальності і власної гідності. Державна демократія зародилась і розвивалась у Стародавній Греції.

Як відомо, поняттю "демократія" понад два тисячоліття. У міру розвитку і змін економічного, духовного і політичного життя, в міру його ускладнення з´являлися і змінювалися різноманітні доктрини, що апелювали до демократії.

Свого часу Геракліт, наприклад, вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Трохи пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). І убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща за рабство.

У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, сваволі і насильства, критикував також і демократію, ваду якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково.

Несхвально до демократії як до форми державного правління ставився і Платон, вважаючи її "неправильною" формою правління, коли "демос" ототожнювався з "охлосом", "владою натовпу", коли бідняки одержують перемогу, п´яніють від волі, і далі з демократії виростає її продовження — тиранія. Надмірна воля перетворюється в надмірне рабство.

Досить своєрідно підходив до проблем демократії Арістотель. Він, наприклад, вважав, що при крайній демократії влада належить демосові, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. З усіх форм демократії він схвалював помірну цензову демократію, що ґрунтується на примиренні багатих і бідних і на пануванні закону. Суспільно-політична думка Арістотеля спрямована на досягнення стійкішого і прийнятнішого для даних умов політичного правління домінуючих верств вільного населення.

ПІ. Монтеск´є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління — республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, "якщо в республіці влада належить народові, то це — демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, таке правління називається аристократією". Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає участі всіх в управлінні. Він вважав, що "народ повинен доручати здійснення влади своїм обираним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою".

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки, як італійський мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі, французький соціолог і політичний діяч Алексіс де Токвіль, німецький учений Макс Вебер та ін.

Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: сталість і недосконалість людської природи, яка визначальним чином впливає на характер і динаміку політичного життя суспільства (ідея "загальної корупції"); держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці чинника сили й ототожнення політики з боротьбою за силу (влада, могутність); розмежування політики і моралі, відповідно — визнання в політиці формули "мета виправдовує засоби". Його принцип консенсусу (згоди) народу стосовно тієї чи іншої форми правління згодом розвинув Ж.-Ж. Руссо як принцип народного суверенітету, а його принцип поділу властей набув розвитку в працях Дж. Локка.

Для побудови сильної держави, на думку Макіавеллі, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не частини його, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію і народне правління (тобто демократію), а також три види "поганого правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правління непридатні: перші три — тому що не можуть довго існувати, а три останні — тому що самі по собі погані. Мудрі законодавці, знаючи ці вади, уникали дотримання виключно якогось одного з цих порядків, віддаючи перевагу мішаному, який здавався їм міцнішим і сильнішим. Адже, існуючи поруч, монархія, аристократія і демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. У цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англосакської демократії.

А загалом Макіавеллі був людиною своєї епохи, а його політична наука являла собою філософію часу, що прагнула до організації абсолютної монархії — політичної форми, яка дозволяла й полегшувала подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Перший етап демократії тривав від кінця 17 ст. до початку 19 ст. Дальший розвиток процесу демократизації — з усіма зламами і падіннями — йшов переважно шляхом поглиблення досягнутих завоювань: за ширшу політичну участь, за ефективнішу економічну організацію, за повніший культурний розвиток.

Досвід Англії і Франції при всій схожості в стратегічних аспектах усе ж являє собою два різні способи народження демократії. Якщо в Англійській революції 17 ст. метою було обмежити владу короля, створити конституційну монархію, послідовно впроваджувати в життя принцип поділу влади, то французькі революціонери 18 ст. прагнули повалити монарха, передати його прерогативи Національному конвентові як органові народного правління, який приймає рішення в колективній формі. Якщо для Англії природне право — це реальність, яка прогресивно стверджується, і король лише страждає через політичне обмеження, то для Франції політичне право — це ідеал, який необхідно встановити. Політична влада покликана відтворити людину в цілісності, не лише звільняючи її від кайданів і проголошуючи демократію, а й зобов´язуючи за допомогою виховання, а в необхідних випадках — і за допомогою сили, стати вільним, рівноправним і солідарним громадянином.

Унаслідок цього в Англії і Франції виникли держави двох типів: ліберальна і демократична, різниця між якими в 19 ст. набула принципового характеру. Щоправда, в ідеологічному плані в обох цих революціях багато спільного, адже в кожній з них були представники як ліберальної, так і демократичної концепції. В Англійській революції виразником демократичних тенденцій виступав рух левелерів ("урівнювачів"), очолюваний Джоном Лільберном, а носієм ліберальних ідей у Французькій революції можна вважати Монтеск´є, ідеалом якого була конституційна монархія і поділ влади на судову, законодавчу і виконавчу.

І все ж головними фігурами, які втілювали ці два революційні рухи, були в англійському випадку Локк, а у французькому — Руссо.

Для Локка, котрий вважається "батьком" лібералізму, держава повинна діяти лише в строго обмежених рамках (головна державна функція — це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці), вихід за які може призвести до громадянської непокори з боку населення. Люди, за Локком, повинні мати право протистояти сваволі з боку урядовців, чинити їм опір і навіть застосовувати силу з метою повалити їх, якщо їхня влада ґрунтується на завоюваннях, узурпації, тиранії або в разі її виродження. Під завоюванням Локк розумів використання правлячими колами сили. Адже він вважає, що сила в жодному разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі вільний консенсус громадян, на основі якого уряд одержує від громадян мандат на управління.

Так само Локк засуджує узурпацію, яку він уявляє як захоплення влади особливою групою, яка не одержала підтримки і згоди на це більшості громадян, а також тиранію як форму правління, що характеризується сваволею, волюнтаризмом, користолюбством і діє на порушення всіх законів, норм і прав власності, особистої свободи тощо.

Стосовно розпаду уряду, то це має місце тоді, коли одна з двох влад (законодавча або виконавча) або обидві разом не здійснюють належним чином своїх функцій. У такому разі їхні повноваження повинні бути повернуті народові.

Таким чином, у біномі "влада — свобода" Локк не вагається надати негативну оцінку першій і позитивну — другій. Симпатії Локка завжди на боці свободи, в ім´я якої і для захисту від сваволі властей допустиме насильство з боку громадян. Тому Локка вважають не лише прогресивним лібералом, а навіть і революціонером.

На відміну від Локка, у Руссо мова йде не про межі влади, а про поділ її. Для нього не монархи, не аристократія є суверенами політичної влади, а лише люди, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки і всякий інший громадянин. Розриваючи концепцію "прямої демократії", автор "Суспільного договору" конструює систему, в якій усі члени суспільства органічно пов´язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим — тобто одночасно і керує, і підпорядковується, підкоряється.

Саме завдяки цьому, вважає Руссо, досягається рівність громадян, які перебувають в абсолютно однакових умовах.

Разом з тим, незважаючи на явну різницю між лібералізмом і демократією, їм обом притаманне і дещо спільне, а саме те, що вони являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб´єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Синтез елементів обох цих систем наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. поклав у деяких західноєвропейських країнах початок виникнення так званих ліберально-демократичних держав або, як ще їх називають, держав ліберальних демократій. Головна їхня риса — проголошення чотирьох свобод як категорій, що мають найвищу

соціальну цінність: свободи друку і слова, свободи зібрань і свободи асоціацій, які, у свою чергу, зумовлюють інші, не менш значущі, цінності: загальне виборче право, рівновагу влад та ідеологічний плюралізм.

Загальне виборче право — це серцевина західної демократії, джерело партійного та ідеологічного плюралізму. Шлях до нього прокладено через процес поступового розширення виборчих прав громадян, супроводився виникненням асоціацій. А. Токвіль вважав асоціації мозком південноамериканської моделі демократії, хоча їхня роль у розвитку і трансформації сучасної демократії ще не одержала належної оцінки.

А тим часом виникнення асоціацій, які мали на меті конкретні політичні цілі, має неперехідне значення для становлення демократії. Незважаючи на те, що релігійні, корпоративні й культурні асоціації існували і в середні віки, їхній політичний вплив був досить слабким. З проголошенням права на вільні об´єднання в асоціації — прообрази майбутніх партій і з відповідним визнанням робітничих асоціацій, а цьому протягом сторіч перешкоджали навіть ліберальні уряди, відбувається радикальна зміна образу демократичного суспільства. Цей образ стає невід´ємним від поняття "плюралізм". Як говорить Боббіо, "демократія або є плюралістичною, або це — не демократія". Тим самим концепція демократії до кінця 19 ст. змінилась і на теоретичному рівні.

І ще одне. Встановлюючи форму правління більшості, ліберальні демократи повинні були разом з тим шукати і створювати необхідний простір для меншості, прагнути до підтримання можливої рівноваги між консенсусом і протиріччям, щоб не дозволити більшості заманити меншість у "пастку" тоталітарного консенсусу. Зрозуміло, на практиці це не завжди вдавалося і поряд зі збереженням майнової нерівності постійно служило об´єктом критики з боку лівих сил. Проголошені ліберальними демократіями свободи оголошувалися ними ж формальними, оскільки зберігалась експлуатація людини людиною, а держава називалася не інакше як інструментом панування одного класу над іншим.

Звичайно, раціональне зерно в цій критиці було, адже захист прав меншості, якій дозволялося діяти в строго визначених рамках, завжди збігався з інтересами правлячого класу. А цей клас, створюючи видимість рівних можливостей для всіх, на практиці не залишав опозиційній меншості ніяких надій на перемогу, тобто на завоювання влади.

Дальше становлення демократії, насамперед у Західній Європі і в Північній Америці (США, Канада), що стосується періоду після другої світової війни, йшло, з одного боку, по шляху деякого згладжування соціальної нерівності, що призвело до кількісного зростання середніх верств і підвищення їхньої ролі в політичному житті, а з іншого — у напрямі все більшого вкорінення механізму реального плюралізму. Саме завдяки численним середнім верствам у західних суспільствах почала формуватися нова політична культура, яка істотно змінила традиційний характер стосунків між силами, що протистоять одна одній. Ці сили почали сприймати одна одну не як непримиренного ворога, а як природного суперника, цінного співбесідника.

Змінилося ставлення до влади. Втрата її тією чи іншою партією вже не розглядалася як непоправна втрата, бо загальне виборче право і політичний плюралізм стали гарантом того, що ті, хто зазнав поразки сьогодні, можуть стати переможцями завтра. Так само усвідомлювалося, що в демократичній системі влада не здобувається раз і назавжди, що намагання якоїсь партії назавжди утримати владу в своїх руках є згубним і для суспільства, і для самої партії.

Очевидно, що системи, в яких зберігається поділ на друзів — ворогів, не можуть вважатися демократичними при всій їхній формальній демократичній атрибутиці. Подібний поділ неминуче породжує придушення одного одним. А, як відомо, використання сили, насильства компрометує цінність аргументів, висловлюваних на користь демократії, оскільки демократичний вибір — це передусім відмова від насильства.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття