пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Політологія

Релігія й церква як суб´єкти політики


Важливість з´ясування того, чому релігія і церква є суб´єктами політики, зумовлена підвищенням ролі цих двох соціальних явищ у формуванні політичної свідомості, узагалі політичної культури. Кожна з існуючих сьогодні у світі релігій має своїх носіїв, які й виступають суб´єктами політичного процесу: церкви, мечеті, конфесії, релігійні громади, релігійні організації, секти, що вірують, і т.п. Для кожного з цих суб´єктів політичного процесу характерна така риса, як політична суб´єктність. Остання виявляється в тому, що релігійні організації не тільки безпосередньо беруть участь у політичному житті, а й широко залучають до виконання соціально-політичних завдань світські організації (політичні партії, профспілки, молодіжні організації і т. ін.), і навіть створюють їх.

Загалом політична суб´єктність релігійних організацій обумовлена двома обставинами: перша пов´язана з виконанням релігією однієї з найважливіших своїх функцій — зберігання і підтримування встановлених у суспільстві цінностей, друга — з необхідністю посилювати ідеологічний вплив віруючих на політичні процеси, що відбуваються в державі, ширше залучати людей суспільства у свою релігію і в активну релігійну діяльність.

Оскільки сьогодні вплив релігії на суспільну свідомість небезпідставно прирівнюється до засобів масової інформації, то стає зрозуміло, чому політики завжди ведуть безкомпромісну боротьбу за віруючих у всіх країнах світу, у тому числі й в Україні.

9

Схема 9. Основні релігійні течії

В історії людства ідеал Бога — головна і самоцінна ідея релігійної віри, оскільки для основної маси віруючих вона пов´язується з проблемою сутності людського життя, з природним бажанням людини бути завжди щасливою, а отже, і політично незалежною. Тому ідею Бога навіть і сьогодні важко замінити якоюсь іншою, привабливішою і глибшою. Є підстави стверджувати, що релігійна свідомість була однієї з перших форм суспільної свідомості і пов´язувалася, насамперед, з інстинктом самозбереження людини, духовним очищенням її. Тому майже завжди й у всіх відомих культурах релігія була в епіцентрі соціальних і політичних подій, господарських процесів, а отже, і справляла визначальний вплив на духовну ситуацію часу.

Є немало підстав стверджувати, що з самого початку зародження релігійних вірувань взаємопроникнення релігійних і політичних засад було ще вагомішим, оскільки релігійні і політичні функції в ранніх суспільствах не були розділені. У таких суспільствах політичний аспект їхнього життя виявлявся в контролі і підтримці відповідної соціальної, у тому числі й релігійної, поведінки членів роду. Контроль і примус здійснювався шляхом регуляції звичок, звичаїв і за допомогою таких методів, як колективний осуд злочинця, позбавлення родинної підтримки, вигнання з родин і т. ін. За своїм основним змістом такі засоби впливу на людину були ритуальними, більшою мірою релігійними, оскільки реалізація їх супроводилася широким використанням релігійних обрядів, символів тощо.

Згодом релігійні і політичні інститути, що були, по суті, об´єднані в єдине ціле, трохи усамостійнилися. Саме в цей період релігія і політика як дві самостійні сфери соціальної дійсності розробляють свої системи цінностей і вірувань (ритуали, звичаї, основоположення), формують свій професійний прошарок — релігійну і політичну еліти. Формівна політична система функціонує в руслі тих, у тому числі і релігійних, цінностей, що традиційно склалися в суспільстві. Більше того, для утвердження політичної системи політична еліта залучає релігійну еліту для того, щоб легітимувати встановлений політичний лад. Релігія освячує порядок від імені Бога, а нерідко і сама виступає основою державної влади. На цьому ґрунті виникають довготермінові зв´язки релігійної і політичної еліт, які, хоч і у видозміненому вигляді, зберігаються й сьогодні.

Політична історія зберегла чимало прикладів, коли той чи інший правитель ( цар чи князь) виступає як представник Бога на землі, син Бога, втілення Бога чи пророка і т. ін. Іноді релігійні культи ставали основою створення державних структур, а ці, у свою чергу, брали на утримання релігійних діячів. Усе це вказує на те, що жодна політично значуща подія не відбувалася без участі релігії. Однак це не означало, що релігія домінувала над політикою. Практично ні антична Греція, ні античний Рим не зіштовхувалися із загрозою узурпації політичної влади релігійною елітою.

Помітна зміна усталених взаємин політичних і релігійних систем відбулася в період виникнення світових релігій — буддизму, християнства і, до певної міри, ісламу (див. схему 9). За своїм основним змістом ці релігійні течії є універсальними, оскільки їхні віровчення ґрунтуються не тільки на багатовікових суто релігійних, а й на політичних традиціях народів різних регіонів світу. Нижче проведений аналіз виникнення світових релігійних течій є наочним тому підтвердженням.

Найстарішою серед релігійних течій є буддизм (6 ст. н. е.). Ця релігійна течія виникла в Стародавній Індії. Сьогодні ж основна маса буддистів зосереджена в країнах Центральної, Південної і Південно-Східної Азії. У буддизмі відправляння культів досить просте, оскільки миряни не беруть участі в богослужіннях. Культ відправляють ченці, які читають буддійський канонічний текст із релігійно-філософського збірника Стародавньої Індії — із Сутри. Буддизм має дві гілки: хінаяна і махаяна. Хінаяністи вшановують Будду не як божество, а як людину — великого вчителя. Махаяністи, навпаки, вважають Будду своїм Богом. Одним із найвпливовіших відгалужень махаяністів є ламаїзм, що виник у Тибеті у 12—14 ст., а потім поширився серед монголів, бурятів і калмиків. Найхарактернішою соціально-політичною рисою ламаїстів є беззаперечне підкорення духовній і світській владі. Таке підкорення передбачено самим вченням буддизму, оскільки виходить із того, що будь-які зв´язки, у тому числі і соціальні — це зло. Звичайно, є немало віруючих, які беруть активну участь у громадсько-політичному житті.

А християнська віра пов´язується з іменем Бога-людини — Ісуса Христа (І ст. н. е.). За своєю чисельністю сьогодні християнство є найбільшою світовою релігією, вона має своїх послідовників у багатьох країнах світу.

Світоглядні засади християнства визначено у головній книзі — Біблії. Ця книга складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий заповіт, а християнська вважає всі із 77 книг Біблії священними, тому всі віруючі повинні дотримуватися їхнього змісту. Християнська віра ґрунтується на положенні, що Біблія є головною книгою, книгою книг, у якій кожна людина може знайти відповіді на багато (а то й на всі!) питань, що її хвилюють.

Соціально-етичні засади християнства сприяли його перетворенню на світову релігію, а церкви, що презентували це вчення, проявили неабияку здатність пристосовуватися до різних соціально-політичних систем. Так, у 4 ст. християнство було державною релігією Римської імперії, в середні віки християнська церква освячувала феодальний лад, у 19 ст. пристосувалася до умов капіталізму і підтримала буржуазію, а в каш час намагається (і не без успіху!) модернізувати свої догмати відповідно до змін, які сталися в світі. І це за умов розколу християнства на кілька течій, найбільшими серед яких є католицизм, православ´я та протестантизм. Основою появи кожної з цих течій були не релігійні відмінності між гілками християнства, а політичні мотиви, пов´язані, насамперед, з бажанням окремих духовних пастирів мати вищу церковну посаду, а отже, і відповідну владу. Це є ще одним свідченням того, що ні православна, ні католицька, ні протестантська церкви ніколи не були й об´єктивно не можуть бути поза політикою.

Поява ісламської віри пов´язується з іменем Мухаммеда (6 ст. н. е.), якого було проголошено найвеличнішим пророком, посланцем Аллаха. Сьогодні іслам поширений у країнах Близького Сходу та в африканських країнах і відіграє політичну роль у їхньому суспільно-політичному житті. Головною святою книгою мусульман є Коран. Мусульманське вчення захищає приватну власність, майнову і соціальну нерівність, рабство, приниження жінки тощо. Життя мусульман регулюється законами шаріату.

Ісламську віру поділено на дві головні течії: сунізм і шиїзм. Якщо сунізм може допускати вільне тлумачення Корану, то шиїзм будь-яку довільність у цьому плані категорично забороняє.

Історія виникнення всіх світових релігій свідчить, що, незважаючи на нерідко дуже жорстку внутрішню боротьбу всередині кожної із цих релігій, конфлікти між церковною і світською владами не призводили до тривалих непорозумінь, навпаки, кожна із них використовувала іншу у своїх інтересах.

Світська влада нерідко використовувала релігійні гасла, під якими здійснювалися значні соціально-політичні зрушення і навіть національно-визвольні революції, завойовницькі війни і політичні перевороти. У свою чергу релігійні діячі нерідко не без допомоги світських правителів ставали загальновизнаними народними ватажками, реформаторами, державотворцями і політиками. Усе це створювало передумови для налагодження всередині країн тісних політичних взаємозв´язків світських і релігійних систем з пріоритетом перших. Але історія християнства зафіксувала випадок, коли релігія намагалась утвердити свою першість. Це було в епоху Середньовіччя, коли, з одного боку, спостерігався сильний вплив релігійно-церковної організації влади в суспільстві, а з іншого — відбувалися розпад Римської імперії й становлення національно-територіальних держав.

Піпін, який став у 751 р. королем франків, при сходженні на трон для обґрунтування своєї влади прийняв так зване церковне помазання. Цей крок на довгий період (до 16 ст.) змінив взаємини між християнством і державою, на чолі якої відтепер стояв "помазаник Божий". Приймаючи благословення на владу і підтримку з рук церкви, спираючись на духовну легітимацію, монарх відмовився від принципу першості світської влади. Ця подія, хоч і мала величезне значення, була все-таки особливим випадком, а не загальним правилом.

І нині залишається актуальною проблема взаємовідносин політики і релігії, зокрема, при визначенні місця і ролі релігії в політичній системі суспільства (див. схему 10).

Релігізація політики

Політизація релігії

•   врахування в політиці стану релігійності в суспільстві та ставлення до релігії різних верств населення

•   використання релігійного чинника для досягнення політичних цілей

•   використання церквою державних засобів масової інформації для пропаганди віровчення

•   усвідомлення ролі віруючих та їхніх організацій в розв´язуванні соціально-еконо­мічних завдань

•   демократичне спілкування державних і партійних лідерів з церквою

•   створення можливостей для релігійного виховання в навчальних і виховних закладах

•   участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій

•   функціонування полі­тичних партій і рухів на релігійній основі

•   участь церкви в урегулюванні політич­них і соціальних конфліктів

Схема 10. Діалектика взаємодії політики і релігії. Основні тенденції

У різних політичних системах релігія та її організаційні інститути відіграють неоднакову роль. У деяких країнах релігія виступає як самостійний суб´єкт не тільки духовного, а й політичного життя. Найхарактерніший приклад цього надає католицька церква. У столиці Італії Римі є невелике місто-держава Ватикан, яка не тільки має своє самостійне політичне управління, а й є світовим центром католицизму. Вся повнота влади у цій державі і церкві зосереджена в руках папи римського, який шанується католиками як намісник Христа на землі і наступник апостола Петра. Католицька церква традиційно претендує на особливий статус у політичних системах країн, де живуть віруючі-католики. У середні віки служителі католицької церкви роздавали корони і боролися за владу як духовним, так і світським мечем; у 19 ст. організовували хрестові походи проти лібералізму і соціалізму, а у 20 ст. — проти комунізму. З цією метою вони ініціювали створення християнських політичних партій і громадських організацій. Католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керується настановою К. Аденауера — робити політику за допомогою релігії.

У сучасних умовах католицизм запропонував нову модель розбудови взаємовідносин з політичною системою. В основу цієї моделі покладено тезу про необхідність подолати "політичний клерикалізм", тобто домогтися деполітизації церковного життя.

Реалізація цього надзавдання передбачає:

—      ретельне дотримання положення про відокремлення церковної влади від політичної, загалом від соціальної суспільної системи;

—      відмову від будь-яких державних привілеїв і використання у власних цілях державної влади;

—      широке використання принципів плюралізму;

—      визнання права на альтернативу при розв´язанні основних політичних і соціально-економічних проблем.

У більшості країн сьогодні церква і релігія тісно взаємодіють з органами державної влади, а іноді вони є складниками політичної системи суспільства. Такий статус ставить їх у ранг державних релігій. Приклад такої подає англійська церква. В Ісландії, Данії, Швеції та Норвегії державний статус має лютеранська євангелістська церква.

У мусульманських країнах державний статус має іслам. У таких державах інші конфесії та релігійні групи не користуються державною підтримкою.

Політична історія знає немало таких країн, у яких релігія і церква конституційно відокремлені від держави, однак тісно взаємодіють між собою, зокрема й у сфері політики. Такі релігії, а відповідно і церкви, мають статус громадських організацій і діють відповідно до визначених їм меж. Так звані громадські релігії створюються переважно у державах, які надають громадянам право на свободу вибору тієї чи іншої віри при одночасному захисті права невіруючих громадян. Такі релігії звичайно відіграють важливу роль у політичному житті своїх держав, активно включаються у виборчий процес, у політичне структурування суспільства, відкрито висловлюють своє ставлення до уряду і тим самим впливають на політичну поведінку людини.

Подібні взаємовідносини релігійних і політичних структур характерні для таких держав, як США, Німеччина, Франція, Україна та ін.

Специфічними є взаємовідносини релігії і церкви, з одного боку, і політичної системи — з іншого, у державах з теократичними і тоталітарними режимами.

Згідно з теократичною моделлю світська влада або об´єднується з релігійною, або ж навіть усувається від управління державою, а тоталітарна модель, навпаки, передбачає не тільки відсторонення релігійної влади від управління державними справами, а й своє втручання у діяльність церкви. Характерною рисою обох цих моделей є радикалізм.

Найяскравіший приклад теократичної моделі зафіксовано в Ірані за часів правління аятоли Хомейні, який розробив концепцію "велайте факіра" (влади факіра), яка обґрунтовує необхідність ліквідації світської влади в державі з метою надати суспільству дійсно ісламського характеру шляхом створення свого роду мусульманської общини — держави. Прихильність політичних режимів багатьох мусульманських країн до ісламу — не зовнішній атрибут, а частина соціальної психології, засіб політичної мобілізації мас, обґрунтування панівної нині в цих країнах політичної моделі.

А класичний приклад тоталітарної моделі зафіксовано в період існування радянської політичної системи. Згідно з цією моделлю церква по суті перестає існувати як самостійна величина. І це за умов, коли офіційно було задекларовано відокремлення церкви від держави.

Стан розвитку політичних систем у сучасних суспільствах здебільшого не потребує своєї легітимації з боку релігії і церкви, однак у низці країн така форма легітимації ( у вигляді певного ритуалу чи традиції) усе ж поки що зберігається. У цьому врешті-решт зацікавлені обидві сторони. Релігійні конфесії зацікавлені в даній церемонії, оскільки вони надають можливість розширити свій вплив на політичне життя в країні. Церковні служителі всіх конфесій добре розуміють, що участь у подібних церемоніалах будь-якого рівня поглиблює їхній вплив на суспільні відносини, зміцнює їхні контакти з державною владою. У свою чергу, підтримані релігійною владою державні правителі одержують свої "дивіденди", оскільки така підтримка їх означає не просто духовне благословення, а й всіляку підтримку з боку такого важливого інституту, яким є сьогодні церква. Нерідко церква, надаючи таку підтримку, використовує суто політичні засоби, вона може карати або засуджувати невгодні їй режими, а іншим виявляти свої симпатії і надавати всіляку допомогу.

Звичайно ж, в основі взаємопідтримки державної і церковної влад покладені певні, і насамперед політичні, інтереси. Оскільки ці інтереси постійно перетинаються, то така взаємопідтримка і взаємодія є очевидною. Тому встановлення конструктивної співпраці між релігійною і державною владами є однією з важлизих передумов зміцнення державності і збереження міжконфесійного миру й міжнаціональної злагоди в будь-якій багатонаціональній за складом свого населення країні. З´ясування діалектики стосунків держави і церкви вкрай необхідне, оскільки воно дає змогу краще зрозуміти ті політико-релігійні процеси, що відбуваються нині в Україні, — релігізацію політиків і політизацію священнослужителів церков.

Сьогодні релігія перетворилася з об´єднувальної сили суспільства на одну із сфер його життя. Релігія існує поряд з політикою, наукою і мистецтвом. Вона залучається до політичного життя більше як мотивація поведінки індивідів та груп людей, які є віруючими, або релігійних організацій. Тінь релігійного завжди накинута на політичний організм влади. Не можна забувати, що людська свідомість базується на великій різноманітності досвіду, вміщуючи і досвід релігійний. У цьому контексті об´єктивно релігія виступає як суб´єкт політики, як одна з форм організації людей, поряд з національними, класовими, місцевими об´єднаннями, кожне з яких спроможне прискорити або загальмувати процес розвитку суспільства. Глибше пізнати діяльність релігійних організацій як суб´єктів політики можна шляхом визначення функцій і розкриття їхнього змісту.

У комплексі таких функцій виділимо найзначущіші — світоглядну, компенсаторну, комунікативну, регулятивну, інтегративно-дезінтегративну і легітимно-делегітимну (схема 11). Самі назви функцій указують на певну взаємодію, взаємопроникнення релігійного і політичного.

Політика

Релігія

Політико-ідеологічна

Нормативно-регулятивна

Пізнавально-прогностична

Інтегративна

Виховна

Комунікативна

Релігійно-світоглядна

Морально-регулятивна

Компенсаторна

Інтегративна

Виховна

Комунікативна

Схема 11. Функції політики і релігії

Світоглядну функцію релігія реалізує завдяки наявності в ній відповідних поглядів на людину, суспільство та природу. Релігійний світогляд вміщує світорозуміння (пояснення світу в цілому і окремих процесів зокрема), світовідчуття (емоційне прийняття і заперечення) і світосприйняття (оцінка). Релігія реалізує світоглядну функцію, завдячуючи тому, що наділяє змістом наявне буття людини, надаючи тим самим тому, хто вірує, можливість вирватися, хоч би в уяві, за межі нудної реальності, підтримує надію на досягнення світлого майбутнього, на позбавлення від страждань, нещастя, самотності і морального падіння.

Компенсаторна функція релігії заповнює обмеженість, залежність, безсилля людей у плані уяви, перебудови свідомості та об´єктивних умов існування. Реальне пригнічення долається "вільністю духу", соціальна нерівність перетворюється на "рівність" у гріховності, у стражданнях; церковна добродійність, милосердя, піклування, перерозподіл доходів пом´якшує нещастя знедолених; розрізненість та ізоляція компенсується "братством у Христі" в общині.

Комунікативна функція релігії здійснюється через спілкування людей як у нерелігійній, так і в релігійній діяльності, охоплюючи процеси обміну інформацією, взаємодії, сприймання людини людиною. Можна назвати два рівні спілкування. Один з них — рівень спілкування віруючих між собою. Таке спілкування об´єднує людей однієї віри в моральну спільноту. Другий рівень — спілкування віруючих із "священним" (Богом, ангелами, святими, душами померлих тощо), яке виступає як посередник спілкування між людьми за допомогою священних обрядів та ритуалів. Соціальне життя за своєю природою — колективне. Зв´язок, який об´єднує членів групи з "Вищою силою", що втілюється в ритуальній діяльності, в спільних обрядах, які супроводжують народження, шлюб, смерть та інші моменти людського життя, — усе це закріплює почуття групової солідарності.

Регулятивна функція релігії полягає в тому, що за допомогою певних ідей, цінностей, настанов, стереотипів, суджень, традицій, звичаїв, інститутів здійснюється управління діяльністю і відносинами, свідомістю та дією індивідів, груп, общин. Велике значення тут має система норм у вигляді релігійного права і моралі, зразків і прикладів для наслідування, зацікавлення і покарання як у реальному, так і в потойбічному житті. Особливо слід відзначити цю функцію як дієву силу щодо сім´ї. Зв´язок сім´ї й релігії бере свій початок у стародавньому періоді історії інституту родини. І сьогодні релігія залишається регулятором і легітиматором сімейних відносин

Особливе місце в розумінні зв´язку релігії, суспільства і політики займає інтегративно-дезіитегратшна функція релігії. В одному значенні вона поєднує індивідів, групи й інститути, а в іншому — роз´єднує їх. У першому випадку потрібно виходити з того, що міцну суспільну інтеграцію й стабільність можна забезпечити тільки за допомогою духовно-культурних чинників — системи ідей, цінностей і значення символів. Релігія в цьому плані і є універсальним чинником, без дії якого суспільство як певне духовно-культурне ціле функціонувати не може. Інтеграція сприяє стійкості, збереженню стабільності особи, окремих соціальних груп, установ і суспільства в цілому. У вужчому значенні інтегративна функція виконується в тих межах, у яких визнається більш чи менш спільне віросповідання. Але якщо в релігійній свідомості і поведінці особи виявляється неузгодженість тенденцій, якщо в соціальних групах і суспільстві існують різноманітні конфесії, які взаємопротистоять, а тим більше, якщо це проявляється всередині однієї конфесії, як це ми бачимо в Україні в православ´ї, то тут релігія стає чинником дезінтегративним, виконує дезінтегративну функцію.

Легітимно-делегітимна функція означає узаконення деяких суспільних порядків, державних, політичних, правових та інших інститутів і відносин, норм і зразків як належних або, навпаки, ствердження неправомірності якихось із них.

Жодна політична система не може існувати, якщо не забезпечена легітимована дія, якщо її діяльністю можна довільно варіювати. Необхідно додержуватися певних узаконених зразків поведінки. При цьому йдеться не просто про нормативний порядок у суспільстві (це — функція правової системи), а про легітимацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого нормативного порядку. Йдеться не про дотримання якогось закону, а про ставлення до закону в принципі, тобто про те, чи існує і чи треба брати до уваги якесь визначення у вигляді закону, яке обмежує людину. Іншими словами — чи все можливо і чи все дозволено?



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття