Електронна бібліотекапідручники


Політологія

Особливості міжконфесійних відносин в Україні


Україна — багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство — одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти і 74 млн — православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Історія християнства свідчить, що з самого початку свого зародження всередині цього напряму віровизначення людства майже ніколи не було єдності. Уже в 4 ст. окреслилися межі розколу західного і східного християнства, остаточне завершення якого відбулося у 1054 році. Це стало початком розвитку двох самостійних гілок християнства — православ´я і католицизму.

Безсумнівно, хрещення Володимиром у 988 р. жителів Київської Русі посилило східну православну гілку християнства, одночасно з цим поглибився міжконфесійний поділ усередині християнства. Правда, християнство як релігійна течія на українських землях почала впроваджуватися з 1 ст. нової ери, коли св. апостол Андрій Первозванний — один із 12 апостолів Ісуса Христа поставив хрест на тому місці, де сьогодні стоїть церква Св. Андрія у Києві. Однак незаперечним сьогодні залишається і той факт, що саме за князювання Володимира було похрещено Русь і введено православ´я. Відомо і те, що з самого початку вища церковна влада перебувала у Києві, певний час — у Переяславі і до 1686 р. була прямо підпорядкована Константинопольському патріархатові, потім, по суті силою, Київську метрополію було інтегровано в

систему Російської православної церкви під владу Московського патріархату, а отже, було позбавлено автокефалії. Зауважимо, що визнання канонічності Московської патріархії не було безпроблемним. Формально неканонічна Московська патріархія функціонувала з 1442 року, а канонічність одержала лише у 1589 році. Саме в цей час Вселенська Константинопольська Патріархія переживала матеріальну скруту, а одержання допомоги від Московської патріархії прямо пов´язувалося з визнанням її канонічності.

Історичні джерела свідчать, що і після одержання канонічності Московською патріархією Київська патріархія зберігала свою автокефалію аж до 1686 року, незважаючи на значне послаблення її впливу після "возз´єднання" України і Росії у 1654 році.

Зауважимо, що в ліквідації Київської автокефалії було використано і засоби, далекі від християнської моралі. Зокрема, відомо, що Царгородський патріарх Діонісій, коли прибув до Москви по чергову матеріальну допомогу, під загрозою смерті змушений був висвятити Московського патріарха і дав згоду на ліквідацію Київської патріархії. Як винагороду за свій вчинок він одержав 120 соболиних шкурок і 200 червінців. Сьогодні є підтвердження того, що Діонісій пішов на цей крок не без відома тогочасних державних правителів, зокрема, великого візира Константинопольського, якому на той час були невигідні будь-які політичні ускладнення в стосунках

З царською владою Москви. За таких умов Діонісій і продав Київську патріархію всупереч усім церковним канонам, але не всупереч законам "великої" політики. Ця подія яскраво ілюструє "добровільне" входження Київської патріархії до складу Московської.

На це важливо звернути увагу тому, що й сьогодні промосковські політики і релігійні діячі посилаються на "добровільність" відмови Київської патріархії від автокефалії.

Загалом у своєму розвитку українська автокефалія пройшла 4         етапи:

  • 10—17 ст. — зародження основ українського православ´я й оформлення самостійної Київської метрополії;
  • з другої половини 80-х років 17 ст. до жовтневого перевороту 1917 р. позбавлення автокефалії Київського патріархату, інерційне існування залишків українського автокефального православ´я;
  • з 1917 до 1991 р. — період тотального нищення української автокефалії з використанням хитро переплетеної більшовицької політики "маскування під толерантність" (Р. Конквест);
  • з часу проголошення державної незалежності України (1991 р.) почався етап відродження української православної автокефалії.

Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз´єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім — і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія.

Відомо, що в радянські часи проти Української Православної церкви використовувалися найруйнівніші засоби боротьби: від організації "Спілки войовничих безбожників" (1925 p.), масового спалення предметів релігійного культу; ікон, книжок, як це мало місце під час Різдвяних свят 1930 p., і тотального руйнування храмів у 30-х роках до ліквідації Українських Автокефальної Православної (1930) і Греко-католицької (1946 р.) церков та масових репресій проти священнослужителів. Тільки на самому початку таких репресій у 1920 році в таборах було знищено 32 єпископи й десятки тисяч віруючих Української Православної церкви. Очолювала процес руйнації церков керівна і спрямовуюча сила тогочасного суспільства — КПРС, яка немало зробила, аби витравити із свідомості людей релігійну ідеологію і на її місце поставити більшовицьку. Це була не просто боротьба церковної і комуністичної ідеологій, це була велика політика. І хоч остаточної перемоги над релігійною ідеологією комуністична ідеологія в радянські часи не одержала, все ж вона і тепер, в умовах державної незалежності України справляє негативний вплив як на релігійну ситуацію в Україні, так і на поглиблення міжконфесійних суперечностей, основу яких складають не канонічні, а політичні питання. Антиукраїнська політика колишніх московських правителів призвела до поглиблення міжконфесійного поділу, загострила міжцерковні суперечності, які іноді переростають у конфлікти.

Слід мати на увазі, що міжрелігійні конфлікти, релігійна ворожнеча та нетерпимість — не винятково українське явище. Боги стародавніх греків постійно ворогували між собою. Уже в цьому Макс Вебер вбачав "несумісність цінностей". Він говорив: "Вибираючи одну із світоглядних позицій або сповідуючи одного Бога, ви ображаєте всіх інших Богів".

Типовим прикладом такого конфліктування може служити багатовікова ворожнеча між іудейською і християнською релігіями або стосунки між іудаїзмом та ісламом. Особливу гостроту в такі розмежування привносить звинувачення кожної із сторін у "відступності" від істини. Саме таку "відступність" покладено в основу внутрішньохристиянського конфлікту (між католиками, протестантами та православними), внутрішньоісламського — між сунітами і шиїтами. Причиною цих і подібних конфліктів виступає той факт, що та чи інша релігійна група свою істину вважає самодостатньою, а отже, і нормативною, тобто такою, що дотримується певних цінностей. Така група претендує на абсолютне й універсальне тлумачення свого віровчення, проявляє зарозумілість і небажання прийняти право іншого на володіння своєю істиною. Це призводить до конфліктів, які виливаються в насильство або набувають латентної форми. У зв´язку з цим виникає немало питань, які прямо пов´язані з політикою. Зокрема, чи має право, наприклад, та чи інша група, у тому числі церква, вважати свої погляди обов´язковими для більшої або меншої частини суспільства, яка ці погляди не поділяє? Чи має право вона чинити, скажімо, тиск на законодавство, намагатися впливати на правові установи і зміст системи суспільного виховання та ін.?

Ретроспективний аналіз появи релігійних конфліктів наочно засвідчує: причиною їхньої появи є партикуляризм, тобто претензії релігійної групи на виняткове володіння істиною і мораллю. Саме це і спричинює насильницьке впровадження кожною релігійною групою своєї віри. Партикуляризм завжди потребує ворогів, з якими можна зіставити свою власну поведінку як еталон мудрості і благопристойності. Вороги потрібні керівникам таких груп, щоб легше було маніпулювати своїми прихильниками і обґрунтовувати свої дії. Якщо ворогів у такої групи не знаходиться, їх доводиться створювати, в тому числі і всередині групи. Релігійний партикуляризм тісно пов´язаний з релігійними груповими переконаннями, нетерпимістю, фанатизмом. Прояв партикуляризму трапляється у вигляді поділу релігій на "істинні" і "хибні", "добрі" та "погані", "корисні" і "шкідливі". Буває, що релігійна ворожнеча виявляється у формі класових та етнічних конфліктів. Ворожнеча стосовно релігійних груп змінюється залежно від того, якою мірою релігійні суперечності пов´язані з політичними, економічними і національними інтересами. У таких випадках останні є лише символом відмінностей, що за ними стоять. Саме такий характер мали події у колишній Югославії, де національно-політичні проблеми прикривалися релігійними прапорами. Такою є сутність колективних відносин між протестантами і католиками в Ірландії. Такі конфлікти можуть набувати особливого загострення.

Конфлікти існують не тільки між релігійними угрупованнями, а й усередині них. У їхній основі здебільшого лежать внутрішні процеси — боротьба за владу, престиж, привілеї тощо. До таких конфліктів можна віднести конфлікти між кліром (професійним церковнослужителем), який хоче монополізувати управління, та мирянами, які не бажають цього; між вищим і нижчим духівництвом за свій соціальний статус; між прихильниками релігійного модернізму і прихильниками консерватизму (такий конфлікт може виникнути як наслідок різної політичної орієнтації віруючих одного віросповідання в церковному керівництві). До цієї групи належить і внутрішньоправославний конфлікт, який перманентно загострюється в Україні між Українською Православною церквою — Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українською Православною церквою — Київського патріархату (УПЦ-КП).

Загалом в Україні сьогодні функціонують дев´ять православних церков. Окрім двох названих вище, українське православ´я представляють: Українська Автокефальна Православна церква 1 (УАПЦ-1); Українська Автокефальна Православна церква 2 (УАПЦ-2); Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода); Руська Православна апокаліптична церква; Руська православна безпопівська церква; Російська вільна православна церква; Російська істинно Православна церква. Втім, серед семи названих вище православних церков переважна більшість мирян підтримують УАПЦ-1 і УАПЦ-2. Причому поділ автокефальної церкви на 1 і 2, як, втім, багато в чому і поділ УПЦ-МП і УПЦ-КП, для більшості мирян асоціюється не з релігійними відмінностями, а з політикою. Кожна із цих трьох православних церков (УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ) претендує на особливу роль у становленні Єдиної Помісної Православної церкви, і через це вони перебувають у взаємному конфлікті, який негативно позначається на політичних завданнях творення української державності та на іміджі України у світі. Окрім того, в Україні діють ще дві самостійні християнські Греко- і Римо-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ) та понад 20 протестантських громад. Узагалі станом на 01.01. 2001 р. в Україні діє понад 24 тис. зареєстрованих і не зареєстрованих релігійних громад і 277 монастирів. Нині церкви в Україні перейшли на якісно новий рівень функціонування. Активно йде процес формування їхніх усереднених структур. Уже створено близько 200 духовних центрів і управлінь, понад 80 вищих і середніх духовних закладів (табл. 4).

Таким чином, більше ніж половину всіх релігійних громад України створили православні — 12 011. Найпотужнішою є УПЦ-МП, число громад якої становить 8951, далі йдуть УГКЦ (3268); УПЦ-КП (2760); УАПЦ (1013); РКЦ (798).

З року в рік в Україні збільшується кількість громад прихильників протестантизму. Загалом же за станом на початок 2001 року в Україні діяло понад 6 тис. громад протестантів. Хоч і повільно, все ж в Україні поширюються такі східні культи, як кришнаїзм та буддизм. Сьогодні діють відповідно 34 та 29 їхніх громад.

В умовах незалежності України національні меншини також активно включилися у творення національних релігійних громад. Останнім часом створено німецьку, шведську євангелійсько-лютеранську, Закарпатську реформаторську церкви, релігійні громади караїмів і кримчаків. Активно утверджується в зоні свого історичного існування іслам, основна увага якого спрямована на відродження духовності, культури і традицій народів, які сповідують це віровчення.

Релігійні громади нетрадиційних культів, що діють в Україні, істотно не змінюють загальну релігійну ситуацію. Проте вплив неокультів на суспільне життя вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Нововведення, що привносить діяльність неорелігій в українську ментальність, викликають у суспільстві неоднозначну реакцію: від повного заперечення до підтримки нетрадиційних способів мислення. Нерідко релігійні практики деяких нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини, адже їхні вірні добровільно виконують настанови лідерів цих формувань. Клімат же для поширення неорелігій в Україні надзвичайно сприятливий. Це пояснюється нинішньою суспільно-психологічною й соціокультурною атмосферою; відстороненістю адептів нових релігій від традиції, що знаходиться в царині ортодоксальних церков; виключною активністю іноземних місій та їхніми фінансовими можливостями, які значно перевищують ті, що ними оперують традиційні церкви. Загалом же, новітні релігії — постійний феномен релігійної карти світу і, на думку багатьох фахівців, являють собою "суто антропологічний протест проти мінливої дійсності". Водночас такі культи зі своєю всеосяжною дисципліною та контролем над поведінкою членів постають своєрідною "спокусою тоталітаризму"; ці новітні релігії часом пропонують більше, ніж діючі соціальні інститути, і вказують особі певні методи самопізнання та самореалізації.

Таблиця 4. Кількість діючих релігійних організацій України (станом на 01.01.2001 р.)

Конфесії

Зареєст­рованих релігій­них громад

Незареєстрованих релі­гійних громад

Кількість монасти­рів

Кількість духовних навчальних закладів, слухачів очної та заочної форми в них

Кількість священно­служителів, з них іноземців

Кількість періо­дичних релігій­них видань

1

2

3

4

5

6

7

Усього по Україні

23 400

1094

277

126

22 626/653

222

Українська Православна Церква (Московський патріархат)

8951

96

122

115/199/2029

750/5

64

Українська Православна Церква (Київський патріархат)

2760

21

22

16/1411/388

2182/0

18

Українська Автокефальна Православна Церква

1013

2

1

6/214/80

628/0

7

Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода)

48

7

2

 

29/0

Інші православні церкви

39

13

37/0

3

Усього по православних церквах

12 811

139

147

 

 

 

Українська Греко-Католицька Церква

3268

49

79

12/118/230

1872/52

24

Римо-Католицька Церква

798

9

50

6/328/155

431/260

11

Усього по католицьких церквах

4066

58

129

 

 

 

Всеукраїнський союз об´єднань християн-баптистів

2033

101

33/830/3745

265/13

10

Інші баптистські об´єднання

118

Всеукраїнський Союз Християн віри Євангельської (п´ятидесятників)

1066

130

 

11/610/0

1569/17

9

Союз вільних церков християн Євангельської віри

98

8

2/190/0

131/0

4

Церква повного Євангелія

278

ЗО

3/593/400

358/6

12

Релігійні громади харизматичного напряму

152

14

2/71/40

269/2

3

Церква адвентистів 7-го дня

7777

32

3/0/772

1010/5

7

Церква адвентистів 7-го дня реформаційного руху

16

23

44/0

1

Ретроспективний аналіз причин поділу християнства на католиків, протестантів і православних, а також і міжправославний поділ засвідчує, що в їхню основу було покладено не канонічні догмати, а політику і боротьбу за владу.

Аналіз показує, що догматичні відмінності між католиками і православними не суттєві. Одним із таких, зокрема, є питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про "філіокве" (з лат. "і від сина"). Йдеться про внесення західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від Бога-отця (як учили східні теологи), а й "від сина". Ця поправка богословською мовою означала не що інше, як те, що "дух" (влада) походить і від "сина — Ісуса Христа", а практично — від його намісника, що ним проголошено папу римського.

Зазначена відмінність між католиками і православними не є принциповою і за доброї волі вищих релігійних правителів обох церков могла б бути подоланою.

Щодо причин відсутності єдності всередині православ´я, то між різними православними церквами немає жодних догматичних відмінностей. Виною роз´єднаності, а часом і конфліктів є лише амбіції окремих ієрархів, які не хочуть поступатися владою.

В умовах державної незалежності України суттєвих змін зазнала як стратегія, так і тактика основних носіїв релігійної політики. Зокрема, українські автокефалісти основне своє завдання бачать у переході від інерційного існування українського православ´я до його відродження в повному об´ємі і створення Єдиної Помісної Православної церкви.

Прихильники ж єдиної канонічної проросійсько налаштованої церкви намагаються за всяку ціну утримати українські парафії під своїм впливом. З цією метою докладають багато зусиль для поглиблення взаємозв´язків з окремими українськими політиками, заохочують їх всілякими нагородами, підтримують на виборах тощо.

У свою чергу можновладці Росії всіма можливими засобами допомагають утримувати українські парафії під впливом Московської патріархії як на терені України, так і за ЇЇ межами. Зокрема, на території Російської Федерації державні мужі організовують переслідування парафій Київського патріархату. Наприклад, адміністрація Ногінського району Московської області своїм листом від 25.12.95 р. в ультимативній формі зажадала передачі собору Богоявления та іншого нерухомого майна УПЦ-КП Ногінської Богоявленської парафії Московській патріархії.

Такі дії російських правителів є кричущим порушенням ст.18 Загальної Декларації прав людини (1948 р.), ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) та Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975).

Водночас, як відомо, російські парафії в Україні користуються всіма правами відповідно до міжнародних правових норм.

З проголошенням державної незалежності України національно свідомі релігійні діячі активізували роботу з подолання міжконфесійних суперечностей і налагодження братерських стосунків на основі принципів християнської моралі. Однак така робота наштовхується на відчайдушний супротив деяких ієрархів, від яких власне і залежить православна єдність в Україні. Це стосується, насамперед, вищого керівництва УПЦ-МП, яке розглядає Україну як "канонічну територію РПЦ". Хоча на словах усі вищі керівники православних церков виступають за створення єдиної Помісної церкви, однак виставляють один перед одним такі умови, що до справжньої єдності справа не доходить.

Діапазон підходів православних ієрархів до створення єдиної автокефальної церкви в Україні досить широкий: від повного заперечення її необхідності до вимог досягнення через проміжну модель — набуття повноцінної автономії зі внесенням у диптих (на зразок Фінляндської та Японської церков); від усвідомлення необхідності приєднання до УПЦ-МП, яка визнається Вселенським православ´ям, до категоричного заперечення самої можливості одержати автокефалію з рук Московського патріархату.

За активного сприяння Української держави і у зв´язку зі вступом у третє тисячоліття трохи активізувалися пошуки взаємоприйнятних компромісів і подолання міжконфесійних суперечностей в українському православ´ї.

Інтереси держави й суспільства потребують об´єднання всіх православних України, а тому керівництво країною не має права бути стороннім спостерігачем їхньої роз´єднаності. Звичайно, йдеться лише про участь держави в нейтралізації екстремістського, руйнівного впливу, розколу православних церков на суспільні процеси, в протидії зовнішнім чинникам, що інспірують або гальванізують розкол.

Одним із важливих завдань державних органів є надання допомоги в пошуках спільної платформи по налагодженню співробітництва в рамках Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, здобуття підтримки з боку національних помісних церков процесу становлення й канонічного оформлення в Україні єдиної Помісної Православної церкви.

Однак, і це розуміють і самі ієрархи, процес зближення їхніх позицій, а тим більше творення єдиної Помісної церкви в Україні залежить від доброї волі всіх, хто в ньому бере участь, від їхнього бажання йти на компроміси. Церковний розкол болісно позначається не тільки на релігійно-православному житті в Україні, і, насамперед, на створенні єдиної Помісної Православної церкви, а й на житті політичному. І чим довше політики будуть втручатися в релігійне життя, політизувати його, тим менше шансів розв´язати внутрішньоправославні проблеми у найближчій перспективі.

У цьому контексті, зокрема, не можна вважати конструктивними заяви ієрархії УПЦ-МП про недоцільність найближчим часом піднімати питання про надання УПЦ автокефалії.

Безсумнівно, що цей крок дестабілізує громадсько-релігійну ситуацію в державі, консервує залежність віруючих України від "іноземних центрів", що посутньо гальмує процес об´єднання православних церков в одну Помісну Автокефальну церкву.

УПЦ-КП виходить із того, що в Україні повинна бути створена автокефалія зі статусом державної церкви. З цього приводу в одному із своїх інтерв´ю газеті "Вечірній Київ" її патріарх Володимир (Романюк) зауважив: "Я — за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ´я".

Цю позицію поділяє і теперішній предстоятель УПЦ-КП Філарет (Денисенко), який під час обговорення Конституції пропонував не закріплювати в ній "... рівноправного становища всіх конфесій в Україні, привілеї повинні бути для національної, традиційної Церкви, тобто УПЦ-КП".

Усезростаюча політична активність релігії та її інститутів за відсутності стримувальних важелів з боку держави може призвести до серйозних ексцесів, адже релігійні почуття наділені великою вибухонебезпечною силою, особливо якщо ця сила спрямовується в русло протистояння і конфронтації.

У нових політичних умовах, коли відбувається боротьба за стабілізацію становища в Україні, за гуманізацію і демократизацію всіх суспільних процесів, важливе значення має вироблення науково обґрунтованої політики відносно релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямі їхні можливості і вплив на віруючих.

Сьогодні у світі застосовуються різні типи державно-церковних відносин. Так, за радянських часів церква була відокремлена від держави, проте держава, як про це говорилося вище, постійно втручалася у внутрішні справи церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама церква займала маргінальне становище в суспільстві. Модель державно-церковних відносин в Україні за умов її незалежності є принципово відмінною, оскільки держава і церква визначаються як рівноправні суб´єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, яка не втручається в справи церкви.

Держава нормує і закріплює свої відносини з релігійними об´єднаннями, насамперед у Конституції України (ст. 35) і Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". У цих документах відображено основний зміст і характер державно-церковних відносин. У них розглядаються соціально-політичні та організаційні питання взаємодії держави з релігійними організаціями, їхня господарська, благодійницька, і культурно-просвітницька діяльність.

Політика держави стосовно релігії знаходить відображення і в інших окремих законодавчих і підзаконних актах, що регулюють діяльність церков у сфері охорони здоров´я, в сімейно-шлюбних відносинах і т. п.

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

  • забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті;
  • сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо;
  • подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній і т. п.
  • сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном.
  • сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою — й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття